| зміст | передмова | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 | висновки | додаток | література | кросворди |

Дмитрук О.Ю. Екологічний туризм: сучасні концепції менеджменту і маркетингу

РОЗДІЛ 1. ЕКОЛОГІЧНИЙ ТУРИЗМ

Екологічний туризм (англ. ecotour, ecotourism) - порівняно нове поняття в туристичній діяльності. Основна причина виникнення екологічного туризму знаходиться у невідрегульованості відносин у системі «суспільство-природа», або в туристичній інтерпретації -«туризм-екологія». Саме орієнтацією на екологічну складову можна пояснити підвищену увагу в останні роки до відвідування місць з незміненим або мало зміненим природним середовищем. Численні опитування туристів свідчать, що серед провідних мотивів туристських подорожей на перший план все більше виступає прагнення людей до спілкування з природою. Звідси походження близьких за змістом понять «м'який туризм» (soft tourism, або розширений варіант nature tourism with a soft touch - дослівно: природний туризм з м'яким дотиком до природи)², «зелений туризм» тощо.

Люди через зміни умов життя у великих містах-ме-гаполісах усе далі відходять від природи. Незмінними супутниками проживання в таких містах є ізольованість людини, почуття самітності, надмірні навантаження па нервову систему, що породжують постійне психологічне напруження і призводять до стресів. Мешканці великих міст усе частіше потерпають на нервові розлади та усякого роду захворювання нервової системи. У них з'являється природне і цілком зрозуміле бажання виїхати на природу, щоб у спілкуванні з нею звільнити свою нервову систему від навантажень, що накопичилися в умовах міського проживання.

Наприкінці трудового тижня все більша кількість жителів міст намагається виїхати за його межі - хто на свої дачні ділянки, а хто просто прогулятися парком чи лісом. Батьки вивозять дітей у сільську місцевість, молодь з рюкзаками за плечима відправляється на береги річок і озер, у ліси і гори. Що ними рухає? Що вони ставлять собі за мету? Найпростіша відповідь: вони бажають бути ближче до природи, скористатися з можливості подихати свіжим повітрям лісів і луків, набратися нових вражень, помилуватися красотами приміських околиць. А головне - поліпшити свій емоційний стан, зняти психологічне напруження. Якщо більш ґрунтовно проаналізувати це явище, то можна навіть говорити про те, що механізми тяжіння мешканців міста до природи та прагнення до оздоровчої дії природного середовища виявляються навіть на генетичному рівні, про що свідчать дані сучасних медичних досліджень³.

Чи можна це віднести до екологічного туризму? На жаль, не можна - люди прагнуть спілкування з природою, щоб скористатися з її благ, нічим, як правило, не віддячуючи їй, а в багатьох випадках і завдаючи їй шкоди. Це стосується в першу чергу найбільш поширеного vі»б((компенсаційного «спокійного» або, навпаки, «ак-і іншого» відпочинку у природному середовищі. Серед них - «походи вихідного дня», «уікенди» на природі, сільський «зелений», або агротуризм тощо. При цьому основним критерієм є відпочинок з метою звільнення нервової системи від повсякденних стресів або, навпаки, падання їй активного навантаження за рахунок зміни оточення та нових вражень.

До екологічного туризму це має віддалене відношення, оскільки природа тут - основна умова відпочинку, а відпочиваючий - лише споживач наданих природою благ, і-обто пасивно реагуючий на неї суб'єкт. Пасивно в тому розумінні, що сприйняття природи відбувається, хоч і з отриманням оздоровчого ефекту та емоційної насолоди, але без усвідомлення значення її для людини і людини для неї. Екологічний туризм обов'язково має містити в собі елементи усвідомленого позитивного ставлення до навколишнього природного середовища, а не тільки його використання, нехай навіть в активних формах.

Природа - головне джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Усвідомлення цього очевидного факту неминуче ставить людину на позиції любові й поваги до природи. Але це тривалий процес. До того ж відбувається він не автоматично. Потрібно цілеспрямовано формувати дбайливе ставлення до природи, виховувати в людях почуття вдячності до неї за те, що вона дає їм , за її роль у житті нинішнього й прийдешніх поколінь. Щодо цього екологічний туризм має реальні ресурси - невичерпні, як і сама природа.

Екологічний туризм з його величезними рекреаційними і пізнавальними можливостями покликаний сформувати суспільну свідомість щодо охорони та раціонально-іо використання природних багатств, донести до людей

нагальність і важливість питань захисту навколишнього середовища. У багатьох країнах екологічний туризм стає супутником і невід'ємною частиною всіх видів туризму, інтегрує їх у загальний процес, а завдяки своєму максимально доступному (наочному) просвітницькому та освітньому потенціалу є чи не єдиним регулятивним та формуючим поведінку важелем управління ур-банізаційними процесами, раціонального природокористування та охорони природи. Він дозволяє пом'якшити удари, що завдає природі бездумне ставлення до неї людини, зберігає кутки незайманої природи і сприяє примноженню природних цінностей не тільки за допомогою екологічної просвіти, але і за рахунок коштів, що спрямовуються з прибутків від екологічного туризму на вирішення цих завдань.

У найбільш загальному розумінні екологічний туризм, є формою активного відпочинку з екологічно значущим наповненням - особливий інтегруючий напрямок рекреаційної діяльності людей, що будують свої взаємовідносини з природою та іншими людьми на основі взаємної вигоди, взаємоповаги та взаєморозуміння. Туристи отримують від такого спілкування з природою певний фізичний, психологічний, інтелектуальний та емоційний запас міцності та здоров'я, а природа при цьому зазнає мінімальних оборотних впливів і втрат, місцеві мешканці отримують соціальні та економічні стимули до збереження природи та традиційного природокористування.

Початком формування концепції екотуризму вважають 80-ті роки XX століття, коли вперше з'явилися дослідження на цю тему. За даними WTO термін «еко-туризм» активно використовується в індустрії туризму вже понад 10 років. Як відзначає велика кількість дослідників, поняття «екотуризм» довгий час мало не-визначені межі й досі лишається дискусійним (табл. 1).

Таблиця І. Визначення екотуризму

Джерело (автор), рік Визначення

Г. Міллер, 1978 Життєздатний туризм, чутливий до навколишнього середовища, що включає вивчення природного і культурного навколишнього середовища і має на меті поліпшення стану в цьому середовищі

1.ММТ "Супутник", 1987 Екотуризм - маршрути, обладнані таким чином, щоб присутність туристів мінімально відбивалася на природному середовищі, а самі вони не тільки відпочивали, але і знайомилися з екологічними проблемами, більш того, по можливості брали участь у їх рішенні

Міжнародна організація екотуризму (TIES), 1990 Екотуризм - відповідальна подорож у природні зони, області, що зберігає навколишнє середовище і підтримує добробут місцевих мешканців

Ceballos-Lascurain H., 1991 Екотуризм - подорож по відносно недоторканих природних місцевостях з особливою метою вивчення, милування і насолодою ландшафтами з їх дикими рослинами і тваринами, а також всіма існуючими культурними проявами

О.О. Бейдик, 1997 Екологічний туризм - складова частина рекреаційної діяльності, при якій негативний вплив на природне середовище та його компоненти є мінімальним. Екологічний туризм передбачає гармонійне єднання людини, засобів рекреації, природного середовища та рекреаційної інфраструктури

Г. С. Гужин, М. Ю. Беликов, 1'.. В. Клименок, 1997 р. Основою экотуризму є турбота про навколишнє середовище. На перший план виходить організація поїздок з обмеженим числом учасників у природні зони з можливим відвідуванням місць, що складають певний культурний інтерес із метою реалізації різноманітних проектів охорони і раціонального використання природних ресурсів

М. Майя, 1997 Екотуризм - координує, допомагає і стимулює використання культурних і природних туристських ресурсів, признаючи важливість зберігання місцевої культурної спадщини і природних ресурсів області (регіону) для місцевого населення і майбутніх туристів

Ward N.K., 1997 Екотуризм - будь-яка подорож, протягом якої мандрівник вивчає навколишнє середовище, подорож у якій природа є головною цінністю

Marcus L. Endicott, 1997 Екотуризм - подорожі з низьким антропогенним впливом на навколишнє середовище або тури до природи

М.Б. Біржаков, 1999 Екологічний туризм визначається як строго спеціалізований вид дозвілля з яскраво вираженими науково-пізнавальними цілями. Один з різновидів природного туризму, що об'єднує людей які подорожують з науково-пізнавальною метою.

Консультативна рада Канади з навколишнього середовища (Canadian Environ-mental Advisory Council), 1999 Екотуризм - вид туризму, пов'язаний із пізнанням природи та спрямований на зберігання екосистем при повазі інтересів місцевого населення

Л.С. Слепокуров, .'000 Екологічний туризм - вихід в природу груп екологів з метою прибирання сміття, ліквідації руйнувань, відновлення підземних джерел

В.Л.Ємельянов, .'001 Екологічний туризм - це будь-який вид прибуткової туристичної діяльності, що сприяє формуванню екологічного світосприйняття, приносить користь навколишньому природному середовищу, культурній, культурно-історичній і генетичній спадщині, з метою сталого розвитку туристичних регіонів, підвищення культурного рівні і достатку їх населення; в тому числі шляхом відрахування певної частини отриманого прибутку на фінансування проектів, які спрямовані на досягнення вказаних задач

О.Ю. Дмитрук, 2001 Екотуризм - це інтегруючий напрямок у туристській діяльності. Екологічним туризмом може бути будь-який вид туризму, що реалізується в умовах активного перебування людини в природному середовищі з використанням його рекреаційних, пізнавальних та інших можливостей, а й з урахуванням можливості їх відновлення, зберігання і відтворення як на споглядальному, так і на практичному рівні

Кекушев В.П., Сергеев В.П., Степаницкий В.Б. 2001 Екотуризм - туризм з екологічно значимим наповненням, специфічна форма , діяльності людей, які у спілкуванні з природою вибудовують свої відносини з нею на основі взаємної вигоди, щоб людина отримала від такого спілкування певний фізичний, інтелектуальний та емоційний запас міцності і природа при цьому не постраждала

Європейська підготовча конференція до 2002 р. -Міжнародного року екотуризму і Міжнародного року гір, Зальцбург, Австрія, 2001 р. Екотуризм - це концепція, метою якої є збереження природних пейзажів.

Міжнародне товариство за виживання, 2002 Екотуризм - визнає першість інтересів місцевих мешканців у туристському освоєнні території, захищає місцеву флору і фауну, забезпечує місцевих мешканців економічними стимулами зберігати навколишнє середовище

Я.Б.Олійник, В.І.Гетьман, 2002 Екологічний туризм включає всі види туризму, орієнтовані па збереження природного довкілля, зокрема заповідних ландшафтів, налагодження гуманних стосунків з місцевим населениям та органами самоврядування, поліпшення фіиансово-економічного благополуччя регіонів

О.О.Любіцева, К. Стащук, 2002 Екологічний туризм - це напрямок туризму, оснований на максимізації використання природно-рекреаційних благ та ресурсів і спрямований на еколого-просвітницьку рекреаційну діяльність

В.В. Храбовченко 2003 , Екотуризм - вид туризму, що грунтується на туристському попиті, пов'язаний із туристськими потребами в пізнанні природи і внесенні внеску в збереження екосистем при повазі інтересів місцевого населення

Мають місце твердження, що вперше термін оув використаний Т. Міллсром у 1978 р. як позначення одного з варіантів життєздатного розвитку туризму.

За М.Б. Біржаковим першими науковими публікаціями з екологічного туризму були статті Р. Юнка «Скі-и.іси туристів на 1 гектар пляжу? Слова па захист •¦м'якого туризму» (1980 рік) та X. Вайса «Мирна руйнація ландшафту і заходи для його порятунку у Швейцарії (1981 рік)

В.В. Храбовченко вважає, що першість у запровадженні терміну «екологічний туризм» належить Бюро міжнародного молодіжного туризму (БММТ) «Супутник» Іркутського обкому ВЛКСМ коли його фахівцями н середині 80-х років були розроблені та запроваджені такі маршрути, як «Екотур по Кругобайкальській залізниці», «Екотур по долині ріки Голоустній» та in. Ці маршрути були першими офіційно названі «маршрутами екологічного туризму» та під такою назвою увійшли до каталогу БММТ «Супутник» ЦК ВЛКСМ.

За даними О.О. Любіцсвої та К. Сташука термін «екотуризм» ввів мексиканський екоиоміст-сколог Г.Це-баллос-Ласкурья у 1991 році.

Проте в одних випадках маються на увазі подорожі, що здійснюються в незаймані цивілізацією куточки природи. У інших - це зусилля з підтримки екологічної рівноваги в природі. Існують також і певні геопросто-рові відмінності у визначеннях, що пов'язані з розходженнями в поглядах на екотуризм. Експерти з розвинутих країн - постачальників екотуристів, розуміють екотуризм з позицій споживачів (гостей), грунтуючись па відповідних сподіванням, бажаннях і рекреаційних потребах. Туроператорів країни, що приймає міжнародних екотуристів (господарів) хвилює прибуток і внесок туризму в соціально-економічний розвиток своєї країни.

Узагальнюючи всі вище наведені визначення, можна виділити три основних складових екотуризму - еко-(ісвітню, природоохоронну, етнотолерантпу.

Екоосвітия складова передбачає наявність в екотурі елементів екологічної освіти та просвіти (пізнання природи, отримання туристами нових знань, навичок та вмінь не просто поведінки у природі, а спілкування з нею);

Природоохоронна складова реалізується у відповідній природозберігаючій поведінку групи на маршруті, застосування спеціальних еколого-туристських технологій мінімізації впливу на природне середовище, а також участь туристів й туроператорів у програмах та заходах з захисту навколишнього середовища.

Етнотолерантна (її ще можна назвати етпоеко-логічною) виявляється у повазі інтересів місцевих жителів. Це перш за все шанобливе ставлення до місцевого населення, збереження традиційних систем природокористування, повага та дотримання місцевих законів і звичаїв, а також внесок туризму в соціально-економічний розвиток даної території.

При відсутності хоча б однієї з цих складових екоту-ризм неможливий у принципі. У таблиці 2 згруповано основні недоліки визначень поняття «екологічний туризм». Таблиця 2. Недоліки деяких визначень екотуризму (за В. В. Храбовченко, 2003 із доповненнями)

Визначення Недоліки

Відвідання національних парків і інших природних об'єктів з метою спостереження і отримання насолоди від видів рослин, тварин, а також місцевої культури Не враховуються інтереси місцевих мешканців, не зберігаються екосистеми

Пізнавальна подорож, що збагачує знаннями про природу, допомагає зберегти екосистему, залишаючи при цьому недоторканими мешканців природного середовища Вияв неповаги до інтересів місцевих мешканців

Відповідальний туризм, що зберігає природні об'єкти та покращує добробут місцевого населення Виключає пізнання природи туристами

1 vpiiiM, що включає подорожі до відпоєно недоторканих (неспотво-1 їси і їх або незабруднених) місцевості, з місцевостей, з метою дослідження та милування пейзажем, дикими інаринами і рослинами, а також пам'ятниками культурними Не враховуються інтереси місцевих мешканців, не зберігаються гаються екосистеми

Туризм, який грунтується на порівняно недоторканому природному середовищі, не є руйнівним, здійснюється н режимі адекватного менеджменту, сприяє тривалому захисту і управлінню охоронними територіями Вияв неповаги до інтересів місцевих мешканців

Туризм, чутливий до навколишнього середовища Вияв неповаги до інтересів місцевих мешканців, не зберігаються екосистеми

Подорож з метою розуміння культури і історії природи, отримання економічної вигоди, що в той же час не зачіпає екосистему Вияв неповаги до інтересів місцевих мешканців

Стан із змістовним наповненням терміну «Екологічний туризм» ускладнюється використанням великої кількості споріднених та схожих за змістом термінів: •¦природний туризм», «м'який туризм», «зелений туризм», «відповідальний туризм», агротуризм тощо. Необхідно також відзначити, що заплутаність та неоднозначність терміну не дозволяє отримати точні статистичні дані про розвиток екотуризму. Тому експерти WTO в підрахунку прибуттів і надходжень від різних видів туризму використовують поняття «туризм, орієнтований на природні туристські ресурси», або «природний туризм» (nature based tourism), куди відносять і екотуризм.

Однією з причин такого стану В. Храбовченко аргументовано вважає першопочаткове використання и-рміїгу маркетологами для впливу на туристів, орієнто-паніїх на природу, її захист і активний відпочинок

(outdoor). Насправді таких туропсраторів у більшості випадків мало турбувала охорона навколишнього середовища. Тому ідеї экотуризма довгий час викликали і викликають певні дискусії у науковців. Па практиці під брендом «Екотуризму» активно реалізуються програми активного туризму (спортивно-оздоровчого, пригодницького, екстремального тощо).

Підсумовуючи необхідно зазначити, що внаслідок понятійної плутанини багато провідних турфірм відмовилися від використання терміна, тому що він розуміється різноманітними групами споживачів по-різному. У зв'язку з цим, резонним є висновок міжнародного товариства екотуризму (TIES) про те, що ніколи не буде чіткого розмежування між туризмом і екотуризмом. Еко-туризм необхідно визначати як авангард, що привносить усе краще на туристський ринок і є зразком для наслідування у всьому світі.

Для більш глибокого розуміння цього виду подорожей наведемо 10 заповідей екотуриста, сформульованих (TIES):

- пам'ятати про уразливість Землі;
- лишати тільки сліди, забирати з собою тільки фотографії;
- пізнавати світ, у який потрапив: культуру народів, географію;
- шанувати місцевих мешканців;
- не купувати вироби виробників, що піддають небезпеці навколишнє середовище;
- завжди ходити тільки протоптаними стежками;
- підтримувати програми з захисту навколишнього середовища;
- де можливо, використовувати методи зберігання навколишнього середовища;
- підтримувати (патронувати) організації, що сприяють захисту природи;
- подорожувати з фірмами, що підтримують принципи екотуризму.

З цих позицій екологічний туризм можна вважати (р.і.іопою концепцією сталого життєздатного розвитку туристичної індустрії у XXI сторіччі.

Як уже відзначалося вище, термін «скотуризм» був пропонований та введений у обіг маркетологами (Хра-омнчепко, 2002), а не вченими (турпзмознавцями), тобто скотуризм виник в результаті потреб самих туристів, що виявляється у попиті па спілкування з природним середовищем, появі нових групових і суспільних потреб у вивченні й охороні природи, культурної спадщини тощо. У гакий спосіб екотуризм реалізується як реальний економічний чинник, що спонукає туропсраторів до його розвитку.

Таким чином наявність екотуристів (ринку попиту) га туристична індустрія (турбізнез, що реагує па попит та формує пропозицію), є основною рушійною силою розвитку екологічного туризму. Уявлення деяких вітчизняних експертів про те, що головним чинником розвитку екотуризму виступають туристські ресурси природоохоронних територій, не отримує жодного реального підтвердження. Ресурси в Україні є давно, а екологічний туризм розвивається переважно в теоретичній площині.

Тому стратегія розвитку екотуризму через національні й регіональні адміністрації, комітети та дер-жуправлінпя з туризму та систему відповідних органів управління природоохоронними територій вимагає більш глибокого концептуального та практичного опрацювання. Розвиток екотуризму в ринкових умовах можливий в першу чергу на основі економічних механізмів, а аж ніяк не адміністративних. З урахуванням вище наведеного цілком очевидно, що саме екотуристи і туристична індустрія (турбізнес) розвивають скотуризм, як напрямок туристичної діяльності.

Грунтуючись на даному положенні, легко пояснити географію і спрямованість основних міжнародних екотуристських потоків з індустріально розвинених країн (США, Німеччина, Японія, Великобританія) у країни що розвиваються (Непал, Індія, Пакистан, Кенія, Танзанія та ін.). Тому батьківщиною екотуризму варто вважати не екотуристські території, а місце появи, формування першої групи свідомих екотуристів.

Звідси також зрозуміло, чому екотуризм слабко розвинутий в Україні як напрямок внутрішнього туризму -у нас ще не сформувався попит на даний напрямок туризму, дуже мало свідомих екотуристів, ідо готові витратити кошти, час і сили на спілкування з природою та її захист. Наслідком цього є слабкий розвиток туристської пропозиції, у результаті чого нечисленні види внутрішнього екотуризму часто відносять до активного, паркового, пригодницького, екстремального та навіть соціального туризму, тобто такого, що необхідно підтримувати з державних засобів.

Підсумовуючи вище наведене екологічний туризм можна визначити як інтегруючий напрямок рекреаційної діяльності спрямований на гармонізацію відносин між туристами, туроператорами, природним середовищем та місцевими громадами, що реалізується через екологізацію всіх видів туристської діяльності, охорону природи, екологічну освіту та виховання.

1.1. Принципи, функції та завдання екологічного туризму

Будь-яка система - виробнича, освітня, виховна і т.д., включаючи й екологічний туризм загалом будуються на певних фундаментальних засадах - принципах, які відображають її найбільш суттєві риси. Під принци-

пом загалом розуміють фундаментальне вихідне полокшим, що випливає із стійких тенденцій, закономірності існування і розвитку певної системи. Ці тенденції і і.ікоіюмірності мають об'єктивний характер, тому їх порушення чи невиконання призводить до руйнування даної системи.

Аналіз тенденцій і закономірностей прояву певної си-( геми є необхідним для визначення вихідних положень (лагальнонаукових та конкретно-наукових), які відображають найбільш суттєві причинно-наслідкові зв'язки системи та забезпечують її стабільність і розвиток.

Загально-наукові принципи грунтуються на узагальнюючих філософських положеннях, які відображають найбільш суттєві властивості об'єктивної дійсності та (відомості на основі досвіду, що отриманий у процесі пізнавальної діяльності людини. Основними загальпона-уковими принципами екологічного туризму є:

- діалектичний - дозволяє обгрунтувати взаємодію різноманітних факторів та чинників екологічного туризму, як причинно-наслідкові відносини та зв'язки, що відображають реальну дійсність;
- системний - передбачає розгляд екологічного туризму як системи, що має певну структуру, взаємозв'язки і відносини різних елементів;
- історичний - екологічний туризм розуміється, як напрямок рекреаційної діяльності, що розвивається в конкретних історичних умовах;
- пізнавальний - пізнавальна функція екологічного туризму пов'язана з загальнофілософською теорією пізнання, що загальною методологічною базою для багатьох наук.

Конкретно-наукові принципи визначаються особливостями певної наукової області, науки. Як правило ці принципи формують методологічну базу певного дослідження. Основними конкретно-науковими принципи екологічного туризму є:

- екологічний - визначення та гармонізація основних зв'язків в екотуристській системі (між туристами, туроператорами, природними ландшафтами, місцевою громадою). Ядром цієї системи па відміну від класичної екосистеми є саме природне середовище (ландшафти);
- геоекологічний (конструктивно-географічний) -базування на природоорієнтованому раціональному використанні, охороні та відтворенні природних ресурсів;
- екостабілізуючий - недопущення та мінімізація шкоди, завданої природному середовищу, що не порушує екологічної стійкості середовища;
- інтелектуально-освітній - спрямованість на масову екологічну освіту та виховання;
- соціально-етичний - орієнтація па формування екокультури та екоетики спілкування з природним середовищем;
- етноекологічний - повага до інтересів місцевих мешканців, шанобливе ставлення до етнокультурного середовища, збереження та відтворення етнокультурних традицій (обрядів, свят, пісень, ігор, розваг тощо), традиційних систем природокористування (етноприродокористування) та охорони природи;
- економіко-розвиваючий - спрямування на ефективний сталий розвиток тих регіонів, де він здійснюється, інвестування в охорону та відтворення природного середовища.

Основна ідея екологічного туризму - це, насамперед, турбота про навколишнє природне середовище, що використовується у туристичних цілях. Власне, саме таке використання природи у сполученні з вихованням любові до неї, усвідомленням важливості її захисту та відтворення і є основною відмінною рисою екологічного туризму, що реалізується в його завданнях та функціях.

Основними завданнями урбокомпенсаційного екологічного туризму є:

- постійно, систематично і цілеспрямовано культивувати критерій рівноваги навколишнього природного середовища;
- гармонізувати відносини між природою, суспільством і економікою;
- орієнтувати туристичні організації на збереження, відтворення і збільшення споживчої вартості природного середовища за рахунок виділення частини прибутків від туризму на вирішення пов'язаних із цим завдань;
- підкоряти короткочасні інтереси отримання прибутку від туризму довгостроковим інтересам щодо збереження природи для прийдешніх поколінь, примноження рекреаційно-туристичних ресурсів, а також подальшого соціально-економічного розвитку місцевих громад на основі екотуризму;
- формувати в туристів почуття особистої відповідальності за стан природи та її майбутнє, стверджуючи в їх свідомості приналежність до неї як невід'ємної органічної частини.

Ці завдання екологічного туризму не варто абсолютизувати і розглядати у відриві від інших функцій інтелектуально-освітньої, культурно-пізнавальної, естетично-художиьої, дозвіллєво-розважальної та ін.

Інтелектуально-освітня функція реалізується у створенні умов для розвитку творчої, інтелектуально розвинутої, свідомої людини через сполучення туристично-еко-л< нічних, культурно-освітніх, духовно-естетичних та оздоровчих форм активної роботи, насамперед, з юнацькими та дитячими екотуристськими групами. Для педа-іоіїи шкіл, керівників дитячих груп, груп студентів-при-родозпавців, екологів та геоскологів, громадських екологічних організацій створюється єдина науково-мето-пімна база з бібліотечним фондом екологічної літератури,

.......... с.22-25

Львова у болехівські гори⁶. Відомі також дані про групові студентські походи та мандрівки рідним краєм та у Карпатські гори⁷.

Організаторами та учасниками перших природознавчих та народознавчих (етнографічно-краєзнавчих) туристських маршрутів були Яків Головацький, Іван Вагилевич, батько й син Микола та Корнило Устияновичі, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький та ін. Чільне місце серед мандрівників посідають члени «Руської Трійці», гурток Маркіяна Шашкевича.

У період з 1832 р. - по 1840 р. Яків Головацький, сам та разом із іншими учасниками «Руської трійці», здійснив численні туристсько-краєзнавчі пішохідні подорожі Галичиною, Карпатськими горами, Закарпаттям, Польщею, північно-східною Угорщиною. Під час кожної з них він вивчав природу рідного краю, пам'ятки історії та писемності, побут населення, збирав етнографічні та фольклорні матеріали, що стали основою його численних публікацій.

Пристрасним мандрівником був також історик Іван Вагилевич. Ще у роки перебування у Львівському університеті (1830-1837) ним здійснюються ряд краєзнавчих подорожей під час яких вивчається життя автохтонних мешканців Українських Карпат - бойків, гуцулів і лемків. Збирається фольклор та етнографічні матеріали, проводиться археологічні дослідження. За їх результатами створюються краєзнавчі нариси.

Регулярно здійснював туристські подорожі по рідному краю Омелян Партицький. Зібраний ним та його товаришами археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал став основою серії науково-популярних статей «Образи Руси Галицької», рукопису «Подорожньо-етнографічні записки» та етнографічного опису «З життя волинського люду». О. Партацьким були розроблені чис-ісппі туристсько-краєзнавчі маршрути та екскурсії. У 1878 р. він звертається до краян, мешканців Львова з пропозицією розширити місця для прогулянок, прокласти мові маршрути відпочинку, зайнятися вивченням рідного краю, наслідуючи в цьому відношенні досвід жителів таких європейських міст, як Краків, Відень, де для відпочинку широко використовують околиці. Це без сумнівно є одним з в історії України досвідом впровадження із практику міського життя норм екологічного туризму

Значну частину свого життя присвятив краєзнавчим подорожам письменник Іван Нечуй-Левицький. Найбільш відомий з його подорожніх нарисів «Мандрівка на українське Підлясся». Дослідження пам'яток культури, особливостей діалекту, одягу та побуту лемків, а також з давніх релігійно-культових споруд і пам'яток дали можливість йому встановити незаперечні культур-мо-історичні зв'язки Лемківщини з Наддніпрянською Україною.

Значний внесок у розвиток пізнавальних основ активного туризму зробив письменник Іван Франко. Свої мандрівки Прикарпаттям й у Карпати він розпочав ще в ранньому дитинстві. У 1883 р. І. Франко організував •< Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу», згодом 1984 р. «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю» при «Академічнім братстві». За їх ініціативою в період з 1883 по 1888 рр. були проведені численні туристські мандрівки. Активними учасниками яких були студенти університетів Львова, Відня, Кракова, Чернівців та члени різних туристських товариств. Активними співорганізаторами та учасниками цих походів також були Микола Шухевич, Євген Олссиицький, Кирило Трильовський, Євген Пстру-іікчіич. За результатами мандрівок були видані численні фольклорні, етнографічні та природознавчі публікації-

Отже, в розвитку туризму на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. пріоритетними напрямками були природознавчий та етнографічно-краєзнавчий за висловом Івана Крип'якевича «Відкриття природи та відкриття народу».

З другої половини XIX ст. починається формування в Україні туристських регіонів. Цілком природно, що наступним за Карпатами таким регіоном став Крим. У другій половині XIX - на початку XX ст. Крим перетворюється не тільки на елітний курортний регіон, а й па значний осередок гірського туризму і один з провідних екскурсійних центрів тодішньої Російської імперії.

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. в Ялті виник «Гурток шанувальників природи, гірського спорту і Кримських гір», який чимало зробив для розвитку основ екологічного туризму. Одним із перших, хто організував для 25 студентів навчально-наукову туристсько-краєзнавчу поїздку у 1876 р. до Криму, був професор геології Новоросійського (Одеського) університету М. О. Головкінський.

Пізніше, в 1890 р., в Одесі організовується Кримський гірський клуб який з першого ж року діяльності розпочав збирання даних з геології, географії, флори, фауни, етнографії, археології та історії Криму і поставив завдання видавати ці матеріали з метою популяризації Криму як туристського району Російської імперії. Вже в 1891 р. побачив світ перший випуск «Записок Кримського гірського клубу», якому публікуються звіти експедицій, описуються маршрути подорожей та екскурсій. Після чого вони регулярно видавалися впродовж з 1891 по 1915 р.

Спрямованість «Записок» на знайомство читачів з природою, історією, етнографією Криму, а пізніше, коли клуб став називатися Кримсько-Кавказьким гірським клубом, і Кавказу не змінилася за всі 25 років їхнього

., нупапня. За весь час їх видання незмінно витримува-і.и •¦) стратегічне спрямування на популяризацію приро-іп їй туризму в Криму, згодом Кавказу. Публікаціям про іарубіжні гірські системи і туризм в інших держа-іі.іч підводилося вкрай обмежене місце.

Засновниками і першими членами Кримського гірського клубу були вчені, лікарі, юристи, відомі дослідники Криму. Статут клубу розробив геолог Ю. А. Листов. Головою правління був обраний гірський інженер

І II Долинський, автор багатьох наукових праць.

(іатутом клубу визначалися наступні основні цілі

....... діяльності: наукові дослідження Таврійських

(Кримських), гір і поширення зібраних відомостей; заохочення до відвідування й дослідження цих гір та по-ігішііііія перебування в них натуралістам і художникам, які вирушають у гори з науковою або художньою мсіоіо; підтримка місцевих галузей сільського господар-« і на, садівництва та дрібної гірської промисловості; охорона рідкісних видів гірських рослин і тварин.

Основними засобами для досягнення всіх цих цілей пропонувалися - громадські збори і загальні екскурсії, наукові бесіди й повідомлення туристів, видання на коні ні клубу його праць, упорядкування різних наукових 'іскиііі, піклування про полегшення подорожей членів і. іубу, організація та утримання притулків у горах, утримання провідників і гірських постів, підтримка постійних зв'язків з Південно-західним відділом Імпера-іОрського Російського географічного товариства. Одним і провідних завдань якого було розповсюдження гео-і рафічних відомостей та виховання смаку і любові до ге-оі рафії, статистики та етнографії8.

І,.рг Л.С. Всссоюзиос географичсскос общсство за сто лет 1845-іч і., іт. Москва - Леїшпград: Изд-во Академии наук СССР. 1946. -' :- , (стр. 34)

Особлива роль у діяльності Кримсько-Кавказького гірського клубу належала Ялтинському відділенню. Натхненниками і організаторами його діяльності були лікарі В. М. Дмитріев та Ф. Д. Вебер. Саме це, відділення вперше в Російській імперії розгорнуло широку природознавчо-екскурсійну діяльність та започаткувало створення спеціальних туристських стежок.

Першою у 1899 р. була прокладена та облагатована Штангеєвська стежка, що вела від водоспаду Учан-су до хребта Яйли через найбільш мальовничі ділянки східного схилу Яйли. Вона мала протяжність понад 8 верст (8,5 км) і призначалася для екскурсантів будь-якого рівня фізичної підготовки, оскільки була такою пологою, що навіть люди, які не мали досвіду гірських подорожей, вільно по ній піднімалися. Вздовж усієї стежки було зроблено маркування на каменях, що вказувало пройдену відстань і подальший напрямок руху. Ця, одна з найперших, туристських стежок в Україні стала прообразом нинішніх екологічних туристських стежок, що належать до найефективніших засобів регулювання взаємовідносин між людиною і природою.

Наступною за Штангеєвською була прокладена Бот-кінська стежка, створена на кошти, пожертвувані шанувальниками професора С. П. Боткіна. Ця зручна й цікава для прогулянок туристів стежка вела до водоспаду Яузлар, околиці якого вкриті густими мальовничими сосновими лісами. Вздовж усього шляху Боткінської стежки було встановлено покажчики руху й ослони для відпочинку.

Дещо пізніше були створені ще дві стежки, що ведуть у гори, - Хрестова, і Дмитрієвська, названа па честь першого голови Ялтинського відділення клубу В. М. Дмитрієва.

Усі туристські стежки перебували під ретельним доглядом членів Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу. На його кошти їх постійно розчищали та впорядковували. Крім стежок у Кримських горах, на Чатирдазі, поблизу печер Біпбаш-Коба і Суук-Коба, було створено перший у імператорській Росії туристський притулок, яким могли користуватися як члени Кримсько-кавказького гірського клубу, так і всі інші шанувальники походів.

Особливе піклування всі відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу виявляли щодо природознавчих учнівських екскурсій, що були започатковані з 1892 р. За сприяння Ялтинського відділення тривалі екскурсії до Криму здійснили учні Варшавської 3-ї жіночої гі газії, Нижньогородського реального училища, Старосельської залізничної школи, Ростовської чоловічої гімназії, Кишинівської духовно, семінарії, Московського єпархіального училища, Петербурзького комерційного училища, Муромського реального училища та багатьох інших.

Розуміючи, що для подальшого розвитку екскурсійної справи потрібна велика кількість підготовлених екскурсоводів, правління клубу почало з 1902 р. підготовку керівників екскурсій з числа шкільних учит іів. У червні 1902 р. відбулася перша педагогічна екскурсія до Криму вчителів Одеського навчального округу.

Педагогічні екскурсії Кримсько-Кавказького гірського клубу стали ще однією дієвою формою пропаганди активного науково-пізнавальпого туризму. Адже в наступні роки учасники цих екскурсій поверталися до Криму, але вже з десятками своїх учнів.

Створення осередків туризму в Таврійській губернії та Криму стимулювало розвиток туризму і в столичних містах Російської імперії які зворотним плином створювали свої філіали у губернських містах України. Так у 1895 р. в Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (товариство велосипедистів-т\'ристів), який у 1901 р. був перетворений на Російське товариство туристів

(РТТ), що мало свої відділення і на території України -у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам'янці -Подільському, Одесі та деяких інших містах. У перші ж роки своєї діяльності товариство вступило до Міжнародної ліги туристських товариств.

Того ж 1901 р. у Росії створюється Російське гірське товариство. Воно також мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П'ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Засновниками товариства були всесвітньо відомі вчені Д. І. Апучин, В. І. Верпадський, І. В. Мушкетов, П. П. Семенов-Тян-Шанський, Б. Ш. Федченко, Ю. М. Шо-кальський, В. Є. Щуровський та інші вчені-ентузіасти. У роботі товариства брав активну участь письменник В. О. Гіляровський. Товариство ставило перед собою мету - розвиток туризму в Російській імперії, пробудження інтересу до нього як у Росії, так і за кордоном.

Проте Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не стали масовими туристськими організаціями. За статутом Російського товариства туристів його членами не могли бути учні й нижні чини. Незважаючи на це, в 1916 р. поліція закрила його на тій підставі, що воно нібито завдавало шкоди підвалинам царської монархії.

Наступною визначною подією у розвитку підґрунтя сучасного екологічного туризму стало виникнення на основі туристської практики систем патріотичного виховання молоді. Так у 1907 році Баденом Пауелом9 організовується експерементальний скаутский табір на острові Броунсі на Темзі під Лондоном, для 20 хлопчиків з різних соціальних прошарків (деякі з них відвідували елітні приватні школи для заможних інші

9 Робсрт Стефснсоп Смит Бадси Паусл Офіцер Британських Збройних сил фахівець з військової розвідки, картографії та маскування. Засновник Всесвітнього скаутського руху (народився 22 лютого 1857 р. в Лондоні). Автор посібнику "Скаутипг для хлопчиків" 1908, що був перекладений на 35 мов світу.

були з малозаможних сімей). Девізом скаутів став заклик «Будь готов!» хлопчаки практикувалися у слідо-знавстві, тренували спостережливість, в'язали «морські» вузли, вчилися розкладати вогнища та зараджувати пожежам, оволодівали навичками таборування та життя у «дикій» природі, вечорами слухали захопливі розповіді про подорожі, морські традиції, прапор та ін. Результати цього експерименту на сьогодні відомі у всьому світі як Всесвітній Скаутський Рух.

Основою для скаутських табірних заходів, вправ та програм є різноманітні варіанти систем екстремальної життєдіяльності в природному середовищі, а їх спільною алегоричною основою стала книга «Джунглі» Редьярда Кіплінга¹⁰ який був близьким другом Бадена Пауела. Саме тому і в паш час лідери-скаути відомі під іменами «Багіра», «Акела».

Однією з фундаментальних основ екологічного туризму, що декларується у Конституції Всесвітньої Організації Скаутського Руху є «Концепція цілісності природного світу»¹¹. Вона підносить на чільне місце ідею збереження природи, яка завжди для скаута була дуже важливою. Це значить, що кожна людина за для досягнення своєї мети, має використовувати природні ресурси таким чином, щоб не порушувати стабільність та гармонію природного світу.

Відгуком на поширення скаутського руху в стало виникнення у Західній Україні у 1910-11 рр. молодіжних товариств «Січ» та «Пласт». Члени яких на кшталт скаутів під час туристських походів пізнавали природу та звичаї рідного краю, виробляли навички участі в таборуванні, рятівництві, тощо.

Спортивно-пожежне товариство «Січ» було засноване в 1910 р. на Станіславщині. Воно організовувало екскурсії, походи, під час яких молодь навчалася орієнтуватись на місцевості, складати картосхеми, ставити намети, розпалювати вогнища, зараджувати лісовим пожежам тощо.

Пертпі «пластові» гуртки в Галичині було засновано у Львові П. Франком (сином І. Франка) та І. Чмолою в 1911 р. Коли гуртки зміцніли та набули сили відбулася перша присяга «пластового» гуртка при Академічній гімназії у Львові - 12 квітня 1912 p., організатором якого став О. Тисовський, цю дату вважають офіційним початком «Пласту», як системи патріотичного виховання української молоді.

Найголовнішим напрямом діяльності «Пласту» були туристські походи та створення мандрівних і постійних таборів, де молодь у процесі активного пізнання природного середовища та отримувала досвід та навички таборування, набувала фізичного й військово-спортивного вишколу, підвищувала свою національну свідомість. Один з найперших мандрівних «пластових» таборів організував І. Чмола в 1913 p., а з 1914 р. під проводом П. Франка почав діяти постійний пластовий табір. Для координування «пластового» руху створюється Верховна Пластова рада (ВПР). Проте перша світова війна та наступні події на певний час припинили діяльність цього товариства. Відновив свою активну діяльність на те-рені України «Пласт» вже тільки з проголошенням незалежності 1992 р.

Наступний розвиток основ екологічного туризму відбувався у період політики «українізації», яку проводили більшовики в 1923 - 1933 pp. У ході національно-культурного відродження в Україні значної ваги набула туристсько-екскурсійна справа. Екскурсії розглядались як важливий інструмент, метод виховної, культурпо-пізнавальної роботи серед широких верств населення.

Розвиток екскурсійної справи підтримували як культурно-наукова громадськість, так і більшовицький уряд України, хоча завдання в них були різні. Відомі вчені, історики, археологи, етнографи, краєзнавці - М. Гру-шевський, В. Щербина, Й. Гермайзе, В. Артоболевсь-кий, Д. Щербаківський, М. Біляшівський, С. Русова, С. Баран-Бутович, В. Дроздов, В. Дубровський, Б. Пи-лппенко, В. Шугаєвський та багато інших, - які стояли біля витоків туристсько-екскурсійної справи, намагалися за допомогою широкого застосування екскурсій просвітити народ, відродити його історичну пам'ять, поглибити історичні знання, закласти у свідомість численних екскурсантів необхідність зберігати пам'ятки минулого, національно-культурну спадщину, тобто сприяти духовному розвитку народу.

Наприкінці 20-х pp. партійно-державним керівниц-іїіом в Україні було взято курс на подальшу ідеологізацію суспільно-політичного життя, переслідування оудь-яких проявів національної культури, зміцнення сталінської репресивної системи. Значну частину української національної інтелігенції, насамперед учених істориків, географів, краєзнавців, які працювали на ниві іл'лі.турно-національного відродження було репресовано. Централізована система туристсько-екскурсійних за-і,ч;ідін почала працювати на задоволення ідеологічних іиімог партійного керівництва.

В цей час на західноукраїнських землях у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії спостерігалися і \ожі за змістом, але відмінні за формою процеси. Тут іурнзм залишався справою передової української громадськості.

У 20-х pp. XX ст., зі зростанням чисельності шану-нліьпиків туристсько-краєзиавчих подорожей у західній N і.рлїпі, перед його організаторами постала потреба ¦ .(і'і диати зусилля окремих туристів у єдиній організації.

Таким об'єднанням стало краєзнавчо-туристське товариство «Плай», засіюване у жовтні 1924 р. у Львові. Його фундаторами були відомі краєзнавці й історики І. Крип'яксвич, Б. Януш, Є, Пел енський та Ю. Полянский. Першим головою товариства було обрано авторитетного адвоката і громадського діяча В. Старосольського. Статут «Плаю» передбачав поширення діяльності товариства на всю територію Львівського, Тернопільського, Станіславського та Краківського воєводств. Метою діяльності організації декларувалося «дослідження рідного краю та інших земель, розповсюдження зібраних про них відомостей, нагромадження і опрацювання наукових та туристичних матеріалів». Виокремлювались також наміри вивчати й охороняти пам'ятки історії, культури та природних форм, збирати й зберігати різноманітні предмети старовини, зразки народного мистецтва та народних промислів.

Важливим внеском у розвиток основ екологічного туризму в контексті пізнання та збереження природи рідного краю, стала видавнича діяльність товариства. В лютому 1925 р. як безоплатний двотижневий додаток до газети І. Тиктора «Новий час» вийшов перший номер «Туристи-ки і краєзнавства». Редактором видання став І. Крип'якевич. Часопис вміщував матеріали природознавчого, археологічного й етнографічного характеру, звіти про діяльність товариства, хроніку краєзнавчого життя, публікував матеріали, присвячені окремим місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму та краєзнавства.

У 1937 р. «Плай» знайшов можливості для видання власного спеціального часопису на добровільних засадах «Паша Батьківщина». Редакцію очолив відомий галицький літературознавець В. Щурат. Видання швидко завоювало популярність завдяки кваліфіковано написаними цікавими матеріалами. На сторінках «Нашої Батьківщини» публікували свої праці М. Андрусяк, С. Гайдучок,

М. Гавдяк, В. Дорошенко, Ф. Коковський, М. Кордуба, І. Крип'якевич, В. Кубійович, Л. Маслов, Я. і С. Пастернаки, І. Свєнціцький, М. Смішко, В. Щурат та ін. Крім наукових досліджень у галузі місцевої історії та природознавства, часопис також друкував методичні порадники та програмні статті з питань теоретичної підготовки й організації краєзнавчого руху.

Крім краєзнавчо-туристського товариства «Плай» на західноукраїнських землях були й інші туристські організації.

У квітні 1910 р. група любителів мандрівок м. Станіслава сформувала організаційний комітет для створення товариства «Чорногора», до якого увійшли С Стеблицький, Л. Гаяновський, Я. Грушкевич, Й. Білинський, І. Стасинець, О. Каратницький, С. Ни-кифорак, В. Янович, О. Борик, С Гаванська, Т. Мацьків, С. Слюсарчук, Л. Чачковський, які також одночасно очолювали низку інших культурно-просвітницьких організацій.

Українське туристське товариство «Чорногора» ставило перед собою наступні завдання: пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр; збирання матеріалів про ці гори; агітація та пропаганда серед туристів і дослідників природи; співпраця з іншими туристськими товариствами та організаціями у Львові, «Угорським карпатським товариством» і польським Татшанським товариством, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи; надання методичної та практичної допомоги під час проведення мандрівок.

Для виконання цих завдань планувалось здійснювати: збори і спільні мандрівки; виставки і наукові туристські звіти; видання різноманітних публікацій (часопису, наукових статей, поштових листівок з краєвидами гір, описів маршрутів, картографічного матеріалу); будівництво та догляд за туристськими притулками, мостами, стежками, дорогами; маркування маршрутів у горах; будівництво літньої бази (табору); утримання в горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі).

Для любителів мандрівок почали виходити статті, нариси, монографії з туристсько-краєзнавчої проблематики, серед них найбільшою популярністю користувалися «Туристика» А. Будзиновського, «Прогулянки в наші гори» Т. Франка, «Галицьке краєзнавство» Ю. Целевича, «Опис рідного краю» та «Мала географія України» Р. Заклинського, «Провідник но Галичині» М. Орловича.

Туристські товариства «Плай» та «Чорногора» тісно координували роботу з багатьма культурно-просвітницькими структурами, школами, які в своїй діяльності використовували активні туристсько-краєзнавчі подорожі як найкращий засіб національно-патріотичного виховання підростаючого покоління.

Практичним результатом активної співпраці «Чор-ногори» та «Плаю» в галузі розвитку активного туризму стала маршрутизація та спільна розбудова й утримання туристських притулків і домівок, зокрема на полонині Плісце, біля гір Грофи, Довбушанки, Сивулі та на перевалах «Рижі» й «Столи», встановлення дороговказів та маркуванню синіми й жовтими кольорами маршрутів з Осмолоди через Горгани до Татарова, утримання штатних працівників (гірської сторожі, в обов'язки якої входило приймання і розміщення мандрівників, догляд і ремонт притулків, та провідників, які були зобов'язані проводити туристів по маршруту і відповідали за їхню безпеку).

Ставлення' польських властей до українського туристсько-краєзнавчого руху в 30-ті pp. було прохолодним. Туристсько-краєзнавчі товариства зазнавали різноманітних утисків та перевірок. Проте більшість з них продовжувало активну діяльність до приходу на західноукраїнські землі радянської влади у 1939 р.

Напад фашистської Німеччини на Польщу і початок другої світової війни припинили діяльність краєзнавчо-туристських товариств на західноукраїнських землях.

Наступним етапом формування основ екологічного туризму став активний розвиток масового туристсько-екскурсійного руху в Україні в 1960-х pp. Хрущовська «відлига» створила передумови для певного піднесення соціально-економічного та культурного рівня життя. Формується та зростає планова туристсько-екскурсійна індустрія. Природознавчі та екологічні аспекти туризму мають розвиток лише в межах шкільної туристсько-краєзнавчої роботи та самодіяльного туризму.

Постійний розвиток соціальної бази самодіяльного туризму давав можливість щороку збільшувати кількість учасників, що постійно займались туризмом, а також учасників походів вихідного дня і багатоденних некате-горійних походів. За цей час туристськими організаціями України було розроблено понад 2 тис. самодіяльних маршрутів вихідного дня різного тематичного спрямування. Цими маршрутами в Україні щороку здійснювали походи і подорожі 6,5 млн чол¹².

У радах по туризму та екскурсіях функціонував 121 туристський клуб. Турклуби були основними організаційно-методичними центрами самодіяльного туризму, що надавали допомогу у створенні туристських секцій при організаціях, установах, підприємствах. Клуби організовували і проводили масові зльоти і змагання, місячники туризму. Програми їхньої діяльності включали масові походи вихідного дня, складання туристських нормативів комплексу ГПО, змагання з туристських навичок, конкурси тощо. Члени туристських клубів залучалися також до охорони природи, пам'яток історії й культури.

Вагомим чинником розвитку масовості й доступності самодіяльного туризму була підготовка і навчання громадських туристських кадрів. Провідне місце тут належить Київському міському туристському клубу Київської міської ради по туризму та екскурсіях. При ньому працювала міська школа туризму, що проводила заняття з усіма категоріями громадських туристських кадрів за програмами початкової, середньої та вищої туристської підготовки і середньої інструкторської підготовки.

Разом з Українською філією Інституту підвищення кваліфікації працівників туристсько-екскурсійних організацій Київський міський туристський клуб був організаційно-методичним і навчально-консультативним центром розвитку масового самодіяльного туризму в місті й республіці.

Подальше піднесення планової та самодіяльної ту-ристсько-краєзнавчої діяльності актуалізувало потребу у підготовці фахівців вищої кваліфікації, що можна розглядати як етап формування науково-методичних та дидактичних основ екологічного туризму.

Так у 1977 на географічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка на кафедрі фізичної географії та охорони природи вперше в Україні було розпочато підготовку фахівців з краєзнавства і методики організації туристсько-екскурсійної справи. Нині підготовка фахівців з туризму здійснюється на двох кафедрах: Країнознавства та міжнародного туризму та Географії України, де зокрема актуалізується розробка концептуальних та науково-методичиих основ підготовки фахівців з екологічного туризму.

1.3. Інтеграційні та стабілізаційні основи екологічного туризму

Як уже зазначалося серед основних передумов виникнення екотуризму та екологізації традиційних видів туризму є протиріччя між задоволенням туристського попиту і раціональним використанням туристських ресурсів. В основі цих протиріч знаходиться антропогенне навантаження, що здійснюють туристи на природні і культурно-історичні туристські ресурси. Це навантаження зростає прямо пропорційно темпам росту індустрії туризму, завдяки масовості туризму. Негативний вплив туризму на природні комплекси може бути прямим і непрямим, розмір і особливості якого інколи відразу дуже важко визначити.

Прямий вплив включає:

- винищування представників флори і фауни в процесі полювання, рибальства, витоптування, рубання дерев, збирання плодів, грибів, ягід, коренів, квітів, випалювання кострищ, спричинення з необережності пожеж тощо;
- втручання в природні процеси життєдіяльності рослин і тварин шляхом їх відлякування з постійних місць перебування у процесі проходження маршруту, спостереження та фотографування, шумовим впливом, годівлею, руйнацією гнізд, нір та ін.;
- знищення природних умов рекреаційних територій у процесі створення туристичної інфраструктури та рекреаційію-госнодарської діяльності (вирубування лісів, порушення грунтового покриву, будівництво та експлуатація будівель, доріг, ставків, промисловий розлив мінеральних вод тощо);
- привнесення і поширення інфекцій, захворювань, отруєнь та інших уражень представників флори і фауни, грунту та поверхневих вод через продукти життєдіяльності людини (екскременти, органічні харчові відходи, різноманітні побутові та нспобутові тверді та рідкі відходи тощо).

До непрямого впливу відносяться:

- порушення сталих адаптованих традиційних систем природокористування (у випадку некоректного залучення до туристичної інфраструктури);
- сезонні (відповідно до туристських сезонів) коливання рівнів господарської активності, виробництва та споживання;
- знищення цінних представників флори та фауни для виробництва супутніх туристських товарів (сувенірів тощо);
- загострення соціальних, етнічних, релігійних та ін. протиріч у випадку незнання, неврахувапня або ігнорування місцевих особливостей.

Найбільш вразливими для туристського впливу є малі популяції рідкісних тварин і рослин (ендеміки, релікти) та види, що повільно відтворюються.

Відповідно до основних видів впливу на природні комплекси можуть бути реалізовані прямі та непрямі регулятивні та організаційно-управліиські заходи, щодо їх зменшення та припинення. Варіант прямого управління передбачає нормативно-правове регулювання туристської діяльності, обмеження загальної кількості відвідувачів відповідно до гранично припустимого туристського навантаження па природні комплекси, регламентації та зонування природоохоронних територій і територій природних об'єктів туристського показу, використання спеціальних технологій мінімізації забруднення навколишнього середовища тощо.

Непрямий варіант грунтується на зміні поведінки туристів та представників туристичної індустрії шляхом підвищення рівня їх екологічної освіти, екологічної просвіти місцевого населення, використання засобів

інформаційного впливу (екологічний PR, іміджеві стратегії тощо), виховання культури спілкування (між людьми різних соціальних прошарків, різного майнового стану, міжетнічного, міжрелігійного тощо), формування поважного відношення до місцевих жителів, формування культури екологічного відпочинку (екорекреаційної культури).

Для ефективного управління впливу туризму на природні комплекси необхідно сполучити обидва варіанти. Тому що кожний окремо з них має свою досить специфічну сферу застосування та об'єкти управлінського впливу. А у випадку їх неузгодженості таке управління не тільки не дасть бажаного результату, а взагалі може значно погіршити ситуацію та стати причиною виникнення екологічного лиха чи соціального конфлікту.

В 1996 році Всесвітня туристична організація (WTO), Всесвітня рада з подорожей і туризму (WTTC), організація «Зелений світ» на основі програми дій «Agenda 21» розробили концепцію сталого роз витку подорожей та туризму в XXI сторіччі - «Agenda 21 for travel and tourism industry». Bona адресована національним адміністраціям з туризму, туристським, торговим організаціям, а також безпосереднім споживачам туристських послуг - туристам.

Під сталим розвитком подорожей та туризму розуміється здійснення туристичної діяльності, що відбувається без нанесення збитків туристським ресурсам. Це досягається на основі такої організації та управління туристичною діяльністю та ресурсами (територіями), за якого гармонізуються основні протиріччя між задоволенням туристського попиту і раціональним використанням туристських ресурсів. Для цього необхідно: комплексі; <:• наукове дослідження туризму, як соціокультурноіго феномену XX сторіччя та діяльності, що здійснює прямий та опосередкований вплив на гтиродне середовшчг;

запровадження ресурсозберігаючих технологій в індустрії подорожей та туризму (технологій мінізації збитків довкіллю та інших); перехід на переважне використання туристських ресурсів, що швидко відновлюються; регулювання рівня туристського навантаження на певні території та рівнів використання туристських ресурсів для забезпечення адекватної рівня їх самовіднов-лешія; здійснення заходів спрямованих на відтворення туристських ресурсів; створення відповідної до парадигми сталого розвитку системи туристичної освіти.

Зокрема у «Порядку денному 21 століття для подорожей та туризму» констатується, що індустрія подорожей і туризму зацікавлена у захисті природних і культурних ресурсів, які визначаються ядром туристського бізнесу. Підкреслюється важливість координації спільних зусиль урядів, індустрії туризму та різних громадських неурядових організацій для створення стратегії довгострокового розвитку туризму, указується на важливість партнерства між ними. Перераховуються області пріоритетних дій із визначеними цілями і окреслюються кроки для їх досягнення (зокрема для національних адміністрацій та для туристичних кампаній). Аналізується стратегічна й економічна важливість подорожей і туризму, для сталого розвитку. Для створення життєздатної туристської індустрії пропонується використовувати в розвитку туризму наступні принципи:

- подорожі і туризм повинні допомогти людям у досягненні гармонії з природою;
- подорожі і туризм повинні внести свій внесок у зберігання, захист і відновлення екосистем;
- подорожі і туризм повинні грунтуватися на життєздатних моделях виробництва і споживання;
- політика протекціонізму в торгівлі подорожами і туристськими послугами повинна бути частково або цілком змінена;
- захист навколишнього середовища має складати невід'ємну частину процесу розвитку туризму;
- проблеми розвитку туризму повинні вирішуватися за участю зацікавлених громадян (місцевих жителів), із плануванням рішень, прийнятих на місцевому рівні;
- держави повинні попереджати одна одну щодо природних лих та катастроф, що можуть вплинути безпосередньо на туристів або туристські сфери;
- подорожі і туризм повинні сприяти створенню робочих місць для жінок і місцевих жителів;
- розвиток туризму має забезпечувати і підтримувати культуру й інтереси місцевих мешканців;
- індустрія туризму і подорожей повинна базуватися на міжнародному праві в сфері захисту навколишнього середовища.

Після прийняття зазначеної концепції розпочалася розрахована на п'ять років програма просування виконання її положень та резолюцій у різних регіонах світу. Подальші численні наради конференції та форуми присвячені проблемам сталого розвитку та створення життєздатної туристської індустрії на принципах сталого розвитку у своїх підсумкових документах констатують наступне:

- індустрія туризму має реальний потенціал, щоб внести вклад у життєздатний розвиток з ефективним управлінням і розумним регулюванням. «Порядок денний 21 сторіччя» має бути широко поширений як основний документ розвитку галузі, і виконання всіма сторонами його положень повинно всіляко заохочуватися;
- необхідне тісне співробітництво між споживачами, громадськістю, приватними секторами і туристськими організаціями галузі;
- необхідно мати велику кількість систем виміру прогресу просування до цілей сталого розвитку;
- потрібно управляти процесом розширення туристської інфраструктури відповідно до цілей сталого туризму;
- екологічні податки повинні бути справедливими і не дискримінаційними, а отримані засоби асигновані індустрії туризму для програм з охорони навколишнього середовища;
- міжнародні, національні і місцеві органи фінансування повинні включити життєздатний розвиток туризму як частину критеріїв для відбору на отримання економічної підтримки;
- сучасні дослідження сталого розвитку необхідно негайно впроваджувати в діяльність туроператорів;
- освіта в галузі охорони навколишнього середовища повинно бути посилена, особливо в навчальних закладах, що готують персонал для готелів і туристських фірм;
- реклама відіграє важливу роль для заохочення споживачів і спонукає індустрію, таким чином, працювати за новими принципами. Це необхідно реалізовувати за допомогою: показу відеофільмів у літаках і аеропортах, публікацій статей у часописах для читання в подорожі, оголошень, корисних порад на квитках, дорожніх аксесуарах і брошурах, що містять інформацію для відпочиваючих;
- подальші семінари повинні проводитися в різноманітних регіонах світу, щоб досліджувати застосування принципів «Порядку денного 21 сторіччя» до певних умов та гарантувати при цьому їх всебічне виконання.

Принципи сталого розвитку туризму знайшли також відображення і в Глобальному етичному кодексі туризму, робота над який була почата експертами WTO ще в 1997 р. У преамбулі до документа говориться, що «урочисто приймаючи його, представники світової туристської індустрії, делегати держав, територій, підприємств,

закладів і організацій - членів WTO, мають своєю метою сприяння розвитку відповідального, сталого і загальнодоступного туризму в рамках реалізації права на відпочинок і подорожі при повазі суспільного вибору всіх народів і виражають бажання сприяти встановленню справедливого, відповідального і сталого світового туристського порядку, що буде приносити вигоди всім секторам суспільства в умовах відкритої і конкурентної світової ринкової економіки».

У 2002 році в Йоганнесбурзі відбувся Самміт Землі 2 де були підбиті підсумки 10-ти річної діяльності з реалізації концепції сталого розвитку «Порядку денного 21 сторіччя», актуалізовані основні проблеми з її реалізації, визначені корективи для подальшого виконання і розвитку програми.

Водночас концепція сталого розвитку була неоднозначно сприйнята багатьма науковцями та фахівцями туристичної індустрії. У значній мірі дискусію викликало не сама Концепція та базові принципи а її бренд -«sustainable development (сталий розвиток) словосполучення, що поєднує дві протилежності - сталий (стійке, статичне, ігерухоме) і розвиток (рух, зміна, динаміка) та уособлює основні тенденції XX сторіччя. Цей діалектичний термін не є виключно особливим, так у науці відомі й інші наприклад - динамічна рівновага, енергія спокою та ін.

Підсумовуючи вище наведене зазначимо, що сталий розвиток може бути визначений як динамічний розвиток суспільства, який забезпечує збалансоване задоволення всього спектру потреб теперішнього та майбутнього поколінь, в тому числі у високому рівні життя, якості навколишнього середовища, необхідних природних ресурсах на необмежену будь-якими термінами перспективу¹³.

Екологічний туризм в контексті сталого розвитку (sustainable ecotourism) передбачає не тільки раціональне використання та відтворення екологічних ресурсів, а також збереження етнокультурного середовища¹⁴. Це до певної міри обмежує залучення до екотуризму природо-промислових видів діяльності (полювання, рибальство, збирання грибів і ягід з метою продажу та заготівлі), тому що вилучення у великій кількості природних компонентів призводить до порушення природного балансу і суперечить принципам екотуризму. Разом з тим необхідним є створення екотуристичної інфраструктури, спрямованої, насамперед, на збереження природного середовища, а не на задоволення вимог комфортабельного відпочинку на природі. Тобто рекреаційна функція еко-туристисної інфраструктури має підпорядковуватися природоохоронній.

Це означає, що екологічні стежки та стоянки обладнуються в першу чергу для того, щоб керувати переміщенням груп туристів, а потім вже і для того, щоб зручно було проходити маршрут і відпочивати. Обладнання кострищ і заготовлювання дров на стоянках потрібні не тільки для зручності відпочинку, а насамперед для того, щоб туристи не палили вогнищ, де заманеться, і не вирубували дерев. Пляжі опорядковуються для створення привабливих місць відпочинку і з такою метою, щоб відпочиваючі та туристи не завдавали шкоди заповідним урочищам узбереж тощо¹⁵.

Водночас сталий розвиток екологічного туризму орієнтований на збереження етнокультурного середовища, відновлення і збереження традиційного способу життя місцевого населения, його культури та етнографічних особливостей.

Розвиток екотуризму в усьому світі сьогодні набуває нових цікавих інтегруючих форм індустріально- та урбо-регулюючої діяльності, охорони природи і цілком конкретного змісту екологічної просвіти та виховання. Так, у квітні 1999 р. відкрилася перша черга екологічного парку «Центр Землі, створеного на території двох вугільних шахт, що виробили ресурс, недалеко від Лон-кастера в Південному Йоркширі (Англія)¹⁶. Численні галереї й експозиції знайомлять відвідувачів з різноманітними екосистемами нашої планети, організацією безвідходних технологій. Створено навіть можливість в інтерактивному режимі побудувати комп'ютерні моделі майбутнього планети.

На одному з популярних у світі пустельному екологічному курорті, що розташований на південному заході від Дубаї (ОАЕ)¹⁷ на 50 км у глиб пустелі, відвідувачам пропонується проживання в бедуїнських шале та королівських сьютах, де, практично не виходячи зі своїх «номерів, можна спостерігати за життям мешканців пустелі, що вільно розгулюють територією екокурорту. На базі цього комплексу створено унікальний екологічний парк пустелі для збереження та відновлення її флори і фауни. Крім спостереження за дикими тваринами, на пустельному екокурорті можна кататися на верблюдах, брати участь у екосафарі, змагатися в лижних гонках по барханах і лікуватися (вважається, що клімат пустелі сприятливий для лікування і профілактики різних тяжких захворювань).

Таким чином, у контексті «паркового екотуризму під екологічними турами розуміють піші, водні, кінні маршрути екологічними стежками в супроводі гідів-нриродоз-навців, що, як правило, є співробітниками природних резерватів. Зазначимо, що перший у світі національний парк - Єллоустонський, створений у США в 1872 році на площі 900 тис. га, за рік відвідує 3 мли осіб. Ця кількість гостей становить 10% загального американського міжнародного потоку туристів¹⁸.

З погляду інтеграції екоосвіти та раціонального природокористування і охорони природи екологічний туризм можна визначити як його дидактичну першооснову -найбільш доступну, наочну та переконливу школу того, як слід спілкуватися з природним середовищем і як його зберігати.

Підсумовуючи вище наведене зазначимо, що в Україні сталий (стабілізуючий) екотуризм найбільш доцільно розвивати за двома напрямками. Перший - це урбокомпенсаційний екотуризм та екорекреація в межах міста та приміського довкілля. Другий, пов'язаний із створенням у природо-господарських (буферних) смугах, що прилягають до природоохоронних територій, спеціальних екотуристичних економічних зон, де діяльність місцевих жителів з реалізації відпочиваючим та туристам послуг з розміщення і харчування продуктами домашнього господарства мала б пільги і стимулювалася на всіх рівнях.

Стосовно українських національних' та ландшафтних парків, то це оптимізувало б їх витрати з організації розміщення і харчування туристів та надало їм можливість переорієнтуватися на розвиток спеціалізованого обслуговування туристів: скологомісткі природознавчі екскурсійні послуги, екологічні семінари та конференції, прокат туристського спорядження, організація екоосвітиіх стежок та маршрутів з метою ознайомлення туристів з унікальними природними місцями тощо, що більшою мірою відповідало б цілям і завданням національних та ландшафтних парків. Подібні методи організації екотуристичного паркового обслуговування давно використовуються в Польщі, де па приватний сектор припадає більше 80% послуг з проживання туристів. При цьому па служби національних парків покладаються функції з підтримки в належному стані дорожньо-стежкової мережі, організації масових природоохоронних заходів, контроль за рекреаційним навантаженням на природні комплекси.

Аналогічні схеми функціонування національних парків характерні для всіх цивілізованих країн. Саме вона спроможна створити економічні умови для збереження етнокультурного середовища країни через регулювання відтоку сільського населення та соціально-економічний розвитку паркових та навколишніх територій за рахунок екологічного туризму.

Отже, для того, щоб екологічний туризм міг справляти сталий позитивний вплив па економічну та соціально-культурну сфери країни, а також бути реальним пріоритетним напрямком національного туризму, його діяльність має опиратися на такі основні пріоритети:

- орієнтувати туристів на споживання екологічних ресурсів та послуг;
- зберігати та відтворювати природне середовище;
- відновлювати і зберігати етнокультурне середовище.

Основою для цього має бути розробка спеціальної державної та регіональних програм з розвитку екологічного туризму. Із закордонних аналогів найбільш відомою є австралійська "National ecotourism strategy"¹⁹, яка прийнята в 1994 році.

Українська дійсність останнім часом також надає чимало переконливих фактів, що свідчать про те, що екотуризм починає викликати інтерес і знаходить ґрунт під ногами. Найбільш яскравий приклад - поява розробок, пов'язаних з організацією екологічних стежок, про що вже йшлося вище.

Серед чинників, що стримують розвиток екотуризму в Україні за наявного потужного екотуристичного потенціалу, переважають економічні й організаційні. До економічних стримуючих чинників відносяться:

- відсутність необхідного початкового капіталу для фінансування робіт із створення науково-природознавчих центрів, з розробки комплексу питань формування цільових програм екологічного туризму;
- слабкі інвестиції в інфраструктуру туризму, що позначається на стані готельного, транспортного обслуговування, рівні надання послуг тощо;
- відсутність засобів з менеджменту та маркетингу екотуризму для залучення потенційних туристів до відвідування хоча б тих територій, що вже мають у своєму розпорядженні певну інфраструктуру для прийому, розміщення та обслуговування гостей;
- відсутність цілеспрямованих наукових досліджень та підготовки необхідних кадрів.

Серед організаційних стримуючих чинників можна назвати такі:

- обмеженість туристських маршрутів у місцях екологічного туризму та їх слабка облаштоваиість;
- відсутність спеціалізованих турорганізацій у сфері екотуризму;
- бюрократичні заборони й обмеження на відвідування екотуристами привабливих у природному відношенні місць в основному внаслідок нерозроблепості механізму взаємодії адміністрації природогосподарських та природоохоронних організацій з організаторами еко-туристських подорожей та екскурсій;
- обмежений набір туристсько-рекреаційних послуг для туристів;
- відсутність суспільно орієнтованого інформаційного менеджменту та PR екотуризму, моди на еко-туризм;
- нестача кваліфікованих фахівців у галузі екотуризму, спроможних узяти на себе розробку, організацію і проведення екологічних турів;
- відсутність серед керівників відповідних державних установ, міністерств та відомств фахівців-екологів;
- відсутність необхідної законодавчої бази екотуризму.

До цього варто додати і фактор психологічної непідготовленості до участі в організації та здісненні екотуризму адміністрацій природогосподарських та природоохоронних організацій і місцевого населення. У цьому напрямку необхідно провести значну за обсягом роботу, її результатом має стати визнання екологічного туризму повноправним суспільно, економічно та юридично правочинним учасником природоохоронної діяльності.

Як видно, причини, що стримують розвиток екологічного туризму в Україні, достатньо серйозні. У сучасних умовах політичної та економічної нестабільності їх усунення може затягнутися па тривалий час. Особливо на тлі споживацького ставлення до природи, що насаджувалося в нашій країні за часів «всесоюзної житниці та кочегарки» і де довго даватиметься взнаки в масовій свідомості. Це означає, по-перше, прогаяну економічну вигоду, а по-друге, продовження екологічної та природоохоронної стагнації, що можна не тільки стримати, а й успішно подолати, сприяючи розвитку екологічного туризму в першу чергу як форми урбокомпенсаційного природокористування в містах та приміських смугах.

| зміст | передмова | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 | висновки | додаток | література | кросворди |