| зміст | передмова | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 | розділ 5 | розділ 6 | розділ 7 | розділ 8 | додатки |

Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. Туристичне краєзнавство

Розділ 5. ФОРТЕЦІ, ЗАМКИ І МОНАСТИРІ ЯК КРАЄЗНАВЧО-ТУРИСТИЧНІ ОБ'ЄКТИ

5.1. Стан краєзнавчої вивченості замків і фортець України

"Замки й фортеці - найвиразніші реальні свідки
нашої драматичної минувщини,
невпинної збройної боротьби за терени,
"що текли молоком і медом"
(Ольга Пламеницька)

У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам'яткам оборонної архітектури - фортецям, замкам, оборонним храмам, міським укріпленням. Упродовж багатьох століть роль оборонних споруд була провідною в системі міст і містечок. Без перебільшення можна сказати, що від рівня організації оборони залежала доля всіх поселень.

Споруди оборонного типу, або, як ми тепер їх називаємо, пам'ятки оборонного будівництва, зводили як для захисту від ворожих нападів, так і для оборони великих феодалів і магнатів від народного гніву і частих взаємних нападів феодалів-сусідів. Потреба в обороні краю з кожною наступною епохою видозмінювала архітектурну монументальність оборонних споруд краю. Завдяки цьому на місці давніх дерев'яно-земляних укріплень давньослов'янських градів з'являються кам'яні укріплення княжих резиденцій і палаців, а згодом - укріплені династичні замки і садиби господарів краю. У період пізнього середньовіччя оборонну роль в Україні відігравали не лише замки і фортеці, а й численні церкви і монастирі.

З часів Київської держави і Галицько-Волинського князівства оборонні споруди у первісному стані не збереглися, адже вони були переважно дерев'яні. У XIII ст. на заміну дереву як основному будівельному матеріалу прийшов камінь та обпалена цегла. Перші цегляні замки були збудовані на галицьких і волинських землях. У цей час багато монастирів також було огороджено цегляними стінами. Спорудження замків, фортець з дерева продовжувалося до XVI ст. Проте вдосконалення вогнепальної зброї, розширення населених пунктів зумовили поступовий перехід до будівництва кам'яних оборонних споруд. Дерев'яні стіни фортець набули геометрично правильних форм, товщина та висота оборонних стін значно збільшилися. У XVI-XVII ст. кам'яні споруди - замки і монастирі - остаточно витіснили дерев'яні оборонні споруди попередніх епох.

Замки і монастирі - це найбільші за розмірами історичні споруди в забудові населених пунктів. Завдяки своїм масштабам вони досі виступають композиційними центрами багатьох історичних міст і сіл України (Києва, Переяслава, Чигирина, Полтави, Путивля, Чернігова, Глухова, Батурина, Охтирки, Новгорода-Сіверського, Львова, Кам'янця-Подільського, Білгорода-Дністровського, Жовкви, Дрогобича, Белза, Судака та ін.). Деякі з наших міст - Київ, Львів, Володимир-Волинський, Луцьк, Путивль, Новгород-Сіверський, Білгород-Дністров-ський - мали надзвичайно розвинену й складну систему укріплень, що формувалися понад півтисячоліття. Головні траспортні торговельні шляхи проходили через більшість укріплених міст та містечок. Торговельні зв'язки міст різних реґіонів України, завдяки укріпленим територіям, сприяли не лише розвиткові внутрішнього ринку, але й міжнародній торгівлі.

Найбільша кількість замків, фортець та оборонних монастирів збереглася до нашого часу на заході України.

Перші науково-краєзнавчі описи замків та монастирів України почали проводитися в XIX ст. Члени Одеського товариства історії і старовини видали кілька книг, в яких наведені історико-архітектурні характеристики багатьох фортець та замків Бессарабії, Поділля та Волині.

Дослідження замків Галичини, виконане в другій половині XIX ст. істориком А. Чаловським, цінне тим, що автор використав архівні матеріали. У книзі, крім тексту, є рисунки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринцях, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичі. У наступній книзі А. Чаловського у співавторстві з істориком Б. Янушем описані замки, монастирі, церкви, костели та синагоги Тернопільського воєводства. Крім того, у Львівській бібліотеці НАЛ України є рукописний фонд імені А. Чаловського, в якому зберігається багато інвентарних описів XVII-XIX ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та зруйнування замків, фортець і монастирів у Львівській, Івано-Франківській і частково Тернопільській областях.

Про пам'ятки історії і культури Поділля, насамперед, фортеці краю, видана в 1901 р. книга краєзнавця В. Гульдмана. Креслення планів замків у ній відсутні. Матеріали книги були використані для складання археологічної карти Подільської губернії. Про замки Поділля видано кілька книг польського історика Юзефа Роме. У книзі про Кам'янець-Подільський автор детально описує фортецю, історію її будівництва та реконструкції.

Значну роботу з дослідження замків Поділля провів історик та краєзнавець Ю. Сицинський [32]. Уперше характеристика замків і фортець зроблена автором на основі вивчення історичного матеріалу та археологічних досліджень. Текст доповнюється фотографіями замків і їх планами.

Перші дослідження замків Волині в кінці XIX - на початку XX ст. здійснили мистецтвознавець Ю. Дуткевич, мистецтвознавець і етнограф А. Шрусевич. В їхніх працях описані фортифікації в Луцьку, Володимирі-Волинському, Олиці, Клевані, Ізяславі, Острозі, Новомалині, Корці. Про пам'ятки історії Волині, а саме замки та монастирі, є публікації В. Собецького та А. Яблоновського, краєзнавців А. Фотинського, С. Каретніко-ва та Б. Вітте, етнографа С. Кордасевича, священика Синдуль-ського.
У другій половині XIX ст. в Україні розпочали проводити археологічні розкопки. Вони стали невід'ємною частиною при дослідженні замків та монастирів, особливо їх зруйнованих частин. Археолог В. Антонович у 1900 р. видав археологічну карту Волинської губернії, яка супроводжувалася текстовим матеріалом на 130 сторінках.

Архітектор Л. Маслов опублікував декілька статей про архітектуру Луцького замку та оборонних веж Волині в журналі "Наша культура" в 1937 р. Археолог О. Цинкаловський у 1936 р. в журналі "Життя і знання" дав історико-архітектурну характеристику найстаріших культових споруд Волині. Більшість замків і монастирів Волині була описана названими дослідниками.

Замки Закарпаття досліджувалися відомим українським археологом Я. Пастернаком. У своїй роботі "Середньовічні городи на Закарпатті", яка видана у Львові в 1932 p., автор описав 15 замків реґіону.

Фортеці та монастирі Криму вперше описані російськими дослідниками в XIX ст. Мистецтвознавець М. Кондаков, історики Г. Котов і Є. Марков, краєзнавець В. Смирнов досліджували пам'ятки історії Криму, починаючи з часів дохристиянського

Херсонеса до періоду Кримського ханства. Зроблені фотографії та замальовки фортець у Судаку, Феодосії, Алушті, Гурзуфі, монастирів у Бахчисараї та Старому Криму.

Усі 16 фортець Дніпровської лінії на Лівобережній Україні описані істориком Я. Новицьким у 1905 р. У книзі 176 сторінок тексту, є фотографії і плани деяких фортифікацій.

Історик І. Буцманюк описав монастир-фортецю в Міжгір'ї. Мистецтвознавець В. Січинський провів дослідження Крехів-ського монастиря, а історик Б. Рокуз - монастиря в Городенці. Інженер К. Шмигродський описав пам'ятки Золочева, включаючи монастир. Краєзнавець Т. Маньковський досліджував культову архітектуру періоду бароко і рококо у Львові.

Дослідженням замкових та монастирських комплексів України у радянський період історії присвячені роботи Ю. Асеева, С. Безсонова, С. Висоцького, Б. Возницького, Г. Логвина, Б. Ти-мощука, К. Терещука, В. Вуйцика, М. Говденко, Є. Лопушин-ської, Г. Мезенцевої, І. Могитича, Ю. Нильговського, В. Ок-сійчука, О. Пламеницької, В. Савченка, Т. Товстенка, М. Холо-стенка, П. Юрченка. У повоєнні роки дослідження пам'яток ведуться широким колом спеціалістів, включаючи архітекторів, істориків, мистецтвознавців, археологів, краєзнавців, етнографів, художників, інженерів.

Фундаментальні дослідження пам'яток архітектури України, включаючи чимало замкових і монастирських комплексів, провів професор Ю. Асеев. У численних монографіях та наукових статтях автор дослідив архітектуру Київської Русі, стольного Києва, Лівобережжя, Придніпров'я, Криму.

Численні наукові праці видатного українського професора Г. Логвина присвячені дослідженню пам'яток архітектури України в усіх реґіонах. Ним неодноразово обґрунтовувалася пріоритетність використання оборонних пам'яток нашої землі для цілей туризму й екскурсійно-музейного краєзнавства.

Замкові комплекси Галичини і Поділля досліджували П. Раппопорт, М. Каргер, Ю. Нельговський, М. Рожко, О. Мацюк, які вивчення архітектурної цінності пам'яток поєднували з аналізом різноманітного історичного архівного матеріалу, фактичного сучасного стану фортифікацій.

Змістовні та науково обґрунтовані дослідження архітектурної та художньої цінності монастирів Львова, замків Галичини та Закарпаття ведуть Б. Возницький, В. Вуйцик, В. Овсійчук, І. Могитич. Особливістю робіт цих авторів є прикладний характер дослідження. Значна за обсягом та змістом наукова робота дала позитивні результати. На початку 1960-х pp. усі пам'ятки архітектури (в тому числі оборонні споруди України) мали обмірні креслення, на багато з них складено короткі історичні довідки.

Протягом останніх років проводиться інтенсивна робота над складанням каталога оборонних споруд України, які існували від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Це давньоруські укріплені городи, пізніші (XIV-XVIII ст.) міста-фортеці, замки, оборонні монастирі, церкви, костели, синагоги, військові укріплення (табори), сторожеві вежі, оборонні дзвіниці тощо. На території України взято на облік близько 5 тис. таких об'єктів [6].

Замкові та монастирські комплекси України, що збереглися до наших днів, розташовані в реґіонах Волині, Галичини, Поділля, Карпат, Буковини, Лівобережжя, Придніпров'я та Криму. В силу історичних причин багато замків і монастирів XI-XVIII ст. краще збереглися у Західній Україні. О. Мацюк у своїй праці "Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні" (1997 р.) розробив туристично-краєзнавчі маршрути до пам'яток оборонного будівництва Західної України.

5.2. Класифікація оборонних споруд. Законодавство України про охорону культурної спадщини

Доктор історичних наук Орест Мацюк розробив таку класифікацію оборонних споруд України:

- давньоруські укріплені городи;
- міста-фортеці;
- замки;
- оборонні монастирі;
- церкви, костели, синагоги;
- військові укріплення;
- сторожові вежі;
- оборонні дзвіниці.

О. В. Лесик запропонував класифікувати всі замки і монастирі України за придатністю цих пам'яток для розміщення в них функціональних груп приміщень закладів відпочинку й туризму [12]. На основі аналізу історичної цінності замків і монастирів, особливостей їх розташування, характеристики навколишнього ландшафту, технічного стану, особливостей об'ємно-просторових та архітектурно-планувальних рішень, характеристики сучасного використання, а також економічної доцільності пристосування цих пам'яток до сучасних реалій усі оборонні споруди нашої держави необхідно розподілити на чотири охоронно-функціональні класи (рис. 5.1):

Рис. 5.1. Туристично-краєзнавча класифікація оборонних споруд України (за О. Лесиком, зі змінами й доповненнями)

О. Лесик до класу А відносить такі пам'ятки архітектури:

- заповідники в Києво-Печерській лаврі, Львові, Луцьку, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Судаку;
- музеї в замках Ужгорода, Луцька, Олеська, Мукачева, Острога, Меджибожа, Чинадієво, Золочева, Києва, Теребов-лі, Хотина; Братський і Видубецький монастирі в Києві, Вознесенський монастир у Переяславі-Хмельницькому, монастир єзуїтів у Вінниці, Миколаївський монастир у Шаргороді, монастир єзуїтів у Луцьку, монастир у Любишові, Кармелітський монастир у Бердичеві, Здвиженський монастир у Полтаві, монастирі у Виноградові, Городенці, монастир-скит у Маняві, Домініканський, монастирі Кармелітський, Онуфріївський, кларисок, бернардинців у Львові, монастирі василіян у Червонограді, Жовкві, Вве-денський монастир у Ніжині, Троїцький монастир у Ка-м'янці-Подільському, Єлецький монастир у Чернігові.

До класу Б віднесено замки і монастирі, придатні для використання під:

- готелі: замки в Свіржі, Бережанах, Жовкві, Старому Селі, Олиці, Клевані, частина приміщень монастирів у Браїлові, Підкамені, Гамаліївці, Львові, Луцьку, Сокалі, Ізяславі, Гусятині, Путивлі; частина історичних приміщень Мгар-ського та Мовчанського монастирів;
- відпочинкові пансіонати: замки у Бродах, Підгірцях, Збаражі; частина приміщень монастирів у Гусятині, Гвіздці, Дубні, Городку, Хрещатику, Слов'яногірську, Микулин-цях, Барі, Зимному, Плісницькому;
- турбази з умовами будівництва спальних корпусів: замки в Поморянах, Летичеві, Панівцях, монастир у Золоче-ві, монастир домініканців у Перемишлянах, монастир реформатів у Раві-Руській, Троїцький монастир у Межиріччі, монастир бригідок у Сокалі, Троїцький монастир у Сатанівській Слобідці;
- туристичні притулки: замки в Золотому Потоці, Яблу-нівці, Сидорові, Микулинцях, Ізяславі, Старокостянти-нові, монастир шариток у Луцьку, Воскресенський монастир у Корці, монастир францисканців у Кам'янці-Подільському.

До класу В віднесено замки і монастирі, які частково можна використовувати для розташування туристичних закладів:

- замки в Невицькому, Хусті, Гологорах, Кудринцях, Скалі-Подільській, Скалаті, Долині, Чернелиці, Добромилі,
Фортеці, Алушті, Феодосії, Судаку, монастирі єзуїтів у Вінниці, Луцьку, Львові, монастирі бернардинців у Львові,
Луцьку, Бережанах, монастирі кармелітів в Олеську, Бердичеві, Львові, монастир-скит у Маняві, монастир у Севастополі, Домініканські монастирі у Жовкві, Львові;
- пам'ятки архітектури, поруч з якими можна будувати турбази, готелі, бази відпочинку: замки в Кам'янці-Поділь-ському, Меджибожі, Хотині, Білому Камені, Корці, Під-замочку, Королевому, Невицькому, Володимирі-Волин-ському, Кременці, фортеці в Білгороді-Дністровському, Судаку, Феодосії, Балаклаві, Каменському, Севастополі, монастирі домініканців у Белзі, Успенський монастир у Бахчисараї, скельний монастир у Лядові, комплекс замків і монастирів у Львові та Луцьку.
До замків і монастирів класу Г віднесено численні пам'ятки, що використовуються під історико архітектурні заповідники, різні музеї, навчальні заклади, санаторії, інтернати, будинки для перестарілих, культосвітні установи, а також діючі жона стирські комплекси.

Під історико-архітектурні заповідники та музеї варто використовувати найцінніші замкові й монастирські ансамблі в комплексі з іншими пам'ятками історії та культури, мальовничими навколишніми ландшафтами. Названі архітектурно-територіальні комплекси відводять під національні історико-культурні заповідники. В окремих пам'ятках архітектури цих заповідників можуть влаштовуватися різноманітні музеї, а частина території та архітектурної спадщини може бути відведена під заклади анімаційно-ремісничого, сувенірно-торгового, нічліжного й гастрономічного призначення.

Проекти подібного "туристичного відродження" історичних замків краю нині активно реалізуються на Львівщині (в рамках міжнародного туристичного маршруту "Золоте кільце Львівщини"). Пріоритетними інвестиційними об'єктами в краї зараз є комплекси Золочівського, Підгорецького й Свіржського замків.

Пам'ятки архітектури, біля яких можна будувати турбази, готелі, відпочинкові пансіонати - це замки і монастирі, що використовуються з іншою метою, але знаходяться в рекреаційно привабливих ландшафтах і, таким чином, здатні виступати як "ядра" організації сучасних територіальних рекреаційних систем.

Запропонована класифікація замків й інших оборонних споруд України за ознаками їх можливого використання під установи відпочинку і туризму передбачає комплексну участь усіх пам'яток історії та культури з іншими цінними факторами розвитку туризму (лісові, водні, кліматичні ресурси).

Якщо замки класів Б та В безпосередньо можна використовувати під туристичні заклади, то всі інші пам'ятки є суто пізнавально-екскурсійними туристичними об'єктами.

Велика кількість різноманітних пам'яток матеріальної культури України, численні мальовничі природні ландшафти та інші цінні чинники для розвитку туризму виступають об'єктивною передумовою для розробки мережі різноманітних за змістом і тривалістю туристичних маршрутів. Наприклад: серія розроблених туристичних маршрутів "Пам'ятками історії та культури України" здатна охопити всю територію України, поєднуючи екскурсійні "намиста" історико-культурної спадщини Галичини, Волині, Поділля, Буковини, Карпат і Закарпаття, Придніпров'я, Північного Лівобережжя, Слобожанщини і Криму.

Усі наявні в Україні об'єкти історико-культурної спадщини перебувають під охороною держави. Діє спеціальний Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 8.06.2000 р. № 1805-ІП, що регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони національної культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.

У ст. 1 цього Закону України затверджені такі офіційні краєзнавчі терміни:

- культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини;
- об'єкт культурної спадщини - місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
- пам'ятка - об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;
- охорона культурної спадщини - комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.

А в ст. 2 Закону подано таку офіційну класифікацію об'єктів національної культурної спадщини (рис. 5.2):

Рис. 5.2. Чинна в Україні державна класифікація об'єктів національної історико-культурної спадщини

Закон України "Про охорону культурної спадщини" подає таке тлумачення офіційно вживаних туристично-краєзнавчих понять:

- споруди (витвори) - твори архітектури та інженерного мистецтва разом із природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
- комплекси (ансамблі) - топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою споруд різного призначення, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв'язком з ландшафтами;
- визначні місця - топографічно визначені зони або ландшафти, природні, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
- археологічні об'єкти - городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів; могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою;
- історичні об'єкти - будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
- об'єкти монументального мистецтва - твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);
- об'єкти архітектури та містобудування - історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;
- об'єкти садово-паркового мистецтва - поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;
- ландшафтні об'єкти - природні території, які мають історичну цінність.

В Україні створена Державна система охорони пам'яток історії і культури. Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.

Крім того, в Україні діє цілий ряд різноманітних громадських організацій і товариств, асоціацій, об'єднань, що займаються питаннями охорони культурної спадщини.

Серед громадських об'єднань провідну роль у нашій державі відіграє Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. Установчий з'їзд Українського товариства охорони пам'яток історії та культури відбувся в грудні 1966 p., наступного року був затверджений його Статут. Першим головою товариства було обрано К. К. Дубину. З 1967 р. по 1988 р. товариство очолював академік АН УРСР П. Т. Тронько. Лише за перший рік існування кількість членів товариства досягла понад 2 млн осіб.
Головним завданням діяльності Українського товариства охорони пам'яток історії та культури стало залучення широкої громадськості до виявлення, охорони, дослідження і пропаганди пам'яток історії та культури.

За своєю структурою, призначенням, формами і методами роботи Товариство є організацією краєзнавчого профілю з широко розгалуженою мережею місцевих підрозділів. Чільне місце у його діяльності посідає виявлення, фіксація, облік і дослідження всіх типологічних груп рухомих і нерухомих пам'яток історії та культури, сприяння науковій розробці проблем па-м'яткознавства, екології і культури, вивчення причинно-наслід-кових зв'язків людини з місцевим культурним середовищем. Науково-дослідну роботу товариство здійснює на громадських засадах через свої науково-методичні ради, секції і комісії, які об'єднують учених, краєзнавців, діячів культури, спеціалістів різних галузей знань.

5.3. Характеристика видатних пам'яток фортифікаційного зодчества України

Україна - країна, що в усі часи перебувала між різними політично-етнокультурними ойкуменами: Заходом і Сходом, Північчю й Півднем. Такий "буферний" статус вимагав від державців та чільників українських земель невпинно дбати про оборону рідного краю від численних загарбників. Так століття за століттям поставали на українській землі величні замки, могутні фортеці та оборонні чернечі обителі. Туристично-краєзнавчій характеристиці найвидатніших з них присвячено цей підрозділ.

Усі збережені пам'ятки архітектури і містобудування України зараз перебувають під охороною й на обліку держави. Коротка кадастрова інформація про них міститься у спеціальному Державному реєстрі національного культурного надбання.

Найбільше фортифікаційних споруд, з огляду на особливості історико-реґіонального розвитку, збереглося на заході України. Саме в цьому реґіоні найбільшого розквіту досягла Давньоруська держава (доба Данила Галицького, якому вдалося об'єднати землі від Карпат до Дніпра) й найдовше протрималася давньоукраїнська державність. А згодом, саме тут на місці давньоруських твердинь польські завойовники вибудовували свої перші кам'яні замки, аби утримати новозахоплені руські краї у покорі.

Фортифікації західного реґіону країни доволі детально висвітлені у краєзнавчій літературі [2; 4; 8; 19; 22; 25; 31]. Тож зупинимося на огляді лише тих з них, які нині активно відвідують туристи.

Туристично й музейно найбільш загосподарьованими є замки Львівщини: Одеський, Підгорецький, Золочівський, Помо-рянський, Свіржський та Старосільський. Тому їх доцільніше розглянути у наступному підрозділі, де мова йтиме про сучасне туристичне відродження пам'яток оборонного зодчества України.

Що ж до замків Львівщини, які не ввійшли в маршрут масового туризму "Золота підкова Львівщини", їх стан доволі занедбаний. Мова йде про давньоруську фортецю Тустань, Бро-дівський та Добромильський замки.

У с. Урич знаходяться залишки давньоруської наскельної фортеці Тустань (IX-XV ст.) - без перебільшення унікальної у давньоруському зодчестві пам'ятки оборонної архітектури. Тустань була адміністративним центром волості, де в часи Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств брали мито за провіз солі. Гарнізони скельного замку Тустань і ряду інших укріплень охороняли дороги, що виходили на головний шлях до Верецького перевалу (давня назва - "Руський шлях"). Перша писемна згадка про місто-фортецю Тустань є в Галицько-Волинському літописі 1255 р.

Понад 20 років Тустань досліджувала Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом М. Ф. Рожка. Ще в 1978 р. ним розроблено проект реконструкції наскельної фортеці Тустань. Але реалізувати цей проект, на жаль, досі не вдалося (однак, пошуки інвестора не припиняються). З 1984 р. наскельно-оборонний комплекс міста-фортеці Тустань оголошено історико-архітектурним заповідником. В Уричі відкрито місцевий краєзнавчий музей.

Бродівський замок бастіонного типу XVII ст. зведений за кращими взірцями голландської та італійської систем оборонних споруд у 1630-1635 pp. під керівництвом талановитого архітектора Андре дель Аква і французького військового інженера Гійома де Боплана.

П'ятикутну в плані територію замку оточував глибокий рів. Укріплення складалися з п'яти бастіонів і куртин із 75 казематами в товщі земляних валів. У XVIII ст. Станіслав Потоцький перебудував замок на пізньобароковий палац-резиденцію з парадним в'їздом з боку міста. У 1772 р. австрійський уряд дав розпорядження знищити замок. Тоді були зруйновані два бастіони з боку міста, окремі каземати, вхідна брама і башта.

Нині туристи мають змогу оглянути систему земляних валів з казематами й оборонні бастіони замку, а також замкове подвір'я з казармами.

На території Бродівського замку зберігся бароковий палац С. Потоцького - простора двоповерхова цегляна будівля з бічними ризалітами, що тягнеться вздовж північної куртини замку. І замок, і палац досі перебувають у вкрай занедбаному стані, хоча архітектурні особливості цих об'єктів оптимально відповідають для організації на базі фортифікацій мальовничого зам-ку-готелю з лицарським рестораном та пивними льохами.

Місто Добромиль на березі Вирви виникло ще в добу Галицько-Волинської держави. У 1450 р. львівський ловчий Микола Гербурт побудував на Сліпій горі біля Добромиля дерев'яний замок. У 1566 р. король Сигизмунд Август надав Добромилю магдебурзьке право. Тоді ж на місці дерев'яного розпочато спорудження родового кам'яного замку, а саме місто було обнесено високими валами й частоколом.

Замок Гербуртів знаходиться за 4 км на північний схід від міста на високій і крутій горі Сліпій (556 м над рівнем моря) і в плані має овальну форму (стіни йдуть по контуру вершини гори). До нашого часу збереглися восьмигранна надбрамна башта зі стрільницями і прямокутними віконними отворами, а також два фрагменти оборонних стін завтовшки до 2 м, рови і фундаменти трьох інших башт.

Повністю відбудувати цей замок технічно нескладно. Підкарпатське положення твердині оптимально відповідає цілям організації тут готельно-відпочинкового комплексу з можливістю організації кінно-туристичних походів у Карпати.

Замки Волині сягають фундаментами дулібських та давньоруських часів. Традиційні канони давньоруського оборонного зодчества збереглися в них найкраще, порівняно з іншими реґіонами України. Кращими твердинями краю є Луцький (1340-1452 pp.), Любомильський (XV-XVI ст.) й Олицький (1564 р.) замки.

Луцький замок - краща фортифікаційна споруда краю, що постала на крутому березі Случа для захисту літописного граду Лучеська, перша документальна згадка про який у "Повісті врем'янних літ" датована 1085 р.

Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі князь близько 999-1000 рр. заклав у Луцьку могутню фортецю. Ця фортеця зуміла витримати облоги військ польського короля Болеслава Сміливого, Андрія Боголюбсько-го, галицького князя Володимира Володаревича, Ярослава Осмомисла. Однак у середині XIII ст. на вимогу монгольського хана лучани були змушені зруйнувати це укріплення.

Будівництво кам'яної фортеці на місці давньоруських дерев'яно-земляних укріплень розпочато литовсько-руським князем Любартом Гедиміновичем (1340-1380 рр.), а завершено князем литовсько-руських земель Свидригайлом (1400-1452 pp.). За його правління у 1429 р. в Луцькому замку відбувається з'їзд наймогутніших монархів Європи (у тому числі римського імператора Сигизмунда), на якому обговорювалися питання колективної безпеки від масштабної турецької експансії на терени Європи.

Замок Любарта утворюють три наріжні башти: В'їзна, або Вежа Любарта, Стирова, або Вежа Свидригайла, та Владича, з'єднані мурами з бійницями. Спочатку замок мав стиль рома-но-готичної архітектури, а при перебудові у XVI ст. набув рис ренесансу (рис. 5.3). У центрі замкових укріплень стояв величний кафедральний собор Іоанна Богослова - усипальниця князя Любарта та інших волинських князів - збудований у другій половині XII ст. волинським князем Ярославом Ізяславовичем.

Рис. 5.3. Замок Любарта Гедиміновича у Луцьку

Після реставраційних робіт замку було повернуто первісний вигляд. У центрі замкового дворища відбудовано князівський палац. У 1987 р. у Владичій башті відкрито унікальний Музей дзвонів, а у В'їзній башті розміщено виставки будівельної кераміки та старожитностей. Після праці археологів туристам відкрили доступ у підземну частину собору Іоанна Богослова, де збереглися фрески з зображеннями святих, мозаїка з геометричними та образними візерунками, давні написи.

Неподалік замку Любарта знаходиться башта князів Чарто-рийських - залишок Низького замку Луцька (знаходився на місці католицького собору Святих Петра і Павла, вибудованого у 1616-1640 pp. за проектом італійського архітектора Джако-мо Бріані).
Надзвичайно багату фортифікаційну спадщину має невелика Рівненська область - східний форпост історичної Волині. Тут з періоду середньовіччя зберглися такі пам'ятки оборонного зодчества, як замки князів Острозьких в Острозі (XIV- XVI ст.) і Дубно (1550 p.), замок-моноліт князів Чарторийських (середина XV ст.) у Клевані; руїни замків у селах Новомалин (XIV-XV ст.), Корець (замок князів Корецьких, XV-XVII ст. та оборонний Свято-Троїцький монастир), Гайкури (замок династії Вишневецьких, XV-XVII ст.), Губків (XV-XVII ст.), Степань (XV-XVI ст.), а також палац XVI-XVII ст. у Дубно, палац Отецьких (1789 р.) у Великих Межирічах та Троїцький монастир-фортеця (XV-XVI ст.) і брама міських мурів (XVI ст.) у Межирічі Острозького району.

Острозький замок - краща фортифікаційна споруда краю, що постала для захисту літописного граду Острога, перша документальна згадка про який у "Повісті врем'янних літ" датована 1100 р.

Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі близько 1000 р. за велінням князя в Острозі заклали дерев'яну фортецю. Вона була сплюндрована татарською навалою у 1241 р., та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких - Данило (помер близько 1386 р.) - відновлює на Замковій горі (висота 20 м) зруйновані фортифікації. Перша документальна згадка про Острозький замок датована 1386 р. Нащадками князя Данила замок неодноразово перебудовувався й відігравав роль головної резиденції князів Острозьких у XIV- XVI ст.

Найбільше до розбудови замку за кращими західноєвропейськими канонами долучився син Данила - Федір Острозький - славетний лицар України, який брав участь з власним полком у епохальній Грюнвальдській битві 1410 р. та неодноразово ходив у походи з чеським вождем Яном Гусом проти агресивних лицарів Тевтонського ордену. Наступник - Василь Федорович Острозький (Василь Красний) розбудував мережу кам'яних замків роду Острозьких у Дубно й усіх інших значних містах Волині - князівських володінь династії.

Найбільший же розквіт Острозького замку, а також усієї Волині та Київщини припадає на період правління Костянтина Острозького (1526-1608 рр.) - володимирського старости, київського воєводи, коронного сенатора Речі Посполитої.

Після переломної події Лівонської війни - перемоги в битві під Оршею армії царя Івана Грозного - Костянтин Острозький отримав за свої ратні подвиги титул Великого гетьмана Литовського й зумів створити автономну православну руську державу в державі Речі Посполитої. Його володіння простягалися від Білої Церкви на сході до Турово-Пінська на півночі. Відтак, у середині XVI ст. князівська столиця Острог стала одним з найбільших міст України, національним центром ремесла, торгівлі й етнокультурного українського відродження.

Саме з особистістю Костянтина Острозького пов'язаний розквіт ренесансної української культури, науки, освіти й книгодрукування та діяльність Острозької академії - вищого освітнього закладу України на рівні кращих університетів Західної Європи. При академії першодрукарем Іваном Федоровим організована перша українська друкарня, з якої вийшли у світ такі безцінні видання, як "Азбука" та Острозька Біблія (1581 p.).

Острозький замок повністю не зберігся, його сучасний архітектурний ансамбль формують чотири муровані споруди Замкової гори: Мурована башта (XIV-XVII ст.), Кругла башта (XVI ст.), Богоявленський собор та Надбрамна дзвіниця (1905 p.). Крім того, з міських укріплень залишилися Луцька башта (XV-XVI ст.) і Татарська башта (XV-XVI ст.) (рис. 5.4):

Рис. 5.4. Найдавніша Мурована й Кругла башти Острозького замку

Найстаріша Мурована башта - це типовий лицарський донжон (головна сторожова башта в західноєвропейських середньовічних замках) - укріплене житло феодала, де зберігалися його скарби, зброя та припаси. Для цих цілей під баштою знаходяться просторі підземелля та колодязь. З 1913 р. у Мурованій башті розмістилася експозиція Острозького краєзнавчого музею. Нині тут діє Музей рукописної книги та стародруків.

Богоявленський собор Острозького замку - це типовий зразок хрестовокупольного собору доби Київської Русі. Собор з дотриманням давніх канонів збудував князь Василь Красний, імовірно на місці старішого давньоруського храму. Цей собор був складовою частиною оборонних споруд Острога - його північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м та з'єднано з лінією фортечних стін. У її нижній частині є бійниці, а у верхній - уступ для вартових. Давньоруський стиль храму два століття дратував католицьких господарів краю, через що собор прийшов у цілковите запустіння, однак упродовж 1886-1891 pp. його було відбудовано.

Луцька й Татарська башти слугували укріпленнями в'їзних воріт у середньовічний Острог. Унікальність їх полягає в тому, що збудовано ці фортифікації за канонами давньоримської архітектури - за прообразом гробниці Цецилії Метелли (кінець І ст. до н. є.) в Римі.

Замок князів Острозъких-Любомирсъких у Дубно - одна з найнеприступніших твердинь Волинського краю. Його збудовано в 1492 р. князем Костянтином Острозьким на місці старого давньоруського укріплення. На початку XVII ст. каштелян краківський, князь Януш Острозький перебудував замок у стилі пізнього ренесансу. Після згасання династії Острозьких замком володіли князі Заславські, Сангушки, Любомирські, Баратинські. І кожен новий власник додавав замку нові архітектурно-стилістичні елементи (рис. 5.5).

Рис. 5.5. Замок князів Острозьких-Любомирських у Дубно

Ця оборонна споруда упродовж століть ніким не була взята приступом. Замок зумів витримати облоги кримських татар, козаків Максима Кривоноса (1648 p.), російських військ Шереметьева (1660 р.). На початку XVII ст. після Люблінської унії Дубно стає одним з центрів поширення католицизму на православній Волині. Місцеві православні церкви перетворювалися на уніатські греко-католицькі, посеред Дубно "виросли" укріплені католицькі монастирі бернардинів і кармеліток. Примусове покатоличення-ополячення українців породжувало стихійний опір й численні антипольські повстання. Тож саме під стінами Дубненського замку розігралася драма козацького ватажка Тараса Бульби (з його крилатою фразою "Я тебе породив - я тебе і вб'ю", адресованою синові, який зрікся рідної віри), що описана в однойменній повісті М. Гоголя. Дослідники припускають, що художньо оброблена М. Гоголем місцева легенда про Тараса Бульбу оповідає про події запеклої облоги Дубно козацькими загонами Максима Кривоноса у 1648 р.

Замок у Дубно складається з оборонного рову, двох бастіонів зі сторожовими баштами та казематами французького інженера Вобана. Підземними ходами замок з'єднаний з давніми спорудами міста та долиною Ікви. Всередині замку на цоколі давніших фортифікацій розташовані два палаци: з південного боку - палац князів Острозьких (XVI-XVIII ст.), а навпроти нього, з північного боку - палац князів Любомирських (XVIII ст.) під високим черепичним дахом (авторства мальтійського архітектора Генрика Іттара). Інтер'єри палацу Любомирських прикрашені ліпним оздобленням італійського архітектора Доменіко Мерліні. Збереглися ліпні герби Любомирських та Острозьких на першому поверсі та витончений барельєфний фриз північної зали, що зображує пристрасний танок юних вакханок з гірляндами виноградної лози.

Сьогодні замок у Дубно поступово відбудовується і реставрується. На його території діють музеї, виставки. Ця рідкісна за красою фортифікаційна споруда по праву може вважатися визначною пам'яткою не тільки Рівненщини, а й усієї України.
Новомалинський замок Рівненщини "виріс" на давньоруських фундаментах після того, як у 1392 р. володарем навколишніх земель став литовсько-руський князь Свидригайло. Ця фортифікація знаходиться всього за 10 км від древнього Острога.

У XV ст. й XVII ст. замок перебудовується, а в XVII-XVIII ст. поряд розбудовується палац магнатів Малинських і Соснов-ських. До нашого часу з цих споруд залишилися лише художньо атракційні руїни. З п'яти замкових башт частково збереглися лише дві. Третя в XVII ст. перероблена під каплицю.

Вражаюча фортифікаційна атракція знаходиться біля Тараканова Дубенського району обіч траси "Київ - Рівне - Львів". Це могутня споруда Тараканівського форту (кінець XIX ст.) збудована австрійськими військовими інженерами для оборони східного кордону з Російською імперією напереродні Першої світової війни. Форт повністю зберігся й, за умови залучення незначних інвестицій, здатний перетворитися на першокласний туристичний готель з елементами анімації й тематичним музеєм, розташований якраз при найжвавішій туристичній автостраді України.

Окреме місце у замковому "намисті" України посідають замки Закарпаття. З огляду на тривалу історичну відірваність цього краю від решти території України й перебування під гнітом угорських феодалів, у Закарпатті збереглися класичні феодальні замки західноєвропейського типу: Мукачівський ("Пала-нок"), Ужгородський, Невицький, Середнянський, Чинадіївський, Виноградівський ("Канків"), Королевський ("Нялаб"), Боржав-ський тощо.

Туристичною "візитівкою" Закарпаття є славнозвісний замок "Паланок" XIV-XVI ст. Експерти одностайно визнають його наймальовничішим замком Карпатського реґіону і другим (після Кам'янця-Подільського) за туристичною атракційністю замком України.

Мукачівський замок ("Паланок") - один із найбільших оборонних комплексів Східної Європи, що повністю зберігся до наших днів. У цій "перлині" середньовічної архітектури поєднані різні стилі оборонного зодчества (рис. 5.6).

Рис. 5.6.

Рис. 5.6. Мукачівський замок

Мукачеве - це одне з найдавніших історичних міст України. Заснували його в VII-VIII ст. могутні білі хорвати. У X ст. град увійшов до складу Київської Русі. Після смерті Володимира Великого з феодальним розпадом Київської Русі Закарпаття загарбав угорський король Ігптван.

Дерев'яний слов'янський град існував на Замковій горі (висота гори - 68 м) ще до утворення Київської Русі. А перші письмові відомості про кам'яний замок "Паланок" стосуються XI ст., коли король Угорщини Ласло І Святий дав вказівку укріпити дерев'яну Мукачівську фортецю кам'яними стінами від набігів кочівників. Подальша історія замку насичена багатьма історичними подіями та легендарними історичними діячами.

У 1241 р. Мукачеве сплюндрувала орда хана Батия. У 1281 р. за князя Лева Даниловича Закарпаття на 40 років повернулося до складу Галицької Русі, відтак знову потрапило під угорське панування. У 1321 р. на запрошення короля Карла Роберта італійські будівничі здійснили повну реконструкцію фортеці давньоруського типу, надавши її архітектурі рис класичного середньовічного західноєвропейського замку.

У 1393 р. після ліквідації литовським Великим князем Вітовтом незалежного Подільського князівства король Угорщини подарував місто своєму дядькові - могутньому князеві Подільської України Федорові Коріатовичу.

З Кам'янця-Подільського Федір Коріатович переніс свою резиденцію у Мукачеве, з князем у край прибули десятки руських бояр та тисячі подільських селян-переселенців. Ф. Коріатович перевіз у фортецю з Кам'янця-Подільського 60 діжок гарматного пороху і 164 гармати, укріпив підступи до замку глибоким ровом та валом з дубовим частоколом - паланком. Від цього походить народна назва Мукачівської твердині - замок "Пала-нок". Назва "Паланок" збереглася до наших днів. Але, оскільки в українського князя не було живих синів-нащадків, після його смерті багате місто стало джерелом чвар між сусідніми володарями.

З огляду на стратегічне значення замку, за наказом Ласло II він перейшов у спадок королів Угорщини як резиденція угорських королевичів-престолонаступників. У 1635 р. фортецю викупив трансильванський князь Д'єрдь І Ракоці. Князі династії Ракоці перетворили замок на столицю свого князівства і володіли ним до 1711 р. Після придушення визвольної війни угорського народу з 1711 р. замок перейшов до австрійського уряду. І лише в 1896 р. замок припинив виконувати функції військового об'єкта та перетворився на історико-архітектурну окрасу краю.

Замок "Паланок" розташований на горі вулканічного походження висотою 68 м і займає площу 14 тис. м2. Замок складається з трьох частин і розміщений на трьох терасах. Найстаріший - Верхній замок (XIV-XVI ст.), - знаходиться на вершині гори. Середній замок (XVII ст.) - на терасі на 6 м нижче і Нижній замок (теж XVII ст.) - ще на 10 м нижче від Середнього. На початку XVIII ст. на четвертій терасі ще на 10 м нижче була збудована башта для охорони воріт, а також дорога до замку по західному схилу гори.

У південній частині двору Верхнього замку знаходиться криниця глибиною 85 м, воду з якої використовували до кінця XIX ст. Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний рів, який наповнювався водою річки Латориці.

У наші дні Мукачівський замок - це один з найбільших історичних музеїв України. Тут експонуються знаряддя кам'яного віку, мідно-бронзової доби, зброя та ужиткові речі від кельтських часів до пізнього середньовіччя тощо. Етнографічний відділ музею розповідає про культуру, побут й мистецтво мешканців Закарпаття. У картинній галереї музею поряд із полотнами видатних українських, угорських та польських художників представлена унікальна колекція закарпатських ікон XVI-XIX ст. У середньовічних дворищах та аркових галереях замку розміщено виставку сучасної скульптури.

До послуг туристів у замку відкритий художній салон-магазин, в якому можна придбати картину чи вироби декоративно-прикладного мистецтва. На бастіонах замку можна перепочити за горнятком кави, милуючись краєвидами долини Тиси та смарагдовими вершинами Вулканічних Карпат. Розробляється інвестиційний проект, що передбачає відведення частини замку під елітний готель і ресторан у середньовічному стилі, а також організацію розважальних лицарських шоу, в яких могли б приймати участь туристи.

Ужгородський замок XIII-XVIII ст. - це найстаріша з усіх фортець Закарпаття (рис. 5.7). Дерев'яне укріплення білих хорватів існувало на Замковій горі з раннього середньовіччя (з VII ст.) і руйнувалося аварськими та угорськими кочівниками. Наприкінці IX ст. фортеця, за легендами, стала резиденцією хорватського князя Лаборця, який вів важку боротьбу з угорськими кочівниками-завойовниками. У XI-XII ст. на місці дерев'яного зводиться кам'яний замок-дитинець. У 1322 р. цей замок був переданий італійському графу Філіпу Другету і зазнав перебудови за італійськими лицарськими канонами. Рід Другетів володів замком із 1322 по 1691 pp. У 1691 р. Ужгородський замок перейшов у власність угорського феодала Міклоша Верчені, був ним значно розбудований і набув сучасного вигляду. Після придушення імператорською армією визвольної війни угорського народу 1703-1711 pp. розгромлений замок було перетворено у церковну гімназію.

Рис. 5.7. Ужгородський замок

Ужгородський замок має форму неправильного чотирикутника з масивними баштами по кутах. На древність споруди вказують монолітна кладка стін, різьблені у камені карнізи, колони романського і готичного стилів. З трьох боків замок оточений сухим ровом, вирубаним у скелях, а з північно-східного - урвищем. До XVIII ст. у замок можна було потрапити лише через підвісний міст. Дати, вибиті над в'їзними брамами замку - 1598, 1653 - вказують на дати основних реконструкцій споруди, після яких він набув сучасного вигляду. Територію замку оточує стародавній парк площею 6 га, закладений ще графським родом Другетів.

Ужгородський замок має лабіринт підземних ходів, нині замурованих і занедбаних. Туристи мають змогу оглянути лише кам'яний 32-метровий колодязь у дворі замку, який, за переказами, переходить у горизонтальний лаз, що виводив у долину Ужа.

У наші дні на території Ужгородського замку розмістилася унікально багата експозиція Закарпатського обласного краєзнавчого музею, яка налічує понад 120 тис. експонатів і розповідає про яскраві сторінки історії цього краю та його мешканців.

Сьогодні у замку діє кузня, де майстри за "дідівськими" технологіями здатні виготовити туристу будь-яку кузнь (сувенір) на замовлення і навіть залучити його до її виготовлення. Аматори народних промислів сподіваються також відкрити свої майстерні під відкритим небом у дворі замку.

Існує міжнародний інвестиційний проект повного відродження замку як культурно-розважального туристичного комплексу. Проект передбачає відведення частини кімнат під "графські" готельні номери, відкриття в підземних казематах замку вишуканого ресторану, оформленого у лицарському стилі з оригінальною давньоруською й давньоугорською кухнями, а також відкриття "лицарського залу", в якому будь-який турист міг би приміряти на себе лицарські обладунки та випробувати власну вправність у стрільбі з лука й арбалета. Триває пошук інвестора.

Невицький замок XIII-XVII ст. знаходиться північніше Ужгорода вище по течії Ужа і закладений на стрімкій кручі (відносний перепад висот сягає 125 м) над долиною річки на стратегічних підступах до столичного міста Закарпатського краю (рис. 5.8). Невицький замок контролював прохід Ужанською долиною, якою йшов торговий шлях з Угорщини через Ужоцький перевал у Галицько-Волинську державу, Польщу, Литву і Московію.

Рис. 5.8. Невицький замок

Твердиня займає унікальне положення - зі сторожових веж Невицького замку відкривається панорама словацької й української частин Вулканічних Карпат, Ужанська долина і навіть обшири Середньо-Дунайської низовини.

Уперше в писемних джерелах Невицький замок згадується на початку XIV ст. як родова феодальна вотчина, оперезана глибоким ровом та валом.

На витоках своєї історії Невицький замок пережив легендарні історичні події. Після смерті в 1301 р. останнього короля зі старої (ще кочівницької) династії Арпадів, в Угорщині розпочалася кривава боротьба за владу. Після тривалих збройних чвар з волі Папи Римського на угорському троні закріпився король Карл-Роберт з неаполітанської династії Анжуйських.

Слов'янське населення Закарпаття піднялося на визвольну боротьбу проти угорського поневолення й за приєднання Закарпаття до Галицької Русі, але сплюндрована татарами Галицька Русь не мала сил для відкритої боротьби з Угорським королівством. Та це не зламало волелюбний дух русинів Закарпаття. Масштабне повстання очолив ужанський жупан Петр Петенко, укріпленою резиденцією якого стала Невицька фортеця. Повстання тривало понад 10 років, але, врешті-решт, лицарська італійсько-угорська армія Карла-Роберта та кіннота половців придушили виступ закарпатців і захопили в 1321 р. Невицький замок.

Після придушення повстання (імовірно, у 1322 р.) Невицький замок (як і сусідній Ужгородський) з королівської ласки переходить до володінь роду графів Другетів. Філіп Другет перебудовує дерев'яно-земляне укріплення на класичний європейський кам'яний замок з урахуванням італійських фортифікаційних традицій. Справу Ф. Другета продовжила його вдова чи донька - історичний персонаж, який обріс легендами і в народій пам'яті отримав назву "Погана Діва".

Найбільшого руйнування Невицький замок зазнав у 1644 р. під час облоги трансильванським князем Д'єрдем II Ракоці. З того часу споруда стояла пусткою і вважалася місцевим населенням нечистим місцем, де витає дух-упир Поганої Діви.

У наші дні Невицький замок знаходиться в надзвичайно атракційному напівзруйнованому стані, однак з середини 1990-х pp. тут активно ведуться реконструкційні роботи археологів. Існує проект реставрації цього мальовничого замку (збудованого у класичному італійському стилі) й перетворення його на міжнародний туристичний готельно-розважальний комплекс.

Планується відтворити автентичний середньовічний замковий інтер'єр, обладнати у лицарському стилі ресторан зі старожитньою кухнею і вишуканими закарпатськими винними підвалами, відкрити музейну експозицію, манеж, кузню-зброярню та інші ремісничі майстерні, в яких сувеніри виготовлялися б на замовлення туристів прямо у них на очах. В основний готель замково-розважального комплексу для відвідувачів середнього класу, згідно з проектом, планується перетворити суміжну туристичну базу, єврореконструкція якої не потребує аж надто значних коштів. А навколишні гірські праліси з окремими промаркованими екостежками - це ідеальний природний полігон для історичних лицарських ігр і змагань з пейнтболу (окрема еко-стежка виводить навіть на закинутий гірський танкодром середини XX ст.).

Замок оточує ландшафтний парк Вагнера, що є самостійною ботанічною пам'яткою паркового мистецтва. За туристичною привабливістю й масовістю відвідування Невицький замок посідає друге місце серед замків Закарпаття (після замку "Пала-нок", що в Мукачеві).

Чинадіївський замок XV ст. збудований бароном Перені. Замок двоповерховий, п'ятикутний у плані, зі стрільницями та двома кутовими круглими триярусними баштами. Має два запущені підземні ходи, що виводять у долину Латориці. Тривалий час цей невеликий замок виконував функції в'язниці. Зараз має пізнавальне значення як об'єкт пізньосередньовічної фортифікаційної архітектури.

Мисливський палац графів Шенборнів у с Карпати побудований у стилі німецького ренесансу в 1890 р. Архітектура цього палацу, без перебільшення, унікальна. Палац прикрашають численні вежі, кручені сходи, гострий дах зі шпилями. Будівля уособлює собою календар: кількість веж відповідає кількості місяців у році, кількість димарів - кількості тижнів у році, а кількість вікон та дверей - кількості днів у році. Палац розташований у мистецьки спроектованому ландшафтному парку XIX ст., де зібрана значна колекція карпатської та екзотичної дендрофлори, а в глибині є озеро і мальовничий розарій. Серед екзотів, які можна побачити у графському парку, є, наприклад, італійська гліцинія, сріблястий клен, канадська ялина, японська вишня, самшитове дерево, катальпа, сосна Вей-мута тощо.

Раритетною пам'яткою замкового "намиста" Ужгородщини є залишки середньовічного замку XII-XVIII ст. у с Середнє, що знаходиться на півдорозі з Ужгорода в Мукачеве (рис. 5.9).

Рис. 5.9. Середнянський замок-донжон лицарів-храмовників

Тут збереглася масивна башта-донжон, збудована лицарями могутнього ордену тамплієрів (храмовників). У середньовіччі магістри ордену були впливовою силою міжнародної політики в Європі, союзу з ними шукали монархи найбільших європейських країн. Європейські правителі та феодали настільки побоювалися храмовників, що в 1312 р. з ініціативи французького імператора Філіпа Красивого об'єднаними зусиллями виступили зі своїми арміями проти тамплієрів, захопили їх неприступні замки, розграбували багатства ордену, а більшість його членів ув'язнили. Після цього орден розпався (один з магічних ка-менів-жертовників тамплієрів із загадковими рунами нині зберігається у дворі Золочівського замку на Львівщині). Середнянський замок тамплієрів здобули війська угорського короля, після цього укріплення було передано ним монахам ордену Святого Павла. Занепав Середнянський замок після буремних подій визвольної війни угорського народу у 1703-1711 pp.

На Виноградівщині збереглися атракційні руїни двох могутніх середньовічних замків "Канків" (заснований у 1307 р.) і "Нялаб" (заснований у 1315 p.). Заклав їх могутній угорський феодал Беке Боршо, якому відійшов цей край після угорського завоювання.

Замок "Канків" XI-XVI ст. знаходиться на скелястому виступі Чорної Гори над містом Виноградів. Під кам'яною кладкою замку археологи виявили сліди слов'янського городища початку X ст., яке існувало тут до захоплення краю угорцями. У 1399р. угорський король ЖігмундІ дарує фортецю барону П. Перені. Новий господар розбудовує кам'яну фортецю. У XV ст. рід Перені передає замок ченцям-францисканцям, які перетворюють його на монастир. Під час релігійних воєн у 1566 р. загін королівських військ Австрійської імперії під командуванням генерала Текелеші штурмом оволодів фортецею і зруйнував її. Після цих подій замок уже не відновлювали.

Замок "Нялаб" XII-XVII ст. знаходиться біля села Королево, де бурхлива Тиса спускається з гір на широкі простори Дунайської рівнини. З доби Хорватського союзу тут існувало слов'янське городище. Після завоювання краю угорцями король Іштван V наказав на місці старого дерев'яного укріплення збудувати королівський мисливський палац. А невдовзі, для зміцнення підкарпатського (руського) кордону Великої Угорщини у другій половині XIII ст., король Бейла IV закладає тут кам'яний замок. У 1405 р. замок було передано роду баронів Перені. Після антигабсбурзької змови, в якій брав участь рід Перені, за наказом імператора Леопольда І замок було зруйновано (рис. 5.10):

Рис. 5.10. Королевський замок

Боржавський замок (у Берегівському районі) - одна з найдавніших твердинь краю. Хроніка Аноніма свідчить, що ще з VII-VIII ст. на місці сучасного села Вари, де зливаються бурхливі води річок Тиса і Боржава, стояв дерев'яний замок Боршо, в якому жили слов'яни - підлеглі болгарського князя Са-лана. У 903 р. після вторгнення кочівницької угорської орди хана Аспаруха ця фортеця після кровопролитної триденної облоги була зруйнована. Але невдовзі на місці дерев'яної фортеці угорськими королями була збудована кам'яна прикордонна фортеця. Вона зазнала сильного плюндрування під час тата-ро-монгольської навали на Західну Європу у 1242-1243 рр., й остаточно була зруйнована у 1566 р. під час одного з завойовницьких турецьких рейдів на Закарпаття.

Найбільша кількість замків нашої держави збереглася на теренах Передкарпаття й Західного Поділля - історичного рубежу багатовікової оборони українців і поляків Речі Посполитої від татарсько-турецької експансії.

У замковому "намисті" України Передкарпаття репрезентоване кількома оборонними твердинями на чолі з величною Хотинською фортецею.

Галицький замок (XIV-XVII ст.) - історичний осередок сучасного міста Галича - збудований у 1367 р. на місці укріплень старого руського форту на високій кручі над розлогою лукою Дністра. Лише за період 1590-1633 pp. на місто й замок було здійснено 29 татарських нападів. У 1621 р. татари спалили місто й зруйнували замок.

У 1627 р. за проектом італійського інженера Ф. Корассіні Галицький замок було відновлено й перебудовано з дерев'яного на кам'яний. Але вже в 1676 р. татарсько-турецька армада знову сплюндрувала цю твердиню. Та з огляду на його стратегічне значення, замок знову й знову відроджувався з руїн. У 1796 p., згідно з розпорядженням австрійської влади, замок розібрали майже вщент. Відбудова його розпочалася лише у 1990-ті pp.

Нині зі стін Галицького замку відкривається незабутня панорама дністровської долини з неозорими стрічками ланів Опіл-ля та пралісами Підкарпаття. Після завершення реставраційної відбудови та відтворення інтер'єрів Галицький замок, без перебільшення, стане найвишуканішою пам'яткою середньовічної оборонної архітектури Івано-Франківської області.

Пнівський замок XVI-XVII ст. височить на пагорбі над Би-стрицею-Надвірнянською у Пневі Івано-Франківської області поряд з Надвірною (власне, сучасне місто Надвірна виникло як підзамкове поселення (підзамче) дворових людей, які служили "на дворі" замку). Належав Пнівський замок магнатам румунського походження Куропатвам, які перебували на військовій службі у польських королів (рис. 5.11):

Рис. 5.11. Пнівський замок на Івано-Франківщині

До побудови Станіславської фортеці це була найміцніша твердиня Підкарпаття. Замок замикав собою вхід у гори на шляху до Угорщини. У XVI-XVII ст. він витримав численні облоги татар і турків, у 1589 р. був здобутий татарами, у 1621 р. - опришками, у 1648 р. (під час визвольної війни українського народу) - загоном Семена Височана. Але заново був зміцнений і в 1676 р. зумів витримати нищівну облогу турецької армії, оснащеної наймодернішою важкою артилерією. Наприкінці XVIII ст. замок перейшов у державну власність Австрійської імперії і невдовзі був розібраний на будівельне каміння місцевими підприємцями і лихварями.

Пнівський замок представляє собою неправильний п'ятикутник з шістьма наріжними оборонними баштами різної конфігурації, кожна з яких має три яруси стрільниць. До наших днів збереглися атракційні двоярусні стіни товщиною 1,5-2,0 м. У нижньому ярусі мурів тягнуться округлі бійниці для гармат, уздовж верхнього - стрільниці для ручної вогнепальної зброї. Оборонний рів, через який колись перекидався підвісний міст, нині майже знівельовано. На території замку археологами виявлено численні підвальні приміщення та підземні ходи, нині повністю засипані.

Повна відбудова замку не складає особливих технічних труднощів - реалізація цього проекту перетворить Пнівський замок на комерційно високоприбутковий об'єкт масової екскурсійно-туристичної уваги рекреантів, які перебувають на відпочинку в Карпатах чи курортах у Трускавці й Моршині.

Хотинщина - це один з найдавніше заселених й найлегендарніших історичних країв України. її терени "пам'ятають" сотні кривавих битв і запеклих облог, багатьох видатних діячів України, Центральної і Південної Європи. Цю землю топтали армії, очолювані каганами Аварського каганату, яськими, печенізькими, половецькими і татарськими ханами, господарями Молдовського князівства, боярами Румунії, султанами і пашами Турецької імперії, королями й магнатами Польщі, полководцями найбільших європейських імперій Романових і Габсбургів.

Але справіку Хотинщина з Хотином були оборонним форпостом на обводах ранніх державних утворень українців - Дулібського союзу племен, Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинської держави та Подільського князівства Коріатовичів.

Археологічними дослідженнями встановлено, що на території сучасного Хотина вже у VII ст. існувало слов'янське укріплення. На стрімкому неприступному правому березі Дністра слов'яни побудували дерев'яну фортецю, яка з часом обросла довкола поселенням.

Виникнення ранньосередньовічного міста Хотина (яке в 2002 р. відзначило своє 1000-ліття) пов'язують з включенням території між Карпатами і Дністром до складу Київського князівства наприкінці X ст. (приблизно в 993-1001 pp.), коли великий київський князь Володимир остаточно підкорив літописні племінні княжіння східних хорватів і тиверців. Одним із центрів князівської влади став Хотинський замок, споруджений на рубежі X-XI ст. на скелястому мисі заввишки 20 м, розташованому між каньйоном Дністра і вузьким дугоподібним каньйоном струмка, який огинав цей мис із західного і північного боків. Будучи адміністративним центром, замок контролював також єдину дорогу, що виходила з віковічних лісів берегом струмка до переправи на Дністрі саме біля підніжжя скелі, на якій височіла твердиня.

Згідно з традиціями давньоруського оборонного зодчества, перші укріплення були дерев'яно-земляними. їх основу становили земляний вал, зміцнений зрубними конструкціями, та заборола.

З кінця XI ст. Хотин входив до складу Теребовельського, із 1140-х pp. - Галицького, з 1199 р. - Галицько-Волинського князівств. У середині XIII ст. князь Данило Галицький і його син Лев Данилович організували спорудження кам'яних замків, мури яких могли витримувати удари стінобитної і каменоме-тальної техніки, що була на озброєнні монголо-татар. Очевидно, тоді ж перебудували і Хотинський замок. На місці дерев'яно-земляних укріплень був збудований кам'яний мур заввишки 7,5 м. Він оточував майданчик у північній частині нинішньої цитаделі (приблизно третину її площі). Тут археологи виявили уламки плінфи та штукатурки з фресковим розписом і кириличними літерами, характерними для XIII ст. Ці рештки вказують на те, що одночасно з муром спорудили цегляно-кам'яну церкву. З напільного боку в скелі було видовбано рів трикутної форми завширшки 6 м. Замок відігравав роль одного з важливих форпостів Галицько-Волинського князівства в Середньому Подністров'ї.

У 1340-х pp. Хотин потрапив до складу Угорського королівства, а в 1359 р. - Молдавського князівства. Його правителі приділяли увагу Хотинському замку, який був значно зміцнений у другій половині XIV ст. і розширений у другій половині XV ст.

Улітку 1476 р. Хотинська фортеця зазнала першого нападу турецького війська. Залога твердині витримала осаду, і турки були змушені відступити ні з чим.

Нині Хотинська фортеця XIII-XVIII ст. - один з наймоно-літніших й найгарніших замків України, що за своєю міццю й архітектурними особливостями стоїть в одному ряду з кращими середньовічними замками-фортецями Туреччини, Угорщини, Іспанії, Франції, Англії і Шотландії (рис. 5.12).

Рис. 5.12.

Рис. 5.12. Хотинська фортеця

Фортеця має 40-метрові стіни товщиною до 3 м. Ззовні вони прикрашені орнаментом з червоної цегли. Символіка цього орнаменту досі залишається загадкою для вчених. Єдиним в'їздом до фортеці слугує дерев'яний міст.

Усередині фортеці знаходяться більший "двір Воїнів" і менший "Княжий двір", на фундаменті давніших княжих палат XIII ст. стоїть Комендантський палац, вибудований у другій половині XV ст. Його стіни прикрашені орнаментом: шахівниця червоної цегли та білокам'яних блоків. Портали та різьблене оздоблення вікон виконані в готичному стилі. Свого часу в цьому палаці мешкав турецький паша, окреме крило було відведене під його гарем. Усередені інтер'єри зал й опочивалень були обставлені у східному стилі, серед зелених "висячих" садів плюскотіли плавальний басейн й фонтанчики. Під палацом знаходяться два просторі підземелля, де колись зберігалися зброя та харчі. Посеред більшого двору в скельній товщі пробито глибокий колодязь (діаметр - 2,5 м, глибина - 65 м), з якого здійснювалося водопостачання гарнізону твердині (рис. 5.13):

Рис. 5.13. Внутрішній двір Хотинської фортеці

А загалом внутрішні двори фортеці припідняно на 15 м відносно поверхні поза її стінами.

Фортеця має п'ять башт заввишки до 60 м: надбрамну, комендантську, північну, східну та південно-західну. Найбільшою з башт є північна, що складається з трьох ярусів бійниць для важкої артилерії та прямокутного у плані (12 х 18 м) бойового майданчика з дахом у формі пірамідоподібного шатра.

Ззовні Хотинську фортецю оточує потужний протипіхотний земляний вал заввишки 8 м протяжністю понад 1 км та муровані бастіони Нової фортеці XVIII ст. На її території знаходяться фундаменти дев'яти турецьких лазень, кам'яна гарнізонна церква 1835 р. і руїни турецького мінарету (варварськи підірваного Червоною армією).

Нову фортецю споруджено у 1718 р. за проектом французьких військових інженерів, її кам'яно-земляні укріплення прямокутні в плані (розміром 1200 х 250 м).

Під стінами Хотинської фортеці відбулася одна з найбільших і найдоленоснцыих битв в історії України, що вирішила долю всієї Центрально-Східної Європи.

Передісторія її така. У розпал турецько-польської війни 22 серпня 1620 р. до Хотина прибуло 10-тисячне польсько-козацьке військо коронного гетьмана С. Жолкевського. Серед реєстрових козаків у його складі були чигиринський підстароста Михайло Хмельницький і його 25-річний син Богдан. 24 серпня це військо попрямувало до Ясс (у Молдову). Там відбулися запеклі бої з турками і татарами. Під час того нерівного протистояння з уп'ятеро численнішою турецькою армадою Михайло Хмельницький загинув, а його син Богдан потрапив у полон, у якому перебував понад два роки. А ворогуючі сторони почали згромаджувати свіжі сили.

Упродовж вересня та початку жовтня наступного 1621 р. Хотинська фортеця та її околиці стали ареною запеклої Хотинської війни, в ході якої польсько-козацьке військо гетьмана Речі Посполитої Яна Кароля Ходкевича (що налічувало всього 35 тис. вояків) та Запорізьке військо під орудою славетного гетьмана України Петра Сагайдачного (налічувало 41,5 тис. козаків) зустрілося з 200-тисячною татарсько-турецькою армією.

Одним з відомих учасників цієї війни був 24-річний Петро Могила (нині канонізований Українською Православною Церквою) - небіж славетного молдавського князя Єремії Могили, майбутній засновник Києво-Могилянської академії.

Султан Сулейман II Пишний - найгрізніший султан-заво-йовник в історії Османської імперії - на чолі 200-тисячної армади йшов на завоювання земель Заходу. В його плани входило захоплення Львова, Кракова, Відня, земель Австрії, Баварії та Італії. Армія завойовника сунула суходолом уздовж Дністра та пливла проти течії на понад сотні бойових галер. Такої ворожої армади Центральна Європа не бачила ще з часу монголо-татар-ської навали хана Батия. У мемуарах Евлія Челебі згадується вислів Сулеймана про те, що під стінами Хотина у війську козацькому він буде снідати, а в самій фортеці, у війську польському - обідати.

Гетьман П. Сагайдачний усвідомлював, чим для України може обернутися мусульманське поневолення. З-поміж двох ворогів Держави Війська Запорізького він обрав того, хто ніс українцям повний духовний і фізичний етноцид. На раді козаки запри-сяглися стояти під Хотином на смерть. І як постановили, так і чинили.

Незважаючи на малодушність поляків, козацькі полки добу за добою п'ять тижнів витримували численні атаки мусульманських завойовників. У тому запеклому протистоянні полягло, за свідченнями, близько половини вояків з обох сторін. Масовий героїзм українських козаків у ті криваві дні осені 1621 р. зруйнував далекосяжні завойовницькі плани Османської Порти і на багато десятиріч зупинив турецьку експансію в Європу.

Петро Конашевич-Сагайдачний особистим прикладом надихав козаків на героїчну самопожертву в ім'я неньки-України. У розпал однієї з битв гетьман був важко поранений, але навіть спливаючи кров'ю продовжував керувати обороною (невдовзі після перемоги від отриманих під Хотином ран гетьман 10 квітня 1622 р. помер у Києві).

Урешті-решт, зазнавши нечуваних людських втрат, Сулейман Пишний змушений був усмирити власну пиху й піти на укладення невигідного для себе миру з представниками короля Речі Посполитої (так званий Хотинський мир). На знак миру султан подарував королю свого білого слона - небачену раніше в Україні тварину.

Цікаво, що знекровлене козацьке військо за цю перемогу одержало від польського короля Владислава як завжди "щедру" винагороду: обоз провіанту, 48 бочок меду та 24 куфи горілки. А важко пораненому гетьману Сагайдачному королем жалувано 12 срібних фляжок з настояною на травах горілкою.

На честь цієї доленосної для України й усієї Європи перемоги в наші дні під стінами фортеці встановлено пам'ятник славетному гетьману Петру Сагайдачному.

Наступна битва під стінами Хотинської фортеці відбулася 11 листопада 1673 р. У ній коронний гетьман Ян Собєський на чолі 30-тисячного польсько-козацького війська вщент розгромив 40-тисячну армію турків, чим остаточно підірвав їхні зазіхання на західноукраїнські й польські землі Речі Посполитої (велична картина-панорама цієї битви експонується в Одеському замку, що на Львівщині).

За умовами Карловицького миру 1699 p., Річ Посполита передала Хотин Молдавському князівству. Проте з 1712 р. в замок увійшли турецькі війська. Водночас розпочалось спорудження Нової фортеці. Основу її укріплень складав потужний земляний вал із сімома бастіонами, на яких встановлювалися далекобійні гармати. Зовнішній бік валу зміцнювала кам'яна стіна, перед якою проходив вимощений каменем рів. Під ровом було прорито 17 мінних галерей, кожна з яких вела до підземних камер, призначених для підриву порохових зарядів. До фортеці в'їжджали через південну Стамбульську, західну Те-мешварську та північно-східну Водну брами, збудовані у вигляді кам'яних башт, і допоміжну Пашинську (Бендерську) браму, розташовану під південно-східним бастіоном.

Внутрішню площу Нової фортеці забудували капітальними одно- і двоповерховими будівлями, до яких належали: палац паші, житловий корпус для офіцерів, мечеть з мінаретом, казарми, службові та складські приміщення, пекарня, лазня, майстерні, конюшні тощо (не збереглися). У Новій фортеці розміщувався гарнізон кількістю до 20 тис. воїнів.

Упродовж наступного XVIII ст. (з 1715 р.) неприступна Хотинська фортеця продовжувала відігравати роль центру турецьких володінь у Північній Буковині (як сусідня Кам'янець-Подільська фортеця - центру Подільських володінь Туреччини). У Хотинському замку знаходилася резиденція турецького воєначальника-паші.

Замок неодноразово (у 1739 р. і 1769 р.) штурмували російські армії на чолі з фельдмаршалом Голіциним. Але лише в 1789 р. об'єднана російсько-австрійська армія змогла здобути до того сторіччями неприступну твердиню над Дністром (проте лише з 1806 р. росіяни змогли закріпитися у Хотині).

На захід від Хотинської фортеці понад Дністром у Городенківському районі Івано-Франківської області розташовані ще два оборонні замки - Чернелицькій і Раковецький.

Чернелицький замок XVII ст. бастіонного типу був зведений для оборони неспокійного східного кордону Галичини від рейдів турецьких військ, розквартированих у Хотині (рис. 5.14). Це був найбільш східний форпост Речі Посполитої на правому березі Дністра.

Рис. 5.14. Чернелицький замок: в'їзна башта з родовим гербом

Уперше замок був зруйнований козацьким загоном під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Але в 1659 р. відбудований Міхалом Єжи Чарторийським (1621 -1692 pp.) - воєводою брацлавським. Твердиня відігравала стратегічну роль під час польсько-турецької війни в 1685-1691 pp. У ній двічі зупинявся на ночівлю польський король Ян III Собєський під час турецьких кампаній. Замок двічі здобували турки (у 1672 р. та 1676 p.), але твердиню щораз відбудовували. Після того, як у 1817 р. замок залишив його останній власник, укріплення стало пусткою.

Чернелицький замок займає територію 2,5 га. Він квадратний у плані, оточений мурами та земляними насипами. Зараз навколо замку старий яблуневий сад. Чотири бастіони зміцнювали наріжжя, мури куртин були 2 м завтовшки та 6 м заввишки. До західної куртини був прибудований палац з одноповерховою, з пілястрами, квадратною вежею, покритою дахом, в якій є аркова в'їзна брама. Ззовні вона багато декорована бароковою різьбою, вирізьбленим з каменю гербом Чарторийських - обрисами вершника зі зброєю. Внутрішній фасад вежі теж оздоблює герб з літерами E.3.X.C.VV.B, що означають: Єфросинія Станіславіцька, княгиня Чарторийська, воєводиха Брацлавська (друга дружина князя Міхала Чарторийського).

Народний переказ розповідає, що подільська красуня Єфросинія не любила старого польського князя. Нелюб надовго зникав з замку у далекі походи. А дружина щедро роздаровувала князівські скарби на будівництво церков і монастирів, мордувалася самотністю й почувалася, як покинута всіма пташка у клітці. І за відсутності князя-воєводи Єфросинія покохала іншого - молодого козака, з яким часто кінно прогулювалася понад Дністром, а коли князь повертався з далекого віденського походу і мав довідатися про зраду, Єфросинія з розпуки кинулася з найвищої вежі долу. М. Чарторийський наказав замурувати тіло жінки в стіну замку, а її ініціали викарбувати над головною брамою.

Від князівського палацу під замком до Домініканського костелу в смт Чернелиці пролягав підземний хід (нині завалений), на випадок затяжної облоги й евакуації існували й допоміжні підземні лабіринти, що виводили до Дністра.

Раковецький замок лежить за 10 км на захід від Чернелиць-кого на крутій луці каньйону Дністра серед лісових масивів. Архітектурні прийоми, використані при будівництві цієї твердині (аналогічні замковій вежі Болеславця (Польща) XIV ст.), дають підставу археологам датувати споруду середньовіччям - XIV - початком XV ст. Вирішальним при виборі території під забудову стало джерело зі смачною водою, яке вирішувало проблему водопостачання твердині (це джерело досі б'є у північній частині замкового двору). У 1660 р. Домінік Войцех Бієневський розбудував це укріплення (звів в'їзну браму, палац, добудував стіни), про що згадано в одному з документів галицького сеймику.

З замкової башти 1658 р. відкривається велична панорама річки, що широкою підковою охоплює село з околицями й майже змикається під замком.

Замок багатокутний у плані розмірами 40 х 60 м. Ззовні його оточує рів. Збереглися залишки палацу і в'їзної башти з напівкруглими склепіннями брами, фрагмент північної замкової стіни завтовшки 1,6-2,1 м з двома рядами стрільниць (стіни мали 9 м заввишки, на верхній бойовий ярус вела дерев'яна галерея) та монументальна шестикутна семиярусна башта висотою 20 м й глибокі підвали-склади обіч неї.

Наприкінці XVII ст. поряд з Раковецьким замком була переправа через Дністер, у замку постійно зберігалися запаси провіанту й амуніції. Саме тому цей важливий воєнно-стратегічний об'єкт ставав місцем військових сутичок й використовувався королем Яном III Собєським як опорна база у війнах з турками в 1685-1691 pp.

Історія Раковецького замку багата батальними подіями. У 1657 р. ще недобудований замок витримав облогу козацьких військ, які йшли на відсіч князеві Ракоці. У 1667 р. фортецю безуспішно намагалися здобути татари. Але у 1672 р. та 1676 р. турецька армія захоплювала й руйнувала обидві твердині (Ра-ковецьку й Чернелицьку). У XVIII ст. замок втратив своє оборонне значення й остаточно занепав (згорів) під час подій Барської конфедерації в 1768 р. А будівельний камінь з фортеці місцеве населення стало потрохи розбирати для своїх потреб.

Західне Поділля - багатовіковий форпост Речі Посполитої супроти турецької експансії й татарських навал. Саме тут представлена найщільніша в державі мережа родових оборонних фортець, які стояли на шляху ворожих полчищ й захищали їхніх власників від народного гніву. Загалом, на території Західного Поділля нараховується близько 500 середньовічних фортифікаційних споруд: замків, фортець, оборонних церков. Серед них замки в таких населених пунктах, як Кременець, Теребовля, Бережани, Збараж, Бучач, Підзамочок, Чортків, Скала-Подільська, Окопи, Іване-Пусте, Кривче, Висічка, Чор-нокозинці, Золотий Потік, Кудринці, Микулинці, Сидорів тощо.

Кременець - одне з найнеприступніших міст Київської Русі, прославлене тим, що єдине з руських градів зуміло витримати запеклу облогу монголо-татарських полчищ хана Батия у 1240 р. (також орда не змогла здобути невелику сусідню фортецю Данилів, засновану князем Данилом Галицьким на одній з круч Гологорів).

Кременець "ховається" в природньому каньйоні річки Ікви, зусебіч його обступають Кременецькі гори: Замкова, Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.

Народні перекази пов'язують назву річки Ікви з донькою дулібського князя, яка відмовилася виходити заміж за аварського кагана. У V-VII ст. Кременець знаходився у самому центрі володінь Дулібського союзу слов'янських племен. Українці вели тоді нещадну боротьбу за існування проти полчищ кочівників Аварського каганату, який простягався від Франкського королівства Карла Великого на заході та Дунайського кордону Візантійської імперії на півдні до булгарських улусів Нижнього Подніпров'я на сході й слов'янських земель на півночі. Якось візантійський імператор заплатив вози золота аварському каганові Баяну за те, щоб кочівники вирізали всіх слов'ян. Нестор Літописець залишив скупу згадку про ненависних аварів-обрів, які, знущаючись, впрягали українських дівчат у свої брички. За легендою, горда кременецька княжна відповіла аварським сватам "Ні" і загинула з мечем у руках поряд із батьком та іншими русичами.

Уперше документально Кременець згадується у Галицько-Волинському літописі під 1226 р. у зв'язку з черговою славною перемогою русичів. Того року під Кременець приступили лицарські полки Угорського королівства. Однак, руські війська вщент їх розбили, угорський король Андрій, який мріяв завоювати Галицько-Волинську державу, за словами Іпатіївського літопису, "смятясь умом і поиде із землі борзо".

Після сплюндрування Переяслава, Чернігова, Києва й десятків інших міст орда Батия підступила до Кременця взимку 1240 р. Давньоруське городище знаходилося на Замковій горі. Русичі облили її схили водою і перетворили на неприступну льодову скелю. Вдень і вночі кременчани скидали на ворога каміння, колоди, лили розплавлену смолу. Втративши тисячі ординців, Батий змушений був зняти облогу й рушив далі на землі Галичини. Пізніше у 1255 р. така ж невдача спіткала орду ханського воєводи Куремси, який марно намагався взяти Замкову гору приступом чи облогою. Війська Данила Галицького вщент розбили татарів Куремси.

Однак, доля всієї розтерзаної Русі залежала від примхи володарів Золотої Орди. І Данило Галицький, в ім'я спасіння свого народу від винищення, мусив схилитися перед ординським ханом, визнати себе його васалом і за умовами хай принизливого, але миру, на вимогу його полководця Бурундая у 1259 р. наказав розібрати всі руські укріплення. Серед них була й Кременецька твердиня, і сусідній замок у Данилові.

Лише в кінці XIII ст., за часів правління Мстислава Даниловича, Кременецьке укріплення було відбудоване, щоправда у значно менших розмірах.

З приходом на Волинь литовців у XIV ст. на місці девев'яної засічі на вершині Замкової гори Кременця починається спорудження кам'яного замку. З 1438 p., коли місто отримало магдебурзьке право, у замку була резиденція старости - представника князівської влади.

У 1536 р. польський король СигизмундІ подарував Кременець і його околиці своїй дружині Боні Сфорці. Італійка запросила архітекторів зі своєї батьківщини й з їх допомогою значно укріпила замок. Жадібна італійка запровадила в краї феодальні порядки й італійську систему збирання грошових і натуральних податків за все, що лише можна було обкласти податком. Збереглися історичні свідчення, що від'їжджаючи в Італію після смерті чоловіка, вона вивезла з Кременецького замку 70 возів різного добра. Згодом навіть король Іспанії позичав у неї гроші.

До початку національно-визвольної війни українського народу Кременецька твердиня мала неприступні стіни (висотою 7-8 м при товщині 2,0-2,5 м), три кутові башти, гармати, склади для зберігання ядер і пороху, казарми, в яких мешкав численний гарнізон, господарські споруди зі значними припасами. Замок височів на горі з обривистими схилами, що підноситься на рівнем моря на 397 м. Та це не стримало козацького запалу. Восени 1648 р. козацьке військо під проводом черкаського полковника Максима Кривоноса приступило до замку.

Важка кровопролитна облога тривала півтора місяця, вже починалися перші морози, але М. Кривоніс не був би народним героєм Кривоносом, якби безславно ступився з-під стін Кременця (як свого часу монгольські хани Батий, Куремса та угорський король Андрій). У середині жовтня черкаські козаки й волинські селяни повстанського загону Колодки з Підлісців змусили польський гарнізон скласти зброю, увірвалися у твердиню й не залишили від неї каменя на камені. Відтоді фортеця не відбудовувалась.

Тих козаків, які полягли під час штурму фортеці, за наказом М. Кривоноса, було перенесено до сусідньої гори Черча (назва гори пов'язана з тим, що до монголо-татарської навали тут існувала чернеча обитель) і поховано в її підніжжі на П'ятниць-кому цвинтарі. Тут досі збереглося більше ста кам'яних надгробків з хрестами XVI ст., на окремих з них ще проглядаються написи.

У наш час Кременецький замок представляє з себе туристично атракційні руїни фортечних мурів з зубцями і вузькими бійницями, непогано збереглися прямокутна в'їзна двоярусна башта висотою 12 м із в'їзною арковою брамою у готичному стилі та "Башта над домом." XV ст., а також залишки замкового колодязя і кілька підземних приміщень, де тримали порох, зброю й інше військове спорядження. Про славетні сторінки історії замку розповідає багата експозиція місцевого краєзнавчого музею.

Неподалік Почаєва лежить древнє містечко Вишнівець, відоме тим, що тут у родовому князівському замку народився й змужнів Дмитро-Байда Вишневецький - славнозвісний засновник козацької січі на острові Мала Хортиця у 1556 p., згодом жорстоко закатований турецьким султаном на фортечних гаках Стамбула (у 1563 р.). До нашого часу на правому березі широкоплесої Горині збереглися малопримітні рештки оборонних валів старокняжого родового гнізда Вишневецьких. Натомість, у Вишнівці увагу туристів привертає до себе чудовий палац Вишневецьких (збудований у 1720 р.) з ландшафтним парком в англійському стилі. Варта уваги й розташована неподалік колишнього замку Вознесенська церква, збудована в 1530 р. як родова усипальниця династії Вишневецьких. На церковному подвір'ї біліють, наче разки намиста, древні кам'яні хрести - німі пам'ятки славного минулого Вишнівчицького краю.

Теребовлянський замок - осередок літописного Теребов-лянського князівства. Об'єднання Теребовлянського та Звенигородського князівств у XII ст. призвело до утворення Галицького князівства з столицею у Галичі. Відтоді Теребовлянська земля почала відігравати функцію охорони східного кордону Галичини давньоруського, литовського й польського періодів.

Перша документальна згадка про град Теребовлю на Гнізні міститься в Іпатіївському літописі під 1097 р. У 1211р. теребовлянський князь Ізяслав Володимирович у запеклій битві з угорськими завойовниками під стінами Теребовлі був розбитий, взятий у полон і невдовзі страчений разом з батьком і братами. А тридцять років по тому, у 1241 р., Теребовля була вщент зруйнована ордою хана Батия.

У 1341 р. Теребовлю захоплює армія польського короля Казимира III. У 1349 р. місто остаточно входить до складу Польського королівства. З 1366 р. починається перебудова теребовлянського дерев'яного укріплення XI-XII ст. на кам'яний замок. У 1389 р. містові дарується магдебурзьке право.

З утворенням у 1434 р. Руського воєводства Теребовля стала центром повіту, тут влаштовувались великі ярмарки. Крім пожвавлення економічного життя, це призвело до систематичних набігів татарської кінноти. У 1453 р. поблизу Теребовлі відбулась велика битва, в якій зіньківський староста Ян Лащ спільно із старостами Меджибожа та Летичова Матеушом і Яном Німцем розбив великий татарський загін. Проте, невдовзі Ян Лащ загинув у бою, а набіги не припинялись. Найбільш спустошливі напади зафіксовані у 1498, 1508, 1515, 1516 pp. Це призвело до тимчасового занепаду Теребовлі.

Нове піднесення відбулось на початку XVII ст. Відроджувалась економіка, у 1631 р. був перебудований і реконструйований теребовлянський замок. Жителі Теребовлі взяли активну участь у подіях національно-визвольної війни і навіть створили окремий полк, який взяв активну участь у бойових діях. У березні 1649 р. теребовлянське ополчення було розбите коронною армією.

Однак, найважчі часи для Теребовлі припали на кінець XVII ст. У 1675 р. турецька армія зруйнувала місто і протягом тижня тримала в облозі замок (взяти його турки не зуміли).

У 1688 р. місто зазнало нового руйнівного нападу турків. Цього разу замок був зруйнований і більше відбудовувався.

Зараз на високій горі над містом залишилися лише атракційні руїни Теребовлянського замку, збудованого на місці давньоруського городища. Збереглися масивні (товщиною до 4-5 м) фрагменти фортечних мурів та три кутові башти. Башти і стіни мають внутрішні дерев'яні бойові галереї та ряди бійниць. Дворище замку доволі велике за розміром - 120 х 60 м.

Пожвавлення туристичного інтересу до замку можливе за умови здійснення часткових реставрацій архітектурних елементів давньоруської фортеці та середньовічного замку й організації у столиці Теребовлянського князівства історичного музею з окремими відкритими павільйонами та можливістю екскурсійного огляду підземель й підйому на оглядові майданчики башт.

Під Замковою горою у XVI ст. стояв Підгорянський монастир оо. Василіян. Однак, численні татарсько-турецькі навали залишили від нього лише руїни - збереглися тільки дві наріжні башти з бійницями та фундаменти стін і внутрішніх споруд.

Ще однією цікавою фортифікаційною пам'яткою Теребовлі є споруда колишнього монастиря оо. Кармелітів, в якій зараз знаходиться духовна семінарія "Української Православної Церкви. Монастир, збудований упродовж 1617-1639 pp., захищають високі оборонні стіни з чотирма кутовими п'ятикутними баштами, дві з яких знаходяться над Гнізною, із рядами бійниць для гармат і мушкетів. Ця міні-фортеця в умовах безперервних татарських навал і підпалів міста виконувала роль сховища для покатоличеної частини населення прилеглих кварталів і, за переказами, сполучалася підземними ходами із замком та непролазними заплавними мочарями поза містом (на випадок евакуації). Монастирський костел відзначається пишністю архітектурного оздоблення у стилях ренесансу й бароко.

Оборонний характер у Теребовлі має також церква Св. Миколая (XVI ст.), укріплена товстими стінами з рядом бійниць попід дахом.

За 13 км від князівської столиці Теребовлі у Микулинцях над Серетом височіє ще одна пам'ятка оборонного зодчества - Микулинецький замок XVI-XVII ст. (точніше, його руїни) (рис. 5.15).

Рис. 5.15. Микулинецький замок

Багате ремісниче поселення Микулинці вперше згадується у 1096 р. на сторінках "Поучения дітям" Володимира Мономаха.

У XI ст. містечко входило в Теребовлянське князівство, у XII ст. - в Галицьке, з 1199 р. - у склад Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали хана Батия й численних (мало не щорічних) набігів татарських людоловів у XIV-XVI ст. поселення виродилося у невелике село.

Однак, у 1550 р. його власниця рішуче взялася за будівництво тут мурованого замку для захисту підданих від татарського розбою. Під захистом твердині життя пожвавішало, і вже в 1595 р. для Микулинців вдалося виклопотати статус міста з магдебурзьким правом і дозволом тричі на рік організовувати ярмарки.

Микулинецький замок належав князям Конєцпольським і Збо-ровським. Він витримав десятки облог, кілька разів руйнувався. Зокрема, після запеклої півмісячної облоги невеличка Мику-линецька твердиня у 1672 р. впала під натиском багатотисячної турецької армади султана-завойовника Магомета IV. Озвірілий від такого впертого опору султан повелів вбити всіх чоловіків міста, а жінок та дітей забрати в ясир. На початку XVIII ст. Микулинецький замок відбудовують його нові господарі - Сенявські, Любомирські, а з другої половини XVIII ст. - вельможний магнатський рід Потоцьких. У 1815 р. його купує австрійський барон Кнопка й організовує у ньому суконну фабрику.

До нашого часу збереглося близько половини замкових фор-тифікацій: дві наріжні башти з ярусами бійниць і ділянки стін між ними. Сучасна дослідниця пам'ятки І. Пустиннікова з тривогою зазначає, що нині територію Микулинецького замку перетворено на сміттєзвалище і він "помирає на очах". І це при тому, що замку якнайкраще пасує стати торговим брендом популярного на Тернопільщині пива. Місцева пивоварня цілком могла б спрямувати частину своїх обігових коштів, спеціально звільнених державою від оподаткування, на архітектурно-естетичне впорядкування замкової території й виступати спонсором організації у стінах замку фестивальних акцій.

Поряд із замком у старому парку XIX ст. знаходиться палац Людвіги Потоцької, збудований у 1760-х pp. у стилі класицизму. Дослідження місцевих сірчаних джерел спонукало австрійського барона Кнопку відкрити тут у 1815 р. аристократичну бальнеооздоровницю. Відтоді курортний статус палацу не змінювався, і нині в його головному корпусі й бічних флігелях діє Тернопільська обласна бальнеологічна лікарня (профіль - шлунково-кишкові захворювання, порушення обміну речовин).

Бережанський замок - осередок Державного історико-архі-тектурного заповідника. Він на всю Європу прославився завдяки тому, що впродовж двох століть цю твердиню не могла взяти жодна армія.

Перша письмова згадка про Бережани датується 1375 р. Розквіт поселення припав на буремне XVI ст., коли польський король Сигизмунд І подарував у 1530 р. це жваве поселення князеві Миколі Сенявському й надав йому статус міста з магдебурзьким правом.

М. Сенявський, найнявши італійських інженерів, упродовж 1534-1554 pp. зводить у Бережанах на острові посеред Золотої Липи справжній замок за канонами передової європейської воєнної інженерії (за новоголландською системою, розробленою Г. де Бопланом), а в його дворі - розкішний бароковий князівський палац та не менш розкішний фортечний костел-усипальницю Святої Трійці у стилі готики й ренесансу (у ньому було поховано майже всіх представників княжої династії, у тому числі княгиню Анну Сенявську, надгробок якої зберігся і нині є окрасою музейної експозиції в Одеському замку на Львівщині). У палаці Сенявськими було зібрано багату колекцію творів європейського мистецтва, яку перед Першою світовою війною вивезли до Кракова. У другій половині XVI-XVII ст. замок кілька разів добудовувався і модернізувався, змінюючись від суто оборонної споруди до оборонно-житлового (палацового) комплексу.

Бережанський замок і палац були сильно пошкодженими під час артобстрілів Першої світової війни і з тієї пори не відновлювалися. Однак, він і досі вражає своєю величчю. Товщина фрагментів південно-західної стіни сягає 6 м, такі ж величезні розміри мають кутові башти п'ятикутної у плані твердині. Башти мають складну систему бійниць з двома-трьома схрещеними ходами, що давало змогу вести прицільний обстріл під різними кутами.

Нині доцільно (і комерційно доволі перспективно) інвестувати кошти у повну відбудову ренесансного палацово-замкового комплексу Бережан як еталонного середньовічного князівського замку-резиденції. Відроджений комплекс зможе надавати нічліжні, гастрономічні, експозиційно-екскурсійні й анімаційно-туристичні послуги, а головне - стане справжньою туристичною окрасою Поділля.

Збаразький замок - це могутня прикордонна фортифікаційна споруда, яка згадується у польських хроніках з середини XV ст. Перша літописна згадка про Збараж на Гнізні міститься в "Повісті врем'янних літ" під 1211 р. Будівництво кам'яного замку на горі серед непрохідних боліт у 1626-1631 pp. здійснили князі - брати Христофор та Юрій Збаразькі. Проект розробив італійський архітектор В. Скамоцці, керував будівництвом палацу в ренесансному стилі та бастіонів за новоголланд-ською системою укріплень архітектор Ван Пеен. Після смерті Ю. Збаразького замок перейшов у володіння князів Вишневець-ких, які продовжили роботи з укріплення оборонних споруд та упорядкування палацу. У 1649 р. при облозі військом Б. Хмельницького під Збаразьким замком загинув козацький полковник Н. Морозенко, про якого складено багато легенд і пісень. У 1707 р. у Збаразькому замку побували український гетьман І. Мазепа та російський цар Петро І. Вони, оглянувши укріплення замку, дали високу оцінку його оборонним спорудам.

Урядовою постановою територію Збаразького замку оголошено Державним історико-архітектурним заповідником. Відновлений князівський палац відкрив свої двері перед туристами. Ведуться реставраційні роботи з відродження замку. Із славетними сторінками історії замку знайомить експозиція місцевого історико-краєзнавчого музею.

Ще однією пам'яткою фортифікаційного зодчества міста є середньовічний монастир оо. Бернардинів, зведений у стилі бароко в 1627 p., збереглися його в'їзна башта з брамою, чернечий костел та келії.

Скала-Подільська - середньовічна прикордонна твердиня Речі Посполитої, закладена над Збручем усього за 40 км від Кам'янця-Подільського - центру Подільської округи Османської імперії.

Давня назва замку й поселення при ньому - Скала над Збручем. Відоме з часів Київської Русі. Вже тоді тут був оборонний давньоруський дерев'яно-земляний замок, дуже понищений татарами. Князі Коріатовичі, які з 1331 р. осіли на Поділлі після приєднання його до Великого князівства литовського, відбудували замок у Скалі в 1360-1370-х pp. У 1395 p. литовський князь Вітовт Великий відібрав у володаря Подільської України Федора Коріатовича ряд міст, у тому числі й Скалу. Відповідно, подоляни масово потягнулися за своїм православним князем аж у Закарпаття, де й осіли в Мукачівському замку й під-замчі. А замок у Скалі невдовзі відійшов до польської корони.

У 1515 р. польський король Сигизмунд подарував замок Кам'янецькому старості Станіславу Лянцкоронському. Але вже в 1516 р. під час однієї з численних татарських навал місто і замок були спалені дощенту. Його відбудовували, але татари ще кілька раз плюндрували твердиню, а напад 1538 р. остаточно її понищив.

Якісно нова перебудова фортеці у Скалі розпочалася в середині XVI ст. і здійснювалася за модерною новоголландською системою замку бастіонного типу з потужним артилерійським озброєнням. Замок був захищений скелями та річкою з трьох боків і лише з півдня був доступним. З цього боку викопали глибокий рів, запустили в нього води Збруча, звели кам'яні стіни, В'їзну башту з підйомним мостом та монолітну Порохову башту.

У 1620 р. Скалі довелось витримати облогу турецької армії, яка розгромила перед тим польське військо на Цецорі. І хоча фортеця була сильно пошкоджена попередньою облогою волохів, захопити її туркам не вдалося. А от в 1648 р. козацькі війська Б. Хмельницького таки здобули твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Значних руйнувань замок зазнав у 1657 p., коли ним володів трансильванський князь Д'єрдь II Ракоці. А після захоплення у 1672 р. турками Поділля замок у Скалі остаточно занепав і вже не відбудовувався.

У середині XVIII ст. староста Скали Адам Тарло здійснив ремонт оборонних мурів та башти замку, реставрував палац, але після нищівної пожежі 1765 р. замок остаточно покинули.

Зараз над кручею Збруча відносно непогано збереглися оборонні стіни, що сходяться на краю виступу під гострим кутом, В'їзна башта та монументальна чотириярусна Порохова башта. Всередині замкового дворища є "кістяк" первісно розкішного палацу з гарним кам'яним орнаментом навколо вікон та дверей.

Замок Скали-Подільської необхідно повністю відбудувати, розмістивши в одній частині палацу музейну експозицію, а в іншій - туристичний готель. Слід відновити периметр внутрішніх дерев'яних бойових галерей, замкові підземелля, розставити на баштах гармати й обладнати оглядові майданчики для туристів. Реалізація цього проекту дасть змогу одразу залучити замок у Скалі в комерційний масовий туристичний маршрут на рівні із сусідніми фортецями в Кам'янці-Подільському й Хотині.

Наявність туристичного готелю дасть змогу для організації із замку кінних турів понад кручами Збруча у заповідні Медо-бори до карстових озер, рифових скель, товтрової печери Перлина, джерела медобірської води, до місця знаходження Збруцького ідола та в культовий язичницький центр подільських племен IX-Хет., що складається з трьох городищ-святилищ на трьох горах-товтрах Богит, Говда і Звенигород, а також - тури у Дністровський каньйон, у Кам'янець-Подільський, до королівських укріплень "Окопи Святої Трійці", до лабіринтової печери Атлантида та низки інших гіпсових печер Борщівського району (Кришталева, Млинки, Озерна тощо).

Скалатсъкий замок - ще одна прикордонна твердиня-"ска-ла" Речі Посполитої на підступах до Збруча. Невдовзі після того, як у 1600 р. містечко отримало магдебурзьке право, для його захисту в 1630 р. польский мечник Кшиштоф Віхровський побудував невеликий замок. Численні татарсько-турецькі облоги завдали фортеці сильних руйнувань. Відбудовували замок у кінці XVII ст. Ян Фірлей та в кінці XIX ст. архітектор Т. Талев-ський, після чого його башти під гострими черепичними дахами набули неоготичного вигляду.

Зараз чотири наріжні башти Скалатського замку збереглися в доволі непоганому стані (завдяки консерваційним роботам 1960-х pp.). Башти п'ятикутні, чотириярусні з рядами гарматних і мушкетних бійниць, мають вельми атракційний масивний готичний вигляд.

Доцільно акумулювати кошти для продовження відбудови цієї атракційної пам'ятки, розташованої в самому центрі міста біля автовокзалу. Для цього необхідно поглибити існуючий рів, який по периметру оточував міські стіни, повищити ці стіни, відновити в'їзну браму та розчистити територію прямокутного двору для організації в ньому невеликого польсько-козацького скансену із демонстрацією зразків середньовічної артилерії, осадних механізмів, похідної козацької кузні тощо. Музейну експозицію дуже доречно розгорнути в усіх чотирьох готичних баштах замку. Вхідна плата за екскурсійне відвідування замку самодіяльними автотуристами й організованими тургрупами з Тернополя, Львова, Сатанівського курорту і Кам'янця-Поділь-ського цілком здатна перекривати видатки на підтримання його обслуговуючої інфраструктури.

Бучацъкий замок - родове гніздо українських феодалів Бу-чацьких (згодом полонізувалися), розбудоване на високому скелястому мисі над Стрипою на місці укріплень дерев'яного давньоруського граду. Перша згадка про замок відноситься ще до 1379 р. За твердженнями археологів, північна стіна замку, вимурована з блоків червоного пісковику, датована саме XIV ст.

Твердиня витримала десятки татарських і турецьких облог, неодноразово руйнувалася, але завжди потім відбудовувалася, слугуючи резиденцією воєвод руських, у тому числі останнього з роду - Якова Бучацького, згодом - польських магнатів Твор-ковських-Бучацьких, які успадкували не лише твердиню, а й славне прізвище. Після шлюбу кам'янецького каштеляна Анджея Потоцького з Катериною Бучацькою замок на початку XVII ст. перейшов до роду Потоцьких. Дружина С. Потоцького Марія Могилянка в 1630-ті pp. суттєво укріпила замок, перебудувавши його за новоголландською системою на бастіонну артилерійську твердиню. У 1672 р. ця твердиня зуміла витримати облогу багатотисячної турецької армади султана-завойовника Магомета IV. Але в 1676 р. турки таки зруйнували цю фортецю. Однак Ян Потоцький до 1684 р. повністю її відновив. І лише з XVIII ст. напівзруйнований замок втрачає своє оборонне значення й покидається власниками, приходячи в запустіння. Його потужні оборонні мури у XIX ст. розбирають і продають як будівельний матеріал.

До нашого часу відносно непогано збереглися башти та замкові стіни XVI ст. товщиною до 3,5 м з трьома ярусами бійниць для ведення перехресного обстрілу з усіх видів вогнепальної зброї, а також фундаменти воєводського ренесансного палацу Бучацьких, який прикрашали галереї з аркадами.

Стан збереженості пам'ятки дає підстави для започаткуван-ня проекту його повної відбудови й надання йому статусу державного історико-культурного заповідника. Слід відбудувати ренесансний палац воєводи руського Яна Бучацького, розмістивши в його одній частині туристичний готель і ресторан, а в іншій - історико-краєзнавчий музей, експозиція якого знайомитиме з історією славних українських родів Бучацьких і Потоцьких, незліченними облогами й польсько-українсько-волосько-та-тарсько-турецькими війнами XIV-XVIII ст. Периметр стін варто замкнути, на їхніх верхніх ярусах відновити консольні дерев'яні бойові галереї та відбудувати в'їзну браму у твердиню.

В овальному дворі замку доцільно організувати історичний скансен середньовічної артилерії і механізмів для ведення об
лог замків (тим паче, що з внутрішнього боку замкових мурів збереглися спеціальні кам'яні опори для таких дерев'яних механізмів для ведення обстрілу лав нападників).

У передмісті Бучача (за 1 км) - Підзамочку - на мисі над Стрипою розташований ще один замок.

Підзамоцький замок побудований з місцевого червоного пісковику близько 1600 р. Яном Бучацьким як форпост Бучацького замку. Твердиня неодноразово плюндрувалася татарами й турками, однак щоразу відбудовувалася й до середини XVIII ст. використовувалася місцевими магнатами як родове помешкання. Найбільшого руйнування замку завдає сучасна безгосподарність й нехлюйство місцевої влади.

Тим не менше, Підзамоцький замок відносно непогано зберігся. У плані це неправильний чотирикутник, що різко звужується на півночі. Фрагменти стін із рядами бійниць прилягають до масивних п'ятикутних башт. У південно-західній частині замку між двома п'ятикутними баштами збереглася брама з родовим гербом Бучацьких та датою побудови (відбудови) твердині. Між баштами, над проїздом брами зберігся мурований прохід для захисників твердині. За мурами, у західній частині замку збереглися руїни додаткових укріплень.

Цілковите відновлення пам'ятки зусиллями приватного інвестора проблематичне через низьку інвестиційну окупність проекту. Але, з огляду на потребу відродження сусідньої Бучаць-кої твердині як пам'ятки міжнародної (української і польської) історико-культурної спадщини, Підзамоцький замок вимагає принаймні часткової реконструкції й археологічної консервації, а його територія - естетичного упорядкування. В ім'я збереження цієї пам'ятки оборонного зодчества, було б доцільно негайно передати її національній Федерації історичного фехтування і реконструкції.

Чортківський замок - резиденція відомих українських магнатських родів Гольських та Потоцьких. Його було збудовано в 1610 р. з блоків пісковику на пагорбі над Серетом на місці давніших дерев'яних укріплень. У 1648 p., коли Бучач став одним з центрів національно-визвольного руху, замок перейшов у руки Б. Хмельницького. Упродовж XVII - середини XVIII ст. замок зазнавав неодноразових татарсько-турецьких руйнувань, зокрема у період турецького панування в краї (1672-1683 pp.). Але з 1699 р., коли поляки відбили Бучач у турків, Потоцькі поступово відбудовують свій замок.

Чортківський замок практично повністю зберігся. У плані це неправильний чотирикутник площею 70 х 100 м. Наріжні башти, стіни з рядами бійниць для перехресного обстрілу з усіх видів вогнепальної зброї та система запущених кількакіломет-рових підземних ходів утворюють мальовничий архітектурний ансамбль. Однак, через цілковите невігластво місцевої влади зараз на його території діє заправочна станція і триває процес "тихого" фізичного нищення середньовічної пам'ятки.

Реставрація замку, перенесення сюди фондів місцевого краєзнавчого музею й організація в замку музейно-анімаційного туристичного комплексу зі статусом державного історико-культурного заповідника не вимагає аж надто значних інвестиційних затрат. Та ці затрати дадуть змогу перетворити Чортківський замок на справжню "перлину" комерційного маршруту масового туризму "Золоте кільце Західного Поділля" і привабить сюди потоки поціновувачів замкового туризму з Польщі й країн Західної Європи.

Кривчецъкий замок XVII ст. (башти) знаходиться на півдні області в Борщівському районі у центрі с. Кривче, широко відомого туристам своєю Кришталевою печерою - єдиною природною печерою України (не враховуючи спелеокомплексів АР Крим), обладнаною для екскурсійного відвідування.

Зараз від замку залишилися дві оборонні башти з бійницями для перехресного обстрілу та мур між ними. Оборонний мур між баштами товщиною 1,3 м вимурований подільськими реставраторами на висоту 4 м (первісна його висота становила 7 м).
Південно-східна башта не має даху, у плані шестигранна й нараховує чотири яруси (перший ярус розташований нижче сучасного рівня поверхні, вхід до підземелля засипаний землею). Ширина сторони башти - 6 м, товщина муру - 2,3 м. Між другим і третім ярусами збереглося кам'яне перекриття.

Північно-західна башта завдяки реставраціям активістів Подільського туристично-краєзнавчого товариства збереглася в набагато кращому стані. Вона має дах, кам'яні перекриття між ярусами, всередині поштукатурена. Висота башти - 16,7 м, ширина однієї сторони - 6,8 м. У 1930-ті pp. у башті діяв притулок для туристів, які приїжджали відвідувати Кришталеву печеру.

Нині цей туристичний притулок доцільно відновити. А в сусідній башті після завершення реставрації розмістити експозицію меморіально-краєзнавчого музею, що розповідатиме про подвижницьку працю Подільського туристично-краєзнавчого товариства, історію відкриття й дослідження Кришталевої та інших гігантських лабіринтових гіпсових печер Поділля.

Замок у Золотому Потоці на півдні Тернопільської області збудований на початку XVII ст. Стефаном Потоцьким, воєводою Брацлавським (близько 1568-1631 pp.). І. Пустиннікова наводить твердження польських істориків про те, що С. Потоцький навколо замку заснував і саме місто Золотий Потік, а палац посеред замкового двору перетворив на одну зі своїх улюблених резиденцій, в якій полюбляв подовгу мешкати з дружиною Марією Могилянкою. Турки кілька раз плюндрували твердиню (найбільше - під час облоги 1676 p.), однак Потоцькі її відбудовували. З середини XVIII ст. замок переходить із рук у руки, останніми з 1875 р. по 1939 р. (до приходу радянської влади) замком володіла родина Гнєвощів.

Кам'яний замок з тесаних блоків темно-червоного пісковику відносно добре зберігся (немає лише західної башти та в XIX ст. розібрані кілька ділянок замкових стін). У плані це майже ідеальний квадрат, забудований по периметру фортечними мурами товщиною близько 2 м та трьома наріжними триярусними баштами з рядами бійниць для перехресного обстрілу. У північно-східній куртині розміщена в'їзна брама зі збереженими елементами ренесансного декору. З внутрішнього боку брама прикрашена родовим гербом Потоцьких. Посередині замкового двору височить ренесансний двоповерховий палац Потоцьких. Довкола замку помітні сліди колишнього рову та земляних валів передової лінії оборони твердині.

Територія замку зараз використовується у господарсько-складських цілях. І замок, і палац вимагають проведення ґрунтовних консерваційних робіт. Пожвавлення туристичного інтересу до Золотопотоцького замку стане можливим за умови організації в палаці молодіжної турбази і сільського краєзнавчого музею та об'єднанні зусиль щодо охорони й популяризації пам'ятки з боку місцевої влади і представників одного з клубів національної Федерації історичного фехтування і реконструкції.

Збруцька оборонна лінія Речі Посполитої нараховує декілька замків, вкритих бойовою славою, на крутих берегах Збруча у таких поселеннях: Сатанів і Гусятин (на лівому - Хмельницькому боці), Сидорів, Скала-Подільська, Кудринці й Окопи (на правому - тернопільському березі).

Сидорівський замок XVII ст. височіє на стрімкому мисі, що з трьох боків омивається притокою Збруча у Гусятинському районі. Історичні відомості про нього доволі скупі. Укріплення лежало обіч сумнозвісного Волоського шляху татарських орд, тож неодноразово витримувало їх облоги. Найбільших руйнувань твердиня зазнала у 1672 р. та 1694 р. від артилерії турецьких армій.
Стан збереженості Сидорівського замку оцінюємо як відносно непоганий. Вціліло оборонне "ядро" твердині - її північно-західна частина з двома високими стінами, з'єднаними під гострим кутом (особливості рельєфу мису) та опуклими баштами. Стіни мають три яруси складних 2-3-канальних бійниць для ведення перехресного обстрілу. У дворі замку до оборонних стін прилягають каземати, житлові та господарські будівлі.

Варто відбудувати найдовшу південно-східну стіну і три її башти та провести реставрацію існуючих укріплень - і в Сидорові постане цілісний замковий ансамбль, унікальний серед фор-тифікацій Поділля з огляду на свій архітектурно-планувальний характер (гострокутна крейсероподібна споруда).

Сидорівський замок стоїть біля НІШ "Подільські Товтри" на півдорозі між Сатанівським замком і заповідними урочищами Медоборів та замком у Скалі-Подільській. Найдоречнішим видається передати цю атракційну твердину для упорядкування й охорони національній Федерації історичного фехтування і реконструкції.

Кудринецъкий замок стоїть на високій кручі (гора Стрілка) над Збручем всього за 22 км від Кам'янця. Поблизу села збереглися залишки Троянового валу антської держави (III-VCT.) й давньоруського городища X-XIII ст.

Кам'яний замок у Кудринцях побудовано з тесаних блоків пісковику у 1615 р. Належав він роду Гербуртів. Твердиня контролювала ділянку сумнозвісного татарського Волоського шляху, яким професійні загони людоловів шастали рейдами у Галичину мало не щороку. У 1648 р. замок здобули місцеві селяни й козаки М. Кривоноса. Турки плюндрували укріплення у 1672 р. та 1694 р. На початку XVIII ст. нові господарі Гуме-нецькі відбудували замок й оселилися в ньому. І лише з середини XIX ст. твердиня залишилася без власника, а місцеві селяни почали хутенько розбирати її на будівельні матеріали.

Кудринецький замок зберігся порівняно добре й має доволі атракційний вигляд. У плані це неправильний чотирикутник розмірами 25 х 70 м. Височіють три монументального типу наріжні башти з трьома ярусами бійниць, пристосованих для ведення перехресного й флангового вогню, та три з чотирьох замкових стін (південна, західна і північна, товщиною 1,5 м). Найбільш неприступною є східна стіна, захищена обривистим схилом гори та Збручем у її підніжжі. З Південної п'ятигранної башти у долину Збруча прокладено склепінчатий підземний хід, пізніше закладений камінням. Неглибока западина біля іншої шестигранної башти вказує на місце, де колись була криниця. Гірше за інші збереглася В'їзна, або надбрамна башта, однак і її реконструкція не складає труднощів.

З замкових башт відкривається мальовничий краєвид розлогих пшеничних ланів горбистого Поділля і каньйоноподібної долини Збруча з урвищами й лісистими кручами, розчленованими глибокими яругами.

Стан збереженості архітектурного ансамблю пам'ятки та її сусідство з НПП "Подільські Товтри" і Кам'янцем-Подільським (22 км) дає підстави для високої експертної оцінки комерційної перспективності проекту повної відбудови замку й організації на його території ресторанно-готельного й туристично-анімацій-ного комплексу. Кудринецький замок має всі передумови, щоб увійти в якості атракції й нічліжної бази у комерційний кількаденний кінно-туристичний маршрут замками Призбруччя від Сатанова, лісистих урочищ і слов'янських святилищ Медоборів до "Окопів Святої Трійці", Кам'янця-Подільського й Хотина.

Легендарний об'єкт масового польського культурно-туристичного паломництва лежить у крайньому південно-східному закутку Тернопільської області. Це - бастіонний форт "Окопи Святої Трійці" поряд з с Окопи (навпроти задністровського с Атаки).
"Окопи Святої Трійці" (повна польська назва "Окопи Гори Святої Трійці, блокада Кам'янця") закладені у стратегічно ключовій точці південно-східної оборонної лінії Речі Посполитої на вузькому крутосхилому мисі, утвореному в місці впадіння Збруча у Дністер. Твердиня знаходиться за 3 км від Жванецького замку, за 5 км від Хотинської й 20 км від Кам'янець-Подільської фортець (звідси також 12 км до легендарної печери Атлантида НПП "Подільські Товтри" та недалеко до заповідних урочищ-стінок 70-110-метрового каньйону Дністра).

Середньовічні Окопи постали не на порожньому місці. Унікальність цієї місцини у воєнно-стратегічному плані зумовила її ратне освоєння з дописемних часів. Археологами виявлено тут залишки антського (III-VCT.), тиверського (VI-IX ст.) й давньоруського (X-XIII ст.) дерев'яних укріплень.

Творцями твердині "Окопи Святої Трійці" є видатні полководці Речі Посполитої - коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський (він будував форт своїм коштом, не сподіваючись на допомогу польського сейму) та воєвода київський Марцін Контський. Його з березня по жовтень 1692 р. зводила вся польська армія.

Форт одразу став прикордонним опорним вузлом польської оборони від турецької агресії, він контролював прилеглий брід через Дністер та дороги, що вели до Кам'янця-Подільського - центру османських володінь (пашалика) на Поділлі. У ньому базувалися війська, які не дозволяли постачати їжу та боєприпаси туркам в оточеному Кам'янці і винищували турецькі загони, що вирушали з фортець Кам'янця і Хотина.

З бастіонів Окопів праворуч було видно стіни та мінарети Хотинської фортеці, ліворуч - Жванецький замок. Через Жва-нець лежав шлях із османської Бессарабії в Кам'янець. Отож воїнові з висоти башти відкривався краєвид з двома фортецями, двома переправами через Дністер та стародавній шлях, яким вряди-годи рухалися турецькі транспорти.

Польська блокада турків у Кам'янецькій твердині тривала декілька років. Весь цей час не припинялися бойові зіткнення, безстрашні вилазки на протилежний берег Дністра й захоплення багатих турецьких транспортів на півдорозі між Хотином і Кам'янцем. Це страшенно гнівило подільських намісників султана Галіль-паші, а після його смерті - Кахріман-пашу, однак османські чільники нічого не могли вдіяти - Окопи були блискуче захищені самою природою, численною артилерією й армією коронного гетьмана. І розтрощити їх вдалося хіба б потугою цілої султанської армії.

Згідно з Карловицьким мирним трактатом 1699 p., турецький гарнізон залишив Кам'янець і повернув полякам Поділля. Відтак, Окопи втратили своє оборонне значення, лише в 1711 p., коли турецька та шведська армії на чолі з Карлом XII загрожували напасти на Польщу з боку Волощини (сучасної Молдови), Кам'янець і Окопи почали спішно готуватись до оборони й зміцнили мури. У 1769 р. в Окопах засіли польські конфедерати. На допомогу королю прийшли російські війська, які взяли форт штурмом. Унаслідок цих воєнних дій мури були дуже пошкоджені. Після переходу під юрисдикцію Австро-Угорщини частину валів Окопів у 1772 р. було розібрано.

Форт досі справляє атракційне враження. Збереглися дві прямокутні двоярусні надбрамні башти (Кам'янецька та Львівська) з гарматними бійницями на другому ярусі, напів-зруйнована дозорна вежа над Збручем та система земляних бастіонів поблизу брам. Відстань між брамами складає 480 м. Довжина Кам'янецької брами становить 12,3 м, ширина - 8,0 м, довжина Львівської - 10,4 м, ширина - 8,5 м. Висота обох брам сягає 7,5 м.

Збереженістю надбрамні укріплення форту завдячують реставраційним роботам 1905 p., проведеним Польським товариством шанувальників старожитностей. Неабиякий інтерес сучасних польських туристів до форту спонукає до пошуків поважного польського інвестора, зацікавленого в цілковитому музейно-анімаційному відродженні цього фортифікаційного комплексу - місця слави легендарного польського лицарства.

Цей проект комерційно вигідний. Відбудувати казарми, переобладнавши їх під туристичний готель та польовий армійський табір для дитячо-юнацьких скаутських тургруп не вимагає особливих коштів. Проте переваги очевидні, адже Окопи - це ідеальний відправний пункт для організації пішохідних і кінних екскурсій у Кам'янецьку й Хотинську твердині, до руїн замку Лянцкорунських у Жванці, до 70-100-метрових стінок каньйону Дністра, у печеру Атлантида та вгору вздовж Збруча до легендарних прикордонних польських замків у Кудринцях і Скалі-Подільській.

Поряд із Тернопільщиною сусідня Хмельниччина також відзначається багатством пам'яток оборонного зодчества у на-селенних пунктах Ізяслав, Полонне, Ямпіль, Старокостянти-нів, Сатанів, Сутківці, Зіньків, Чорнокозинці, Рихта, Панівці, Жванець тощо. І серед них є два об'єкта, визнані "перлини" замкового туризму, які входять у десятку кращих і найвідвіду-ваніших замків України, а саме Кам'янецька і Меджибізька фортеці.

Кам'янець-Подільська фортеця - найбільш неприступна середньовічна оборонна споруда не лише України, а й цілої Європи (рис. 5.16).

Рис. 5.16.

Рис. 5.16. Кам'янець-Подільська фортеця

Кам'янець-Подільський, завдяки його унікальному "острівному" положенню в луці каньйону Смотрича, був заселений ще в прадавні часи. Інтенсивне середньовічне будівництво практично знищило античний і ранньослов'янський культурні шари Старого міста. Однак, численні мікротопоніми (наприклад, Гунські криниці міста), фрагменти Троянового валу, знайдені в околицях багаті скарби давньоримських монет й насамкінець класична давньоримська аркова архітектура кам'яного мосту через Смотрич (народна назва мосту "Турецький" пов'язана з тим, що вибухом під час здачі міста туркам його було дещо пошкоджено, і турки проводили тут складні ремонтні роботи) дають науковцям підстави припускати, що поселення Кам'я-нець існувало ще до нашої ери, і, за окремими версіями, згадується римлянами як дакійська твердиня Клепідава ("кам'яне місто"). З історичних джерел відомо також, що анти з походів на Східноримську імперію приводили десятки тисяч полонених легіонерів, яких, власне, й використовували для будови таких складних інженерних споруд, як арковий міст чи багатокілометрова лінія Троянових валів).

Новітні археологічні дослідження виявили під середньовічними фортифікаціями Кам'янця культурний шар тиверського й давньоруського укріпленого городища X-XIII ст. Однак, після того, як Пониззя ввійшло до складу Галицького князівства, центр торгової активності змістився від "захованого" серед пралісів Кам'янецького граду на берег Дністра - стратегічної міжнародної торгової артерії Галицько-Волинського князівства (для галичан шлях Дністром був тим, чим дніпровський торговий шлях "із варяг у греки" був для Чернігівського, Київського й Переяславського князівств). Тому столицею давньоруського Пониззя-Поділля став портово-перевалочний град Бако-та на Дністрі (нині, на жаль, затоплений водами Дністровського водосховища, зберігся лише великий давньоруський Бакот-ський печерний монастир).

Давньоруські гради Поділля не оминули руйнації внаслідок монголо-татарської навали 1241 р. Очевидно, дерев'яні укріплення Кам'янця були розібрані воєводами Данила Галицького у 1259 р. на вимогу золотоординського полководця Бурундая.

Відтак, Поділлям майже 100 років володіли татарські баскаки Золотої Орди. Після того, у 1362 р. в битві під Синіми Водами Великий князь литовський Ольгерд здобув перемогу над доти непереможними монголо-татарами, Поділля відходить під захист Литовської держави.

Літопис приписує будівництво кам'яної фортеці у Кам'янці литовським князям-братам Коріатовичам (небожам Великого князя Ольгерда), які після перемоги 1362 р. в битві під Синіми Водами успадкували Поділля, прибули сюди й "увійшли у приязнь" з місцевими отаманами-чільниками українських общин. Легенда розповідає, начебто литовський князь на ловах погнався за оленем, загнав його на острів, зусебіч оточений проваллям, і тут вирішив закласти фортецю. Однак, давньоруська фортеця і багатолюдний посад при ній на час приходу Коріатовичів мусили вже існувати, бо буквально за декілька років після документальної згадки про будову князем Коріатовичем нової фортеці Кам'янцеві було дароване магдебурзьке право.

Очевидно, впродовж 1360-1370-х pp. Коріатовичі лише по-зміцнювали низку давньоруських фортець Поділля, і серед них твердині Кам'янця і Скали-Подільської. Спочатку їхні стіни та башти були в основному дерев'яними на кам'яних фундаментах. Перша документальна згадка про Кам'янецьку фортецю міститься в грамоті князя Юрія Коріатовича, датованій 1374 р.

У 1395 р. литовський князь Вітовт Великий відібрав у володаря Подільської України Федора Коріатовича ряд міст, у тому числі й Кам'янець. Відповідно, подоляни масово потягнулися за своїм православним князем аж у Закарпаття, де й осіли в Мукачівському замку й підзамчі, про що йшлося вище. А в 1434 р. Поділля було загарбане Польським королівством, і Кам'янець до 1793 р. став центром воєводства і ключовим пунктом оборони Речі Посполитної на її неспокійних південно-східних обводах.

Усвідомлюючи значення Кам'янецької твердині на східних обводах західноєвропейської цивілізації, сам Папа Римський Юлій II називав це місто-фортецю "antemurale hristianum" ("оплот християнства").

Історики підрахували, що Поділля і Кам'янець у XV ст. 28 разів піддавалися нападу татарських орд, у XVI ст. - 18 разів, у першій половині XVII ст. - 5 разів. Найбільш руйнівними для міста і фортеці були вторгнення татар у 1448, 1451, 1509, 1528 pp. і турецьких військ у 1733 р.

У середні віки місто Кам'янець було справжньою фортецею і мало дві однаково потужні групи фортифікацій: міські укріплення та Стару фортецю. Стара фортеця займає острів (1200 х х 600 м) і сполучається з плато дуже вузьким (до 10 м) скелястим перешийком завдовжки 105 м. Висота прямовисних стінок каньйону (близько ЗО-40 м) й вузенький перешийок, який на випадок облоги перекривався річковими шлюзами, робили ост-рів-фортецю взагалі неприступною.

У середині XVII ст. Кам'янецька твердиня опинилася в епіцентрі національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. З 12 серпня до засніженого кінця листопада 1648 р. Кам'янець перебував в облозі і відбивав запеклі штурми загонів місцевих повстанців і козаків полковника М. Кривоноса, який був не з тих, хто відступає (варто згадати запеклу облогу й погром неприступної Кременецької фортеці), однак облога надто затягнулася, і воєнні перипетії вимагали згорнути облогу й перекинути війська на іншу ділянку театру збройного козацько-польського протистояння. З 27 квітня по 2 травня 1651 р. запеклий штурм Кам'янця вели козаки під керівництвом полковника І. Богуна, однак і йому не вдалося увірватися в головну польську твердиню. У серпні 1651 р. зненацька напали і мало не захопили місто подільські повстанці під проводом Олександренка і Чуйка.

А на початку червня 1652 р. місто і фортеця були взяті в кільце облоги 60-тисячним козацьким військом на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким. Відчайдушні штурми тривали ціле літо, однак епідемія, що спалахнула в стані козаків, і поява нових тактичних завдань змусили козаків відступитися від неприступного Кам'янця. Восени наступного 1653 р. під стінами Кам'янця намарне стояла 40-тисячна орда татар.

На початку серпня 1672 р. до Кам'янця підступили 300-тисяч-на турецька армія на чолі із султаном-завойовником Магометом IV і 40-тисячне військо татар і козаків гетьмана П. Дорошенка. Після запеклого двотиждневого збройного протистояння туркам вдалося підкупити-застрашити міських чільників і домовитися з ними про здачу міста. Таким чином, 18 серпня 1672 р. турки вступили у місто й загрюкали у ворота цитаделі. її останні оборонці - комендант Міхал Володиєвський, майор Геклінг і 800 жовнірів гарнізону - вирішили за краще підірвати фортецю, аби не здавати ні її, ні себе у руки мусульманських загарбників. Вони підірвали порохові льохи фортеці, проте турки за декілька років не лише відбудували, а й суттєво зміцнили укріплення Кам'янецької фортеці. Довгих 27 років (з 1672 р. по 1699 р.) Кам'янець був плацдармом й адміністративним центром подільських володінь Османської імперії. Турки повернули його полякам без бою згідно з умовами Карловицкого мирного пакту 1699 р.

Упродовж всього XVIII ст. у Кам'янці проводилися значні реконструкційні роботи під керівництвом видатних військових інженерів англійського, німецького, голландського, французького, шведського походження (Максиміліан Крузер, Арчибальд Анжей Гловер де Глейден, Тільман ван Гамелелен, Ян Раш, Ян Якуб ван Дер Мільве, Ян де Вітте).

Після другого поділу Речі Посполитої 21 квітня 1793 р. Ка-м'янець відійшов до Російської імперії. З 1816 р. до 1914 р. фортецю стали використовувати як в'язницю. Найлегендарнішим її в'язнем став народний герой Устим Кармалюк (1787-1835 pp.). За волелюбну вдачу поміщик спровадив кріпацького сина в солдати, у 1812-1813 рр. У. Кармалюк служив у Кам'янецькій фортеці, де квартирувався численний гарнізон імператорської армії на випадок руху частини французької армії Наполеона Бонапарта на південь. Не витримавши брутального армійського солдафонства, У. Кармалюк дезертирував й розпочав активну боротьбу з подільськими поміщиками. У 1814 р. бунтівника було схоплено, доставлено в Кам'янець і піддано п'ятистам ударам шпіцрутенами. Вдруге його ув'язнили у Папській башті фортеці у 1817-1818 рр., покарали 25 ударами батога на міській площі в Ратуші, таврували залізом і вислали в Сибір. Але У. Кармалюк втік із заслання, знову з'явився на Поділлі й в 1822 р. втретє опинився в тюремній камері Папської башти. Та це не зламало його волелюбного духу. У. Кармалюк став єдиним із в'язнів, кому вдалося організувати втечу з Кам'янецької твердині. Ця подія сталася в ніч з 12 на 13 березня 1823 p., однак У. Кармалюка й кількох його побратимів було поранено, через два тижні спіймано і вчетверте посаджено в Папську башту. В квітні 1823 р. на площі в Ратуші його було покарано 101 ударом батога і вдруге заслано на сибірську каторгу. Загалом, месницька боротьба легендарного ватага подільських селян (участь в антикріпацькому повстанні взяло близько 20 тис. селян) тривала аж до дня загибелі У. Кармалюка в 1835 р. І з тих часів Папську башту фортеці подоляни називають Кармалюковою. Усередині XX ст. в ній розмістилася музейна експозиція, що знайомить з умовами ув'язнення У. Кармалюка.

На хвилі українізації, постановою Раднаркому УРСР від 23 березня 1923 р. Кам'янець-Подільську фортецю оголошено істо-рико-культурним заповідником. Щорічно її відвідує близько 300 тис. туристів.

У плані фортеця Кам'янця - багатокутник видовженої форми, по периметру обнесений стінами з баштами на кожному розі.

Праворуч від східних воріт (головного в'їзду з боку міста) знаходиться одноярусна п'ятигранна Чорна башта з колодязем діаметром 6 м, пробитим через 36-метрову скельну породу. Далі, якщо рухатися за годинниковою стрілкою, можна нарахувати ще десять башт: Лянцкорунську, Комендантську, Рожанку, Водну, Нову, Денну, Ляцьку, Тенченську, Ковпак і Папську, або Кармалюкову (найвища, ліворуч від східних воріт, збудована на кошти папи Юлія II у 1503-1517 pp.). Частково відкритий підземний хід, що виводив кудись у долину Смотрича.

Каньйон Смотрича петлею, яка нагадує грецьку літеру "омегу", охоплює фортецю і розходиться по обидва боки від Замкового мосту. Цей міст, а також укріплення (XVI-XVII ст.) Польської і Руської брам зі шлюзами, які регулювали рівень води у Смотричі, є монументальними залишками унікальної в європейському воєнному зодчестві середньовічної оборонно-гідротехнічної системи Кам'янця.

Фортифікаційний ансамбль міста формувався протягом сторіч і гармонійно поєднує в собі елементи оборонної архітектури різних епох і різних фортифікаційних шкіл. Основу його оборонної архітектури закладено в період Київської Русі та Великого князівства литовського у X-XIV ст. З XVI ст. над розбудовою фортифікаційного ансамблю працюють провідні італійські військові інженери Каміліус, Камеріно, Рудольфіно, придворний королівський архітектор німець Йокуб Бреторус.

На початку XVII ст., з появою далекобійної артилерії, військовий інженер Теофіл Шомберг збудував перед західним фасадом замку кам'яно-земляну бастіонну фортецю новоголланд-ської системи - горнверк, що отримала назву Нова фортеця. Від неї залишилися лабіринти кам'яних казематів й грандіозні земляні вали.

Крім фортеці Старого міста й Нової фортеці, у місті-заповід-нику туристам рекомендуємо оглянути: Міські укріплення XIV-XVIII ст., укріплення Міських воріт (XIV ст. - 1746 p.), Вірменські склади XVI-XVII ст., Вірменський бастіон XVI- XVIII ст. (цитадель і Казематна башта), семиповерхову Скор-няжну башту XVI-XVII ст. та чимало інших пам'яток.

Жванецъкий замок XV-XVII ст. належав Кам'янецькому старості Станіславу Лянцкорунському. Замок височів на березі Дністра якраз напівдорозі між Кам'янцем і Хотином й контролював стратегічний брід через річку. Його неодноразово спустошували татари, а остаточних руйнувань завдали турки під час захоплення Поділля. У 1653 р. на полі під стінами Жва-нецького замку відбулася битва козацького війська Б. Хмельницькою з польською армією.

Зараз від замку збереглися атракційні руїни, звідси відкривається широка панорама околиць з фортецями у Хотині, Кам'янці й Окопах.

На Кам'янеччині є також руїни Зіньківського замку, в середині XIV ст. розбудованого князями Коріатовичами на місці давньоруського укріплення й неодноразово реставрованого поляками в буремні XV-XVIII ст.

І зовсім унікальною пам'яткою оборонного зодчества Поділля є невелика церква Покрови Пресвятої Богородиці у Сутківцях XIV-XV ст., перший кам'яний ярус із рядом бійниць якої вимуровано подолянами за доби обживання краю при православних князях-братах Коріатовичах.

Другим за красою й популярністю серед туристів фортифікаційним ансамблем Хмельниччини є фортеця смт Меджибожа.

Меджибізька фортеця - це могутнє кам'яне укріплення XIV-XVIII ст., зведене на місці дерев'яного давньоруського князівського дитинця XI ст. (рис. 5.17):

Рис. 5.17. Меджибізька фортеця, Хмельниччина

Назва містечка походить від того, що воно розташоване "межи Бугами" (до радянської влади - Богами. - Авт.): у цьому місці Південний Буг з'єднується зі своєю лівою притокою Бужком. Перша літописна згадка про Меджибіж міститься в "Повісті врем'янних літ" під 1146 р. і сповіщає, що Великий князь київський Ізяслав Мстиславович передав удільному князеві Святославу Всеволодовичу у володіння п'ять міст, у тому числі "Ме-жибоже". На той час це було жваве ремісничо-торгове місто напівавтономної Болохівської землі зі своєю пристанню на Возі, князівським замком-дитинцем та могутніми міськими укріпленнями. Вони були зруйновані монголо-татарською навалою хана Батия у 1241 р. й остаточно зрівняні з землею відповідно до веління золотоординського воєначальника Бурундая.

Коли Поділля відходить під захист Литовської держави, Меджибіж укріплюють кам'яними мурами. Тривала боротьба за володіння українськими землями закінчилася Кревською унією між Литвою й Польщею.

Після приєднання королем Казимиром у 1434 р. Волинської землі до польської корони Меджибізька фортеця на деякий час переходить у власність князя Любарта Гедиміновича і зміцнюється ним за взірцем Луцького замку. У 1444 р. поляки остаточно включили Меджибіж і Хмільник до Польського королівства, створивши Меджибозьку округу. До 1539 р. королівське місто Меджибіж управлялося старостами. Воно часто згадується в хроніках у зв'язку з постійними нападами татарських орд, адже лежало на з'єднанні двох сумнозвісних татарських шляхів: Чорного і Кучманського.

У 1539 р. Микола Сенявський - коронний гетьман Речі Посполитої й воєвода руський - отримав від короля Сигизмунда привілей на володіння частиною Меджибожа. Рід Сенявських, яким місто належало цілих 190 років, запросив з Кам'янця архітектора Йова Претвича й майже повністю перебудував й суттєво розширив фортецю. До того ж фортифікаціями обвели й саме місто.

У грамоті на право самоврядування за Магдебурзьким статусом, наданій Меджибожу в 1593 р. Адамом-Ієронімом Сеняв-ським, записано у повинність міщан: "Перепони, кобилиці, башти, вежі, паркани, брами повинні завжди справляти і мати свою варту... на воротах... Кожний міщанин, який має дім, повинен мати рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль... а я гарматами й гаківницями буду забезпечувати, а в кожному десятку треба мати двох озброєних або двоє в латах...". Там таки вказується, що "до оборонного будівництва навколо міста підлягають всі міщани, як християни, так і євреї, без жодного винятку...".

Кілька поколінь Сенявських неодноразово громили під стінами Меджибожа татарські орди. Скажімо, в 1616 р. під стінами міста стояла стотисячна ханська орда, але з огляду на міцність укріплень кидати її на штурм твердині хан не наважився.

На початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького у 1648 р. козацьке військо захопило Меджибізьку фортецю, та вже наступного року її відбили польські війська. У 1650 p., коли військо Б. Хмельницького йшло через Меджибіж на Кам'янець, польський гарнізон вдруге уступив її козакам, та знову ненадовго. Коли Б. Хмельницькому вдалося втягнути у війну трансильванського князя Ра-коці, частина його армії в 1657 р. намарне намагалася взяти Меджибізьку твердиню приступом.

У XVI-XVIII ст. Меджибіж славився торгівлею та ремеслами. У місті діяли ремісничі цехи ткачів, гончарів, ковалів, шевців та кравців. Меджибізькі міщани підтримували жваві торгові зв'язки з Львовом та його братством, Київом, Польщею. У місті було кілька церков з братствами при них, у тому числі Успенська - зразок оборонної сакральної архітектури XVII ст.

Фортифікації Меджибізької фортеці утворюють: зі сходу - бастіон з бійницями секторного обстрілу й двома півкруглими баштами, зв'язаними з барбаканом, а через нього - з донжоном; з півдня - стіна з чотирма ярусами бійниць, ззовні підсилена контрфорсами. З західного боку був в'їзд через рів та навісний міст. За ровом на пагорбі знаходилася батарея, завданням якої було прикривати доступ до південної стіни. На північно-західному рові стоїть дуже могутня п'ятигранна Лицарська башта, фланкуючий вогонь якої прикривав доступ до західного і північного крил. У XVIII ст. на підмурках північної і теж напільної бастеї зведено восьмигранну башту.

Барбакан, що виступав перед надбрамною баштою, захищав підступи до брами. Він мав свою браму і являв собою прямокутний проліт розміром 10 х 8 м, накритий коробовим склепінням заввишки 10 м. Над склепінням, очевидно, розміщувався бойовий майданчик, оточений зубчастим парапетом. Тож у разі, якби ворог прорвався через першу перешкоду - браму барбакану (герсу), він опинявся у вузькому напівтемному проході перед замкнутою в'їзною (внутрішньою) брамою під зливою



274



нищівного перехресного обстрілу з навколишніх дерев'яних галерей. Аналогічну будову в'їзних воріт мають Золоті ворота в Києві та Володимирі - видатні пам'ятки оборонного зодчества Київської Русі (перша половина XI ст.). Тож Литовсько-руська держава успадкувала й продовжувала розвивати передові здобутки давньоруського оборонного зодчества.

Пізніше, коли султан-завойовник Магомет IV включив Поділля до складу Османської імперії, турки за час свого перебування в Меджибожі (1672-1699 pp.) здійснили ряд реконструкцій новозахопленої твердині. Зокрема, до барбакану було добудовано східний бастіон, а на зовнішніх батареях амбразури замінено турами. Це ще більше посилило її обороноздатність.

З 1730 р. по 1831 р. фортецею володіли князі Чарторийські. Але за участь у польському повстанні все їхнє майно було конфісковане, і в фортеці розмістили російський гарнізон, а невдовзі її взагалі кинули напризволяще.

Від литовської фортеці XIV ст. після всіх пізніших перебудов до нашого часу збереглися лише дві башти (у тому числі донжон) та найдовша західна оборонна стіна.

Фортеця Меджибожа навіть у напівзруйнованому стані досі вражає своїми могутніми неприступними кам'яними стінами. Товщина стін сягає 3,5 м, а висота - 17 м. Вони мають три яруси складних бійниць для ведення гарматного й рушничного обстрілу, на другий і третій ярус вели дерев'яні бойові галереї. Зсередини до стін прилягають різноманітні господарські та житлові будівлі.

У плані фортеця має форму видовженого трикутника, що на сході впирається гострим кінцем у мис. Довжина фортеці - 130 м, ширина західної стіни - 85 м. Із західного боку знаходиться в'їзд. Двір фортеці оточений кам'яними зубчастими стінами з трьома кутовими баштами.

Три башти фортеці розташовані відповідно до потреб оборони: північно-західна п'ятикутна Лицарська з рядами амбразур видається за лінію стіни біля в'їзної брами, восьмикутна триповерхова башта височить на північному розі укріплення, південний бік, захищенний Бугом, має монолітну чотириповерхову кутову башту - Східний бастіон - величезних розмірів, своєрідної і складної конфігурації.

Східна башта-тура на горішньому ярусі завершується чотирма напівкруглими вежами, що з'єднуються попарно з кожного


275

боку. Вона стоїть на місці давньоруського замку-дитинця. З-під башти-донжона розходиться лабіринт склепінчатих підземних ходів (нині запущених), які сполучали її з передовим фортом Синявських на острові Раковець та іншими стратегічними об'єктами.

А далеко винесена за лінію стін Лицарська башта мала призначення ще й спостережного пункту. З її високого оглядового майданчика було видно довколишні степи, варта на ній першою сповіщала про небезпеку. Мури всіх трьох башт майже чотириметрової товщини і мають артилерійські бійниці на всіх ярусах.

Посеред двору Меджибізької фортеці Рафаїлом Сенявським у 1586 р. було збудовано кам'яний однонефний гарнізонний костел (згодом турецьким гарнізоном він використовувався як мечеть, російським - як православна полкова церква). Після всіх переобладнань містить елементи готичної, барокової й псев-доготичної архітектури, хоча в основі архітектури храму лежить ще романський стиль. Храм має бароковий фронтон і високий дах, що завершується вежею зі шпилем.

У східному куті фортеці до донжона Сенявські у середині XVI ст. прибудували палац у стилі ренесансу, підмурками якому служили глибокі просторі склепінчаті підземелля, що теж мали бойове призначення. Палац прилягає до найнеприступ-нішого осередку замку - Східного бастіону - чотириповерхової башти з рядами багатоканальних (скерованих у різних напрямах) бійниць для ведення перехресного обстрілу, розчленованих кам'яними фризами. Ззовні ренесансний князівський палац декоровано білокам'яною різьбою й високим аттіком.

Біля самого входу в фортецю впритул до західної стіни прибудований ще один палац кінця XVIII - початку XIX ст. з великими віконними прогалинами в стилі псевдоготики. Фасад палацу прикрашений бароковим фронтом. Імовірно, тут мешкали офіцери російського гарнізону.

На території фортеці працює музей. Однак, нині велична Меджибізька твердиня гостро потребує інвестора, який здійснив би повну її відбудову. Поява принадного комплексу історичної анімації, реставрація респектабельних палаців та організація в одному з них готельно-ресторанного комплексу дасть змогу Меджибожу стати справжньою туристичною "меккою" не лише



276



для заможних хасидських паломників, а й для широкого сегмента європейських і українських туристів у рамках багатоденного "Замкового туру Україною".

Крім фортеці, у місті-заповіднику туристам рекомендуємо оглянути: архітектурний ансамбль ринкової площі з ратушею із годинником (друга половина XVI ст.), оборонний Святотроїць-кий домініканський костел (1600 p.), православну Успенську церкву оборонного типу (перша половина XVII ст.), оборонну синагогу (друга половина XVII ст.).

За 2 км на схід від Меджибожа на лівому березі Південного Бугу Сенявськими було збудовано ще одну фортецю, яка виконувала роль передового форпосту міських укріплень на стратегічних підступах з боку Дикого Поля. Неподалік від фортеці є також руїни костелу і келій домініканського монастиря оборонного типу, збудованого в 1600 р. (зруйновано споруду в 1962 р. за наказом голови місцевого колгоспу, якому раптом вкрай забракло будівельного каміння).

Меджибіж - це батьківщина релігійної течії хасидизму, тут з 1740 р. по 1760 р. мешкав, проповідував і похований засновник хасидизму - Ісраель Бешт (1698-1760 pp.), який взяв собі духовне ім'я Баал Шем Тов. У Меджибожі також поховані ще один цадик хасидів - Оптер Рав (ребе Авраам Йегошуа Гешель, 1745-1825 pp.) та внук Баал Шем Това - ребе Борух Тульчи-нер (1750-1810 pp.).

Баал Шем Тов половину свого життя подорожував теренами Західної України, пішки обійшов Галичину, Покуття й Буковину (де на той час мешкала найбільша кількість єврейських общин Європи), проповідував ідеї гуманізму, вчив євреїв, творив чудеса та скрізь знаходив численних учнів та послідовників. Не написавши жодної книги, він став людиною-легендою. Його могила вже більш ніж два століття є місцем масового паломництва не тільки хасидів, але й інших ортодоксів і навіть світських євреїв з усього світу.

Сатанівський замок - середньовічна твердиня на Збручі за 80 км на північ від Кам'янця-Подільського, прославлена в історії героїчним опором 300-тисячній непереможній армаді османського султана Магомета IV.

Сатанів заснований ще в ранньослов'янську добу. На околиці містечка збереглася 30-кілометрова ділянка Троянового валу, яким слов'яни відгороджувалися від алано-яських й аварських


277

кочових орд, що накочувалися сумнозвісно відомим Волоським шляхом понад Дністром. Назва "Сатанів", згідно з нашими краєзнавчими розвідками, "приліпилася" до містечка після насильницького запровадження князівською владою християнства у цих "глухих", віддалених від великих міст землях. Відомо, що саме біля Сатанова на трьох горах-товтрах століттями існував найбільший культовий центр слов'ян Поділля (уличів і ти-верців), у центральному святилищі якого (як у поморській Ар-коні) височів ідол бога Світовида (Збруцький ідол). За даними археологів (знайденими на капищі хрестиками), це святилище проіснувало ще понад сотню років після офіційного прийняття Руссю християнства, і лише в кінці XI ст. його прибічники схоронили (до кращих часів) ідол Світовида у водах Збруча, однак навіть після руйнування культового центру князівськими дружинниками продовжували потай притримуватися дідівських вірувань. Через це, ймовіро, перші ченці-місіонери, прислані у Надзбруччя, охрестили найбільше й найупертіше містечко серед непролазних товтрових нетрів над Збручем назвиськом "Сатанів" (пережитки народних вірувань і культової практики ці-лительства, порчі й "боротьби" з силами зла досі широко побутують у колоритних селах лісистого товтрового Надзбруччя). Інша версія походження назви містечка - від латинського "Sat an non?", виголошеного римським сотником Тонилієм, є нічим іншим, як гарною вигадкою освічених книжників початку XIX ст.

Уперше Сатанів згадується в 1385 р. Міські укріплення розбудували воєводи князів Коріатовичів. У 1404 р. польський король Ягайло після вторгнення на Поділля дарував Сатанів, Зінь-ків і їхні околиці лицареві Петрові Шафраник). З 1431 р. по 1523 р. ці маєтки належали лицарському родові Одровонжів, а відтак перейшли до Сенявських.

У зв'язку з постійною татарською загрозою Одровонжі в 1430-1440-х pp. на високій кручі над Збручем будують родовий замок. У 1561 р. новий власник Сатанова Ян Кристоф Тар-навський після чергового татарського спустошення, що лишило по собі безлюдну пустку, щоб наново залюднити містечко, Мусив оголосити про звільнення від усіх податків і повинностей на вісім років усіх, хто забажає оселитися в Сатанові. Завдяки цьому Сатанів швидко розбудовується, і в 1590 р. його Міщани просили Львівське братство дати їм "порядки братські", позаяк вони постановили створити в місті українське братство. Найлегендарнішим вихідцем з тих сатанівських міщан став Северин Наливайко - натхненник одного з найбільших в історії України антипольських селянських повстань.

У 1617 р. й 1618 р. місто вкотре спустошили набіги татар. Щоб поліпшити його занепалий економічний стан, власниця Сата-нова Катерина Сенявська надає поселенню магдебурзьке право. Міщани Сатанова активно включилися у національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького, у 1648 р. здобули й відчинили козакам ворота міста й замку. У 1651 р. козаки й татари взяли замок штурмом.

Трагічна сторінка історії Сатанова пов'язана з вторгненням багатотисячної армади османського султана Магомета IV на Поділля. Під навалою найбоєздатнішої у світі турецької армії не встояли в 1672 р. неприступні Кам'янецька й Меджибізька фортеці та десятки інших подільських замків. Коли ж полки яничарів приступили під стіни невеличкого Сатанова, міщани вчинили їм несподівано запеклий опір. Шалені приступи турків не припинялися кілька тижнів. Запекла оборона велася до останнього подиху і на міських мурах, і в замку, і за стінами оборонного Троїцького монастиря, синагоги й міських церков.

Урешті-решт увірвавшись у місто й замок, знавіснілі турки вирізали все населення містечка (близько 4 тис. осіб). Дивом до нашого часу збереглася пам'ятка тогочасної драми - пошрамована ікона Христа в сатанівській Юр'ївській церкві з написом про те, що її порубали турки. Ікону серед попелища знайшли вояки Речі Посполитої, які в наступному 1673 р. відбили у турків поселення й заходилися відновлювати його укріплення. Вдруге турки здобули й сплюндрували Сатанівський замок у 1676 р., і під їхньою владою ці землі перебували до 1699 р. У 1722 р. коронним гетьманом Сенявським було відбудовано замкові й міські укріплення (на що вказує таблиця, вмурована у міські ворота Сатанова). Місто перетворилося на значний торговий центр, тут мешкали багаті єврейські, грецькі й вірменські купці. З 1772 р. по 1939 р. Сатанів - прикордонне місто (по Збручу проходили кордони між Австро-Угорською і Російською імперіями, згодом - між Польщею й СРСР).

Сатанівський замок, точніше його руїни, з вини місцевої влади перебуває у вкрай занедбаному стані, у його стінах з 1895 р.


279

міститься цукровий завод, який нині більше простоює, ніж працює.

Замок в плані п'ятикутний, не зовсім правильної форми: три сторони завдовжки 105 м, четверта - 85 м, п'ята - 65 м. Висота стін досягала 11 м, товщина - 1,5 м, загальна площа замку не перевищує 1,5 га. На всіх рогах були башти. До нашого часу дожили лише ті три, що виходять на Збруч. Вони триповерхові, пірамідальної форми (з шириною при основі 8,5 м), повністю виступають за лінію мурів і мають ряди багатоканальних бійниць для ведення перехресного обстрілу. Мури, що з'єднували башти, були подвійними: внутрішні мури (не збереглися) стояли на валу і через те були вищими за зовнішні, між паралельними лініями мурів пролягав глибокий рів.

З давньоруських пам'яток у Сатанові збереглися залишки круглої башти XII-XIII ст., тобто збудованої ще задовго до перших писемних згадок про містечко. Експедиція О. Мацюка з'ясувала, що це дуже рідкісний в Україні зразок мурованого будівництва часів Галицько-Волинської Русі. її бійниці мають форму, яка пізніше ніде не повторюється: ззовні вони дуже вузькі, а з внутрішнього боку розширюються (щоб було зручніше стріляти з лука).

З середньовічних міських укріплень Сатанова збереглася монолітна квадратна надбрамна башта міських воріт (ширина граней - 11м). Має три яруси амбразур і горішній ярус стрільниць. Над аркою воріт збереглися дві кам'яні таблиці, вмуровані у фронтон башти. На верхній зображено родовий герб володарів Сатанова. А на нижній є такий фундаційний напис: "Адам Микола з Гранова Сенявський... каштелян краківський, найвищий поводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки раз захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отоманській Порті загородити дорогу до Речі Посполитої, щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли закрити перед ворогами. Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі. Року божого 1724". Ззовні надбрамну башту прикрашають фрагменти колись пишного ренесансного й барокового декору.

Збереглася до наших днів й оборонна кам'яна синагога єврейської общини Сатанова, збудована в 1514-1532 рр. у стилі



280



Соломонового храму древнього Єрусалима. Вона розташована неподалік міської надбрамної башти. Храм має довжину 18 м, ширину - 16 м, висоту - 12 м, укріплений бійницями. Є елементи декору у стилі ренесансу.

Поселення, яке розрослося в Товтрах над Збручем поза міськими стінами Сатанова, носить назву Сатанівська Слобідка. Тут на кручі серед густого лісу височіє ще одна перлина фортифікаційного зодчества - укріплений Свято-Троїцький монастир XVI-XVIII ст. (відроджений на початку 1990-х pp.).

Перші монахи-відлюдники оселилися в печерах, викутих у кручах Збруча серед пралісів-медоборів, ще в давньоруську добу. Серед старих мешканців села побутував переказ, що першу обитель заклали вихідці з Бакотського печерного скиту. А мурований православний монастир постав на товтровій кручі при князях Коріатовичах у середині XIV ст.

У період розквіту (XV-XVII ст.) на території монастиря стояло три церкви, у тому числі собор Святої Трійці (зберігся). Існують записи, що на розібраній дерев'яній церкві Св. Мико-лая містився фундаційний карб "1600 рокъ". Монастир підтримував тісні зв'язки з Києво-Печерською Лаврою й Києво-Моги-лянською академією. З нього вийшов відомий просвітитель Мос-ковії Арсеній Сатановський (Корецький), який перебував при дворі російського царя Михайла Федоровича й видав у Москві "Словник руської словесності".

З 1707 р. православна Свято-Троїцька обитель переходить у руки ченців-уніатів. Монастир отримує значні земельні володіння, зокрема, за документами 1786 р. йому належало 99 душ кріпаків, канівський граф Потоцький пожертвував на розбудову обителі 30 тис. злотих, а граф Сенявський - значні ролейні і сінокісні наділи і право на користування лісовими угіддями Товтр. У 1711 p., повертаючись з Прутського походу, монастир відвідав Петро І. Ці відвідини запам'яталися блюзнірською ви-ходкою царського блазня, який під час розмови Петра І з ієромонахом І. Чижевським підкрався й ножницями обтяв довгу бороду шанованого в краї проповідника.

Після приєднання до Російської імперії, з початком зворотного процесу переслідування владою уніатської церкви у 1793 p., монастир вдруге перейшов у підпорядкування православних. У XIX ст. монастир стояв закритим, однак у 1899 р. в його стінах осіли православні черниці. Початок сталінського терору у 1929 р.



фортеці, замки і монастирі як краезнавчо-туристичні об'єкти 281

призвів до нового закриття монастиря. У 1942 p., незважаючи на війну, сюди наважилися повернутися черниці під настоятельством ігумені Рафаїли. Вони відреставрували церкву та келії, заходилися обробляти землю, тримати худобу, шити ковдри та подушки на продаж, допомагати бідним сім'ям. Німці їх не зачіпали, однак атеїстична радянська влада в 1962 р. вдруге розігнала монахинь, сплюндрувала й закрила обитель, а все її цінне майно розікрала. І щойно на хвилі національного й духовного відродження у 1989 р. Свято-Троїцький монастир повернули православним монахам.

З трьох боків Свято-Троїцький монастир оточують двометрової товщини кам'яні мури заввишки до б м. З четвертого, північного боку - скельне урвище до урізу Збруча з викутими у ньому печерами. Келії мають готичні склепіння й вузькі вікна-бійниці. Біля в'їзних воріт височіє триповерхова дзвіниця. Під житловими й господарськими будовами існують просторі підземні каземати, в яких, бувало, і катували, і в довічному ув'язненні утримували, і живцем замуровували тих, хто сповідував віру Христову не так, як би цього хотілося католицьким володарям Подільського краю. Також є підземні ходи у навколишні ліси, якими в часи найважчих татарських і турецьких облог ченці евакуювали себе й майно обителі.

Під стінами монастиря у скельному урвищі є рукотворна чернеча печера, яка складається з кількох тісних келій з кам'яними ложами і нішами під ікони й свічки та вузького десятиметрового коридору між ними з одним-єдиним віконцем, продовбаним назовні.

Летичівський замок закладено на високому мисі, утвореному злиттям Південного Бугу та його притоки Вовка, приблизно на півдорозі з Кам'янця у Меджибіж.

Поселення над Бугом існувало з давньоруських часів. Періодом XI-XIII ст. датуються археологами залишки його дерев'яно-земляних укріплень. У середині XIV ст. їх зміцнили воєводи князів Коріатовичів. Ця дерев'яно-земляна фортеця проіснувала до кінця XVI ст., зазнавши неодноразових татарських плюндрувань.

Магдебурзьке право Летичів отримав у 1429 p., з 1601 р. місто стало центром повіту. За наказом сейму Речі Посполитої у 1598 р. кам'янецьким старостою на місці старої й дуже понищеної дерев'яно-земляної фортеці Коріатовичів зводиться кам'яний замок.



282 Розділ 5

Замок був прямокутним у плані, з чотирма круглими кутовими та чотирикутною в'їзною баштами. До нашого часу залишилася лише одна з цих башт із бійницями і горішнім зубчатим заборолом. Оборонний характер у місті має також Успенський костел 1606-1638 pp.

Північ Хмельницької області - літописна Болохівська земля історичного Волинського краю - репрезентована замками в давньоруських містах Ізяславі й Старокостянтинові.

Ізяслав - багатий літописний град Болохівської землі - лежить у луці широкоплесої поліської красуні Горині на південній окраїні кількасоткілометрового пралісового поясу Малого Полісся. Від буремного періоду XVI-XVIII ст. у ньому збереглося кілька атракційних пам'яток оборонно-сакральної архітектури, зокрема костел Іоанна Хрестителя (1599 р.), бернардинський монастир (початок XVII ст.) та костел Св. Иосифа (1750- 1760 рр.).

Від могутнього колись кам'яного замку, на місці давньоруського дитинця, закладеного в середині XIV ст. Любартом Ге-диміновичем й значно розбудованого в 1539 p., після руйнівного османського вторгнення на Поділля в 1672 р. до нашого часу збереглися лише руїни. У не менш занедбаному стані перебуває магнатський палац XVIII ст.

Старокостянтинів - одне з найбільших пізньосередньовіч-них міст Поділля - лежить у луці широкоплесого Случа. Місто засноване у 1561 р. Тоді ж (1561 -1571 pp.) на гострокутому мисі, утвореному впадінням Ікопоті у Случ, розпочалося будівництво кам'яного замку, від міста його відокремлювали оборонний вал з частоколом і глибокий рів, заповнений річковою водою.

Старокостянтинівський замок неодноразово витримував штурми кримських татар. На початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького в місто переможно вступили полки М. Кривоноса. 18 липня 1648 р. під Старокостянтиновом селянсько-козацькі загони, очолювані М. Кривоносом, розбили шляхетські полки коронного гетьмана Речі Посполитої Ієремії Вишневецького та Домініка Заслав-ського. У вересні цього ж року тут було вщент розгромлено польську армію, яка відступала з-під Пиляви.

Найбільшого плюндрування місту й замку завдало османське вторгнення на Поділля у 1672 p., однак після повернення поля-


283

ків у край в 1699 р. замок і князівський палац були відбудовані.

Зараз від Старокостянтинівського замку XVI-XVIII ст. залишилося небагато: перший поверх в'їзної башти і частина прилеглої кам'яної стіни з бійницями (XVI ст.). У північній частині замку височіє двоповерховий князівський палац, замкова церква і дзвіниця XVII-XVIII ст. (рис. 5.18):



Рис. 5.18. Замок у Старокостянтинові

На відміну від Західного й Центрального Поділля, у східній частині реґіону збережених замків практично немає. Вінниччина у середині XVII ст. стала епіцентром вибуху гніву народного проти ненависних польських поневолювачів. Буремні події

.:..?' :' , ? ? : .



284



національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького буквально не залишили каменя на камені від могутніх магнатських замків у Буші, Барі тощо, помістях Середнього Подніпров'я й Східного Поділля.

До нашого часу на Вінниччині збереглися лише руїни замку у Буші (башта XVII-XIX ст.), Озаринцях (1657 р.), Селищі (башта Черленківського замку XVI ст.), Шпикові (Надбрамна башта замку Свейковських, XVII ст.), палац Потоцького в Туль чині (XVIII ст.) та оборонні монастирські мури першої полови ни XVII ст. у центрі Вінниці (в яких нині діє обласний краєзнав чий музей та архів).

Статус Державного історико-культурного заповідника надано пам'яткам смт Буша, з яких наявні перебудована в XIX ст. башта та засипані землею льохи-підземелля колишнього замку. Однак, туристів вабить сюди, передусім, унікальне дохристиянське святилище ранніх слов'ян з барельєфним зображенням міфологічного сюжету.

Єдиним "замковим" містом сусідньої Черкащини є Тальне. У ньому зберігся Мисливський замок, збудований у 1896- 1903 pp. у романтичному стилі французьких приміських замків епохи ренесансу. Однак, Тальне прославив на весь світ не він, а грандіозне трипільське протомісто IV тис. до н. е., нещодавно відкрите археологами.

Справжньою "перлиною" фортифікаційного зодчества Півдня України є Акерманська фортеця у Білгороді-Дністровсько-му Одеської області (рис. 5.19).

Вілгород-Дністровська фортеця над Чорним морем має понад тисячолітню історію. У VI ст. до н. є. на ці береги прибули грецькі колоністи. Вони заснували білокам'яне античне місто-державу Тіра - багате торгове поселення на прадавньому торговому шляху вгору по Дністру вглиб лісостепових землеробських районів Великої Скіфії та підкарпатського царства Агатір-сів. У 330-х pp. до н. є. Тіра ввійшла до складу Скіфського царства і карбувала монету його володаря Атея, а після його смерті в битві з македонцями була включена до складу царства Олександра Македонського. З II ст. до н. є. до IV ст. н. є. Тіра відігравала роль стратегічного портового міста Римської й Східно-римської імперій.

УIX ст. на білокам'яних руїнах давньогрецької колонії Тіри слов'яни (тиверці) побудували нове місто, назвавши його Білим


285



Рис. 5.19. Акерманська фортеця у Білгород-Дністровському



286



городом, Білгородом. УХ - середині XIII ст. Білгород входив у склад Київської Русі. На межі XIII-XIV ст. у Білгороді закріпилися генуезькі мореплавці, заснувавши торгову факторію. Для захисту від татарів італійці перебудували сплюндровані давньоруські укріплення на кам'яний замок західноєвропейського типу. Його артилерія перекрила входи-виходи у Дністровський лиман (з якого генуезькі купці піднімалися вгору по Дністру у Кам'янець, Галич і Львів). У 1362 р. генуезців було прогнано, а Білгород оголошено вільним містом. У першій половині XV ст., під час правління молдавських господарів Олександра Доброго і Стефана Воєводи, Білгород входив до складу Молдавської держави. Навколо старого замку волоськими воєводами споруджуються потужні кам'яні стіни з бійницями і баштами, насипається величезний земляний вал, територія укріплення обноситься глибоким ровом.

Турецькі завойовники чотири рази намагалися захопити неприступний Білгород (1420 p., 1454 p., 1475 p., 1487 p.). I лише під час четвертої спроби, коли до стін гордої фортеці підійшов сам "володар світу" - султан Баязет Другий на чолі багатотисячної армії яничарів та союзна татарська орда кримського хана Менглі-Гірея, на 16-й день безперервних штурмів Бєлгородська твердиня впала. Турецька адміністрація на початку XVI ст. здійснила широкомасштабні реконструкції фортифікацій й оснастила твердиню потужним арсеналом далекобійної артилерії. Таким чином, Акерманська фортеця перетворилася на опору османського панування в Північному Причорномор'ї.

Запорізькі козаки в 1541, 1594-1595 pp., і пізніше в XVII- XVIII ст. здійснювали безстрашні рейдові удари по Акерман-ській та інших морських турецьких фортецях, але закріпитися на звільненій землі вони не могли - бракувало сил.

У другій половині XVIII ст. почалися затяжні російсько-турецькі війни, ключову роль у переможному ході яких зіграло українське козацтво. У третій раз російські воїни заволоділи Акерманською фортецею в період російсько-турецької війни 1806-1812 pp. і, згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 p., Білгород і все Задністров'я були остаточно включені до складу Російської імперії. А в 1832 р. Білгород-Дністровська фортеця припинила своє існування як військово-оборонний об'єкт і з того часу почала розбиратися місцевими мешканцями на будівель-


287

ний камінь. Відновлення фортеці триває з другої половини XX ст.

Загальна площа Акерманської фортеці близько 8 га, довжина периметра зовнішніх мурів - 2 км, висота стін - до 7 м, а товщина - до 5 м. Вздовж стін розташовані 26 башт, всередину фортеці ведуть п'ять брам.

Знайомство з Білгород-Дністровською фортецею туристи, як правило, починають від головного входу: звідси найкраще відкривається її панорама. До наших днів добре збереглись: Великі ворота, Перший (Громадянський) двір, мінарет, Башта Ові-дія, або Дівоча башта, Башта-сховище, Гарнізонний двір, Цитадель, або Генуезький замок.

Білгород-Дністровська фортеця - один з найатракційніших туристичних об'єктів України. Поряд із Кам'янець-Поділь-ською, Хотинською, Мукачівською і Меджибізькою фортецею вона входить у п'ятірку кращих фортифікацій України, які щорічно відвідують десятки тисяч туристів. Тож її повна відбудова, державна охорона й анімаційно-туристичне відродження - справа честі для нашої держави.

Окреме місце у фортифікаційній спадщині України займає Крим. Цей древній край - осередок розвою багатьох античних і середньовічних культур, кожна з яких залишила свій слід на цій благодатній землі. На жаль, лише фундаменти археологічних розкопок залишилися до наших днів від фортець таврів і скіфів. Оборонна стіна - від військово-морського форту римлян у Хараксі. Залишки стін Херсонеса, башта Алустону та ще декілька поодиноких пам'яток - від епохи візантійського домінування на кримському узбережжі. Однак, чимало унікальних пам'яток оборонного зодчества Криму збереглися практично у всій своїй величі й нині притягують до себе багатотисячні туристичні потоки. Це - генуезькі фортеці у Судаку й Феодосії та печерні міста-фортеці Гірського Криму.

Маловідома пересічному туристові атракція очікує на нього в самому Сімферополі. Адже сучасне місто виросло на місці білокам'яного Неаполя - столиці Кримської Скіфії (III ст. До н. є. - II ст. н. е.). Колись її оперізували потужні стіни з зубчатими баштами, вибудувані найманими грецькими зодчими, а всередині містилися просторі кам'яні резиденції скіфської знаті, царський палац, храми та мавзолей-усипальниця царів Скілура й Палака. Армії царів Боспорського царства під час



288 Розділ 5

широкомасштабних воєнних операцій-"зачисток" спільно з римськими гарнізонами Західної Таврики в II ст. остаточно розпорошили кримських скіфів та перетворили на руїни їхню степову столицю Неаполь. У другій половині XX ст. стараннями сімферопольських археологів одну з кам'яних башт скіфського Неаполя було відбудовано, і нині вона є своєрідною туристичною візитівкою центру кримської автономії.

А наймогутніша циклопічна твердиня древніх таврів досі збереглася на мисі Ай-Тодор на схід від славнозвісного романтичного міні-замку XIX ст. - Ластівчиного гнізда.

Таври називали цю фортецю Бріксаба, римляни - Харакс. її дугою оперізує потужна стіна, насухо складена з велетенських кам'яних блоків, окремі з яких не під силу припідняти навіть десяткові чоловіків. Висота збереженої частини стіни сягає 2,0-2,5 м, довжина - понад 100 м. Довгий час (з V ст. до н. є. до Іст.н. є) це таврське укріплення не могли розгромити ні грецькі десанти з Херсонеса і Феодосії, ні війська боспорських царів (бойові ескадри яких час від часу "чистили" від таврських піратів жвавий морський торговий шлях уздовж південнобе-режжя). І лише з приходом римлян таври поступили їм цей чудовий форпост зі зручною бухтою у підніжжі.

У 63 р. в ході стратегічного зміцнення центуріоном Т. Плав-тієм Сільваном римської присутності у Північному Причорномор'ї (згідно з розпорядженням імперотора Нерона) морський десант з Равенської ескадри захопив таврське укріплення на Ай-Тодорі й обладнав у ньому римську фортецю Харакс. Під час розкопок археологами тут було знайдено кераміку з клеймами із абвіатурою Равенського флота. Того ж року Понтійський корпус Равенської ескадри з трьома тисячами морських піхотинців здійснили ряд рейдових бойових операцій по очищенню Південного берега Криму від таврських піратів. Про це свідчить Іосіф Флавій (промова іудейського царя Агріппи на звеличення Рима). Але щойно в 69 р. римляни забралися з Хараксу (для участі в громадянській війні), сюди знову повернулися таври.

Лише після славетних перемог імператора Траяна у 119-122 pp. морські піхотинці Понтійської ескадри імперії відбудовують укріплений замок-кастел Харакс. Вони будують тут водогін, казарми і невеликі армійські терми, зводять постаменти й вівтарі богам. Гарнізон Хараксу підпорядковувався головнокомандувачу римських морських і сухопутних сил Таврики, штаб-


289

квартира якого знаходилася в Херсонесі. Між 240-244 pp. римляни поспіхом евакуювалися з Хараксу після масштабного готського вторгнення в межі Римської імперії на Дунаї і в Криму та завоювання ними залежного від імперії Боспорського царства. Окремі історичні джерела вказують на те, що готи-тетрак-сити продовжували використовувати фортецю Харакс, і вона стала одним з форпостів Кримської Готії.

Однак, повернемося до майже цілковито збережених середньовічних фортець півострова.

Судацька фортеця - це символ замкового туризму в Криму. Вона входить у десятку найатракційніших фортифікацій України й охороняється державою як Державний архітектурно-історичний заповідник "Судацька фортеця". Площа заповідної території складає 29 га. На території заповідника функціонує археологічний музей і виставковий зал зі змінною експозицією (рис. 5.20).

Судак - одне з найдавніших міст Криму з багатою подіями історією. Візантійці називали його Сугдея, русичі - Сурож, генуезці - Солдайя, арабські географи - Судак. Початок міста датують 212 р. і пов'язують з племенами аланів, які осіли в Криму у III ст. і заснували свій торговий порт Сугдея (з іранської - "чиста", "свята"). Під час розкопок 1928 р. під фундаментами візантійської Круглої башти (найдавніша, єдина, що має округлу форму) археологи знайшли залишки глиняного лощеного посуду й інші предмети таврського походження. Тож очевидно, що алани оселилися не на порожньому місці, а осіли в прадавньому селищі таврських землеробів.

Невдовзі аланська Сугдея стала ключовим перевалочним пунктом на торговому Великому Шовковому шляху, значну частину якого контролювали аланські племена Північного Кавказу, Кубані й Криму. З VI ст. Сугдея потрапляє під владу Візантії. Разом з греками-візантійцями сюди приходить православ'я, з'являються християнські храми і монастирі.

З другої половини VII ст. Сугдея й більшість території Криму входить до складу Хазарського каганату, з початку VIII ст. у місті знаходилася ставка хазарського воєначальника, який командував туменом - 10-тисячним військом. Після розгрому Хазарського каганату київським князем Святославом Сугдея з переважаючим грецьким населенням радо повертається в лоно християнської Візантійської імперії. У цей час ведуться значні роботи з реконструкції міських укріплень, адміністративних і житлових споруд. Ю Туристичне краєзнавство

290



Розділ 5 Рис. 5.20. Судацька фортеця


291

Період X - початку XIII ст. став часом розквіту міста й перетворення його в найбільший торговий центр усього Північного Причорномор'я. Тісні торгові стосунки пов'язували в IX-XII ст. Сурож з приморським давньоруським князівством Тмутаракан-ню, а через нього - з Чернігівським і Київським князівствами та Новгородською землею. Тож про град Сурож залишилося чимало поетичних згадок у билинній фольклорній спадщині Давньої Русі. У VI-XIII ст. місто неодноразово зазнає нищівних навал кочових тюркських племен. Хазари, печеніги, половці, турки-сельджуки захоплювали, плюндрували й обкладали даниною це багате місто. З кінця XI ст. воно потрапляє під протекторат половців, а в 1217 р. місто захоплюють турки-сельджуки. У 1223 р. під час походу в Східну Європу монгольські війська вперше з'явилися під стінами міста. Перезимувавши в Криму, вони повернулися в Центральну Азію. Наступний раз монголи підступили до стін міста в 1239 р. - нажахане небаченою ордою, що затопила собою все навкруги, населення на кораблях залишало місто.

З утворенням Золотої Орди місто у середині XIII ст. входить до складу її Кримського улусу і вимушений щорічно відправляти караван данини в ханську ставку - Орду в гирлі Волги.

У другій половині XIII ст. Монгольська імперія простягнулася від Карпат на заході до узбережжя Китайського моря на сході, від околиці сибірських лісів на півночі до Перської затоки й середземноморської Сирії на півдні. Монгольська адміністрація навела лад на стародавніх торгових шляхах, що зв'язували християнську, мусульманську й далекосхідну цивілізації та всіляко сприяла розвитку торгівлі, яка стала основним джерелом її дармового збагачення. Вигідні умови трансконтинентальної торгівлі, що обіцяла європейським купцям нечувані раніше бариші, стали причиною запеклої боротьби за володіння портами на березі Чорного моря між торговцями з італійських міст Венеції, Генуї і Пізи.

З поблажливої згоди золотоординських ханів у місті закріплюються італійці, і місто входить до складу Венеціанської республіки (татари ж стягували з міста данину і час від часу робили розбійницькі набіги на його сільське передмістя). Легедар-ний мандрівник (і таємний посол) Марко Поло відвідав місто в 1274 р. і відпочивав тут у будинку свого дядька - венеціанського купця Матео.



292



Правління венеціанців стало періодом розквіту Судака. Місто стало відоме далеко за межами Криму як найважливіший торговий центр північно-східної європейської ойкумени. Тут товпилися на торжищі й укладали взаємовигідні угоди купці з Західної Європи, Північної Африки, Близького Сходу, Передньої Азії, Закавказзя, Індії, звідси споряджалися каравани в Середню Азію, у Китай та Московію. І навіть Чорне море тогочасні арабські географи називали не інакше як Судацьким морем. Значення міста як міжнародного торгового центру, багатих "воріт до Сходу" Венеціанської республіки було настільки великим, що з 1287 р. у місті постійно перебував уповноважений венеціанський консул.

Місто завжди перебувало у стані посиленої охорони. Консул не мав права проводити жодної ночі поза містом. З заходом сонця ворота фортеці замикалися, і звідний міст через заповнений водою рів піднімався. На стінах уночі виставлялася варта з барабанщиком і сурмачем, а вулицями міста ходили патрулі.

Багатство міста не давало спокою основним європейським конкурентам венеціанців - Генуезькій республіці, яка суперничала й десятками років воювала з Венецією за торгове домінування у Середземному й Чорному морях. Тривалий час вони вичікували слушної нагоди, щоб заволодіти чорноморськими портами, і така нагода трапилася. Після проголошення державною релігією Золотої Орди мусульманства, намісник її Кримського улусу Туглук-Тимур у 1350-х pp. проганяє із міста все християнське населення і руйнує міські стіни, щоб жителі не могли чинити опору ординській владі. А в 1359 р. помирає зо-лотоординський хан Бердибек, і Золоту Орду лихоманить кривава міжусібна боротьба між претендентами на ханський трон. Кращої нагоди годі було сподіватися, і 19 липня 1365 р. гену-езці висаджують десант, проганяють з міста татарський гарнізон і захоплюють ще 18 поселень південнокримського узбережжя. Щоб закріпитися, генуезці негайно беруться активно відбудовувати стару візантійсько-венеціанську фортецю, зміцнюють її новими баштами та мурами. Результат тієї перебудови - Генуезька фортеця - малоушкодженою збереглася до наших днів. Генуезьку адміністрацію очолював консул, якого палата дожів призначала на один рік. Однак, при генуезцях Солдайя (Судак) помітно втрачає своє значення як центр чорноморської торгівлі - генуезці переміщують його в Кафу (Феодосію) - свій го-



Фортеці, замки і монастирі як краезнавчо-туристичні об'єкти 293

ловний опорний пункт на узбережжі Чорного моря, а місцеві мешканці вимушено переорієнтовуються на оброблення землі.

У 1475 р. до Кримського узбережжя прибуває турецька ескадра, висаджує десанти яничарів і раптовими штурмами здобуває десятки приморських міст. Останніми мужньо захищалися генуезькі твердині Кафа й Солдайя, під стінами яких згромадилася вся османська армія й союзна татарська орда. Сили були занадто нерівними, а далека Генуя нічим не могла допомогти своїм віддаленим факторіям. Тож після кількох тижнів облоги, коли в місті закінчилися запаси продовольства, турки ввірвалися в Солдайю. Залишки італійського гарнізону на чолі з консулом Христофоро ді Негро забарикадувалися в головному міському храмі, сподіваючись, що турки помилують святиню, але яничари спалили їх разом із храмом.

Турецьке володарювання в Судаку тривало 300 р. Це був період повного занепаду донедавна квітучого міста. Місто поступово руйнується, ліквідуються християнські храми, змінюється етнічний склад жителів. Налякані морськими походами запорізьких козаків жителі беззахисного Судака в XVII ст. масово покидають селище й перебираються під захист мурів більших міст. До кінця турецького панування Судак мало чим відрізнявся від пересічного провінційного мусульманського села. У кінці XVII ст. турецький мандрівник Евлія Челебі нарахував тут тільки 50 турецьких солдатів.

Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Кримський півострів входить до складу Російської імперії. Після приєднання до Росії Судак розвивається як центр виноградарства і виноробства. Князь Г. А. Потьомкін створив у Судаку економію з виноградниками, винзаводом і підвалами. Запросив іноземних фахівців, виписав з Іспанії й Італії культурні сорти винограду. Зусиллями П. С. Палласа в Судаку було організоване перше в Російській імперії училище виноградарства і виноробства. У 1982 р. Судак одержав офіційний статус міста.

Судацька фортеця V-XV ст. розташована на вершині Фортечної гори висотою 150 м, що круто обривається з південного боку до моря. Вона має два пояси оборони (нижній і верхній), між якими розташовувалося середньовічне місто. Весь простір Усередині фортеці, що нині пустує, був щільно забудований житловими кварталами з тісними західноєвропейськими вуличками Дво- і триповерховими будинками, а також храмами, складами зброї і продовольства, тавернами тощо. Масивні кам'яні стіни фортеці мають висоту 6-8 м і товщину 2 м. Більшість башт названі іменами генуезьких консулів, при яких вони будувалися чи реконструювалися. Про це повідомляють вмонтовані в баштові стіни плити з написами на середньовічній латині та геральдична символіка: герб Генуї, ліворуч - герб правлячого дожа, праворуч - герб консула Солдайї. Зокрема, це: Сторожева башта (XIV ст.), башта Якобо Торселло (1385 p.), башта Беріабо ді Франкі ді Пагано (1414 p.), башта Пасквале Джудіче (1392 p.), Кругла башта (VI-XIV ст., закладена візантійцями), башта Коррадо Чікало (1404 р. - рельєфна плита з башти із зображенням герба Генуї й орлів по боках нині зберігається в Одеському археологічному музеї), башта Лукіні де Фліско Лавані (1409 p.), башта Джованні Маріоне (1388 р. - на її північній стіні є плита з трьома гербами, що зображують лева, хрест, зубцювате поле), башта Гварко Румбальдо (1394 р. - на її геральдичній плиті вирізані три щити з гербами, посередині хрест, з боків геральдичні леви і фігури двох жінок в італійському середньовічному вбранні), Безіменна (XIV ст.), Консульська башта (XIV ст.) та Георгіївська башта (XIV ст.). Поза межами фортечних стін розташована ще одна башта - Фредеріко Астагвера або Портова (1386 p.), що захищала територію порту Солдайї. Вона квадратна у плані, триповерхова, з бійницями й амбразурами для гармат.

Поруч із баштою Астагвера знаходиться невеликий, добре збережений середньовічний храм Дванадцяти Апостолів. Його спорудили візантійці в VI ст. Під час останньої відбудови храм набув рис вірменської церкви. Усередині храму є унікальний фресковий живопис, який потребує серйозної праці художників-реставраторів.

Головні ворота фортеці захищені двома в'їзними баштами (Торселло і ді Пагано). Перед воротами відновлений барбакан - напівциркульна стіна передмостового укріплення. Над воротами є кам'яна плита з написом латиною: "1389 року, дев'ятого дня липня, під час правління взірцевого і могутнього чоловіка пана Батиста ді Зоалі, колись (?) Андоло, високоповажного консула Солдайї. Богу віддяка".

У верхньому оборонному поясі знаходиться цитадель, вона складається з Консульського замку і башт, з'єднаних стіною, що йде по самому гребені гори. Консульський замок над самим


295

скельним урвищем утворюють головна башта-донжон (в якій, власне, були покої консулів Венеціанської, а пізніше Генуезької республік) і башти в північно-східному куті замку. Обидві башти з'єднані товстими стінами, між якими знаходиться внутрішній двір. Усередину донжона ведуть кам'яні сходи. У його підвальному поверсі є два приміщення: склад пороху і зброї та цистерна для води. На першому поверсі обладнана простора світлиця з каміном, ліворуч від нього є амбразура, а праворуч - прямокутна ніша.

Усередині фортеці збереглися й інші споруди: прямокутна цистерна і круглий басейн-водосховище, підземні каземати, залишки двох казарм Кирилівського полку, побудовані у XVIII ст. за розпорядженням князя Потьомкіна, а також храм, що ввібрав у себе архітектурні стилі Заходу і Сходу, оскільки в різні часи служив православною грецькою церквою, італійським костелом, турецькою мечеттю та протестантською німецькою кірхою.

Вершину Фортечної гори увінчує двоповерхова чотирикутна Дозорна башта (або Дівоча - "Киз-куле"). Сюди можна пробратися вузенькою стежиною над обривом уздовж стіни попри Георгіївську та Безіменну башти. З Дівочою баштою пов'язано низку легенд. Ще наприкінці XIX ст. на одній зі стін тут чітко просліджувалася фреска, що зображувала католицьку мадонну, серце якої простромлене сімома мечами. Вочевидь, на першому поверсі башти знаходилася замкова капела, присвячена Святій Діві Марії. Звідси, либонь, походить друга назва цієї башти - Дівоча.

У наші дні за кількістю відвідувачів-туристів Судацька фортеця з великим відривом посідає перше місце серед усіх фортифікаційних пам'яток України. Упродовж літнього сезону крізь її ворота проходить понад сотня тисяч гостей Криму. Щороку в серпні Судацька фортеця "оживає" і перетворюється на величезне середньовічне містечко зі своїми кварталами, ремісничими майстернями під відкритим небом, торговищем та стрільбищем. У рамках міжнародного фестивалю історичного фехтування "Лицарський замок", який організовує національна Федерація історичного фехтування і реконструкції, тут відбуваються масштабні баталії за участю лицарської кінноти, піхотинців та артилерії, лицарські герці, змагання мечників, лучників, арбалетників тощо (детальніше про туристично-анімаційне відродження Судацької фортеці мова йтиме нижче).



296



Феодосійська фортеця - менш знана й відвідувана туристами, однак не менш славна історичними подіями, ніж Судацька.

Місто Феодосія набагато давніше за Київ і чимало інших європейських столиць, адже було засноване давніми греками ще в 529 р. до н. є. Заснували місто іонійські мореплавці з Мілета, які втікали від перського поневолення, й нарекли Феодосія - "Богом дана". Але насправді Феодосія має ще давнішу історію. Збереглися писемні свідчення, що перші мілетські колоністи ступили не на порожню землю, а осіли в таврському селищі Ардабра, що перекладалося як "Місто Семи Божеств".

Незабаром місто-держава перетворилося у настільки значний торговий центр, що суперничало з Херсонеською державою та Пантікапеєм - столицею Боспорського царства.

У період найвищої воєнної могутності Боспорського царства Феодосія вступає у затяжну 20-річну війну за незалежність свого полісу. Близько 400 р. боспорський цар Сатир обложив Феодосію. Союзником боспорян були могутні Афіни, а союзником Феодосії - грецьке місто-держава Гераклея Понтійська, торгова суперниця Афін на Чорному морі. Феодосія мала великий порт, що не замерзав і вміщав до сотні суден. Місто оточували високі стіни, воно було настільке заможне, що мало змогу безперебійно поповнювати свої запаси продовольства і наймати додаткові загони воїнів. Облога Феодосії царем Сатиром тривала понад десять років (як колись облога Трої), однак нічого не дала і, згідно з Демосфеном, Сатир сам загинув у бою під Феодосією. Його син і наступник цар Левкон, зрозумівши, що без сильних союзників Феодосію не здобути, уклав союз зі скіфами. І близько 380 р. місто врешті-решт капітулювало, однак на вигідних для себе умовах: громада міста зберегла право на самоуправління (на що вказує титул Боспорського царя "архонт Бос-пора і Феодосії".

Античну Феодосію спустошили морські й суходільні навали готів і аланів у 250-тіpp., не оминула її й гунська навала IVст. Пізніше малолюдне селище потерпало від наскоків тюрків, хазарів, печенігів, половців і турків-сельджуків.

У другій половині XIII ст. на руїнах древнього міста венеціанці будують нові укріплення. їх невдовзі руйнує намісник Кримського улусу Золотої Орди. А з 1340-х pp. генуезці переносять у селище Кафу центр своїх володінь на чорноморському узбережжі. Вони будують могутню фортецю з товстими стіна-


297

ми й високими баштами. Місто мало два пояси оборонних стін, цитадель знаходилася на горі Мітрідат.

Монголо-татари не змирилися з появою в себе під носом грізної фортеці. У 1347 р. Кафу облягає багатотисячна орда золото-ординського хана Дженібека. Однак приступи не давали сподіваного результату - італійці хоробро утримували міські стіни. Серед татарської армії спалахнула епідемія чуми, яка щодня забирала життя вдвічі більшої кількості вояків, ніж тих, хто гинув під час штурмів. І тоді розлючений невдачами хан звелів закидати з катапульт Кафу трупами мертвих татарів. Епідемія чуми заволоділа містом і нажахані генуезці мусили терміново згорнути оборону й евакуюватися на галерах в Італію. Скрізь, де вони зупинялися по дорозі в рідну Геную, виникали вогнища невиліковної хвороби. Так, оборонці Кафи-Феодосії принесли з собою в Західну Європу небачену раніше епідемію чуми, яка впродовж 1347-1351 pp. "викосила" 75 млн осіб - чверть тогочасного населення країн Західної Європи.

Татари, а з 1475 р. турецька адміністрація перетворили Кафу на основний торговий порт Північного Причорномор'я та сумнозвісний центр работоргівлі в Криму. Турки перейменували місто на Кеффе, і воно стало резиденцією султанського намісника в Криму. У XV-XVII ст. Кеффе представляла з себе квітуче місто в обрамленні садів та виноградників, що нараховувало близько 70-100 тис. мешканців - приблизно стільки ж, скільки й у сьогоднішній Феодосії. У місті діяло 17 католицьких храмів, 2 монастирі, понад 40 вірменських церков, православні храми, синагоги і, звісно, мусульманські мечеті з високими мінаретами. Його оточували високі кам'яні стіни з численними баштами та залізними воротами й навісними мостами через глибокий оборонний рів.

Під стінами Кеффе неодноразово з'являлися чайки запорізьких козаків. Скажімо, у 1616 р. запорожці під керівництвом гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного опанували Синопом і Трапезундом (фортеці на південному березі Чорного моря), а потім раптовим ударом знищили весь турецький флот, що стояв у бухті, взяли приступом Кеффе і звільнили кілька тисяч українських невільників, призначених для продажу в рабство.

Після приєднання у 1774 р. Криму до Російської імперії місту була повернута його первісна назва - Феодосія. Однак, місто втратило свою колишню велич і на багато років опинилося



298



Розділ 5

в запустінні. Російський мандрівник Сумароков, який відвідав Феодосію, писав: "Фонтани не плюскотять, зникла зелень дерев, фортечні стіни в уламках. Тільки сотня хижок розставлена серед сумних руїн, і легкий вітерець, переносячи порох жител з однієї купи в іншу, зарівнює їх останні сліди". Але прокладення в 1892 р. залізниці сприяло новій розбудові Феодосії як портового центру Північного Причорномор'я.

Наймогутнішу турецьку фортецю Криму під час зведення нових будівель почали розбирати і використовувати як будівельний матеріал. Тоді ж зникли і величні султанські мечеті, і турецькі лазні, і багато інших пам'яток середньовічного зодчества.

Нині у різних частинах Феодосії височіють збережені башти середньовічної генуезької фортеці. Найгарнішою є башта Св. Костянтина в Ювілейному парку. її споруджено в 1382 p., перебудовано в 1443 р. і згодом реставровано турками. На Карантинному пагорбі (на південній окраїні сучасного міста) збереглися залишки генуезької цитаделі, збудованої у 1340- 1352 рр.: ділянка стін з воротами та кілька башт, серед яких добротним станом й масивністю виділяється башта Папи Климента IV, побудована в 1345 р. на виділені ним кошти. Нижче цитаделі є кілька невеликих вірменських церков оборонного типу, зведених у тому ж XIV ст.: Св. Стефана, Св. Іоанна Богослова, Св. Іоанна Предтечі і Св. Григорія. Серед низки інших збережених храмів оборонного типу середньовічної Кафи варто відвідати: Введенську церкву VII-IX ст.; вірменську церкву Архангелів Гавриїла і Михаїла, побудовану в 1408 р. з місцевого каменю, її архітектура нагадує італійські середньовічні храми; вірменську церкву Св. Сергія (Сурп-Саркиз), побудовану в 1363 р. італійським скульптором Біоджолі, та її середньовічну дзвіницю XV ст. Варто оглянути діючу мечеть Муфті-Джамі, споруджену турками в 1623 р.

Розвиток курортної інфраструктури та поступове перепро-філювання Феодосії з промислово-портового на туристично-від-починковий центр кримського узбережжя спонукає замислитися над шляхами пожвавлення екскурсійного інтересу до генуезької цитаделі на Карантинному пагорбі. З цією метою варто зосередити зусилля на створенні в межах цитаделі Історичного музею й арсеналу середньовічного артилерійського озброєння. Адже інтерес до величної Кеффе - столиці турецьких володінь у Криму й місця воєнно-морської слави запорізького козацтва - зростатиме з року в рік.

Місто Бахчисарай - це туристична столиця Гірського Криму зі статусом Державного історико-культурного заповідника. Туристичною славою Бахчисарай завдячує трьом видатним пам'яткам середньовічного оборонного зодчества: Ханському палацу, печерному Успенському монастиреві та грізному печерному місту-фортеці Чуфут-Кале.

Середньовічний Бахчисарай лежить на дні глибокого каньйону з трьохсотметровими урвищами між Зовнішньою і Внутрішньою грядами Кримських гір на висоті 150-340 м. Засновниками його є перші хани кримських татар, які відкололися від Золотої Орди й у XIV ст. утворили власну державу. Ханською столицею спершу була неприступна фортеця Чуфут-Кале ("Фортеця коштовностей"), що "приліпилася" до скель на висоті 550-600 м, але зі зміцненням воєнно-політичної могутності ханства її було перенесено нижче в долину, де виріс Бахчисарай, назва якого з тюркської перекладається як "Місто-сад".

У XV-XVIII ст. Бахчисарай славився своїми ремеслами, тут жили ювеліри, мідники, гончарі, чоботарі (виготовляли популярні сап'янові чоботи і східні туфлі) та зброярі, вироби яких - ножі, кинджали, шаблі, рушниці - вважалися кращими "а турецькі. Однак, після Кримської війни і приєднання Криму до Російської імперії почалася масова втеча татар у Туреччину, занепали ремесла й місто майже спорожніло, а завершило його занепад примусове виселення татар з Криму за наказом Сталіна.

Нині головна вулиця Бахчисарая не втратила свого середньовічного шарму. По обидва її боки туляться крамниці, ремісничі майстерні, харчевні й тісні житлові будиночки, ліворуч над вулицею нависають скелі, а попід ними досі збереглися будин-ки-мушараби середньовічного типу. Головна вулиця міста виводить до Ханського палацу і веде далі вздовж каньйону до монастиря й фортеці Чуфут-Кале.

Ханський палац (Хан-Сарай) - це у прямому змісті слова Унікальна пам'ятка східної архітектури XVI-XVIII ст., цей кочівницький житловий комплекс середньовічного феодального типу не має аналогів у світі. Син могутнього Менглі-Гірея хан Адиль-Сахиб-Гірей (правив у 1532-1551 pp.) на початку свого правління переніс ханську резиденцію з ущелини Ашлама-Дере



300 Розділ 5

на широке плато долини річки Чурук-Су і заклав тут величний замок з палацом-гаремом, мечеттю, приміщеннями для воїнів і численної челяді. Для цього русло річки було трансформовано і воду пущено в рів, що по периметру оточував стіни ханського замку-палацу (рис. 5.21). Нині цей палац займає площу трохи більше 4 га, але в часи Адиль-Сахиб-Гірея вона була набагато більшою. До оборонної стіни і західних воріт палацу прилягали сади, де проводили дозвілля хан та його числені жінки і діти.

Незважаючи на руйнування невблаганним часом і пожежами, архітектурний комплекс Ханського палацу зберігся, а з 1990-х pp., після повернення татар на свою історичну батьківщину, активно відновлюється. З 2004 р. відкрила двері для паломницько-туристичного відвідування (як і належить - без взуття) велична двоповерхова Велика ханська мечеть (Хан-Джамі) XVI ст. з двома високими шпилястими мінаретами пообіч. її внутрішній декор аскетичний, головну увагу відвідувачів привертає філігранна в'язь 12 священних висловів Корана. Поряд із мечеттю - споруда медресе й цвинтар-усипальниця (мезарлик) ханської династії Гіреїв. Далі по периметру двора йдуть службові будівлі, стайні, а навпроти - корпуси гарему. Поряд із воротами на другому поверсі містилася ханська варта.

До першого будівельного періоду палацу належать Мала мечеть у монументальному стилі, близькому до візантійського, та Фонтанний дворик палацу. Тут є два фонтани. Першим привертає увагу мармуровий Золотий фонтан (Mar-зуб), багато декорований рослинним орнаментом і арабською в'яззю висловів з Корану. Він споруджений у 1733 р. за правління хана Кап-лан-Гірея. Однак прославив Бахчисарай менший і на перший погляд непоказний Фонтан сліз (Сельсе-біль) у протилежному куті дворика. Цей унікальний пам'ятник скульптурного зодчества створений в 1764 р. видатним майстром Омаром у пам'ять рано померлої коханої дружини Крим-Гірея - красуні Діляре. На ньому серед орнаменту вирізане людське око, з якого краплина за краплиною стікає, неначе людські сльози обличчям, вода. Цей фонтан став символом живої людської скорботи, втіленої в холодному камені.

Майстер Омар збудував також монументальний мавзолей (дюрбе) Діляре-Бікеч у кращих традиціях османської архітектури XV-XVI ст.


301



Рис. 5.21. Ханський палац (гарем) та "стінка" каньйону древнього Бахчисарая



302



Найбільшою світлицею палацу є монументальний Зал Ради і Суду (Диван) з кольоровими вітражами кінця XVI ст. (орнамент і кольорова гама скла не повторюються в жодному з вікон). У Дивані збиралася Рада старійшин Кримського ханства, без згоди яких хан не розпочинав жодної державної справи - для цього вздовж стін залу тягнулися м'які дивани з розшитими подушками, а біля північної стіни височів ханський трон. Серед пізніше реконструйованих при Крим-Гіреї палат палацу - Золотий кабінет, Кімната ханського спадкоємця, Посольський зал (нині тут музей-виставка східної зброї), Кавова кімната, Літня альтанка, Кімната цирюльника. У внутрішньому дворику розбито квітучий сад з басейном та мармуровою копією Фонтану сліз. У гаремному корпусі розміщена етнографічна експозиція, яка знайомить з традиційним татарським костюмом, побутом і матеріальною культурою.

Крім самого палацового комплексу, в Бахчисараї об'єктами туристичного зацікавлення є: Старосільська палеолітична стоянка первісної людини в ущелині Канлі-Дере під масивним скелястим навісом, а також мавзолей (дюрбе) на території сучасного Будинку інвалідів, в якому поховані перші кримські хани Хаджі-Девлет-Гірей і його син Менглі-Гірей. Мавзолей побудований у 1501 p., поруч з ним є старий будинок з червоним черепичним дахом - це колишнє медресе, тобто вища мусульманська духовна школа.

Після знайомства з Ханським палацом усі туристичні групи, які відвідують Бахчисарай, поспішають далі, щоб побачити найбільше диво Криму - Чуфут-Кале - найкраще збережене середньовічне печерне місто-фортецю.

Отож, нижче розглянемо ще одну відособлену групу найбільш відомих для туристів-краєзнавців пам'яток історії й оборонної архітектури української держави - печерні монастирі й міста-фортеці гірського Криму.

З доби середньовіччя у Кримських горах налічується більше десятка печерних поселень, серед яких найбільшими, справжніми містами-фортецями є Чуфут-Кале, Ескі-Кермен і Мангуп. Мартин Броневський, знатний посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши їх у 1578 p., занотував таке: "Руїни ці настільки древні, що ні турки, ні татари, ні самі греки не знають назв їхніх".

Будівничими цих гірських твердинь є аси (самоназва аланів, предків сучасних осетин, на Русі їх називали касогами) та готи.


303

у III-IV ст. алани консолідували сарматські племена у могутнє Аланське царство, яке, за свідченнями китайських і римських літописів, простягалося від Каспійського моря до Дунаю і відрогів Південних Карпат. Алани контролювали північну гілку Великого Шовкового шляху, і саме це їхнє багатство спонукало гунські орди до вторгнення у сарматські степи з глибин пустельної Центральної Азії. Алани найдовше опиралися гунам, а відтак мусили скоритися. Частина їх залишилася у передгір'ях Північного Кавказу і Криму, а частина склала бойовий кістяк багатоетнічної армії Атіли й під його знаменами пройшла через усю Західну Європу аж до Франції й Іспанії.

Тоді ж, у 370-х pp. після смерті царя Германаріха, під захист пралісових урочищ гірського Криму слідом за аланами потягнулися з Нижнього Подніпров'я окремі роди остготів. Після смерті Атіли орди тюркських кочівників повернулися з Поду-нав'я у степи Причорномор'я й Підкавказзя. Тож для захисту від їхніх розбійних вторгнень союзні общини аланів і готів змушені були вирубувати свої оселі високо серед скель у місцях, куди не зможуть пробратися коні зловісних гунів, й будувати цілі печерні міста-фортеці з потужними наскельними укріпленнями.

Нижче розглянемо найвідоміші з цих середньовічних пам'яток.

Успенський монастир знаходиться саме посередині крутого шляху балкою Мар'ям-Дере з долини від Ханського палацу на гірське узвишшя Чуфут-Кале. Монастир був заснований у кінці VIII ст. й існує з перервами ось уже понад тисячу років.

Виникнення печерних монастирів VIII ст. у горах Криму пов'язане з іконоборництвом у Візантії, започаткованим візантійським імператором Левом III Ісавром (717-741 pp.), який видав вердикт проти вшанування ікон, і продовженим його наступником імператором Костянтином V (741 - 775 рр.), який скликав церковний собор, що засудив іконопочитання як ідолопоклонство. Насправді імператори не стільки турбувалися про чистоту Христової віри, як переслідували суто прагматичні цілі. Вони прагнули відібрати величезні земельні й фінансові маєтності церкви й таким чином "залатати дірки" спорожнілої внаслідок безперервних воєн казни імперії. Отож, у VIII ст. великі Монастирі Візантії ліквідовувалися, їхнє майно і земля переходили у власність держави, будівлі перетворювалися на казарми,



ченців силоміць змушували одружуватися чи відправляли в армію. Ці репресії влади викликали масову втечу іконопочита-телів у глухі віддалені області імперії. Багатолюдні маси грецьких ченців стікалися й у Крим - у його горах на околицях візантійського міста Херсона (Севастополя) невдовзі виросли скельно-печерні монастирі Качі Калъон, Шулдан, Челтер, Ін-керманський та Успенський.

Успенський монастир уникнув монголо-татарського погрому і з утворенням у XIV ст. Кримського ханства став центром православної церкви в Криму. Тут була резиденція митрополита. Віротерпимі татари не чинили шкоди православним ченцям, а хани навіть неодноразово навідувалися в обитель за благословенням чи порадою мудрих старців, вплутаних у хитромудрі політичні інтриги тих часів.

У роки боротьби Росії із Туреччиною за Крим імперські мужі й О. Суворов вирішили собі переселити всіх кримських християн у Північне Приазов'я (щоб ослабити економіку Кримського ханства). Це силоміцьке переселення кримських греків і вірмен очолило духівництво Успенського монастиря (згодом, у XX ст., аналогічну схему застосував щодо всіх мусульман Криму радянський вождь Сталін). Натомість після приєднання Криму до Росії імператриця Катерина II наказала у примусовому порядку переселяти на півострів селян з російської "глибинки". Відтак, уже в середині XIX ст. обитель була відновлена і названа Успенським скитом. Його було закрито радянською владою у 1921 р. і відновлено на початку 1990-х pp.

Архітектурний ансамбль монастиря утворюють: будинок ігумена, прискельні будинки і печери господарського і культового призначення, печерні келії, святе джерело, що жебонить серед скельної товщі. Широкі сходи ведуть у вирубану в скельній товщі печерну Успенську церкву з колонами і наскельним фресковим розписом.

Після короткого перепочинку на території Успенського монастиря всі туристичні групи поспішають вгору крутою стежиною, щоб побачити легендарне Чуфут-Кале.

Чуфут-Кале (Кирк-Ор) - це друге за величиною (після Ман-гупа) печерне місто-фортеця гірського Криму, що височіє над долиною Бахчисарая (рис. 5.22).

Місто знаходиться на відрозі гірського плато, що панує над трьома глибокими долинами. З одного боку лежить прямовисне

ШЯШПШШШЯШЯЙШШИЯШШЯЯЯШ



Рис. 5.22. Чуфут-Кале: оборонна стіна та яруси житлових печер 306



провалля глибиною 250-300 м, з двох інших - стрімчакові скелясті уступи крутістю 60-70°. І лише з четвертого боку по гребеню плато до фортеці в'ється вузький путівець. Однак дорогу йому заступає потужна стіна товщиною 2,5 м і в'їзна башта з вузенькими Південними воротами (рис. 5.23). Сюди попри фортечну стіну веде довга вузька доріжка, тож під час шкварчання потоків розплавленої смоли й окропу та нищівного обстрілу зі стіни пробратися вздовж неї до воріт твердині було практично неможливо. З боку Бахчисарая здається, наче будинки і фортечна стіна цього середньовічного міста приліпилися прямо на неприступній голій скелі, тому поети порівнювали його з орлиним гніздом. Кращий поетичний опис фортеці залишив геніальний польський поет Адам Міцкевич у сонеті "Дорога над проваллям у Чуфут-Кале".

Після того, як тюркські кочівники наводнили кримські степи й передгір'я, алано-аське населення долини в середині V ст. вирубало в скелях сусіднього гірського плато печерне сховище на випадок ворожих вторгнень. Поступово аси перебиралися в гори під захист неприступних круч, оскільки тут було зручніше оборонятися від численних нападників. У VI ст. візантійські архітектори з Херсонеса допомогли християнам-асам, які заселяли околиці міста, збудувати могутні фортеці. Так херсонесці створили укріплену "буферну зону", відгородивши себе від ворожого степу країною Асів, яку хазари нарекли "Кирк-Ор", тобто "Сорок фортець". Ця назва приліпилася і до столиці асів, яку значно пізніше (з XVII ст.) татари почали називати Чуфут-Кале.

У Чуфут-Кале в X-XI ст. перебралася значна частина асів, і всю площу плато було щільно забудовано одно- і двоповерховими кам'яницями. Умілі каменотеси вирубали у скельній товщі просторі приміщення на кілька кімнат з вікнами й опорними колонами, а видобутий камінь використовували для зведення оборонної стіни та шести башт. Просторі печери міста розташовані в чотири яруси і з'єднуються між собою. У центральній башті була арка в'їзних воріт, викутих із заліза. Кирк-Ор перетворилося у квітуче місто, через нього проходила гілка Великого Шовкового шляху, що вів зі Степу у Херсонес - головний візантійський порт Криму. У IX ст. місто стає центром Фульської єпархії Константинопольської церкви. Крім православних асів, у місті й прилеглих долинах мешкали численні общини вірмен-християн та хазарів-іудеїв.


307



Рис. 5.23. Чуфут-Кале: вигляд з фортеці та Східна в'їзна брама



308



У 1299 р. орда хана Ногая спустошила квітучі міста Криму й приступила під стіни Чуфут-Кале. Татари довго не могли здобути гірську твердиню і тоді пішли на хитрість: кілька діб вдень і вночі били барабани і татари кидалися на приступи, але до стін не доходили. Коли ж оборонці змучилися від постійного нервового напруження, їхня пильність притупилася, стінобитні машини татар проламали стіну й вони ввірвалися у фортецю. Татари вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в ясир. До XIV ст. татари відбудовують і заселяють цю фортецю. Вони розмістили тут свій гарнізон і оселили ремісників-караїмів, що сповідували юдаїзм. Містом і його округою правили Кирк-Орські беки.

Посеред Чуфут-Кале зберігся величний мавзолей-дюрбе з арабським написом "Це гробиця великої володарки Джаніке-ханум, доньки хана Тохтамиша". її верховний правитель Золотої Орди з роду чингисідів віддав заміж за Єдигея - хана могутнього ногайського улусу Орди, володіння якого простягалися від пониззя Дунаю до Дону. Якраз тоді, в 1397-1420 рр. ногайський володар Єдигей і середньоазіатський хан Тимур розпочали криваву війну проти верховного золотоординського хана Тохтамиша, що тривала на просторі від України до Монголії, від Москви і Кулікового поля до Афганістану й врешті-решт призвела до розпаду Орди. Після загибелі чоловіка і родичів, Джаніке сховалася в Кирк-Орі і з 1420 р. до самої смерті (1437 р.) єдиноосібно правила ним. Відтак, долину і місто успадкував сусідський Солхатський хан Хаджі-Гірей, один з синів середньоазіатського султана Гіас-ад-діна і родоначальник династії кримсько-татарських ханів. У 1449 р. він переніс сюди свою столицю. Уклавши договір про спільні воєнні дії з московським князем Іваном III, він продовжував боротьбу з володарем Золотої Орди. Але невдовзі був прогнаний чингисідами з Криму, переховувався при дворі Великого князя литовського Вітовта і лише в 1459 р. за ратної підтримки литовсько-руського війська і загонів місцевих кримських беків зміг повернути собі Кримське ханство й проголосив його незалежність від Золотої Орди.

Однак, незалежність кримських татар протривала недовго. Після смерті Хаджі-Гірея у 1466 р. почалася нова міжусібна боротьба за владу між його синами, тож; ханський спадкоємець Менглі-Гірей утік шукати захисту в генуезького консула за високі стіни Кафи, а після захоплення її турками в 1475 р. потрапив в турецький полон і три роки провів під арештом у Стамбулі. У 1478 р. кримські беки і Менглі-Гірей визнали васальну залежність Криму від Османської імперії, і султан посадив хана своїм намісником у Криму.

Стараннями хана фортифікації столичної татарської фортеці було заново перебудовано й зміцнено. Він розширив межі міста на схід. Довжина східної міської стіни, вибудованої з блоків тесаного каміння, становить 128 м. Східні в'їзні дубові ворота оббиті кутим залізом, вони затиснені між двома масивними баштами з бійницями для вогнепальної зброї. У XVI ст. у Кирк-Орі було понад чотириста наземних будинків, а населення досягало 4-5 тис. осіб. Менглі-Гірей започаткував традицію утримувати тут у замкнутих печерних ("кам'яних мішках") родовитих бранців (скажімо, на початку національно-визвольної війни українського народу з 1648 р. у підземеллі Чуфут-Кале утримувався коронний гетьман Речі Посполитої Потоцький, захоплений в полон у битві під Корсунем).

З середини XVII ст. татари залишають Кирк-Ор, там залишилися жити тільки караїми (асимільовані татарами хазари, які дотримувалися дідівського юдейського віросповідання, запровадженого в якості державної релігії Хазарського каганату ще в IX ст.). Татари-мусульмани вважали їх євреями, тому місто з цього часу стали називати Чуфут-Кале, що в перекладі з татарської означає "Єврейська фортеця". Караїми прожили тут ще два століття, останні мешканці залишили пустельне плато в 1852 р.

З караїмських часів у Чуфут-Кале чітко збереглися три основні вулиці: Бурунчакська, Середня і Кенаська (назви умовні) з витертими у скельній поверхні глибокими рівчаками від коліс возів, які понад тисячу років сновигали цими кам'яними вулицями. На Кенаській вулиці стоять два караїмські молитовні будинки-кенаси. Старішу кенасу XIV ст. оточує тераса з кам'яними колонами. Тут було місце зборів общини. Друга кенаса датована XVIII ст. Усередині кенаси виглядають аскетично: перший маленький зал, відділений перегородкою, має ослони, сидячи на яких молилися поважні старці, на підлозі великого залу молилися чоловіки, а на верхньому балкончику, за дерев'яними ґратами - жінки (щоб не відволікати мужів під час молитви).

Проте, кращою архітектурною окрасою Чуфут-Кале є мавзолей Джаніке-ханум, доньки золотоординського повелителя



310



Тохтамиша зі священного монгольського роду чингисідів, відомої політичної діячки, правительки Кирк-Ору, правовірної мусульманки, яка в 1416 р. з Хорезму здійснила паломництво-хадж у Мекку у супроводі багатого каравану й особистої охорони з 300 монгольських витязів. За заґратованими дверима мавзолею лежить кам'яний надгробок з посмертним написом-звеличенням Джаніке-ханум арабською мовою. Неподалік від мавзолею 1437 р. видніються руїни мечеті, побудованої в 1346 р. А далі вздовж північного краю міста тягнеться глибоке провалля й відкривається неозора панорама Головної гряди Кримських гір.

Печерне місто фортеця Тепе-Кермен ("Замок на Горі") розташоване на скелястій вершині однойменної гори-останця за 5 км на південний захід від Чуфут-Кале. Останець висотою 534 м піднімається над навколишньою місциною на 220 м. У ньому налічується близько 250 печер житлового, культового і господарського призначення, розташованих у декілька поверхів. Оборонну функцію виконували печери-каземати горішнього ярусу з вузькими бійницями та тунелями сполучення для маневреності пересування воїнів.

Тепе-Кермен проіснував з V до XIV ст. Він прикривав підступи до Чуфут-Кале з боку долини річки Кача й Алуштинської долини. Засновниками поселення є аси (як і сусіднього Чуфут-Кале). Місто зазнавало нападів утигурів, військ Хазарського каганату, печенігів та половців, але остаточно спорожніло після татарської навали орди хана Ногая в 1299 р.

Окрасою міста є просторий (4,5 х 10,5) печерний храм VIII-IX ст. з рядом із шести кам'яних колон довкола вівтаря, двома висіченими в закутку гробницями, залишками грецьких написів. Архітектурні особливості церкви споріднюють її з печерними храмами Каппадокії.

Сусідня скеля-останець Киз-Кермен ("Дівочий замок") з V ст. використовувалася саме як замок. З трьох боків її оточують прямовисні урвища висотою 170-210 м, і лише з півночі вузький гребінь сполучає скелю з плато. Гребінь у V-XIV ст. перегороджувала висока кам'яна стіна. За площею Киз-Кермен не поступався сусіднім містам Чуфут-Кале й Тепе-Кермен, однак більша частина його території не забудовувалася й служила укриттям для селян з довколишніх сіл і черед худоби в період ворожих навал, а в мирний час - для розташування торгових



фортеці, замки і монастирі як краезнавчо-туристичні об'єкти 311

караванів, торгів тощо. У місті вирубані печери для виноробства.

Печерне місто-фортеця Ескі-Кермен розташоване біля с Червоний Маяк на вузькому плато столоподібної гори-остан-ця, що піднімається над суміжними долинами на ЗО-40 м. Заснували його на початку VI ст. аси, які внаслідок воєнного тиску військ могутнього Тюркського каганату, кордони якого простягалися від Дніпра до Монголії, змушені були перебратися з родючих долин на вершину гори й розбудувати тут потужну фортецю. Після розпаду Західнотюркського каганату на його руїнах постав Хазарський каганат, війська якого з VII ст. регулярно розширювали свої володіння в Криму, підкорюючи гірські та приморські міста півострова. У VIII ст. владу хазарського кагана мусили визнати й мешканці Ескі-Кермена (у ті важкі часи, за літописною згадкою, навіть Київ перебував у політичній залежності від каганату й сплачував данину хазарам). Однак, у 787 р. мешканці столиці Кримської Аланії очолили повстання християн (асів і готів) Західного Криму проти хазарського поневолення. Війська каганату жорстоко придушили цей виступ і повністю сплюндрували укріплення Ескі-Кермена. У X ст. візантійський намісник Херсонеса, зміцнюючи підступи до міста, побудував на прямовисній скелі сусіднього плато замок з бапітою-донжоном Киз-Куле. У ній засів передовий ромей-ський загін, силами якого херсонський топарх відбудував міські укріплення самого Ескі-Кермена. Місто проіснувало ще два століття і в 1299 р. було взяте штурмом і піддане руйнуванню татарськими ординцями хана Ногая - повелителя західного улусу Золотої Орди. Відтоді мешканці сюди більше не поверталися.

В Ескі-Кермені збереглася низка атракційних ранньосередньовічних алано-візантійських фортифікацій: висічений у скелі вузький коридор головного входу у фортецю, залишки оборонних стін над обривами (висотою 2,8 м) і північної Дозорної башти (вирубана в скельному стрімчаку), а також комплекс печерних казематів, сполучених між собою висіченими у скелі тунелями. На вершину плато веде кам'яна дорога з вичовганими У скельній поверхні коліями від коліс повозок. Весь простір фортеці тисячу років тому був суцільно забудований двоповерховими житловими будинками під черепичними дахами, палацом володаря країни Сорока Фортець та адміністративними кам'яницями. І лише захищене зовнішньою стіною передмістя



312



пустувало, слугуючи загоном для худоби з навколишніх селищ на випадок ворожого вторгнення в цей квітучий край.

Унікальним явищем у світовій фортифікаційній практиці є вирубані в скельних стрімчаках оборонні "башти" з прорубле-ними бійницями для обстілу підходів до фортеці Ескі-Кермен. З верхнього плато всередину них ведуть вирубані в скелі сходи, а самі "башти" сполучені між собою тунелями. Унікальним за своєю суттю є й фортечний колодязь, прорубаний у скельній товщі до природної розщелини, зі стелі якої жебоніла вода. У колодязь круто спускаються вирубані ґвинтові сходи, що налічують 95 сходинок.

Увагу привертає вирубаний у скелі храм Трьох вершників XII ст., названий так першими дослідниками, які побачили на стіні храму рештки фрескового розпису у формі трьох вершників, середній вершник - Георгій Побідоносець - проштрикує списом розпластаного на землі змія-дракона. Під фрескою є сліди висіченого грецького напису: "Вирубано церкву і написано святих мучеників Христових для спасіння душі й на відпущення гріхів". У скельній стіні храму вирубана ніша-вівтар, а на підлозі - ніші для двох поховань. Вище над храмом Трьох вершників у скелі вирубана Успенська церква (XIII ст.), в якій виявлено залишки настінного фрескового розпису Успіння Пресвятої Богородиці. До храму ведуть покручені сходи, вирубані у майже прямовисній скелі. Проте, найбільшим печерним храмом Ескі-Кермена є єпархіальний собор "Судилище", який складається з чотирьох приміщень, розділених кам'яними колонами.

Неподалік Ескі-Кермена в сусідній ущелині західніше від руїн візантійського замку Киз-Куле є ще одна вирубана у скелі церква-усипальниця, відома як храм Донаторів (тобто жертво-давців-фундаторів). На стінах храму збереглися фрагменти фрескового стінопису, зокрема чоловіка і жінки в багатому середньовічному вбранні, на кошти яких вирубано цей храм.

Печерне місто-фортеця Мангуп (Феодоро) - найвеличніше й найбільше за площею (90 га) серед середньовічних печерних міст-фортець гірського Криму (рис. 5.24). Воно розташоване біля с Залісне на плато столоподібної гори-останця Мангуп, що на півночі обривається до суміжної долини прямовисним уступом заввишки 200 м. Уступ налічує чотири миси-стрімчаки: Чамну-Бурун, Чуфут-Чеарган-Бурун, Еллі-Бурун й Тешклі-Бурун, розділені глибокими лісистими балками.



фортеці, замки і монастирі як краєзнавчо-туристичні об'єкти



313 Рис. 5.24. Мангуп: Князівський палац та вхід у печерні

каземати Місто-фортеця Мангуп має унікально вигідне місцерозташу-вання. З вершини гори відкривається незабутня панорама Криму. Можна окинути поглядом майже всю територію колишнього Мангупського князівства від масивів Чатир-Дагу і Бабуган-Яйли на сході до балаклавських висот і Чорного моря на заході. За прилеглою до мису Чамну-Бурун горою видніється печерне місто Ескі-Кермен, на півночі височіють скелі фортець Тепе-Кермена і Качі-Кальона, а за пагорбами передгір'я видніються кримські степи.

За даними археологів, першими поселенцями гори в І-II ст. стали таври, змушені перебиратися на кручі в зв'язку з воєнною експансією, з одного боку, кримських скіфів, а з іншого - легіонерів римського гарнізону Херсонеса. У V-VI ст. місцеві готи під тиском утигурів, вожді яких осіли в Пантікапеї, а згодом і полчищ Тюркського каганату, збудували на стрімчаку Тешклі-Бурун невелику фортецю. Через дві сотні років після погрому Кримської Аланії й спустошення квітучих міст Ескі-Кермена й Киз-Кермена військами Хазарського каганату кримські готи в XI ст., за сприяння інженерів Візантійської імперії, розпочали будівництво великого міста Дорос-Феодоро, що зайняло згодом майже всю територію плато Мангуп. Про це свідчать епіграфічні написи, викарбувані на кам'яних плитах фортеці, та численні писемні джерела середньовіччя (щоправда, збережені до сьогодні фортифікації Феодоро датуються більш пізнім часом - XIV-XV ст.). Масивні стіни з баштами оперізували все плато з півночі, заходу і частково з півдня. їх не було тільки там, де скельне урвище сягало декількох десятків метрів. Житлові квартали тулилися ближче до води. Досі у верхів'ях ярів Та-бана-Дере та Гамам-Дере (Лазневий яр) б'ють потужні джерела питної води та виявлені залишки середньовічного водопроводу.

Після розгрому в 907 р. київським князем Святославом Хазарського каганату до складу Київської Русі відійшло чимало нових земель, у тому числі весь Керченський півострів Криму ввійшов у Тмутараканське князівство. У 989 р. син Святослава Володимир Великий здобув Херсонес, прийняв християнство і поширив свою протекцію на значну частину поселень Західного Криму. Цим часом датуються знайдені в Мангупі предмети давньоруського експорту. А з 1204 р. Херсон і вся область Клімати після розгрому Візантії хрестоносцями переходить у підданство правонаступниці Візантії - Трапезундської імперії.



У середині XIII ст. під тиском турків-сельджуків вірменський князівський рід Гаврасів перебрався з Трапезундської імперії у Крим і обрав своєю новою резиденцією гарно укріплену фортецю на Мангупській скелі, що нагадувала їм гори рідної Вірменії. Саме Гавраси розбудовують цю твердиню, розширюючи межі міста на все плато. Незабаром під владою князів Феодоро опиняється більша частина Південно-Західного Криму; західноєвропейські документи, за традицією, називали це князівство Готією.

Населення його мало поліетнічний склад - тут мирно спів-віснували общини погречених нащадків давніх скіфів, асів, готів, ромеїв, хазар-караїмів та вірмен.

Князівство Феодоро вело жваву торгівлю з Візантією, Руссю і Сходом. З середини XII ст. розпочинаються його воєнні зіткнення з венеціанцями, а згодом генуезцями за володіння портами південно-західного узбережжя. Відмова володарів Феодоро сплатити данину татарському хану Ногаю і вбивство його посла спричинили в 1299 р. масштабну навалу татар-ногайців у Крим. Тоді під навалою ординів впало чимало могутніх печерних фортець гірського Криму, в тому числі неприступний Кирк-Ор (Чуфут-Кале). Але місто-фортеця Феодоро зуміло витримати облогу 100-тисячної золотоординської орди і, незважаючи на всі потуги, хан Ногай відступив від його стін.

Вдруге під стіни Феодоро 100-тисячна армада ногайців насунула в 1399 р. їх вів Єдигей - хан могутнього ногайського улусу Орди, який кинув виклик верховному повелителю Золотої Орди Тохтамишу (праправнуку Чингіс-хана) і в союзі з середньоазіатським ханом Тимуром розпочав криваву війну за розкол Золотої Орди й здобуття абсолютної влади над своїм улусом, що простягався від Дунаю до Дону. Орда Єдигея спопелила весь Крим (оскільки, згідно з договором 1380 p., генуезці Кримського узбережжя були союзниками-васалами хана Тохтамиша), здобула могутні укріплення Кафи, прогнавши звідти генуезького консула, та Херсонеса. І лише наскельне місто-твердиня Феодоро зуміло встояти під шквалом татарських приступів. Татари скоротили володіння князівства на добрих дві третини й на противагу ворожій християнській твердині розбудували за 20 км від неї не менш потужну фортецю Кирк-Ор (Чуфут-Кале). Скористалися ослабленням князівства й верткі генуезці, які негайно закріпилися під стінами самого Херсонеса, захопивши зручну Балаклавську бухту, для охорони якої збудували замок Чембало (одна з його башт збереглася до нашого часу) (рис. 5.25):



Рис. 5.25. Генуезька фортеця Чембало у Балаклавській бухті

У XV ст. князівство Феодоро, перебуваючи в оточенні ворожих татарських та генуезьких володінь, продовжувало відігравати помітну роль у міжнародній політиці. Його православні володарі підтримували тісні зв'язки з сусідніми православними державцями: литовсько-українськими князями, Московським князівством та Валахією (Молдовою).

Історія зберегла для нас імена останніх мангупських князів "володарів Феодоро і Помор'я": Олексія (?-1434 pp.), його синів Олексія, Ісаака й Олубея та внука Олександра.

Князеві Олексієві вдалося поріднитися з візантійським імператорським родом Палеологів, видавши в 1426 р. доньку Марію за останнього правителя Трапезундської імперії, а сина Іоанна одруживши з Марією Асаною з імператорського дому Палеологів. Це дало право князям Мангупа після падіння Трапезундської імперії використовувати в якості свого родового герба двоголового орла Палеологів - офіційний герб Візантійської ім-



перії (згодом, після шлюбу доньки останнього візантійського імператора Софії Палеолог з великим князем Іоанном III, московські царі також "привласнили" собі цей герб, проголосивши Москву "третім Римом і спадкоємицею Візантії").

За князя Олексія продовжувалася боротьба з генуезцями за контроль західнокримських портів. На противагу генуезькому замку Чембало, що контролював Балаклавську бухту, Олексій розбудував фортецю Каламіту (1427 р.) для охорони власного порту в гирлі р. Чорної та Північній бухті Севастополя. У 1433 р. Олексій висунув генуезькому консулу Кафи Батисті де Фаранрі своє право на Чембало і, не дочекавшись відповіді, привів війська в Балаклавську бухту. Солдати генуезького гарнізону ледве встигли евакуювалися в Кафу. У відповідь на це дожі Генуї відправили до берегів далекої Таврії бойову ескадру з двадцяти галер і 6 тис. добірних солдатів під командуванням Карла Ло-мелліно. У червні 1434 р. італійці відбили Чембало, сплюндрували Каламіту, жорстоко розправилися з їхніми захисниками, в битві важко поранили самого князя Олексія (він помер через півроку), а його старшого сина Олексія і воєвод полонили і в кайданах відправили морем в Геную. Після цього К. Ломел-ліно підкорив генуезькому пануванню всі узбережні поселення від Севастополя до Феодосії, а далі, увірувавши в свою непереможність, рушив з Кафи на Солхат (м. Старий Крим) - столицю кримсько-татарського хана Хаджі-Гірея, однак був вщент розбитий татарами і сам ледве врятувався втечею за стіни Кафи.

Таким чином, генуезькі володіння в Криму в 1434 р. залишилися без військового захисту, войовничі татари ще більше зміцнили свої позиції, а третя політична сила в Криму - Ман-гупське князівство - без володаря. Тож італійці повернули з полону на трон Феодоро сина князя Олексія, попередньо взявши з нього присягу на вірність Генуезькій республіці. Однак, він продовжував проводити незалежну політику, спрямовану на зміцнення могутності князівства. Після приходу до влади його брата Ісаака князівство Феодоро сягнуло вершини своєї могутності. Ісаак заручився тісним воєнним союзом з генуезьким консулом Кафи, видав свою старшу доньку Марію за молдавського господаря Стефана III, а молодшу бояри-посли Великого князя московського Іоанна III сватали за царського сина. Породичатися з Московією не встигли. Навесні 1475 р. Ісаак помер, і до влади, спішно прибувши з Валахії, прийшов старший



318 Розділ 5

син Ісаака, Олександр, але буквально через декілька днів після його коронування на кримське узбережжя під Кафою висадився багатотисячний десант Османської імперії.

Одного місяця вистачило туркам на те, щоб завоювати неприступні італійські фортеці Кафи (капітулювала за 5 днів), Судака й інших поселень Південного берега Криму та захопити в полон генуезького консула й татарського хана Менглі-Гірея. Уже в липні 1475 р. турецька армія підійшла до Мангупа. Запекла облога скельної твердині тривала довгих шість місяців, незважаючи на те, що турки мали десятикратну перевагу сил, найбоєздатнішу в світі армію та найсучаснішу далекобійну артилерію. Тільки в грудні турки, збагнувши, що силою фортецю нізащо не здобути, вдалися до хитрощів. Вони протрубили збори і в повному бойовому порядку відступили, сховавши в засаді невеликий полк яничарів. Зраділі феодорити розчинили ворота... Турки розграбували місто, всіх чоловіків стратили (у тому числі і князя Олександра), а жінок, дітей і князівську родину забрали в рабство. Територія князіства ввійшла до складу Османської імперії, а в Мангупі розквартирували турецький гарнізон (перебував тут до російсько-турецьких воєн XVIII ст.). З огляду на новий етнічний склад населення, в XVI ст. в Мангупі постали мечеть, синагога, кенаса, турки провели реконструкцію цитаделі.

Мартин Броневський, посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши Мангуп у 1578 p., занотував таке: "Тепер там залишилися тільки грецька церква Святих Костянтина й Олени й інша, Святого Георгія, зовсім незначні. Там живе один грецький священик та кілька євреїв і турки: все інше приведене в жахливе руйнування". А після приєднання Криму до Російської імперії Мангуп залишили його останні мешканці.

Фортифікації Мангупа-Феодоро збереглися у достатньо атракційному стані й досі справляють неабияке враження на всіх відвідувачів цієї непересічної пам'ятки. Це гідний національний еквівалент славнозвісних печерних міст малоазійської Кап-падокії (Туреччина), що мало чим поступається їм за красою й розмахом будівельних робіт.

Серед міських фортифікацій виділяються руїни головних воріт з прилеглою ділянкою стіни на підйомі на мис Теніклі-Бурун. На цьому мисі знаходиться цитадель Мангупа, від захід-


319

ного до східного провалля мис від зовнішнього світу відгороджує кам'яна стіна, а біля воріт височіють руїни двоповерхового донжона-палацу, спорудженого асами в V-VI ст. і перебудованого візантійськими зодчими в X ст. та князем Олексієм в 1425 р. Після останньої перебудови оборонний донжон остаточно набув рис палацу з широкими вікнами й орнаментованими лиштвами внутрішнього фасаду. Уламки мармурових колон, капітелі з тонким різьбленням, різьблені лиштви вікон і дверей, що прикрашали приміщення палацу, свідчать про неабияку майстерність каменерізів, знайомих з архітектурними традиціями Візантії, Малої Азії і Вірменії. Під час розкопок тут були знайдені уламки дорогого привізного посуду з Єгипту і Персії, що вказує на широкі торгові зв'язки князівства з країнами Середземномор'я.

У цитаделі над урвищем мису Тешклі-Бурун розташований великий печерний комплекс, що отримав назву Барабан-Коба. Це система печерних бойових казематів з бійницями, зв'язаних між собою переходами, вирубана при вершині скельного урвища. Воїни, які перебували в цих казематах, контролювали дорогу до головних воріт Мангупа й обороняли підступи до них. З плато кам'яні сходи спускаються у цілковито вирубану в скелі церкву. Посередині оборонної лінії казематів колись була кам'яна башта, під нею у товщі скелі вирубана двоповерхова в'язниця і судилище. У просторій печері-судилищі є кам'яна чотирикутна колона, що підтримує сволок. Якщо вдарити по ній, лунає звук, що нагадує бій барабана. Звідси й назва печерного комплексу - Барабан-Коба. Уздовж стін печери-судилища у період турецького панування були вирубані невеликі одномісні камери для в'язнів.

Поза цитаделлю вздовж всього західного краю мису Тешклі-Бурун тягнуться печери господарського і культового призначення. У верхів'ї яру Табана-Дере колись були другі міські ворота, а нижче тягнеться ще один пояс укріплень. Турки відвели цю частину міста караїмській общині. Караїмські ремісники славилися обробкою шкір, тож у скельній поверхі яру видовбано цілу низку чанів для дублення шкір.

Серед храмів Мангупа звертають на себе увагу атракційні Руїни князівської капели з апсидою, побудованої в VIII ст. У традиційному візантійському стилі біля воріт цитаделі. Це октагональної форми базиліка Святих Костянтина та Єлени - імператорського подружжя Візантії, які охрестилися й проголосили християнство державною релігією Східноримської імперії. Цей храм було зруйновано турками в 1475 р. Ще більш цікавою атракцією є печерні церква і монастир VIII-XV ст. вирубані в скельній товщі нижче фортеці. Прохід туди почи нається в одній із природних печер, звідки вирубані в скел' круті сходинки ведуть у горішній грот, а звідти - у печерну церкву. На її стінах збереглися залишки фрескового розпису XIV-XV ст. Напроти церкви викуті печерні келії для ченці: і господарські приміщення монастиря.

Найдавнішим печерним культовим комплексом Криму є Качі-Кальон, розташований біля с. Передущелине за 8 км від Бахчисарая. Назва скелі перекладається як "Хрестовий корабль", оскільки скеля нагадує ніс судна, а глибокі тріщини утворюють на її поверхні зображення велетенського хреста. Для ранніх християн така виразна культова символіка послужила приводом для вигнання звідси язичників й заснування печерної обителі ще в VCT. Однак, і за тисячі років до приходу християн гігантський грот Качі-Кальону, з глибини якого просто посеред скелі витікає джерело крижаної води (джерело Св. Анастасії), виконував функції культового центру племен індоорійської спільноти IV-II тис. до н. є. та їхніх правнуків таврів у І тис. до н. є. - IV ст. н. є.

Перші християни вирубали поряд із гротом десятки чернечих печер-келій, скельних каплиць із гробницями і церков. Ще більше печер господарського призначення - одних лише винних чанів для видушування винограду вчені нарахували аж 120. Чотири велетенські природні гроти були розмежовані дерев'яними стінами і використовувалися в господарських цілях (склади, хліви-загони для худоби тощо). У п'ятому гроті було обладнано просторий собор з вирубаними у скельних стінах хрестами, обведеними червоною фарбою.

П'ятиповерховий житловий печерний комплекс складається з понад 50 печер, вирубаних одна над одною в прямовисному скельному урвищі. Келії сполучалися між собою вузькими бровками-тротуарчиками та вирубаними сходинками. Далі тягнеться велике кладовище з кам'яними "ящиками"-гробницями й різьбленими надгробками. Ззовні монастир оточувала кам'яна стіна метрової товщини (майже вся розібрана в XIX ст.), є фундамен-


321

ти кількох оборонних башт VII-X ст. Після татарського завоювання Криму монастир Качі-Кальону продовжував існувати. Запустіння його пов'язане з примусовим виселенням із півострова всіх християн армією О. Суворова в період російсько-турецьких воєн кінця XVIII ст.

Неподалік Мангупа є ще два середньовічні монастирі. Монастир Шулдан знаходиться в ущелині перед Тернівкою. Його засновано грецькими монахами-іконоборцями в кінці VIII ст. Тут зберігся храм-базиліка із хрещальнею та єпископським кріслом у вівтарі, висіченому в скелі. На стінах досі помітні сліди розпису, що датуються XII-XIII ст. Прохід сюди веде через цілий лабіринт природних гротів і штучно вирубаних печер житлового й господарського призначення.

А за Тернівкою є значний за розмірами печерний монастирський комплекс Челтер. У ньому нараховується понад 50 печер, розташованих у чотири поверхи. Більшість з них було пристосовано для господарських цілей. Архітектура окремих печер підтверджує початок їх використання ще в дохристиянські часи. Зокрема, найбільш атракційним є просторе печерне приміщення з архаїчними грубо тесаними колонами, в якому пізніше в різні періоди були вирубані і зернові колодязі, і виноград очавильня, а в східній частині - християнська церква з апсидою. Наземні будинки монастиря, що стояли на схилах, не збереглися.

Обидва ці монастирі загинули від татарської навали орд хана Ногая в кінці XIII ст. Хоча, не виключено, що вцілілі ченці повернулися сюди, і життя в обителях тривало ще кілька століть.

Фортеця Каламіта й Інкерманський Свято-Климентів-ський печерний монастир утворюють єдиний архітектурний ансамбль на під'їзді до Севастополя.

Перше укріплення на Монастирській скелі з'явилося в VI ст. як форпост Херсонеса. З XIII ст. Каламіта захищала торговий порт Мангупського князівства - містечко Авліту. Після розширення генуезької присутності в Криму Каламіта стала вкрай небажаним торговим конкурентом Кафи. Під час військового зіткнення Мангупського князівства з генуезцями в 1433 р. вислане з Італії військо розграбувало і спалило місто. Однак за кілька років мангупський князь Олексій відбудував фортецю. Вона займала площу 1,8 га, була оточена високими стінами




й п'ятьма баштами із зубцюватими парапетами, за якими на дерев'яних підмостках стояли воїни.

Верхній ярус печер південного урвища Монастирської скелі також виконував функції оборонного бастіону з бійницями та вузькими проходами для пересування воїнів. Сюди з внутрішнього двору Каламіти вели круті сходи, вирубані у скельній товщі. Оборонний верхній ярус печер не мав сполучення з надземними ярусами печер культово-житлового й господарського призначення. Загалом, таких печер у Монастирській скелі нараховується понад дві сотні.

У 1475 р. фортецю захопили турки і назвали Інкерманом. Турецький гарнізон перебував тут до XVIII ст. (рис. 5.26):



Рис. 5.26. Мангупська фортеця Каламіта в Інкермані

У нижній частині Монастирської скелі у III-VIII ст. виник грецький монастир. За легендою, заснував його Папа Римський Св. Климент, учень апостола Петра, у 98 р. відправлений римським імператором Траяном у заслання в "дику" віддалену окраїну імперії. Сюди ж згодом монофелітами було зіслано Папу Римського Св. Мартина Сповідника, в обителі він упокоївся в 655 р.

Після насильницького виселення армією О. Суворова всіх християн із Криму під час російсько-турецької війни монастир


323

прийшов у запустіння, але вже з середини XIX ст. був відновлений як скит Святих Климента і Мартина. Тоді ж з'явилися наземні церкви і житлові будинки та розширилися середньовічні печерні храми. У 1926 р. радянська влада закрила обитель, і лише з 1990-х pp. сюди повернулися монахи.

Найбільших руйнувань фортеця Каламіта і монастир зазнали під час оборони Севастополя від німецьких загарбників у 1941 -1942 pp. Зараз від фортеці Каламіта залишилися одна з башт та фрагменти напівзруйнованих стін.

Рис. 5.27. Комплекс ранньохристиянського середньовічного печерного монастиря (Інкерман)

Натомість, усі печерні храми збереглися. З них виділяється церква Св. Климента, яку, за переказами, засланий римський первосвященик власноручно висік у скельній товщі й прожив поряд з нею з 92 р. до 101 р. У VIII ст. грецькі монахи-іконобор-ці розширили цей храм, надавши йому форму базиліки з двома рядами колон, що поділяли церкву на три нефи. Згодом Інкер-манський скит прославив своїм перебуванням ще один опальний до імператора Папа Римський Мартин. Костянтином II його було зіслано в Херсонес, де первосвященик помер і був похований в одній з чернечих гробниць. Комплекс ранньохристиянського середньовічного печерного монастиря бачимо на рис. 5.27: 324 Розділ 5

Таким чином, крім замкових споруд, в Україні збереглася значна кількість історичних монастирських комплексів.

Монастирі завжди були центрами паломництва віруючих, туристів та краєзнавців. До найвизначніших духовних пам'яток України належать такі монастирі: Мукачівський (XVIII- XIX ст.) у Закарпатській області, Крехівський (XVII-XIX ст.) й Уневський (XV-XVII ст.) у Львівській області, Гошівський (XV-XX ст.) і Манявський скит (XIV-XVII ст.) в Івано-Франківській області, Зимнянський (XII-XVIII ст.) у Волинській області, Межиріцький (XV-XVII ст.) і Корецький (XVII ст.) у Рівненській області, Почаєвська лавра (XVI-XIX ст.) у Тернопільській області, Києво-Печерська лавра (XI ст.) у Києві, Мгарський (XVIII-XIX ст.) у Полтавській області, Святогір-ський (XVII-XIX ст.) у Донецькій області та ін. На території нашої держави, згідно зі списком пам'яток архітектури, збереглося понад 100 монастирів. Вони, як і замкові комплекси, для захисту від постійних навал ворогів (татари, ляхи) обносилися зовнішними оборонними стінами. Архітектура та комплекс оборонних споруд монастирів-фортець майже не відрізняються від замків. Прикладами таких фортець є монастирі в Зимному, Летичеві, Міжгір'ї, Уневі, Межиріччі, Маняві, Мукачеві, Почаєві, Лаврові, Лядові, Інкермані тощо.

Нижче розглянемо детальніше цю групу пам'яток оборонно-культового зодчества, просуваючись із заходу (де їх збереглося найбільше) на схід.

На території Львівської області з раннього середньовіччя до нашого часу збереглися три оборонні монастирі в селах Уневі, Крехові та Лаврові.

Оборонна Святоуспенсъка Унівська лавра оо. Студитів "ховається" серед розлогих пралісів горбогір'я Гологорів (Пере-мишлянський район Львівщини) (рис. 5.28).

Студити - це орден, заснований на початку IX ст. Теодором Студитом з Константинополя. Упродовж багатьох століть монахи цього чернечого уставу найпалкіше опиралися експансії католицизму на українські землі і лише у XVIII ст. останніми на західноукраїнських землях вимушено прийняли унію й перейшли під юрисдикцію УГКЦ.

Археологічні дослідження підтвердили існування давньоруського православного монастиря в Уневі ще в кінці XIII ст. - за князювання Лева Даниловича - коли на західноукраїнські Фортеці, замки і монастирі як краезнавчо-туристичні об'єкти 325

Рис. 5.28. Унівська лавра

землі, рятуючись від монголо-татарського спустошення, масово втікали-перебиралися ченці з Києво-Печерської лаври та інших монастирів Подніпров'я й Поділля. На новому місці вони організували склодувне виробництво, мали свої пасіки та інші угіддя. Перша писемна згадка про православну Унівську обитель датована 1395 р. Нею опікувалися галицькі князі, а з середини XIV ст. - православні литовські князі з роду Гедиміно-вичів.

Невдовзі після того, як татари спалили дерев'яну обитель, за її відбудову взявся місцевий лицар Олександр Ванько Лаго-довський. Народний переказ про ці події оповідає таке: Ванько Лагодовський важко занедужав на хворобу ніг і гадав, що вже не зможе піднятися з ложа. Однак, однієї ночі йому у сні явилася Пресвята Богородиця й повеліла їхати на схід від його маєт-ностей і шукати серед пралісів Гологорів цілющого джерела. Пошуки привели Лагодовського до джерела біля згарища старого руського монастиря. Після чудодійного зцілення його водою лицар присягнув Богородиці відродити храм і чернечу обитель. Що й зробив упродовж 1549-1574 pp., присвятивши цьому все своє життя й стративши майже всі маєтності (до речі,



326



цілюще святе джерело досі б'є прямо під оборонною стіною Унівської лаври).

Монастир оточений високими оборонними стінами з бійницями та кутовими вежами. По їх периметру з боку подвір'я розташовані келії. Посеред укріпленого дворища лаври у масивному готичному стилі (з пізнішими ренесансними добудовами) зведено оборонний собор Успення Пресвятої Богородиці (XV-XVI ст.) з бійницями попід дахом та карбованим гербом роду Шептиць-ких на контрфорсі.

У XV - початку XVI ст. Унівський монастир підлягав галицькому митрополитові, однак грамотою від 13 листопада 1589 р. константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир від цієї залежності й затвердив за ним статус архимандрії, тобто чернеча обитель перетворилася на самоуправну лавру. Це дало поштовх розвитку шкільництва та книгодрукування. Унівська лавра стала одним з найбільших в країні осередків давньоукраїнської культури. Монастир прославив своїм перебуванням Іван Випіенський - невтомний борець проти примусового покатоличення й ополячення українського народу. У стінах Унівської лаври І. Вишенський у 1606 р. написав славнозвісне "Посланіє до стариці Домініканії" - палкий полемічний трактат проти свавілля монахів войовничого католицького ордену Домініка-нів, які не стільки проповіддю, скільки вогнем і мечем викорінювали православну "єресь" з уярмленого українського народу.

Розквіт монастиря повязаний із шляхетським родом Шеп-тицьких. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. архимандритами монастиря були Варлаам (з 1688 р.) та Афана-сій (з 1713 р.) Шептицькі. У 1648-1770 рр. при лаврі діяла друкарня, відома багатьма раритетними стародруками.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Львівщина відійшла до складу Австро-Угорської імперії. її уряд у 1787 р. видав указ про ліквідацію багатьох замків і монастирів Галичини, серед яких була й Унівська лавра.

Галицький митрополит М. Левицький (1774-1858 pp.) у 1817 р. домігся від австрійського уряду дозволу на відродження Унівської лаври. Він перебудував південне крило монастиря на митрополичу резиденцію і прожив тут 40 років, активно розбудовуючи Галицьку митрополію УГКЦ. За цю подвижницьку працю у 1856 р. Папа Пій IX звеличив М. Левицького до чину кардинала. Тлінні останки митрополита покояться у монастирському храмі Успення Пресвятої Богородиці.



фортеці., замки і монастирі як краєзнавчо-туристичні об'єкти 327

Ченці повернулися в Унів у 1919 р. після того, як Андрей ЦІептицький передав Унівську резиденцію галицьких митрополитів інокам Студитського уставу. Лавра проіснувала до 1946 p., з якого енкаведисти перетворили її на концтабір для католицького духовенства, а пізніше - інтернат для психічно хворих. З відродженням УГКЦ у 1991 р. Святоуспенська Унівська лавра знову передана монахам Студитського уставу.

У наші дні Святоуспенська Унівська лавра оо. Студитів налічує вісім монастирів чернечого чину студитів як в Україні, так і поза її межами. Лавра славиться відпустами, і кожного року, у третю неділю травня, в Лаврі відбувається проща за участю сановних осіб УГКЦ та десятків тисяч паломників з усієї України. Щорічно лавру з екскурсійною ціллю відвідує понад 5 тис. туристів.

До основних об'єктів паломницько-екскурсійного огляду в Унівському монастирі залічимо: комплекс укріплень монасти-ря-фортеці: оборонний рів та мури з бійницями і кутовими вежами; монастирські кам'яні келії XIX ст., що тягнуться вздовж внутрішнього периметра оборонних стін; Успенську церкву-фортецю XVI ст. з бійницями і могутніми контрфорсами (височить у внутрішньому дворі твердині, має стилістичні ознаки готики); будинок митрополита А. Шептицького, збудований у XIX ст.; експозицію старожитніх розп'ять та надгробків у внутрішній галереї твердині; експозицію старожитніх ікон та інших реліквій XVI-XIX ст. у лаврському музеї; тесаний з каменю меморіальний хрест XVI ст. та мурована дзвіниця лаври; святе джерело, що б'є прямо під стінами обителі.

Оборонний Крехівський Василіянський монастир Се. Мико-лая знаходиться за 12 км від Жовкви біля Крехова. Засновано його було близько 1618 р. на горі Іоїла. За народними переказами, монастир заснували два монахи Києво-Печерської лаври - Іоїл та Сильвестр. Вони викули у скелі, що згодом отримала назву "Скала Іоїла", печери й оселилися в них. А на вершині скелі збудували каплицю Покрови Пресвятої Богородиці і поруч каплицю Апостолів Петра і Павла (рис. 5.29).

З часом, коли кількість ченців зросла, монастир перенесено на теперішнє місце (до підніжжя гори Побійної). У середньовіччі монастир наглухо замикали стіни й башти, а перед ними - глибокий оборонний рів з єдиним перекидним мостом. На початку XVII ст. монастирський ансамбль складався з чотирьох церков, 328 Розділ 5

Рис. 5.29. Крехівський монастир

корпусів келій, оборонних мурів з кутовими баштами та в'їзною баштою-дзвіницею у стилі бароко.

На території монастиря є мурована церква Св. Миколая (1721 -1737 pp.) та дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, заново відбудована в 2002 p., а також двоповерхові корпуси келій 1755-1902 pp. та господарські будівлі. За східною оборонною стіною у кінці XVIII ст. розбитий монастирський сад. Ззовні по периметру сад оточений кам'яною стіною, вимурованою в 1795 р.

Діяльність монастиря було відновлено в 1990 р. Тепер це най-відоміший релігійний центр Львівщини. У наш час у монастирі діє Вища духовна василіянська семінарія. Від початку заснування до наших днів Крехівський монастир славиться відпустами в дні святкування літнього Миколая - 20, 21 і 22 травня. Нині, у відпустові дні до монастиря сходяться тисячі паломників з усієї України й сусідньої Польщі.

Поряд із Крехівським монастирем є ще кілька паломницько-екскурсійних атракцій: Іоїлівська скеля з печерами, святе джерело та меморіальна стела XVII ст.


329

Іоїлівська скеля-стрімчак має лабіринт печер, викутих лаврськими ченцями-першопоселенцями Іоїлом, Сильвестром та їх послідовниками. Печери-келії скелі Іоїла є об'єктом масового релігійного паломництва, подібно до Києво-Печерських, Поча-ївських і Страдецьких чернечих печер.

Святе джерело знаходиться біля підніжжя скельного масиву, над ним обладнано каплицю Матері Божої.

Постамент з кам'яною триметровою колоною зведений на честь успішної оборони Крехівського монастиря козацькою залогою на чолі з І. Мазепою від татарської орди (стела знаходиться на узліссі біля польової дороги на Нову Скварняву). Пам'ятник нагадує про драматичні події польсько-турецької війни. У її розпал у вересні 1672 р. турецька армада з союзними татарською ордою і козацькими полками гетьмана П. Дорошенка зусебіч взяли в облогу Львів.

Для захисту Крехівського монастиря від розбійного мародерства татар П. Дорошенко направив невеликий козацький загін на чолі з молодим І. Мазепою. І. Мазепа організував дієву відсіч татарським нападникам. У розпалі запеклих штурмів неприступних монастирських стін один з їх оборонців влучним гарматним пострілом вбив воєначальника татарського загону, який доводився племінником хану Селім-Гірею. Нажахані поганою прикметою, татари відступили від християнської святині.

Дізнавшись про смерть племінника, розлючений Селім-Гірей наказав дощенту сплюндрувати Крехівський монастир. П. Дорошенко, остерігаючись знищення монастиря та виявлення серед його оборонців козацької залоги - а ця обставина одразу б розірвала нетривкий союз з ханом - змушений був негайно передати ченцям лист-ультиматум з вимогою викупу за вбивство ханського родича. Крехівські ченці зібрали все, що було коштовного у святині, виплатили викуп в сумі 4500 талерів й отримали ханську розписку про поквитування. Таким чином, своєчасне втручання П. Дорошенка врятувало і монастирську святиню, і життя тоді ще маловідомого сотника І. Мазепи.

Відтак, на місці загибелі зухвалого ханенка та на честь успішної оборони монастиря було зведено пам'ятник у формі кам'яної триметрової колони.

Лаврський монастир Св. Онуфрія - найдавніший діючий до сьогодні монастир на території Західної України, довкола якого невдовзі розрослося поселення, що отримало назву Лаврів (тобто, приналежний лаврі).



330 Розділ 5

Святого старця-відлюдника Онуфрія, який 63 роки провів у пустелі без спілкування з людьми у пошуках духовного самовдосконалення, свято шанували на Русі. Образ пречистого старця, якому навіть після смерті "два леви яму єму копали, виривали і плакали, і ридали, і гірко волали", надихав давньоруських монахів на відлюдне духовне подвижництво в печерах і віддалених від людей печерних скитах.

За даними істориків і археологів, Лаврська обитель і село при ній виникли в кінці XIII ст. Засновником монастиря прийнято вважати князя Льва Даниловича (на підставі князівської грамоти від 8 жовтня 1292 р., в якій монастир згадується у складі його родових володінь). Відтоді монастир багато раз зазнавав спустошень і пограбувань, але заново відроджувався й продовжував існувати навіть у періоди найбільших гонінь.

Так, наприклад, запис у протоколі львівського лавничого суду від 27 липня 1589 р. засвідчує заяву членів Ставропігійного братства про* те, що монастир Св. Онуфрія Степаном Дропа-ном "був фундоваций і дотований... і відданий під духовну юрисдикцію ігумена Унівського монастиря, що підлягає київському і галицькому митрополитові, а під світську - пану старості львівському".

У період свого найбільшого розквіту в другій половині XVII ст. (коли монастир прийняв унію й увійшов до ордену оо. Василіян Київської митрополії) і наступному XVIII ст. Лаврський монастир відігравав роль одного з головних релігійних центрів регіону на рівні з Крехівським, Унівським і Почаївським монастирями. При монастирі існувала велика бібліотека й архів. В архіві, зокрема, були грамоти князя Льва, польських королів, писані золотом рукописи, безцінні стародруки, грамоти гетьманів, владик та молдовських господарів. У 1939 р. архів і бібліотеку Лаврова працівники НКВД вивезли у сусіднє с Стрілки і спалили.

Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом Михайла Рожка з'ясувала, що розбудова монастиря тривала до 1909 р. Оборонний мур монастиря датований археологами XIII-XVIII ст., а сучасний корпус чернечих келій - 1902-1909 рр. У міжвоєнний період XX ст. в монастирі діяв Василіянський ліцей. У наш час (з 1994 р.) обитель знову належить чернечому ордену оо. Василіян.

Лаврівський монастир відроджується як центр масового релігійного паломництва. Обитель збирає прочан на прощі й свят-


331

кові відпусти, приурочені до свят Св. Онуфрія, Благовіщення, Вознесіння, Різдва Іоанна Хрестителя, Чесного Хреста.

Оглядаючи архітектурний ансамбль Лаврівської обителі, слід, передусім, виділити монастирський собор.

Церква Св. Онуфрія збудована у XV ст. у стилі бароко. Дзвіниця церкви Св. Онуфрія теж збудована у XV ст. за давньоруськими архітектурними канонами. Вівтар церкви сягає доби Галицько-Волинської держави. У ньому археологи виявили нішу-аркасолію, в якій, очевидно, були захоронені тлінні останки князя-засновника обителі. Після чернечого постригу старий Лев Данилович прийняв християнське ім'я Онуфрій. Свої останні роки князь-чернець прожив у Спаському монастирі, але похований був у своєму родовому Лаврському монастирі у крипті Онуфрі'івської церкви-усипальниці. Також у храмі збереглися настінні фрески XV ст.

Під церквою Св. Онуфрія є підземний склеп-некрополь XV- XVIII ст. Підземелля храму є усипальницею одного з найхороб-ріших князів Галицько-Волинської Русі - Льва Даниловича, сина Данила Галицького. Український історик Д. Зубрицький залишив нам опис місця поховання князя Льва, яке було розкрите після нищівної пожежі Лаврського монастиря у 1767 р. з волі ігумена Полікарпа в присутності настоятелів найближчих монастирів. У підземній гробниці було відкрито два саркофаги, оббиті срібними листами з художнім оздобленням. На одному з саркофагів було вирізано ім'я "Лев". Д. Зубрицький залишив відомості про те, що срібні листи були переплавлені і використані для відбудови згорілого монастиря, а прах Льва Даниловича перезахоронено у ніші вівтаря храму.

У 1860 р. з веління австрійського уряду церкву Св. Онуфрія було реконструйовано. Під час так званих упорядкувальних робіт з підземного некрополя храму на монастирський цвинтар було винесено й перепоховано більшість тлінних останків підземних поховань. Імовірно, у цей же час було таємно перепоховано священні для ченців обителі останки українського князя Льва Даниловича, навіть сама пам'ять про якого надихала на боротьбу за українську культурно-етнічну й політичну автономію в складі поліетнічної імперії Габсбургів. Місце останнього перепоховання руського князя досі залишається нез'ясованим (хоча є непрямі вказівки на те, що останки Льва Даниловича надійно схоронені від чужинецького плюндрування десь на території обителі або в гірських околицях Лаврова).



332 Розділ 5

Крім давньоруських саркофагів (до нашого часу не збереглися), у підземному склепі-некрополі покоїться прах багатьох видатних духовних і світських осіб України. Серед них, зокрема, покояться православний митрополит Київський Антоній Винницький (XVII ст.), греко-католицькі єпископи Перемишльські Інокентій і Юрій Винницькі, православні молдавські господарі (тобто князі) Костянтин Басараб і Степан Петричайка. На території Лаврської обителі є ще дві легендарні пам'ятки. Це, по перше, дуб Льва Даниловича - старезне дерево, що нараховує понад 700 років. За переказами, під цим дубом любив відпочивати князь. Дуб зберігся у західній частині монастиря. По друге, фундаменти давньоруської церкви Іоанна Хрестителя на вершині Лаврської (Іванівської) гори. Навколо знаходиться монастирське кладовище, на якому перепоховано (після перенесення зі склепу церкви Св. Онуфрія в 1860 р.) останки багатьох давніх духовних і світських діячів України XIV- XVIII ст.

Івано-Франківська область відома двома історичними монастирями оборонного типу: Гошівським та Манявським скитом.

Манявський скит - це найвисокогірніший карпатський середньовічний монастир-фортеця української держави, що нині перетворився на одну з екскурсійно-туристичних "візитівок" Івано-Франківщини. Скит "ховається" в гущавині заповідного ялинника, його територія обведена потужною кам'яною стіною з оборонними баштами під високими ґонтовими дахами, спорудженими у давньоруському архітектурному стилі (рис. 5.30).

За переказами, обитель було засновано ще у XIII ст. православними монахами Іоаникієм та Пахомієм - ченцями-гали-чанами з Києво-Печерської лаври, які втекли сюди після Ба-тиєвого погрому Києва у 1242 р.

Засновником нового монастиря і його першим ігуменом був Йов (Іван) Княгиницький з Тисмениці (духовний сподвижник полеміста І. Вишневського), який виховувався на грецькому Афоні. Мабуть, через це заснований ним скит стали називати Руським (тобто українським) Афоном. Йов Княгиницький власноручно розписав першу чернечу церковцю й заклав школу іконопису.

Перша письмова згадка про монастир датована 1611р. У 1611 - 1612 рр. тут зводиться церква Воздвижения Чесного Фортеці, замки і монастирі як краєзнавчо-туристичні об'єкти 333

Рис. 5.30. Манявський скит у Карпатах

Хреста, у 1620-1621 pp. монастир обведено оборонним муром з трьома баштами.

У 1620 р. Манявський скит підпорядкувався безпосередньо константинопольському патріархові й одержав від нього право ставропігії.

У буремні XVI-XVII ст. у скиті знаходило прихисток населення довколишніх сіл Підкарпаття під час численних татарських набігів та вторгнень військ польських, молдовських і турецьких завойовників. У 1676 р. монастир був сплюндрований турками, але вже у 1681 р. завдяки щедрим субсидіям українських гетьманів і молдавських господарів Манявський скит було повністю відбудовано.

У середині XVII ст. скит налічував близько 200 ченців і десятки підпорядкованих монастирів у Галичині, Буковині й Молдавії. Скит славився багатьма промислами, найперше - солеварінням і бортництвом. Манявські послушники майстерно володіли різними ремеслами, мали високорозвинені різьблярство й іконопис.



334



Саме тут у кінці XVII - на початку XVIII ст. чернець-худож-ник Йов Кондзелевич (1667-1740 рр.) створив шедевр українського малярства - Богородчанський іконостас (цю назву іконостас отримав через те, що після закриття скиту австрійською владою 8 вересня 1785 р. громада Богородчан викупила його й перевезла до своєї парафіяльної церкви, в якій він зберігався до 1813 р.). У розпал Першої світової війни церква згоріла, але іконостас незадовго до цього встигли вивезти на реставрацію у Відень. Зараз цей шедевр національного малярства експонується в Національному музеї у Львові. І саме тут знаходилася велика бібліотека стародруків, частина якої зараз зберігається у Відні, а частина - у Львові.

У Манявському скиті знайшли свій останній притулок гетьман України І. Виговський (1664 р.) та його дружина Ольга. З 1785 р. постановою австрійської влади монастир було закрито, і він простояв пусткою 200 років.

У наші дні скит продовжує своє існування як чернеча обитель - Хрестовоздвиженський монастир УПЦ КП.

Від Манявського скиту туристам також варто здіснити пішу прогулянку до "Блаженного каменя" та до величного Манявського водоспаду, який оголошено пам'яткою природи.

Гошівський Василіянський монастир Преображення Господ нього XVI-XIX ст. знаходиться на Ясній горі, що височить на південній окраїні Болехова у Гошіві.

Перша згадка про монастир датована 1509 p., коли він увійшов до реєстру Київської митрополії як обитель Студитського уставу. Тодішня обитель знаходилася на південь від теперішньої, у лісовому урочищі "Чорний ділок". У 1570 р. після одного з татарських плюндрувань споруди обителі відновив лицар польського війська Кучулад з Тухольщини. У 1618 р. татари вдруге спалили монастир і церкву. У 1629 р. Євстахій Шумлян-ський знову відбудовує спалені церкву і монастир. Але татари невдовзі вкотре плюндрують монастир у лісовому урочищі "Чорний ділок" (назву урочища, власне, й пов'язують із чорним монастирським згарищем, яке десятками років стояло пусткою між періодами відбудови).

У 1737 р. монастиреві було подаровано стародавню ікону Матері Божої, яку спеціальною грамотою митрополита Афана-сія Шептицького визнано чудотворною. Власник села Микола Гошовський, зворушений чудодійною силою ікони, у 1759 р.


335

подарував отцям василіянам на вічні часи гору, названу згодом "Ясна гора", і сюди було перенесено монастир й закладено дерев'яну церкву, в головному престолі якої помістили цю чудотворну ікону Божої Матері. Слава про неї ширилася на всю Україну, тож у Гонгів на прощі почали сходитися тисячі прочан.

У 1835-1836 pp. на вершині Ясної гори було зведено кам'яні споруди сучасного монастиря, а в 1842 р. завершено будівництво мурованої церкви Св. Преображення Господнього (зведена на місці колишньої дерев'яної) з дзвіницею.

Монастир було закрито радянською владою у 1950 р. (ченців репресували) й відновлено лише після її падіння у 1991 р. У монастирі знаходиться копія чудодійної ікони Гошівської Богородиці, яку в Римі благословив Папа Іван Павло II. Для прочан відновлено також молитовну каплицю Божої Матері та Хресну дорогу на Ясну гору (символічний прообраз Хресної дороги Господа на гору Голгофу). У наш час монастир на Ясній горі щорічно відвідує понад 100 тис. паломників.

Ціла низка давньоруських монастирів зосереджена в Подільському Придністров'ї, найбільшими серед них є обителі в Бакоті та Лядові.

У с Монастирок Борщівського району Тернопільщини розташований найдавніший з печерних храмових комплексів Поділля, датований ще дохристиянською добою.

З доісторичних часів у скелях над Нічлавою існував печерний давньослов'янський культовий центр. Основою його є язичницький храм у найбільшій печері протяжністю 42 м, яку дослідники так і назвали - Язичницька. Поруч розташовані менші печери, а головне - велетенська пласка брила-дольмен (діаметр - 4 м, товщина - 0,65 м), невідомо яким чином поставлена на ряд менших валунів, яка виконувала роль жертовника, ймовірно, ще з доби Трипілля. Пізніше, з приходом християн, ченці вирубали на поганському жертовнику хрест і, за прийнятою в Київській Русі традицією, на місці слов'янського капища заклали невеликий православний монастир. Споруди сусіднього з печерою монастиря дійшли до нас з XVI ст., коли люди заново обживали цей край.

Вакотський Михайлівський печерний монастир закладений ченцями з Києво-Печерської лаври в XI ст. поряд з літописним містом Бакотою у 120-метровій скельній "стінці" Дністровського



336



каньйону (при вершині Білої гори). Обитель заклали в місцині, багатій на джерельну воду (поряд донині б'ють три джерела), мед та рибу.

Народний переказ оповідає, що коли монголо-татарська орда хана Батия в 1241 р. приступила до Бакоти, все місцеве населення й ченці поховалися в печерах монастиря. Можливо, їм таки вдалося пересидіти ту навалу.

У складі Галицько-Волинського князівства монастир перебував до 1255 p., з якого, згідно з Іпатіївським літописом, "при-ехаша татари ко Бакоте і приложися Милей к ним...". Після тієї події Пониззя на сто років переходить у пряме підпорядкування татарських баскаків (за твердженням частини науковців, під татарами подолянам стало жити набагато вольготніше, ніж під ярмом податей зажерливих галицьких бояр, бо кожен "дим" сплачував баскаку помірний фіксований податок у натуральній формі).

Перша письмова згадка про Бакотський монастир пов'язана з описом подій приходу на Поділля литовських князів братів Юрія і Федора Коріатовичів у 1362 р. На той час це була шанована в краї обитель.

У 1431 -1434 pp. селяни Бакотської волості повстали проти феодального закріпачення й покатоличення. Вони прогнали поляків і оголосили себе вільними людьми. їхні отамани намагалися знову повернути край під татарський протекторат, однак армія королівської Польщі жорстоко придушила це повстання й роздала подільські села у маєтність польським шляхтичам та підшляхтичам. З часу включення Поділля й Брацлавщини до складу Речі Посполитої розпочинається епоха розбійних татарських вторгнень, які спустошували цілі повіти і десь у кінці XV-XVI ст. остаточно сплюндрували Бакотський монастир.

У 1883 -1892 pp. проф. В. Антонович провів археологічне дослідження монастиря, описав 17 ніш у стінах печер та 19 гробниць у скельній підлозі. Найбільша печера протяжністю 10 м і висотою близько 2,5 м служила за церкву. Тут виявлені давньоруські написи. Значна частина печерних келій унаслідок давнього зсуву обвалилася у Дністер.

Невтомний дослідник подільської старовини проф. В. Антонович у 1883 р. відкрив світовому загалу ще один печерно-сакральний комплекс, унікальний тим, що заснували його тиверці ще задовго до утворення Київської Русі. Язичницький печер-


337

ний храм IV-VIII ст. знаходиться в розколині скелі над Вушанкою біля Буші Ямпільського району Вінничини. Усередині храму зберігся єдиний у своєму роді кам'яний барельєф, що відображає вірування давніх слов'ян.

Свято-Усікновенський печерний монастир XI-XX ст. у Ля-дові Могилев-Подільського району Вінницької області - найбільший із печерних комплексів Поділля.

Серед місцевого населення існує легенда, що засновником і першим мешканцем печерної обителі був Св. Антоній. Замолоду він відвідав Константинополь, а на Святому Афоні прийняв чернечий постриг і ім'я Антоній. У 1013 p., повертаючись з Афонських гір у Київ, Антоній деякий час проповідував християнство серед тиверців, для чого обрав собі за житло тріщину у білосіжній вапняковій скелі над Лядовою. З того часу вирубана Св. Антонієм Печерським келія досі носить його ім'я і є місцем паломництва (разом із святим Антонієвим джерелом).

Лядовський монастир складається з трьох печерних церков - Усікновіння глави Св. Іоанна Предтечі, Св. Параскеви-П'ятниці та Св. Антонія Печерського - й ряду печерних келій, гробниць і ніш господарського призначення.

Літописні згадки про монастир у Лядові доволі скупі. Відомо, що його ченці благословляли прихід у 1159 р. на Пониззя народного улюбленця князя-ізгоя Івана Берладника, який вивільнив народ від важких поборів галицьких бояр. У 1241 р. під час навали орди хана Батия придністровську печерну обитель спіткала та ж доля, що й Печерську лавру Києва. За князювання Коріатовичів у сплюндровану обитель повернулися православні монахи. Після численних татарських спустошень краю та турецького панування на Поділлі у спорожнілі печери монахи повернулися аж на початку XVIII ст. У печерній обителі облаштувалися ченці Василіянського чину. Російська влада розігнала Василіянський Лядовський монастир у 1745 р. Невдовзі уряд переселяє сюди кілька православних монахів, і Лядовський монастир вкотре відроджується.

У 1929 р. більшовики підірвали церкви монастирського комплексу, а найцінніше майно розікрали та попалили. Відновлення обителі розпочалося з 1998 p., коли сюди переселилася група ченців з Почаївської лаври на чолі з ієромонахом Антонієм.

Багату спадщину обороних середньовічних монастирів зберегла історична Волинська земля. Серед кількох десятків



338



древніх обителей краю виділимо найвідоміші серед паломників та туристів монастирі: Межиріцький, Зимненський, Корецький, Дерманський, Бердичівський та Почаївський.

Свято-Троїцький Межиріцький монастпир-фортеця XV- XVII ст. у Межирічі на Рівненщині розташований неподалік (за 4 км) середньовічної столиці Волинського краю - Острога - резиденції можновладних князів Острозьких. Закладено його було на мисі, утвореному злиттям річок Вілії і Світеньки, очевидно, ще в давньоруські часи. Муровану обитель закладено за князів Федора чи Василя Острозького на початку XV ст.

Монастир складається з п'ятиглавої хрестовокупольної Свя-то-Троїцької церкви, двох корпусів келій, господарських корпусів і надбрамної дзвіниці. По периметру його оточують товсті стіни з рядом бійниць та могутні триповерхові кутові башти з гарматними амбразурами й бійницями для мушкетів і рушниць. Свято-Троїцька церква також пристосована для оборони шляхом прибудови потужних контрфорсів та парапетів з бійницями, її архітектура органічно поєднує традиції давньоруських храмів та елементи готики й ренесансного декору. Корпуси келій прилягають до кам'яних оборонних башт.

На початку XVII ст. з переходом останнього представника роду Острозьких, краківського каштеляна Януса, у католицизм, обитель прибирають до рук католицькі ченці ордену францисканців. Вони переобладнують церкву на костел, будують корпуси келій, зміцнюють оборонні башти. Однак, у 1866 р. російський уряд розганяє францисканців, а обитель повертає православним монахам. У 1946 р. радянська влада закрила монастир, і лише після її падіння обитель вкотре "ожила".

Свято-Троїцький Корецький монастир-фортеця XV-XVII ст. розташований на Рівненщині у Коріці. Первісно це була фортеця з мурованими із каменю стінами й баштами, у подвір'ї якої стояла дерев'яна церква Святої Трійці. Монастир відкрито тут у 1620 р. власником міста Карлом Корецьким.

Монастир складається з тринефної Свято-Троїцької церкви, довкола якої розміщені двоповерхові корпуси келій з трапезною та триярусна дзвіниця.

Від початку XVII ст. тут порядкували францисканці. З 1830 р. російська влада розігнала їх, а обитель перепрофілювала на православний жіночий монастир. У ньому похована меценатка Анна Оленіна Андро, в яку був пристрасно закоханий російський поет


339

О. С. Пушкін. Після падіння радянського режиму з 1990-х pp. жіночу обитель відроджено.

Бердичівський монастир фортеця ордену капуцинів - це кращий середньовічний оборонно-сакральний архітектурний ансамбль Житомирської області.

Монастир-фортеця височіє на Замковій горі - скелястому мисі над Гнилоп'яттю - прямо в центрі сучасного Бердичева.

Фортецю на Замковій горі в XIV-XV ст. заснували лицарі Великого князівства Литовського Тишкевичі. Розквіт Бердичева припав на початок XVII ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. Він відбудував замок, знищений навалою кримських татар, під час якої сам потрапив у полон. Пізніше, на знак подяки Богові за своє визволення, київський воєвода заснував у замку монастир. Туди були запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кар-мель у Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Я. Тишкевич власноруч вписав у 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

Брати чернечого ордену кармелітів, створеного у XI ст. під час хрестових походів, були призвичаєні до зброї навіть краще, ніж до справ молитовних. Вони заходилися розбудовувати фортецю на справжнісінький замок на зразок замку Великого магістра іоанітів на Мальті. Тож на початку XVIII ст. монастир являв собою першокласну фортецю із непробивними для артилерії стінами, кам'яними баштами з бійницями для перехресного обстілу з гармат і ручної вогнепальної зброї, валами-бастіонами, оснащеними далекобійними гарматами. За стінами замку постійно перебував численний міський гарнізон, у підземеллях зберігалися значні запаси зброї, гарматних ядер, пороху і продовольства. На озброєнні "чернечої обителі" числився арсенал із шестидесяти гармат. Досі у товщі Замкової гори під баштами й костелом монастиря збереглася розгалужена мережа просторих кам'яних сховищ-казематів, катівень й в'язничних "мішків" та справжній лабіринт заплутаних підземних ходів.

Отцям кармелітам знадобилося всього 8 років (1634-1642 рр.) на те, щоб вибудувати таку твердиню. З нагоди освячення монастиря у 1642 р. київський воєвода Я. Тишкевич подарував Кармелітам родинну реліквію - коштовну ікону Богородиці



340 Розділ 5

роботи візантійських майстрів. Невдовзі ікона Бердичівської Матері Божої прославилася як чудодійна і стала об'єктом паломництва прочан-католиків з усієї Речі Посполитої. За чудотворною силою її прирівнювали до образу Ченстуховської Матері Божої (теж, до речі, роботи візантійських іконописців Східної церкви), яку в XIV ст. польський князь Опольський вивіз у Ченстухово з давньоруського стольного граду Белза.

Упродовж буремних XVII-XVIII ст. Бердичівський мона-стир-фортеця витримав кільканадцять облог. Зокрема, у 1768 р. твердиня зуміла вистояти під шквалом артилерійських обстрілів і запеклих штурмів російських військ генерала М. Кречет-нікова, який упродовж трьох тижнів намагався "викурити" звідти загін барських конфедератів на чолі з Казиміром Пулав-ським. Від тієї облоги в цегляній кладці головних воріт досі залишилися окремі чавунні гарматні ядра, що застрягли там під час обстрілу монастиря.

У 1739 р. збудували величний бароковий "верхній" храм Богородиці. Автором проекту був комендант Кам'янець-Поділь-ської фортеці, голландець за походженням і архітектор за покликанням Ян де Вітте. За бажанням старійшин католицької общини Бердичева та братїї монастиря він зробив святиню подібною до костелу Св. Юра у Львові. Інтер'єри храму були оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом "al fresco". Розписував храм італійський іконописець Фрідеріче Веніаміно (пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври). Після освячення у 1754 р. у храм було перенесено чудодійну ікону Бердичівської Матері Божої, і він став найбільшим центром католицького паломництва в Україні.

Після окупації Української Народної Республіки армією більшовицької Росії монастир було розграбовано, а коштовна ікона назавжди зникла. Однак, після падіння радянського режиму іконописцями було відтворено точну копію славнозвісного образу. У 1998 р. її було освячено й короновано Папою Римським Іоанном Павлом II та передано назад у "верхній" монастирський костел, де з того часу знову притягує тисячі паломників Санк-туарій Божої Матері Бердичівської.

Свято-Успенська Почаївська лавра - найбільша православна паломницька святиня Волині, Галичини, Поділля, Білорусі й Молдови, друга за значущістю релігійна святиня україн-



фортеці, замки і монастирі як краезнавчо-туристичні об'єкти



341



ського народу. Лавра знаходиться на півночі Тернопільської області в межах історичного Волинського краю. Разом із пам'ятками сусіднього (24 км) Кременця, Почаївська лавра входить у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник (рис. 5.31):



Рис. 5.31. Свято-Успенська Почаївська лавра

Почаївська лавра височіє на високій Почаївській горі, що панує над всією околицею більш ніж на 75 м. Позолочені куполи дзвіниці і лаврських храмів в ясну погоду видно з відстані до ЗО км. Гору з трьох боків оточує містечко Почаїв. ,

В архіві Почаївської лаври збереглася рукописна "Книга позовів і документів" за 1661 р., в якій стверджується, що кілька монахів Києво-Печерської лаври оселилися тут ще в 1240 р. після сплюндрування Києва ханом Батиєм. У народній пам'яті закарбувався переказ про те, як на Почаївській горі в часи монгольської навали двом ченцям і пастуху Івану Босому явилася Божа Матір у вогненному стовпі. На скелі, де ступила Пречиста, відбилася її стопа, з якої заструменіло святе цілюще джерело. Монастир збудовано на скелі, води поблизу нема, тому поява її ступні - справжнє диво. Відтоді Почаївська гора з укріпленим монастирем на вершині в усі часи служила символом опору



342 Розділ 5

українського народу насильницькому окатоличенню "вогнем і мечем", яке несли з собою зверхні польські магнати-"місіо-нери".

Перші документальні відомості про монастир "грецького обряду" в Почаєві є в грамоті польського короля Сигизмунда І (1527 р.)> Де він характеризується як дуже шанований у народі, стародавній і славний.

У 1597 р. українська дідичка Анна Гойська дарувала монастиреві маєтності й свою чудотворну ікону Божої Матері, згодом названу Почаївською. Цей образ став головною святинею лаври і відтоді глибоко шанується українським народом. Ікону створено на Афонській горі у XIII-XIV ст. на замовлення константинопольської патріархії. З нею грецький митрополит Неофіт у 1559 р. прибув з Візантії в Україну для збору пожертв на відбудову патріаршого престолу, сплюндрованого турками. У віддяку за щедрі пожертви Анни Гойської митрополит благословив її цією іконою, і вона залишилася у маєтку Гойських. У замковій каплиці Гойських образ перебував понад ЗО років, причому за цей час перед ним відбулося декілька чудесних зцілень. Анна ж після прозріння перед іконою її сліпого від народження брата Пилипа Козинського була глибоко вражена цим дивом і, вважаючи себе негідною одноосібно володіти такою іконою, передала її сусідньому Почаївському монастиреві. Тоді ж вона зробила і так званий фундушевий запис, щедро обдарувавши обитель великими земельними маєтками і щорічними пожертвами.

Невдовзі в монастир прибув той, хто прославив його - преподобний Іов Почаївський, у миру - Іван Залізо. Десятирічним хлопчаком він вступив до Угорницького монастиря, рано прийняв чернечий постриг, а в ЗО років, як і належить за православними канонами, був висвячений на ієромонаха. Чутки про його чернечі подвиги досягли можновладного володаря Волинського краю - православного князя Костянтина Костянтиновича Острозького. Це він був натхненником та фундатором першої повної друкованої Біблії церковно-слов'янською мовою, яка побачила світ у 1581 р. А через рік після цієї події преподобний Іов на запрошення князя прибув на Волинь, у Дубно, до Чес-нохресного монастиря, яким і керував протягом двадцяти років.

Після смерті ясновельможного князя отець Іов, "утікаючи від людської слави і бажаючи мати славу єдино від тайновидця



фортеці, замки і монастирі як краезнавчо-туристичні об'єкти 343

Бога", як згодом писали його сучасники, потайки залишив Дубно і подався на Почаївську гору. Братія обрала його ігуменом-настоятелем монастиря

Отець Іов реформував Почаївський монастир із пустельно-скитського (коли монахи жили в окремих печерних келіях і збиралися разом лише в церкві на службі Божій) на спільно-житійний за уставом Студитського монастиря в Константинополі. Це означало, що встановлювався чіткий порядок щоденного життя братії із призначенням кожному ченцеві праці в церкві та в монастирському господарстві, а також запроваджувалися постійні богослужіння. За преподобного Іова у 1649 р. коштом місцевої православної шляхти, переважно родини Домашевських, було збудовано велику муровану Троїцьку церкву в стилі українського бароко.

Преподобний Іов залишив послідовникам і нащадкам досконалий взірець сполучення християнського аскетизму із суспільним служінням. З одного боку, він часто зачинявся у тісній кам'яній печері-келії, де протягом трьох днів, а то й цілого тижня "мав за їжу лише сльози" і молився за світ. З другого боку, полум'яні антиуніатські й антипротестантські проповіді отця Іова, його активна участь у соборах Української православної церкви викликали повагу до нього навіть у недругів України та українського православ'я.

Іов Почаївський упокоївся у столітньому віці 28 жовтня 1651 р. і невдовзі церквою був канонізований (прилучений до лику святих). Його нетлінні мощі донині покояться біля його тісної печерної келії.

Почаївський монастир витримав чимало облог. Зокрема, за царювання польського короля Яна Собєського (1674-1696 pp.), У розпал Збаражської війни з турками влітку 1675 р. татарські полки з трьох боків обложили Почаївську лавру. З фортифікаційної точки зору тогочасні невисокі укріплення монастиря давали татарам сподівання на легке здобуття й пограбування обителі. Зі сходом сонця 23 липня 1675 р. татари ринулися на приступ монастирських стін. За переказами, у ту ж хвилю ігумен закликав усю братію, яка зібралася в соборі Успіння Пресвятої Богородиці, до палкої молитви. І з першими словами акафісту Пресвятій Богородиці над Почаївською лаврою з'явилася Мати Вожа у супроводі сяючого війська небесних ангелів з оголеними Мечами в десницях. Татар охопило сум'яття, вони розгубилися



344



і почали задкувати геть від лаври, деякі сміливіші вояки стали стріляти в небесне воїнство, але пущені в небо стріли негайно поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Тоді серця татар скував жах. У сліпій паніці ординці кинулися втікати, кінні під час хаотичної втечі топтали, калічили й убивали пішців. Окрилені появою Пресвятої Богородиці - небесної опікунки святині - захисники монастиря кинулися навздогін ординцям і захопили багатьох татар у полон. Чимало полонених татар, які стали свідками небесного дива, згодом прийняли християнську віру і залишилися в монастирі назавжди.

З 1720 р. розпочався греко-католицький період в історії По-чаївської лаври. Тих ченців, котрі не побажали прийняти унію, прогнали геть, натомість в обителі облаштувалися ченці греко-католицького василіянського чину. Справжнім меценатом монастиря у цей період став вельможний граф Микола Потоць-кий. Найперше він добився визнання Почаївської Матері Божої всім католицьким світом - Римський Папа Климент XIV коронував ікону золотими діадемами. А сам монастир коштом М. По-тоцького було суттєво розбудовано. Посеред обителі постав головний храм - величний бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці (висота - 56 м, довжина - 54 м, ширина - 40 м) - який однак абсолютно не вписався в архітектурні канони Східної церкви й довгі десятиліття сприймався прочанами суто як чужинецький костел. Адже при його будівництві німецький архітектор Готфрід Гофман керувався рідними для нього протестантськими костелами в стилі пізнього центральноєвропейського бароко (скажімо, лише з 1831 р. після повернення лаври у православ'я в Успенському соборі нарешті з'явився іконостас, тоді ж інтер'єр собору розписали згідно з канонами Східної церкви).

У 1831 р. російська влада повернула монастир православним, у 1833 р. російський синод надав монастиреві статус Лаври. З другої половини XIX ст. архітектурний ансамбль обителі набуває сучасних рис, старі укріплення й чернецькі корпуси реконструюються, частково розбираються, постають нові споруди: 65-метрова лаврська дзвіниця, архієрейський будинок, надбрам-ний корпус, друкарня. Формування монастирської обителі завершилося спорудженням Троїцького собору (1906-1912 pp., архітектор О. Щусів).


345

Основні об'єкти туристично-паломницького огляду в Почаїв-ській лаврі:

o Скеля з відбитком стопи Пресвятої Богородиці і цілющим джерелом. Святиня українського народу - об'єкт масового міжнародного паломництва.

o Чудотворна ікона Почаївської Богоматері. Створена в XV ст. болгарським ченцем-маляром. Має коштовну золоту раму, щедро інкрустовану діамантами й рубінами. Ікона є святинею українського народу й об'єктом масового міжнародного паломництва.

o Печерна церква преподобного Іова. У викутій Іовом печері, в якій він тижнями усамітнювався для молитов, нині зберігаються нетлінні мощі святого. Об'єкт масового релігійного паломництва.

o Комплекс середньовічних монастирських укріплень. Зокрема, варто ззовні оглянути похилі кам'яні стіни з могутніми контрфорсами.

o Монастирський комплекс з корпусами келій, архієрейським будинком (1825 р.) та іншими житловими і господарськими будівлями.

o Успенський собор XVII cm. Дзвіниця Успенського собору триярусна, заввишки 65 м (за висотою - третя в Україні після дзвіниць Києво-Печерської лаври та собору Св. Софії), її видно при під'їзді до Почаєва за 32 км. На верхньому ярусі дзвіниці знаходяться дзвони-куранти. Вага найбільшого дзвону становить 11,5 т.

o Троїцька церква (1649 р.) і Троїцький собор (1906-1912 pp.).

o Дерев'яна Покровська церква 1643 р. - пам'ятка давньоукраїнського сакрального зодчества. Знаходиться в центрі Почаєва.

Нині Почаївська лавра є всесвітньо відомим центром паломництва. На прощу у лавру в дні святкувань Успіння Богородиці (28 серпня) і преподобного Іова (10 вересня) сходяться християни з усієї України, а також з Молдови, Румунії, Білорусі й Російської Федерації. При лаврі діє готель для прочан.

Києво-Печерська лавра - це основна національна святиня українського народу, що має офіційний статус Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (рис. 5.32):



Рис. 5.32. Києво-Печерська лавра

Першим документально відомим печерним самітником київських круч був Іларіон - пресвітер церковці Святих Апостолів у Берестові (заміській резиденції київських князів), з 1051 р. - перший українець, висвячений у сан київського митрополита, автор легендарного "Слова про Закон і Благодать". Саме Іларіон ще за бутності своєї пресвітером викопав у кручі для себе печеру й усамітнювався у ній для молитов й посту.

Цю печеру обрав місцем свого перебування преподобний Ан-тоній (уродженець Любеча на Чернігівщині) після повернення у Київську Русь з Афонського монастиря Візантії. Ще юнаком Антоній став послушником одного з монастирів Києва. Однак, після смерті в 1015 р. КНЯЗЯ Володимира Великого й початку міжусібної боротьби за київський престол між його синами Антоній подався з Києва у Грецію. На горі Афон Антоній прийняв чернечий постриг і одержав благословення для упорядкування й примноження чернечого життя на руських теренах. Балагурно-життєрадісне чернецтво тодішніх київських монастирів вразило афонського аскета, тож він оселився подалі від гамірної столиці. Невдовзі слава про аскетичного пустельника поширилася і до нього приєдналися ще 12 богобійних самітників. Вони заклали Дальні печери, обладнали першу печерну церковцю. Звідси й походить назва монастиря - Печерський. Ігуменом над ними Антоній призначив Варлаама (сина родовитого київського боярина), відтак перебрався на протилежний північний схил яру, викопав там для себе нову печеру й усамітнився в ній. З цієї печери починається історія заснування Ближніх печер.

З ласки київського князя Ізяслава у володіння монахів перейшло все плато між яром і Берестовим (так звана Верхня лавра). Тут вони заклали дерев'яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці і перебралися у наземні келії. А в печерах продовжували перебувати лише окремі відлюдники, в них у спеціальних камерах-криптах почали ховати усопшу братію (тут, для прикладу, можна побачити раки з мощами билинного Іллі Му-ромця чи славетного Нестора Літописця). Невдовзі князь Ізя-слав попросив преподобного Варлаама очолити новозбудований монастир Св. Димитрія Солунського (християнське ім'я князя Ізяслава - Димитрій, тож цю обитель він зрубав на честь свого святого покровителя). А другим ігуменом Печерським став преподобний Феодосій (уродженець Василькова на Київщині). Через бідну зовнішність він не був прийнятий у жодному зі столичних монастирів і прихисток знайшов лише в заміській обителі печерних самітників, де став учнем і сподвижником преподобного Антонія.

За ігуменства преподобного Феодосія Печерський монастир перетворюється на центр духовного життя Київської Русі. З його стін вийшло близько ЗО єпископів, запрошених очолити високі церковні кафедри в удільних столицях Русі. Печерські ченці стають засновниками й ігуменами десятків нових монастирів, вони запрошувалися в якості духівників і вчителів богослов'я в усі князівські родини.

Києво-Печерський монастир вперше згадується під 1051 р. У "Повісті врем'янних літ", укладеній преподобним Нестором Літописцем на підставі компонування давніших писань і усних переказів язичницької доби (в тому числі Літопису Аскольда). Монастир стає центром давньоукраїнського літописання (одну лише "Повість..." кількаразово редагували відповідно до династично-політичних уподобань тогочасних київських володарів та формування канонів церковно-слов'янської історії). Тоді ж у монастирських стінах формуються канони давньоруського сакрального зодчества, малярства, медицини, філософії тощо.

На землях, подарованих лаврі князями, в Берестовому у 1070-ті pp. починається інтенсивне кам'яне будівництво. На початку XIII ст. воно завершується створенням величного архітектурного ансамблю. На той період було зведено Успенський собор (1073-1089 pp.) - головний храм монастиря, Троїцьку надбрамну церкву, Трапезну і кам'яні мури зі стрільницями навколо Верхньої лаври. Ченці перебиралися жити в наземні келії, а печери перетворилися на місце поховань.

В епоху Київської Русі монастир був не тільки релігійним центром, активним провідником християнської релігії, а й значним осередком давньоукраїнської культури. У ньому жили й працювали відомі письменники-літописці, художники, лікарі, зодчі. Серед них - засновник-укладач "Повісті врем'янних літ" Св. Нестор, літописці Іаков, Никон, Іоанн, перші автори "Патерика" Симон і Полікарп, лікарі Агапіт, Даміан тощо.

Найбільшого спустошення монастир зазнав у 1240 р. під час взяття Києва монголо-татарськими полчищами хана Батия. Вдруге монастир був сплюндрований у 1482 р. під час нападу на Київ кримсько-татарського хана Менглі-Гірея.

Проте, лавру кожного разу відбудовували відповідно до нових естетичних уподобань. Наприкінці XVII ст. почався останній етап кам'яного будівництва, який завершився у 1760-х pp. створенням унікального архітектурного ансамблю в стилі бароко. Майже в такому вигляді він і зберігся до нашого часу.

Ще з XII ст. монастирськими літописцями були описані житія Печерських Святих XI-XII ст. У XV ст. на основі цих житій склалася "Книга Святих Отців Печерських", більше відома як "Патерик Печерський" - цінне джерело з історії, філософії й духовної культури України давньоруського періоду.

З 1596 р. обитель очолює боротьбу проти насильницького покатоличення українського народу, розвиває активну просвітницьку діяльність.

У 1632 р. печерського архімандрита преподобного Петра Могилу висвячено у сан митрополита Київського (зі збереженням лаврського настоятельства). Його подвижницькою працею в умовах жорсткої експансії католицизму й уніатства було зміцнено позиції українського православ'я. У Києві митрополит відкрив


349

духовну школу, що згодом "виросла" у Києво-Могилянську академію - перший університет України західноєвропейського взірця. У 1643 р. П. Могила канонізував похованих у печерах чорноризців. їхні тіла були проголошені "святими мощами печерських угодників". З цього часу печери лаври перетворюються на об'єкт масового релігійного паломництва (загалом, у печерах знайдено 118 поховань, 49 з них домонгольського періоду). Того ж року печерська друкарня для всіх православних видає "Правило молебне до Преподобних Отців наших Печерських і усіх Святих, слава яких у Малій Русі просяяла, певає-моє, коли і де хто ізволить".

У 1627 р., зусиллями П. Могили, з монастирської друкарні виходить перший український тлумачний словник "Лексикон славеноруський", у 1635 р. - перше друковане видання "Патерика Печерського". У подальші роки для контраргументації католицьким місіонерам (отцям домініканам, кармелітам, єзуїтам та ін.), які наводнили Україну, тут друкується польською мовою "Патерикон" та "Опис землі чудес, як у самому Печер-ському монастирі, так і в обох святих печерах" ("Тературги-ма") з розповіддю про чини печерських монахів, чудеса, які творять їхні мощі у Ближніх і Дальних печерах та першими картами цих підземель. А в 1674 р. з монастирської друкарні виходить "Синопсис" - перший підручник української історії.

У 1688 р. Печерський монастир першим на теренах колишньої Русі набуває статусу Лаври. Київська митрополія Української православної церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху, у XVII ст. охоплювала територію сучасних Правобережної України, Білорусі й Литви (православні землі Речі Посполитої). У період національного відродження XVI- XVII ст. у лаврі творили видатні діячі української культури Єлисей Плетенецький, Памво Беринда, Захарій Копистенський, Іов Борецький, Петро Могила, Опанас Кальнофойський, Іно-кентій Гізель тощо.

У 1698-1701 pp. на кошти гетьмана І. Мазепи навколо Верхньої Лаври було збудовано кам'яні фортечні мури, що відповідали всім вимогам тогочасного рівня військово-інженерного зодчества. Кам'яні стіни з бійницями замінили благенькі старожитні дерев'яні частоколи і цегляні стіни, закладені ще в давньоруські часи, що вже не давали надійного захисту під час Ворожих навал. Загальна довжина оборонних стін сягала 1190 м, товщина - близько 3 м, висота - до 7 м. По периметру монастирського подвір'я вздовж усіх стін, на висоті трьох метрів від землі тягнувся поміст для стрільців у вигляді аркади, а над помостом у стіні - ряд стрільниць для стрільби з рушниць. Згодом ці масивні мури стали складовою частиною Печерської (Київської) фортеці (рис. 5.33), спорудженої в 1701 - 1723 рр. як опорний пункт російського царя Петра І у масштабній війні зі шведським королем Карлом XII. У ній тривалий час перебували київська адміністрація й міський гарнізон.


Рис. 5.33. Київська фортеця, XVIII ст.

На кутах фортечних стін монастиря збереглося чотири башти: Св. Іоанна Кущника, Св. Онуфрія, Часова та Малярна. Над одними з шести воріт монастиря-фортеці - Економічними (виходять на Соборну площу) - гетьманом І. Мазепою у 1696- 1698 pp. було збудовано п'ятиглаву Всіхсвятську церкву - перлину української архітектури стилю козацького бароко XVII ст. У заглибині північної стіни церкви викарбувано геральдичний щит її фундатора І. Мазепи.

З 1926 р. архітектурний комплекс лаври став державним історико-культурним заповідником, а монастир у 1928 р. закрито. З 1930 р. тут розміщені найбільші музеї Києва та України. З 1942 р. до 1961 р. зусиллями архієпископа Давида Абашидзе діяльність монастиря було відновлено (Д. Абашидзе відомий також тим, що під час його інспекційної перевірки Тифліської духовної семінарії з лав її спудеїв було виключено Й. Джуга-швілі - майбутнього радянського вождя Сталіна).

Комуністичні репресії і гоніння лаврського духовенства тривали аж до падіння радянського режиму. Тож лише з 1988 р. територія Дальніх, а з 1990 р. і Ближніх печер знову перейшла до діючого чоловічого монастиря Української Православної Церкви Московського патріархату, тут відкрито духовні семінарію й академію. Щодня о 6.00 та 9.00 у лаврі служиться ранкова літургія, а з 17.00 - вечірня служба. Відправляються літургії й акафісти і в підземних храмах лаври.

Територія заповідника площею 26 га міститься в південно-східній частині Києва. Вона має горбисту поверхню з двома плато і кількома терасами. На верхньому плато розташовані пам'ятки давньоруської культури, а також унікальні споруди XVII- XVIII ст. Це так звана Верхня лавра. її територію оточують фортечні мури з чотирма кутовими баштами і трьома брамами. На території Нижньої лаври знаходяться будівлі українського зодчества XVII-XVIII ст. Загалом, на території лаври налічується 102 кам'яні споруди, визнані пам'ятками архітектури. Серед них, зокрема, такі: Печери Дальні та Ближні, Успенський собор, Аннозачатіївська церква, Всіхсвятська церква, церква Різдва Пресвятої Богородиці, Трапезна церква, Троїцька над-брамна церква, Хрестовоздвиженська церква, Церква Спаса на Берестові, Микільський монастир, Головна дзвіниця, дзвіниця на Дальніх печерах, келії ченців, Митрополичі покої (музей декоративного мистецтва), Ковніровський корпус (золота скарбниця), друкарня (музей книги), башта Св. Іоанна Кущника з амбразурами для гармат (XVII ст.), фортечні мури XVII ст., стіна Дебаскета.

Основу сучасного монастиря утворюють лабіринти Ближніх і Дальніх печер (загальна довжина сягає близько 900 м, глибина - від 5 до 20 м). На початку XI ст. печери використовувалися ченцями як житло, тут вирубано келії і підземні церкви для молитв. У XIX ст. у зв'язку з масовим відвідуванням печер



прочанами з усього світу лаврські підземелля було упорядковано: підлоги вимощені чавунними плитами, стіни укріплені цегельною кладкою, поштукатурені, в окремих місцях розписані.

Дальні (Феодосієві) печери вважаються найдавнішими, закладеними на початку X ст. братчиками-першооселенцями. Вони набагато глибші та довші (383 м), ніж Ближні, і розташовані частково під монастирським садком, частково - під самим монастирем. Найдовше відгалуження - Варязькі печери - тягнуться далеко у південно-східний бік від монастиря. Дальні печери мають два входи - східний (з боку Дніпра) та західний (з боку Аннозачатіївської церкви). У Дальніх печерах розміщені три підземні церкви: Різдва Пресвятої Богородиці, Фео-досіївська та Благовіщення Пресвятої Богородиці. Найбільша з них - Феодосіївська, у ній знаходиться найдавніший чотириярусний іконостас, прикрашений рослинним орнаментом. Також тут в окремій ніші є мироточиві глави - одне з див Печер-ської лаври. Одна з глав, за переказом, належить учневі Апостола Петра - Св. Климентові Римському.

До відкритих для паломників лабіринтів Дальніх печер прилягають так звані Варязькі підземелля довжиною 172 м. Тут ще з часів Аскольда і Діра, ймовірно, була стоянка розбишацьких варязьких дружин, що плавали Дніпром "із варяг у греки" (назва приліпилася до печер після того, як у кінці XI ст. ченці знайшли тут схований варягами скарб золотого і срібного посуду та коштовностей). Окремі дослідники припускають, що тут до хрещення Русі існував язичницький центр київських полян, а згодом - варязька поганська божниця.

Історія Ближніх (Антонієвих) печер починається з печери, викопаної преподобним Антонієм собі на усамітнення після того, як він упорядкував чернече життя на київських кручах й призначив братії першого ігумена. Довжина Ближніх печер становить 293 м. В їхніх стінах викуто келії, ніші для поховань та аркасолії, заглиблені у стіни на 0,5 м, близько 2 м довжиною та 1 м висотою. Діє три підземні церкви - Введенська, Варла-амівська та церква Св. Антонія Печерського - збереглася келія отця Антонія, в якій він упокоївся в 1073 р.

Крім Ближніх, Дальніх і Варязьких печер під усією лаврою існує безліч інших підземель господарського (льохи, підвали), оборонного (потайні ходи під фортечними стінами) і протизсувного значення (водовідвідні штольні).


353

Головне місце в архітектурному ансамблі Києво-Печерського монастиря займає Успенський собор 1073-1078 рр. За легендою, місце для майбутнього собору вказав ігумену Феодосію сам Господь, позначивши його вогнем та росою. Наріжний камінь храму власноручно заклали у 1973 р. Великий київський князь Святослав та його варязький воєвода Шимон на віддяку за врятування свого життя у погромі руського воїнства в битві з половцями на Альті у 1068 р.

Божим знаменням-осторогою для Київської Русі, затопленої кров'ю братовбивчої князівської міжусібної боротьби, став сильний землетрус 1230 p., який зруйнував наріжну південну стіну головного собору золотоверхої руської столиці. Однак, ні це знамення, ні кривавий погром руських військ у битві на Калці не консолідували князів Київської Русі (рівно за десять років після першої руїни Успенського собору у 1240 р. внаслідок монго-ло-татарської навали на руїну перетворилася вся Київська Русь).

Успенський собор служив усипальницею київських князів, литовської та української шляхти, багатьох церковно-політичних діячів України. Тут поховані сестра Володимира Мономаха Євпраксія Всеволодівна, митрополит Петро Могила тощо. Під час татарських навал XIII-XIV ст. і пожеж (зокрема 1718 р.) собор неодноразово плюндрувався, та його знову відбудовували в оновлених архітектурних формах. З 1929 р. у соборі діяв музей. Успенський собор було підірвано енкаведистами у 1941 р. під час здачі Києва фашистській армії. Відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми у 1997-2000 pp. Успенський собор наново відбудовано й освячено.

Троїцька надбрамна церква - ще один збережений давньоруський храм лаври, збудований над головною лаврською брамою у 1106-1108 pp. Засновником храму є син чернігівського князя Святослав Давидович (сучасні інтер'єри храму були розписані та декоровані у стилі українського бароко київськими майстрами XVIII ст.).

Поряд з Успенським собором у центрі Соборної площі височить Велика лаврська дзвіниця, зведена у 1731 - 1744 рр. за проектом архітектора І. Г. Шеделя на місці колишньої дерев'яної, яка згоріла під час пожежі 1718 р. Висота її сягає 96,52 м (на той час вона була найвищою спорудою Східної Європи). Поєднала в собі стилі бароко й класицизму. На четвертому ярусі 12 Туристичне краєзнавство



354



дзвіниці з 1744 р. встановлені куранти, у 1903 р. їх замінено новими, зробленими за зразком курантів московського кремля, які досі видзвонюють щокожну чверть години. Дзвіницю увінчано рядом дзвонів, у тому числі трьома найважчими вагою 343, 201 і 199 пудів (відлиті, відповідно, у 1825 p., 1719 p. і 1810 р.) та 8 малими.

Печерська лавра має кілька входів. У Верхню лавру ведуть Святі ворота й Економічні ворота; у Нижню - Західні і Східні. А між собою Верхня і Нижня частини монастиря з'єднані Печерними вратами. На лаврських стінах пообіч Святих воріт зображені два сонми Святих, які складають Собор Печерських Святих.

Поза межами лаврських стін є ще одна древня святиня - кам'яний храм Преображення Господнього, більше відомий як Спас на Берестові. Саме тут була заміська князівська резиденція (у 1015 р. у ній почив Св. Равноап. князь Володимир Великий). Церква Святих Апостолів (у якій служив Іларіон) не збереглася, та в 1113-1125 рр. на її місці звели Спаський храм (тоді він був у два рази вищий і довший за нинішній). При ньому існував окремий чоловічий монастир. У 1158 р. тут був похований засновник Москви і палій Києва князь Юрій Довгорукий. У 1240 р. церкву зруйнували монголи. Але в 1640-1642 р. П. Могила відбудував храм. У його інтер'єрі збереглися фрагменти фресок XII ст., а серед пізніх розписів є ктиторський портрет митрополита П. Могили.

З огляду на виняткову історико-культурну цінність архітектурного ансамблю лаври, 14-та сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітніх культурних та природних надбань (Канада, м. Банф) 7-12 грудня 1990 р. визнала Києво-Печерську лавру пам'яткою світового значення.

До складу заповідника ввійшли музеї Книги і друкарства України, Українського народного декоративно-прикладного мистецтва України, Театрального, музичного та кіномистецтва України, Історичних коштовностей та Державна історична бібліотека.

Ровесниками Києво-Печерської лаври є оборонно-сакральні ансамблі древнього Чернігова. Вони утворюють Національний архітектурно історичний заповідник "Чернігів стародавній".

Основна частина пам'яток архітектури заповідника "Чернігів стародавній" знаходиться у старій частині міста, яка розташова-


355

на на березі Десни і називається "Вал". Це князівський дитинець стародавнього Чернігова, розбудований на справжній замок князем Мстиславом; у XVII-XVIII ст. Вал був козацькою фортецею. З того часу вздовж Валу на чатах завмерли козацькі гармати.

Розквіт Чернігова пов'язаний з князюванням славетного Мстислава Володимировича, який успадкував риси свого легендарного діда Святослава. За Мстислава Чернігів став столицею всього давньоруського Лівобережжя від Оки на півночі до чорноморської Тмутаракані на півдні. Тоді ж у Чернігові постали величні давньоруські храми. Мстислав та його дружина Ана-стасія залишили після себе Спасо-Преображенський собор - це найдавніший християнський храм Київської Русі, що зберігся до нашого часу (заснований у 1030 р.). П'ятиглавий храм зведено грецькими зодчими у візантійському стилі. У ньому поховано Мстислава Володимировича і княгиню Анастасію, князів Святослава Ярославовича, Ізяслава і, ймовірно, Ігоря Святославовича - головного героя епічного "Слова о полку Ігоревім". Родовою церквою-усипальницею чернігівських князів Свято-славовичів є одноглавий Борисоглібський собор, побудований у 1123 р. князем Давидом Святославовичем.

Духовно-історичним осередком міста є Болдині гори, що піднімаються над заплавою Десни на висоту до 35 м і охоплюють її широкою дугою. Болдині гори ще в язичницькі часи використовувалися в сакральному значенні. Тут до наших днів зберігся один з найбільших давньоруських некрополів, який нараховує понад 200 поховальних насипів. Перші з'явилися ще в IX ст. Найбільші - Гульбище і Безіменний - легендарні. З курганом Гульбище пов'язана легенда про богатиря, який став прообразом билинного Іллі Муромця. Підставою для цього стали результати розкопок цього кургану. У ньому археологи виявили найбільший з відомих нині давньоруських мечів, а також інші обладунки надзвичайно великих розмірів. З Болди-них гір відкривається краєвид заплави Десни і Святого гаю з озером, в якому наприкинці X ст. охрестили чернігівців.

На початку XI ст. Чернігів стає значним релігійним центром Київської Русі. У 1069 р. сюди прибув засновник Києво-Печерської лаври чернець Антоній і створив на південній околиці міста підземний монастир. Ця обитель спочатку іменувалась Болдинським монастирем, тепер - Іллінським монастирем.

У печерах, названих ім'ям Антонія, кожен монах жив усамітнено у своїй печерці. На загальну молитву вони сходилися у підземну церкву Похвали Богородиці. Через деякий час біля печер спорудили невелику Іллінську церкву. Загальна довжина досліджених археологами Антонієвих печер складає 350 м. Підземний комплекс включає в себе декілька галерей, каплицю і три церкви. Ці храми слід відзначити окремо. Адже печерна церква Св. Феодосія XII-XVIII ст. - це найбільша підземна церква України. А так звана Печера Духів - це одна з перших підземних церков України, що збереглася у цілковито незміне-ному стані до наших днів.

У 1239 р. Чернігів захопили і зруйнували монголо-татари. Богородицький монастир занепав, хоча за даними археологів життя продовжувало жевріти в печерах. Роком другого народження монастиря та Іллінської церкви став 1649 р. Вони були відновлені гетьманом Лівобережної України Степаном Подобай-лом. Він загинув у боях з поляками і був похований біля Іллінської церкви. Пам'ятний знак гетьману встановлено перед дзвіницею церкви.

Архієпископ Лазар Баранович у кінці XVII ст. приступає до спорудження на захід від Іллінської церкви величного архітектурного ансамблю. Так постали Введенська церква (1679 p.), Троїцький собор (1695 p.), з того часу монастир став називатися ТроїцькоТллінським. Троїцький собор, збудований за проектом Іоанна Баптиста в 1679-1695 рр., завершується п'ятьма банями і з заходу двома квадратними у плані кутовими вежами. Під підлогою собору є великий семикамерний склеп, відкритий для огляду. Згодом, у 1775 p., зводиться барокова п'яти-ярусна Троїцька дзвіниця висотою 58 м, з якої відкривається панорама Чернігова.

Єлецький Успенський монастир Чернігова розташовано на підвищеному правому березі Десни між давнім Чернігівським дитинцем (територія Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Літописні джерела зберегли легенду, що монастир засновано в середині XI ст. князем Святославом Ярославовичем у зв'язку з появою на одній з тутешніх ялин ікони Божої Матері. У середині XII ст. на місці, де з'явилася свята ікона, спорудили мурований храм на честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого часу архітектурна споруда. Собор увінчаний єдиною масивною главою, триапсидний 25-метрової висоти, його було видно навіть з навколишніх сіл. Він зберігся до наших днів.

У 1239 р. монголо-татари сплюндрували місто. До кінця XV ст. Чернігів перебував у занепаді. З 1623 р. напівзруйнований Єлецький монастир відбудовують греко-католики. Найвідомі-ший тогочасний ігумен Кирило Ставровецький у 1646 р. випустив першу в Чернігові друковану книгу "Перло многоценное". У 1649 р. Чернігів укотре переходить від Польщі до Росії. Монастир знову стає православним. Серед тогочасних ігуменів монастиря слід назвати такі видатні постаті української історії, як: Лазар Баранович, Іоанн Максимович, Данило Туптало (відомий як Св. Дмитро Ростовський). У кінці 1921 р. монастир було закрито, і тільки з 1991 р. релігійне життя на Єлецькій горі відроджується, тут організовано жіночий монастир.

До складу сучасного ансамблю Єлецького Успенського монастиря входить Успенський собор XII ст., надбрамна дзвіниця XVII ст., трапезна Петропавлівської церкви і келії того ж періоду. Некрополь обителі на Єлецькій горі має багато славних поховань, у тому числі великого князя Трубчеського Всеволода Святославовича, полковника Якова Лизогуба й ін.

Поряд з Єлецьким монастирем височіє величний земляний насип. Це легендарний курган Чорна могила, насипаний, як вважають археологи, в 960-х pp. над похованням останнього чернігівського дохристиянського князя. Поховання було проведено за обрядом трупоспалення. У врочистому поховальному вогнищі спалили самого князя, його юного зброєносця і вірну жінку-княгиню.

Є в Чернігівській області ще одна легендарна оборонна чернеча обитель козацької доби - Густинсъкий монастир. Свого часу Т. Шевченко порівнював його з відомим "Сент-Клерським абатством" Франції. Фундатором збережених донині мурованих монастирських стін і храмів був гетьман Іван Самойлович. Ченцями у ньому були переважно скалічені чи втомлені від ратних трудів козаки. У Густинському монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається - Густинський. Монастир був закритий радянською владою і довго стояв занедбаним. Тепер тут відроджено жіночий монастир і реставровано основні споруди.

Святогірська Успенська лавра - це єдиний старожитній печерний монастир на сході країни у Святогорську Донецької області. Клопотаннями В. Януковича у 2004 р. московським патріархом Алексієм монастирю даровано статус лаври.

Монастир закладено у XVI - на початку XVII ст. на високому правому березі Сіверського Дінця в місцевості, яка здавна носила назву "Святі гори". Історичні документи XVI ст. часто згадують Святі гори як один з прикордонних дозорів на межі з Диким Полем. Перша писемна згадка про Святогірську обитель датована 1624 р. У вапняковій товщі високого білосніжного скельного відслонення-урвища монахи вирубали для себе печери та печерну церкву. У XVII ст. тут з'явилися перші наземні споруди, а територію монастиря було обведено високою фортечною стіною.

Святогірський монастир-фортеця зазнавав неодоразових татарських облог і плюндрувань. Зокрема, татари повністю спалили його в 1679 p., однак повсякчас обитель відбудовували. Пусткою монастир стояв з 1783 р. по 1844 р. та з 1919 р. по 1992 р. Його сучасний архітектурний ансамбль утворюють Успенський собор (1859-1860 pp.), церква Св. Миколая (XVII ст.), Покров-ська церква з трапезною і дзвіницею (1847-1851 pp.), келії (1887 р.), підземний хід (XVII ст.), паломницький павільйон (XIX ст.), оборонні башти і мури (відбудовані в XIX ст.) та інші споруди господарського призначення.

5.4. Використання замків і фортець у туризмі

Містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства не можливі без включення замків, фортець та монастирів у сучасне життя, надання доступу до пам'яток історії та культури широким верствам населення України та іноземним туристам.

Туристичну адаптацію оборонних споруд рідного краю необхідно здійснювати комплексно, "нанизуючи" всі варті уваги об'єкти у "намисто" екскурсійно-туристичних маршрутів комерційного та краєзначо-освітнього значення. Немало для цього в Україні вже зроблено за перше десятиріччя незалежності. Так, наприклад, нині активно функціонує й користується неабияким попитом серед європейських туристів національна система туристично-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича". Ця система охоплює 12 областей України: Дніпропетровську, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Херсонську, Черкаську, Чернігівську та Київ. У межах національної системи "Намисто Славутича" розроблено туристично-екскурсійні маршрути за тематичними напрямами місцями, багатими на пам'ятки історії, культури, архітектури та природи, а також пов'язаних з життям і діяльністю видатних людей. Передбачено здійснення численних радіальних подорожей та екскурсій з основних пунктів цих маршрутів.

Зокрема, велике значення для розуміння витоків нашої держави у контексті загальноєвропейської історії має краєзнавче висвітлення періоду існування Київської Русі (IX-XIII ст.), яка помітно вплинула на історичний розвиток як України, так і Європи в цілому. "Намистом Славутича" охоплено унікальні давньоруські археологічні, історико-культурні, архітектурні пам'ятки X-XIII ст. у Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Острі; пам'ятки археології у Києві, Переяславі-Хмельницькому, Чернігові та селі Білогородці (літописному Білгороді - резиденції КНЯЗЯ Володимира Великого).

Наступним визначальним для історичного розвитку України був період національно-визвольної війни українського народу у XVII ст. та існування Козацької держави. Відтоді до нас дійшли численні пам'ятки: місця розташування Запорізьких Січей, а також пов'язані з головними битвами національно-визвольної війни 1648-1654 pp. під Жовтими Водами та Корсунем; колишні центри політичного життя України - гетьманські столиці Чигирин, Батурин і Глухів; місця, пов'язані з життям і діяльністю Б. Хмельницького та інших гетьманів України.

Комплексний характер охоплення туристичними маршрутами замків проілюструємо на прикладі основних туристично прибуткових "діамантів" "Золотої підкови Львівщини".

"Золота підкова" - це найприбутковіший комерційний маршрут замками України, пропонований усіма львівськими туристичними фірмами. Замковий тур зі Львова передбачає одноденну кільцеву мандрівку до найбільших оборонних споруд Львівщини: Олеського, Підгорецького, Свіржського, Золочівського, Старосільського замків та Високого замку Львова.

Олеський замок - це видатна пам'ятка архітектури та історії XII-XVIII ст. (рис. 5.34, рис. 5.35).

Рис. 5.34. Одеський замок

Рис. 5.35. Інтер'єри Одеського замку

У XIV ст. це була могутня Давньоруська фортеця. Перша згадка про замок в історичних джерелах припадає на 1327 р. У XV-XVI ст. замок став магнатською Резиденцією і в 1620-х pp. був перебудований у дусі італійського ренесансу. У 1629 р. тут народився король Ян III Собєський, котрий пізніше часто тут мешкав і зібрав численні твори мистецтва. У XVIII ст. замок належав магнатам Жевуським. Кінець XVIII - початок XIX ст. - це період руйнування та занепаду замку. Дві світові війни довершили цю згубну справу. Після реставрації 1965-1975 рр. тут було створено музей-за-повідник Львівської галереї мистецтв. У цьому музеї зібрано сотні унікальних творів живопису, скульптури, прикладного мистецтва XII-XIX ст. Серед них ікони, портрети, натюрморти, великі батальні полотна (зокрема, "Битва під Віднем" М. Альтомонте, 1692 p.), меблі, шпалери, значна колекція дерев'яної скульптури Львівської школи XVI-XVIII ст. Біля замку знаходиться пристосований для музейних потреб колишній монастир капуцинів. Замок і монастир оточені мальовничим ландшафтним парком XVIII ст.

Підгорецький замок - це визначна пам'ятка пізньоренесанс-ної архітектури (рис. 5.36). Замок розташований у Бродівському районі недалеко від Одеська. Збудував його на замовлення великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського італійський архітектор Андреа дель Аква в 1635-1640 рр., а оборонні бастіони твердині проектував французький військовий інженер Г. Л. де Боплан. Пізніше власниками Підгорецького замку були король Ян III Собєський, династії магнатів Радзивілів, Живуських.

Рис. 5.36. Підгорецький замок

До замкового ансамблю входять: ренесансний палац, оточений бастіонними укріпленнями, валами і ровами, бароковий костел (1752-1766 pp., архітектор К. Романус), в'їзна брама та чудовий "італійський" парк XVIII ст. зі старими липами. Підгорецький замок зараз повністю реставрується і є філіалом Львівської галереї мистецтв.

Свіржський замок - найатракційніший класично-лицарський мінізамок у Перемишлянському районі на узвишші Свіржа над річкою та озером. Свіржський замок збудований у XVI ст. Він належав родинам Свірзьких та Ценерів. Біля замку, гарно відре-ставрованого і пристосованого для відпочинку, знаходиться ренесансний костел 1541 р. (рис. 5.37):

Рис. 5.37. Свіржський замок

Існує інвестиційний проект організації у стінах Свіржського замку елітного готельно-відпочинкового комплексу, або ж передачі його під музей середньовічної зброї - філію Львівської картинної галереї. Останній шлях відродження замку є пріоритетнішим, оскільки суттєво підвищить його екскурсійно-пізнавальну вагу й збереже пам'ятку відкритою для масових туристичних потоків. Однак, реалізація цього шляхетного задуму штучно стримується через невизначеність права власності на замок (офіційно споруда належить Спілці архітекторів України, чільники якої не бажають віддати замок під державний музей).

Із Свіржа зворотний шлях "Золотої підкови" до Львова пролягає через старовинне містечко Бібрку. Далі за селом Водники минаємо руїни величавого замку Острозьких у Старому Селі.

Старосільський замок - чи не найбільший за площею у Галичині. Оборонні мури замку висотою 14-16 м займають площу понад 2 га. Збудований замок у кінці XVI-XVII ст., основні роботи виконано в 1642-1649 pp., архітектор Амброзій Прихильний. На початку XVIII ст. замок належав Адамові-Миколі Сенявському, котрий переніс сюди зі Львова свій арсенал. У XVIII-XIX ст. замок знаходився у власності магнатських родів Чарторийських та Потоцьких.

Нині Старосільський замок - надзвичайно атракційна руїна, яка перебуває у стадії фізичного нищення (рис. 5.38). На наше переконання, кращим рішенням зі збереження й відродження цього замку стала б передача його на баланс (чи довготермінову оренду за символічну плату) Федерації історичного фехтування і реконструкції, що об'єднує клуби історичного фехтування багатьох міст України й плекає романтично-патріотичний дух у серцях молоді, готової власними руками самотужки цеглина за цеглиною відбудовувати замки і фортеці рідної країни.

Рис. 5.38. Старосільський замок (Львівщина)

За бажанням туристичних груп "Золоту підкову Львівщини" доповнюють оглядинами таких замків Львівщини: у Золочеві, Жовкві, Поморянах, Бродах, Гологорах (руїни замку), Білому Камені (вежа і брама), Крехові (оборонний монастир), Уричі (наскельна давньоруська фортеця).

Усім туристам і гостям Львова поряд із "Золотою підковою" традиційно радять відвести окремий день для екскурсії у державний історико-архітектурний заповідник - старовинне місто-фортецю Жовкву. Це - ідеальне місто ренесансного містобудування, неповторний архітектурний ансамбль якого має в області найбільшу кількість пам'яток після Львова. Місто було засноване гетьманом С. Жолкевським в 1594 р. за ретельно продуманим планом архітектора Павла Щасливого. У кінці XVII ст. Жовква стала однією з резиденцій короля Яна III Собєського і значним мистецьким осередком. Розвідки істориків свідчать, що саме тут народився та здобував початкову освіту Б. Хмельницький.

Більшість видатних споруд Жовкви було зведено у XVII-XVIII ст. Перед замком за оборонними мурами була розбита ринкова площа (тепер - площа Вічева), з боків якої було поставлено житлові будинки з відкритими аркадними галереями. На ринковій площі біля Глинської брами на місці старої ратуші напочатку XX ст. виникла нова ратуша. На площі домінує монументальний пізньоренесансний парафіяльний костел Св. Лаврентія (архітектори Павло Щасливий, Павло Римлянин, Амброзій Прихильний, 1606-1618 рр.). У ньому варто оглянути скульптурні надгробки XVII ст. родин Жолкевських і Собєських. Північніше знаходиться ансамбль Василіянського монастиря з церквою Різдва Христового (XVII - початок XX ст.).

На північному сході від площі розташована синагога з ажурним, типово ренесансним аттиком (1687 p.). Від неї можна перейти до комплексу монастиря та костела домініканів (XVII - початку XX ст.), в якому нині діє церква Св. Йосафата. На колишніх передмістях Жовкви можна побачити старі дерев'яні церкви: Св. Трійці (1720 р.) та Різдва Пресвятої Богородиці (1705 p., іконостас 1710-1727 pp.).

Ключовим пунктом "Золотої підкови Львівщини" є саме місто-музей Львів.

Львів за весь час свого існування (від заснування Данилом Галицьким до XVIII ст.) був міцною фортецею, яку вдавалося здобувати лише підступом, хитрощами або через відсутність опору городян. З багатьох фортифікацій старого Львова на сьогодні не залишилося й сліду. Лише рештки валів, ровів, мурів, перебудованих сакральних споруд, перекази, мікротопоніми або архівні й археологічні матеріали донесли до нас скупі відомості про них.

Протягом останніх років проводиться інтенсивна робота над складанням каталогу оборонних споруд Львова. їх сьогодні налічується 35. Ось перелік окремих з них: Високий замок (руїни), Низький замок (залишки руїн, фундаменти стін "підземного" Львова), Міський арсенал (1554-1556 pp.), Королівський арсенал (1630-1639 pp.), арсенал Синявських (1639 p.), Цитадель (1830 p.), Онуфріївський монастир-фортеця і церква XVI- XIX ст., Вежа Корнякта (1572-1629 pp.), Вежа кафедрального костела (1360-1481 pp.) тощо.

Колись величною і неприступною була Львівська фортеця Високий замок. Археологічні розкопки показали, що фортеця, яка спочатку мала дерев'яні і земляні укріплення, займала вершину Замкової гори (417 м). Наприкинці XII - початку XIV ст. фортеця була перебудована з дерев'яної на кам'яну. Замок мав у плані форму витягнутого прямокутника з 4 баштами на кутах. У дворі замку були розташовані казарми і глибокий колодязь.

У XVIII ст. фортеця втрачає своє стратегічне значення. її башти та стіни поступово розбирають на будівельний матеріал. До нашого часу від Високого замку зберігся фрагмент Південної стіни зі стрільницями.

Зараз львів'янами жваво обговорюється доцільність реалізації сміливого архітектурно-інвестиційного проекту з історичної відбудови фортифікацій Високого замку й організації в ньому ресторанно-готельного й розважально-анімаційого туристичного комплексу міжнародного класу.

У підніжжі Замкової гори дещо пізніше був зведений так званий Низький замок Львова. Він мав 17 веж, рів і бастіони з 2 брамами: Галицькою і Краківською. До нашого часу з укріплень Низького Замку збереглися Порохова вежа і Міський арсенал, споруджені на початку XV ст. Стіни Низького замку через аварійний стан на початку XIX ст. були розібрані. Законсервовані залишки стін (біля Бернардинського монастиря) у наш час поновлені з бійницями, покриттям, господарськими будівлями. У них розташована реставраційна майстерня. Оборонна стіна з вежею та брамою набули вигляду, який мали в XVI ст.



Частина відбудованих фортифікацій старого Львова нині успішно використовується у ресторанному бізнесі. А по збережених фрагментах відкопаних археологами давньоруських і середньовічних мурів і підземних казематів Львова організовано спеціальний туристичний маршрут "Підземний Львів".

Заслуговує на пріоритетну увагу й державну підтримку дуже цікавий туристичний маршрут "Замками Західного Поділля". Цей маршрут охоплює близько сотні пам'яток оборонних культових споруд, замків та фортець бастіонного типу (у Тернополі, Скалі-Подільській, Котелівці, Підгайцях, Теребовлі, Доброво-дах, Підгорянах, Яблунівці, Кам'янець-Подільському, Жван-цях, Бережанах, Окопах, Кудрицях, Рихті, Теребовлі, Чорт-кові й ін.). Опорними пунктами цього маршруту є величні оборонні комплекси Кам'янець-Подільської й Хотинської фортець. Оборонні споруди України сьогодні використовують під заклади відпочинку і туризму шляхом їх пристосування безпосередньо під готелі, через відкриття у них закладів харчування відвідувачів (стилізовані під старовину ресторани й таверни з середньовічною кухнею та історичними місцевими напоями), шляхом відкриття музейних експозицій у приміщеннях.

Понад 2/3 замків країн Європейського Союзу (а це понад 1500 фортифікацій) нині успішно використовується у готельному господарстві. Європейським туристам притаманне прагнення бодай декілька днів пожити у справжньому середньовічному замку, скуштувати страви старожитньої етнічної кухні та взяти участь в анімаційних лицарських розважальних програмах замкового дозвілля.

Замково-готельний бізнес визнається найприбутковішим напрямком використання фортифікаційних пам'яток давнини. Тож навіть найтитулованіші в Європі власники родових замків не цураються поряд з приватними апартаментами відводити частину своїх володінь під готельні номери для гостей і туристів (рис. 5.39).

Рис. 5.39. Замок-готель Мальборк у Польщі. Вигляд з вікна та внутрішній інтер'єр номеру

В Україні започаткування замково-готельного бізнесу має неабиякі перспективи. По-перше, в нашій країні налічуємо до двох десятків фортифікацій чи їх руїн, найдоцільніший шлях відродження яких полягає в переобладнанні їх під готельно-анімаційні комплекси. По-друге, цей турпродукт користується стабільною популярністю серед європейських туристів, які хочуть і готові платити за можливість знайомства з українськими замками. Романтика готельно-замкових турів традиційно приваблює закоханих та молоді подружжя, цьому виду відпочинку надають перевагу люди з розвинутим естетичним смаком тощо.

На жаль, досі жоден замок України ще не готовий відкрити двері своїх опочивалень перед туристами. Найближче до фази формування номерного готельного фонду "просунувся" Мукачівський замок ("Паланок") у Закарпатті. Однак, і тут роботи ще вистачає. А єдиним палацом замкового типу, який приймає рекреантів, є палац графів Шенборнів у тому ж Мукачівському районі Закарпаття, переобладнаний під санаторій.

Ще більші перспективи має шлях музейно-анімаційного відродження найвеличніших фортифікацій держави, що є загальнонаціональним надбанням і повинні бути доступними для широких верств відвідувачів, передусім молоді. Відбудова фортифікацій, розміщення в них експозиції, яка відтворюватиме картини минувщини й оголошення цих фортифікацій скансе-нами - музеями під відкритим небом - пріоритетний шлях туристичного відродження більшої частини українських замків і фортець. А пожвавленню туристичного інтересу до них має сприяти якісне інформаційно-рекламне просування та проведення різнобічних історико-театралізованих фестивалів, змагань і анімаційних шоу.

Цей інвестиційно перспективний напрям туристичного відродження українських замків проілюструємо на прикладі Су-дацької фортеці. Уже стало доброю традицією щоліта, у самий розпал курортного сезону, коли Південний берег "окуповують" сотні тисяч туристів, проводити у стінах Судацької фортеці міжнародний фестиваль "Лицарський замок" (рис. 5.40).

Рис. 5.40. Генуезька фортеця у Судаку у дні щорічного міжнародного фестивалю історичного фехтування "Лицарський замок", організованого національною Федерацією історичного фехтування і реконструкції

Це надзвичайно цікаве анімаційне шоу, що "занурює" його учасників і глядачів у войовниче середньовіччя. На фестиваль з'їжджаються члени клубів історичного фехтування з різних міст України, Росії, Білорусі, Молдови, Польщі. Вони привозять з собою середньовічні костюми, зброю і захисні обладун-ки, осадні пристрої, мушкети й гармати різних калібрів.

На час проведення фестивалю територія Судацької фортеці Перетворюється на справжнє багатолюдне середньовічне місто 3 окремими вулицями й кварталами, а саме: вічевою площею, ярмарковим майданом, кварталом ковалів, глиномісів і кожум'як, лицарською й танцювальною вулицями, стрілецьким полем. На кожній вулиці цього міста по-своєму цікаво. Так, на ярмарковому майдані розбігаються очі від розмаїття середньовічного краму, тут туристів розважають мандрівні актори, скоморохи й блазні, пропонується спробувати себе у середньовічних азартних іграх. Можна опанувати основи майстерності у ковальському ремеслі чи гончарській справі або ж повчитися ремеслу ювеліра, зброяра чи кожум'яки. А на танцювальній вулиці кожен турист має змогу записатися у майстер-класи з народних і придворних танців XV-XVII ст. чи просто послухати виступи фольклорних гуртів з різних країн.

Фестиваль "Лицарський замок" триває 8-10 днів. Упродовж цього часу відвідувачі Судацької фортеці мають змогу побачити історичну реконструкцію середньовічної битви (бугурд) з гуркотом гармат та брязкотом сотень мечів, а також спостерігати за конкурсними герцями представників команд різних клубів історичного фехтування. Участь у постановочній битві беруть 100-130 учасників - загони лучників і арбалетників, важко-озброєних пішців (списоносців і алебардників) і, звісно ж, лицарської кінноти з різнобарвними гербами й штандартами. Завершується битва масованим штурмом фортечних стін за участю групи досвідчених каскадерів.

Не меншою "родзинкою" фестивалю, ніж масштабний бугурд, є класичний лицарський турнір в умовах, максимально наближених до реальних, що вимагає неабиякого вміння й без-сташшя від його учасників.

Для розваги глядачів передбачені два феєричні паради всіх учасників фестивалю у важких обладунках й при повному озброєнні, показові виступи каскадерів, кавалеристів, бардів тощо, розгортаються експозиції копій найрізноманітнішої зброї й об-ладунків усіх часів і народів. На Стрілецькому полі кожного Дня туристи мають нагоду вправлятися під орудою бувалих тренерів у володінні холодною зброєю, стрільбі з лука, арбалета, гармат, метанні сулиці, кинджалів, бойових топірців й молотів. Тут кожен турист може спробувати себе у двобої на мечах із "справжнім" лицарем чи позмагатися з друзями у кращому володінні стрілецькою зброєю.

Окремо працює квартал народних майстрів, в яких можна придбати ексклюзивний сувенір чи замовити собі холодну зброю На власне уподобання за індивідуальним ескізом. Традиційно попитом серед туристів на фестивальному ярмарку користуються похідні торбинки й інші вироби з натуральної шкіри, кераміка, прикраси середньовічних стилів, окуті металом скриньки, кинджали, підкови, плетені брилі від сонця тощо.

Насамкінець, під час фестивалю в Судацькій фортеці живе й працює спеціальна група акторів-аніматорів, які створюють у відвідувачів відчуття реальності існування середньовічног міста, відтворюють сцени середньовічного побуту, сперечаються, працюють, знайомляться з туристами й затягують їх у вир фестивальних подій.

Організатор цього масштабного анімаційного дійства - Федерація історичного фехтування і реконструкції (Київ) - відкрита для взаємовигідної співпраці щодо анімаційного "відродження" багатьох інших величних замків нашої країни. Крім уже освоєних Кам'янець-Подільської, Хотинської й Мукачівської фортець, є ще понад ЗО привабливих фортифікацій Західного Поділля й Волині, які здатні "ожити" з появою у них досвідчених аніматорів з клубів історичого фехтування, а відтак - і туристів, ласих до справді цікавих історичних постановок та шоу-програм. Справа за малим - порозумінням між усіма сторонами, зацікавленими у туристичному відродженні замків і фортець України.

Висновки

1. У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам'яткам оборонної архітектури - фортецям, замкам, оборонним монастирям, храмам, міським укріпленням.

2. Розташовані на вершинах пагорбів, крутих скелястих місцевостях, оточені озерами, річками та болотами, оперезані високими валами і глибокими ровами, оборонні споруди слугували воєнними пунктами, придатними до кругової оборони і тривалої боротьби з ворогом. Різноманітні за розмірами і плануванням, вони гармоніюють з довкіллям.

3. Фортеці і замки виконували різноманітні функції: охорони незалежності держави чи певної території, виступали композиційними центрами багатьох історичних міст України, водночас вони є визначними витворами архітектури, в яких втілено талант і майстерність багатьох поколінь людей; через укріплені міста проходили транспортні торговельні шляхи.

4. Містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства не можливі без включення замків, фортець, монастирів у сучасне життя, надання доступу до пам'яток історії та культури широким верствам громадян України та іноземним туристам.

Контрольні питання

1. Опишіть внесок українських учених у дослідження обо ронних споруд рідного краю.
2. Розкрийте зміст поняття "туристично-краєзнавча класифікація оборонних споруд України".
3. Яким чином можна використовувати замки, фортеці і монастирі України в туристичних цілях?
4. Що таке "державна класифікація об'єктів національної історико-культурної спадщини", яким чином держава дбає про збереження нашої національної спадщини?
5. У чому полягає сутність роботи Українського товари ства охорони пам'яток історії та культури?

Рекомендована література

1. Вуйцик В. С. Львівський державний історико-архітектур-ний заповідник. - Л.: Каменяр, 1991.
2. Высоцкий И. Золотые ворота в Киеве. - К., 1982.
3. Горбик В. О., Денисенко Г. Г. Проблеми дослідження і збереження пам'яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал. - 2003. - № 3. - С. 143-151.
4. Грушевский М. Южнорусские господарские замки в половине XVI в. // Университетские известия. - 1890. - Февраль. - С. 1-33.
5. Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 8.06.2000 р.
6. Замки Львівщини // Галицька брама. - 2003. - № 10-12. - С 106-108.
7. Игнаткин Й.А. Охрана памятников истории и культуры: Справ, пособ. - К.: Вища школа, 1990.
8. Іванов О. Замки і палаци Західної України: історія - культура - туризм (Історико-архітектурні пам'ятки замкового мистецтва). - К.: Наш світ; Укргеодезкартографія, 2004.
9. Історико-краєзнавча діяльність Українського товариства охорони пам'яток історії та культури / Історичне краєзнавство в Українській РСР. - К., 1989.
10. Історія Львова в документах і матеріалах. - К.: Наукова думка, 1986.
11. Крип'якевич І. Історичні проходи по Львові. - Л.: Каменяр, 1991.
12. Лесик О. В. Замки та монастирі України. - Л.: Світ, 1993.
13. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні. - Л.: Центр Європи, 1997.
14. Мацюк О. Оборонне зодчество України // Пам'ятки України. - 1990. - № 2.
15. Мацюк О. Фортеці і замки України // Пам'ятки України. - 1991. - №2.
16. Мацюк О., Штойко П. Картосхема оборонительных сооружений Западного Подолья / Тезисы докладов VI Подольской историко-краеведческой конференции. - Каменец-Подольский, 1985. - С. 84-85.
17. Наниев П. И. Белгород-Днестровская крепость: фотоочерк. - Одесса: Маяк, 1975. - 17 с.
18. Національна система туристсько-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича". - К., 1998. - 401 с.
19. Олеський замок: Путівник. - Л.: Каменяр, 1981.
20. Пам'ятки архітектури і містобудування України: Довід. Держреєстру національного культурного надбання / В. В. Вечер-ський, О. М. Годованюк, Є. В. Тиманович та ін.; за ред. А. П. Мардера, В. В. Вечерського. - К.: Техніка, 2000. - 664 с
21. Пам'ятки архітектури Тернопільської області: Фотопутівник. - Тернопіль, 1995.
22. Памятники градостроительства и архитектуры УССР: В 4 т. - К., 1983-1986.
23. Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. - К., 1987.
24. Пламенецька О., Вечерський В. Фортеці й замки в Україні // Пам'ятки України. - 1996. - № 2. - С 13-25.
25. Пламенецька О. Комплекс у Кам'янці-Подільському // Пам'ятки України. - 1998. - № 3-4. - С 88-95.
26. Пламенецька О. Фортеці й замки України // Пам'ятки України. - 1986. - № 3-4. - С 34-41.
27. Ричков П. Західноукраїнські міста-фортеці XVI-XVIII століть // Пам'ятки України. - 1990. - № 2. - С 20-22.
28. Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі / Київська Русь: культура, традиції. - К., 1982. - С. 14-19.
29. Рожко М.Ф. Тустань - давньоруська наскельна фортеця. - К.: Наукова думка, 1996.
30. Рутинсъкий М.Й. Географія туризму України: Навч.-метод. посіб. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 160 с
31. Симин О. Фортеці Києва VI-XIX століть. - К.: МП "Леся", 2003. - 144 с.
32. Сицинский Ю. Оборонительные замки Западного Подолья. - К., 1928.
33. Тимощук Б. Твердиня на Пруті. - Ужгород, 1978.
34. Тронъко П. Т. Охорона пам'яток історії і культури - справа всенародна // Український історичний журнал. - 1980. - №9. - С 118-124.
35. Троян М. В. Мукачевский замок: Историко-краеведчес-кий очерк. - 2-е изд., перераб. и доп. - Ужгород: Карпаты, 1982. - 56 с.
36. Фадеева Т.М. Тайны горного Крыма. - Симферополь: Бизнес-Информ, 2002. - 256 с.
37. Федак П. Пам'ятки Замкової гори. - Ужгород, 1999.
38. Фортификация Украины / Материалы Международной конференции с проблем охраны фортификационных сооружений в Украине. - Каменец-Подольский, 1993.
39. Шкрабюк П. Крехів: дороги земні і небесні. - Л.: Місіонер, 2002. - 413 с.
40. http://mycastles.narod.ru / Ірина Пустиннікова. Замки і монастирі України.

| зміст | передмова | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 | розділ 5 | розділ 6 | розділ 7 | розділ 8 | додатки |

Понравилось? Присоединяйтесь к нам в соцсетях ВКонтакте, Facebook, Одноклассники, и Google+

Твитнуть