Звєрєв Ю.М. Світова економіка та міжнародні економічні відносини

 ¹ США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада.

² Китай, Індія, Бразилія, Індонезія, Мексика, Республіка Корея, Таїланд.

Індустріальні країни (industrial countries), або розвинені країни Заходу, - 24 промислово розвинених країни Північної Америки, Європи і Тихоокеанського басейну з високим рівнем доходів. Провідну роль у групі індустріальних країн відіграють держави так званої «великої сімки» (або групи G-7) - США, Канада, Японія, ФРН, Франція, Італія, Великобританія. П'ять із зазначених держав утворюють ядро НАТО, чотири з шести складають кістяк ЄС. На їх основі сформувалися три конкуруючих «центру сили» світового господарства - північно-американський, японський і західноєвропейський, які втягують у свої орбіти і інші держави світу.

Індустріальні країни, в яких проживає 16% населення світу, виробляють 53% світового ВВП і 47% світової промислової продукції (1997 р.). Вони забезпечують понад 70% світового експорту. Їм належить більше 90% накопиченої вартості прямих іноземних інвестицій, тут розташовані штаб-квартири найбільших транснаціональних корпорацій (ТНК) світу. Рівень життя у розвинених капіталістичних країнах набагато вище, ніж в середньому по світу[4], а їх перевагу за цим показником над найменш розвинутими країнами світу становить гігантську величину (більш ніж у 60 разів за ринковим обмінним курсом валют і більш ніж у 15 разів за ПКС).

Індустріальні країни Заходу (їх також називають промисловими, розвиненими країнами Заходу і т.д.) об'єднує крім іншого те, що на відміну від інших держав світу вони уже вступили в новий етап техніко-економічного розвитку - постіндустріальний (інформаційний).

Термін «постіндустріальне суспільство» був запропонований американським соціологом Деніелом Беллом ще в 1965 р. На його думку, термін «постіндустріальне суспільство» співвідноситься з «доіндустріальним» і «індустріальним».

Доіндустріальне суспільство в основному видобувне, його економіка заснована на сільському господарстві, видобуванні вугілля, енергії, газу, рибальстві, лісової промисловості.

Індустріальне суспільство - в першу чергу обробляє, в якому енергія і машинна технологія використовуються для виробництва товарів.

Постіндустріальне суспільство - це організм, у якому телекомунікації та комп'ютери виконують основну роль у виробництві та обміні інформацією та знаннями.

Якщо індустріальне суспільство засноване на машинному виробництві, то постіндустріальне характеризується інтелектуальним виробництвом. І якщо капітал і праця є основними структурними рисами індустріального суспільства, то інформація і знання є такими для постіндустріального суспільства[5].

За деякими оцінками, сукупний суспільний час, витрачається в розвинених країнах на виробництво і обмін інформацією, вже значно перевищує витрачається на виробництво і обмін матеріальної продукцією. У США, які йдуть в авангарді інформаційної революції, з 1991 р. витрати на придбання інформації та інформаційних технологій перевищують витрати на придбання виробничих технологій і основних фондів. У 70-80-х рр. в розвинутих країнах Заходу відбулася докорінна структурна перебудова економіки, виразилася у переході від ресурсорасточительных до ресурсозберігаючими технологіями, звільнення підприємств від маси накопичених застарілих основних засобів, стрімкої комп'ютеризації господарства і майже всіх сфер суспільного і приватного життя[6]. Звичайно, нова економіка не здала повністю на злам стару, індустріальну - так або інакше вона спирається на апарат. Проте в цілому в розвинених економіках країн Заходу зараз домінуючу роль відіграє сфера послуг (включаючи інформаційні послуги). До середини 90-х рр. в провідних країнах Заходу в сфері послуг було зосереджено 63-75% всіх зайнятих, там створювалося 62-74% ВВП[7]. Що стосується промисловості, то країни Заходу зберігають і розвивають насамперед її високотехнологічні наукоємні галузі. А матеріало - і трудомісткі виробництва перемістилися на полупериферию і периферію світового господарства - в держави, що розвиваються, а останнім часом і в країни з перехідною економікою, ближче до джерел сировини і дешевої робочої сили. За межі розвинених країн виносяться і екологічно шкідливі, «брудні» виробництва - металургійні, нафтопереробні, нафтохімічні, целюлозно-паперові і т.п.

Перехід індустріальних країн до інформаційної стадії розвитку привів до того, що вони все більше замикаються на взаємних зв'язках. Так, на взаємну торгівлю цієї групи країн припадає приблизно половина світового експорту товарів, основна частина світового експорту і імпорту послуг (у тому числі світової торгівлі НТ знаннями); взаємні інвестиції РКС складають більшу частину щорічного світового потоку прямих зарубіжних інвестицій.

Країни з перехідною економікою (economies/countries in transition) - держави Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і колишнього СРСР, а також Монголія (всього 28 країн), що переходять від централізовано планованої до ринкової економіки. Головні напрями реформ:

1) спеціальні заходи по оздоровленню системи цін і грошово-фінансової сфери (аж до «шокової терапії»);
2) роздержавлення і приватизація;
3) демонополізація;
4) аграрна реформа;
5) лібералізація зовнішньої торгівлі і залучення іноземного капіталу.

При цьому на хід і результати економічних реформ вельми істотно позначаються особливості історичного розвитку, економічного, політичного і соціального становища в кожній країні. Складний перехід від планової до ринкової економіки проходив і проходить досить болісно.

Країни з перехідною економікою займають в сучасній світовій економіці проміжне положення. З одного боку, за багатьма економічними і соціальними показниками (таким, як валовий продукт на душу населення, середня тривалість життя, дитяча смертність, купівельна здатність населення, «якість життя» і т.д.) вони займають місце в ряду розвиваються країн. З іншого боку, вони мають відносно розвинені індустріальні (навіть з елементами постіндустріальних) економіки, мають достатньо вагомим науково-технічним і людським потенціалом.

Країни, що розвиваються (developing countries) - більш 130 держав Азії, Африки і Латинської Америки, що характеризуються низьким і середнім рівнем доходів. Ця група країн глибоко неоднорідна. За абсолютними масштабами економіки серед них виділяється так звана «велика сімка Півдня» (КНР, Індія, Бразилія, Індонезія, Мексика, Республіка Корея, Таїланд), а за рівнем доходів на душу населення порівняно невелика група країн-експортерів нафти і так званих нових індустріальних країн (НІК)[8]. До останніх найчастіше відносять Республіку Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур - «чотири азіатські тигри» або «дракона»; Малайзії, Таїланду, Мексики, Бразилії і Аргентину.

НІК Азії, які взяли на озброєння експортно-орієнтовану стратегію індустріалізації, вчинили вражаючий економічний ривок[9]. Серед головних чинників їх успіху - першорядне увагу освіті, високий рівень національних заощаджень, державна політика сприяння економічного зростання, ставка на міжнародну промислову спеціалізацію і кооперацію. Азіатські НІК в чому повторюють японську господарську модель, адаптувавши багато господарські методи Японії. Не випадково економісти порівнюють Східну Азію з «летючою гусячої зграєю», де Японія відіграє роль ватажка, за яким слідують НІК.

У той же час тут незрівнянно більшу роль, ніж в Японії, зіграли зарубіжні ТНК. Створення експортного потенціалу азіатських НІК зумовлене виходом ТНК за межі національних кордонів і активним переміщенням розвинених країн у НІК трудо-, енерго - і матеріаломістких виробництв, а також випуску масової споживчої продукції, яка відпрацювала свій життєвий ресурс у розвинених країнах[10]. Ці країни виявилися для ТНК привабливими насамперед дешевизною робочої сили і можливістю її більш інтенсивного використання. Налагоджено випуск самої різноманітної продукції - від товарів широкого споживання до комп'ютерів, надвеликих інтегральних схем, автомобілів, суден і літаків[11]. Головною «візитною карткою» азіатських НІК є зараз виробництво побутової електроніки і комп'ютерна індустрія[12].

Вироблена в НІК Азії продукція йде в першу чергу на експорт у промислово розвинені країни. За сукупної вартості вивезення НІК Азії (разом узяті) зараз поступаються в світі лише США та Німеччини, причому частка промислових виробів в експорті становить від 71 (Таїланд) до 96% (Тайвань) (1997)[13].

У 1997-1998 рр. більшість НІК Азії опинилося в епіцентрі міжнародної фінансової кризи. Найбільшою мірою від нього постраждали Таїланд і Республіка Корея. Пішли розмови про кінець «азіатського економічного дива». Однак азіатські НІК продемонстрували здатність до швидкої економічної регенерації. Після девальвації національних валют та антикризових заходів, вжитих урядами спільно з МВФ, з 1999 р. там зростає (хоча повільніше, ніж до кризи) реальний ВВП, спостерігається справжній експортний бум, відновлюються фондові ринки, збільшуються золото-валютні резерви, ростуть курси валют по відношенню до долара США. У той же час криза показав вразливі місця «азіатської моделі» і поставив на порядок денний необхідність регіональної економічної інтеграції типу ЄС. Без неї країни Східної і Південно-Східної Азії приречені на постійне відставання на один крок від «багатого Заходу», займаючись масовим тиражуванням вже відпрацьованих технологій.

Латиноамериканські НІК, на відміну від азіатських, здійснювали індустріалізацію через заміщення імпорту внутрішнім виробництвом. Як і в випадку з експортно-орієнтованою моделлю індустріалізації, важливу роль у реалізації цієї стратегії відігравала держава. Воно визначало основні параметри і цілі індустріалізації, виробляла товари на підприємствах масштабного державного сектора, розвивало соціальну та економічну інфраструктуру, захищало молоді галузі промисловості від іноземних конкурентів шляхом введення торговельних бар'єрів. Проте національна промисловість, яка сформувалася в рамках імпортозаміщуючої моделі індустріалізації, у підсумку виявилася неефективною і не дозволила істотно скоротити потреби в імпорті промислових товарів.

На іншому полюсі світу, що розвивається все більш виразно проглядає група так званих найменш розвинених країн (НРК). Іноді цю деградуючих частина периферії називають «четвертим світом». За за нинішньою класифікацією ООН до НРК належать 48 держав Африки, Південної та Східної Азії, Карибського басейну, Близького Сходу та Океанії (такі, як Бангладеш, М'янма, Танзанія, Судан, Ефіопія). Загальна чисельність населення в НРС 1996 р. становила 555 млн. чол. ВВП на душу населення в них не перевищував 950 дол. США в рік. Частка промисловості у ВВП у «четвертому світі» в середньому 19%, сільського господарства (в основному натурального і напівнатурального) - 37%. На протягом більшої частини 80-х і 90-х рр. темпи зростання населення тут перевищувала приріст виробництва продовольства. Середня очікувана тривалість життя - трохи більше 50 років. Середній показник грамотності дорослого населення в цій групі країн становить лише 40%.

Світ, що розвивається, в цілому продовжує суттєво відставати по рівнем розвитку від індустріально розвинених країн Заходу, що утворюють центр світового господарства. Так, у 1997 р. країни, що розвиваються, за душовим ВВП поступалися розвиненим в середньому в 7 разів[14]. Цей розрив зараз дещо менше, ніж він був у 1970 р. (9,1:1 на користь розвинених країн). За цими посередніми даними, однак, коштує те обставина, що реально скоротити своє відставання від світового економічного авангарду вдалося лише 14 країнам, що розвиваються, на частку яких у 1997 р. доводилося 37% населення і понад 48% ВВП світу, що розвивається. Більша ж частина розвиваючого світу ще не завершила навіть перехід до індустріального способу виробництва. Приблизно половина населення країн все ще живе в умовах замкнутих економік, не порушених сучасними глобалізаційними процесами і досягненнями сучасної цивілізації[15].

Серед причин відсталості країн, що розвиваються, можна відзначити їх колоніальне і залежне минуле, перенаселеність, низький рівень технології, багатоукладність економіки, в якій величезні маси людей пов'язані з традиційним аграрним сектором господарства, відтворює економічну і соціальну відсталість, специфіку этносоциополитической структури, а також характер взаємовідносин країн багатої «Півночі» з відсталим «Півднем». Подолання розриву між «Північчю» і «Півднем» займе тривалий історичний період. За самим оптимістичними оцінками західних економістів, можливість ліквідації існуючого розриву між розвиненими і країнами, що розвиваються, може виникнути лише в середині XXI ст., та й то за умови значного притоку зовнішніх ресурсів.

Саме в країнах найбільш гострі форми приймають так звані глобальні проблеми людства - демографічна, продовольча та ін.

Майже чверть населення розвивалися країн живе в абсолютній бідності. Абсолютна бідність - це неадекватне харчування або взагалі голод, погане здоров'я-через незабезпеченість медичною допомогою, відсутність житла або його повну невідповідність прийнятим стандартам, незабезпеченість соціальними послугами, практична неможливість отримати освіту і т.д.

За оцінками на початок 90-х роках число голодуючих і недоїдають в світі становила 1-1,3 млрд. осіб. Особливо велике їх число в Африці, де вони становлять майже 1/3 населення. Від голоду в країнах, що розвиваються, в першу чергу в Африці і Південній Азії, щорічно вмирають 13-18 млн. осіб, тобто 20 осіб в хвилину. Три чверті з них - діти.

Досі населення кількох десятків країн страждає від віспи; від малярії щорічно вмирає 8-9 млн. чоловік; періодично трапляються спалахи холери і навіть чуми. Таке найнебезпечніше захворювання, як СНІД, найбільшою мірою торкнулося розвиваються, і особливо Африку.

У 1995 р. 39% дорослого населення країн не вміло ні читати, ні писати. В Африці на південь від Сахари, наприклад, повністю безграмотні 53% дорослих, на Близькому Сході і в Північній Африці - половина, в Південній Азії - 38%.

Зрозуміло, гострота цих та інших соціально-економічних проблем неоднакова у різних державах і регіонах світу, що розвивається; особливо неблагополучна ситуація склалася в Африці і Південній Азії.

У 70-90-ті рр. питома вага країн, що розвиваються у світовому
експорт промислових виробів збільшився в 3,8 рази (з 5,6% у 1970 р. до 21,4% у 1996 р.), у тому числі експорту машинотехнічної продукції - майже у 10 разів (з 2,1 до 20,6%). Це результат активного переміщення з розвинених держав трудоинтенсивных виробництв текстильної, швейної, електронної та інших галузей обробної промисловості. Йдеться насамперед про розвиток експортно-орієнтованої обробної промисловості в НІК, які відносяться швидше до напівпериферії, ніж до периферії світового господарства. У 1996 р. понад 85% експорту промислових виробів і більше 84% експорту машин та устаткування з країн, що розвиваються, забезпечили всього 12 держав з більш ніж 130[16]. Індустріальні країни Заходу, залишивши у себе НДДКР, наукомісткі галузі промисловості і послуги, передали країнам «старі» галузі (суднобудування, виробництво сталі, текстильну, швейну та взуттєву промисловість, виробництво деяких споживчих товарів) і некваліфіковану роботу по складанні напівпровідникових приладів і побутової електронної апаратури.

Зараз, однак, низька оплата праці сама по собі вже не може гарантувати збереження конкурентоспроможності промисловості країн країн. В цих умовах утримати і зміцнити свої позиції на світовому ринку можуть тільки ті експортери промислових виробів, які здатні поєднувати переваги низької оплати праці з вибірковим впровадженням науково-технічних досягнень. Таким шляхом пішли НІК «першої хвилі» (Республіка Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур), де розгортаються власні НДДКР, налагоджено виробництво порівняно складних виробів, що потребують кваліфікованого, більш дорогого праці.

Незважаючи на серйозні господарські досягнення окремих держав, більшість країн зберігає аграрно-сировинну спеціалізацію господарства та експорту. Так, у 1997 р. на паливо, мінерали і метали, сільськогосподарську продукцію припадало 79% експорту Близького Сходу, 71% - Африки, 66% експорту Латинської Америки (без урахування Мексики). В той водночас із-за зниження матеріало - та енергомісткості виробництва у розвинених країнах Заходу, створення там штучних замінників сировини (і продовольства), принципово нових конструкційних матеріалів у 80-90-ті рр. частка поставок з країн у споживанні сировини та енергоресурсів розвиненими капіталістичними країнами скоротилася. Втім, абсолютні масштаби цих поставок залишаються досить суттєвими. Крім того, в останні десятиліття наростає тенденція падіння світових цін на сировину і зростання цін на ввезені країнами, що розвиваються промислові товари[17]. В результаті розвиваються недоотримали значні суми експортної виручки, що в свою чергу помітно зменшило їх можливості щодо імпорту енергії, продовольства, промислових товарів, технологій і т.д. Особливо згубний вплив падіння світових цін на сировину надає на країни з «монокультурною» економікою, що залежать від експорту деяких видів сировини, а то і одного-єдиного.

Сучасна структура світового господарства може бути також передана через поняття «центр», «напівпериферію» і «периферія».

Центр МХ включає в себе розвинені країни Заходу.

До напівпериферії можна віднести більшість країн з перехідною економікою. В неї входять і найбільш «просунуті» держави, що розвиваються - «нові індустріальні країни» (НІК).

В перспективі зона напівпериферії і далі розширюватися - у неї може вписатися чи не переважна частина Латинської Америки, ряд країн Азії. Найближчим часом ряд країн напівпериферії може увійти до складу центру світового господарства (Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, а також частина країн з перехідними економіками, передусім Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія).

У міру посилення в світовому господарстві інтеграційних процесів країни напівпериферії і периферії будуть, мабуть, групуватися навколо тісно взаємодіючих центрів світового господарства (США, Канади, Об'єднаної Європи, Японії). Можливо і переростання троецентрия в двоецентрие - Захід (Єдина Європа) - Азійсько-Тихоокеанський регіон (включаючи США). У будь-якому випадку ці центри не залишаться замкненими групами. Вони будуть співпрацювати і взаємодіяти, надаючи вплив на полупериферию і периферію і сприяючи їх модернізації.

Периферія світового господарства включає в себе країни, що розвиваються (крім НІК).


[1] Бізнес Уїк / Вид. рос. яз. 1993. № 1.
[2] ВНП (gross national product (GNP)) - сукупна вартість всього обсягу виробництва товарів і послуг якою-небудь країною за певний період, зазвичай за рік. При розрахунку ВНП враховується тільки вартість кінцевої продукції. У ВНП включаються зарубіжні інвестиції країни та з нього виключаються іноземні інвестиції в національну економіку.
ВВП (gross domestic product (GDP)) - схожий на ВНП, але включає тільки товари і послуги, вироблені в межах національних меж (в тому числі іноземними підприємствами).
[3] На початку 90-х рр., за оцінкою експертів ООН, трохи більше
5 тис. дол. США в рік.
[4] Так, у 1997 р. ВВП у розрахунку на душу населення в цій групі країн перевищував середньосвітовий рівень в 3,7 рази, а аналогічний показник по країнам, що розвиваються - в 6,8 рази.
[5] За словами колишнього міністра закордонних справ Німеччини Х.Д.Геншера, «доступ і використання інформації, знань і засобів зв'язку почали сьогодні четвертим фактором виробництва поряд із землею, капіталом і працею» (С.И.Долгов. Глобалізація економіки. М., 1998. С. 18).
[6] У США в 1997 р. на кожну 1000 чоловік доводилося вже більше 400 персональних комп'ютерів.
[7] Особливо розвинена сфера послуг в США, де на неї припадає близько 74% ВВП і загальної чисельності зайнятих (1995 р.).
[8] Іноді їх також називають новими індустріальними економіками (НИЭ), з урахуванням тієї обставини, що Гонконг і Тайвань є суверенними державами. Перший, як уже згадувалося, з 1 липня 1997 р. є особливим адміністративним районом КНР, другий визнається переважною частиною світової спільноти в якості провінції КНР.
[9] Якщо Великобританії на початку 80-х рр. XVII ст. знадобилося для подвоєння виробництва 60 років, а Японії в 80-е рр. минулого століття знадобилося 34 роки, то Південній Кореї, поставила аналогічну мету в 1966 р., вистачило 11 років.
[10] За деякими даними, ТНК контролюють понад 1/3 виробництва та експорту обробної промисловості НІК.
[11] З виробництва легкових автомобілів Ю. Корея в 1995 р. перебувала на 5-му місці в світі, по будівництву суден - на 2-м (Тайвань - на 4-му).
[12] По виробництву телевізорів, наприклад, у 1994 р. Республіка Корея займала 2-е, Гонконг - 4-е місце в світі. По випуску радіоприймачів у 1992 р. Гонконг займав 1-е, Сінгапур - 3-е, Республіка Корея - 5-е місце у світі. Тайвань перетворився в «електронний острів», на який до 1995 р. припадало 72% світового ринку комп'ютерних мишей, 65% - материнських плат і клавіатур, 64% - сканерів, 57% - моніторів, 27% - ноутбуків. Сінгапур забезпечує 45% світового випуску жорстких дисків (вінчестерів) для комп'ютерів. Малайзія по виробництву і експорту електронних компонентів поступається тільки США і Японії.
[13] Для порівняння: майже половину експорту Росії становлять мінеральні сировина і паливо.
[14] У цінах і за паритетом купівельної спроможності 1995 р.
[15] Так, за даними Світового банку, 1 млрд. жителів планети все ще користується водою без усякої очистки, 2 млрд. не знають електрики. Півсвіту поки позбавлене можливості користуватися телефоном.
[16] КНР, Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Індія, Бразилія, Мексика і Аргентина.
[17] За 1980-1997 рр. індекс середніх світових цін на готові вироби зріс на 44%, в той час як ціни на нафту впали за цей період на 43%, а ціни на неэнергетическое сировину - на 11%.

| сторінка 1 | сторінка 2 | сторінка 3 | сторінка 4 |