<<< назад | зміст | вперед >>>

Наумова С.А. Економіка та підприємництво в соціально-культурному сервісі і туризмі

Розділ 2. ЕКОНОМІКА ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ

ТЕМА 3. ЕКОНОМІКА ОСВІТИ

3.4. Завдання реформування сфери освіти

В даний час триває реформування освіти на наступних принципах:

- різноманітність форм власності, джерел фінансування, змісту навчання;
- кооперація різнорідних установ і функцій;
- розкріпачення творчого потенціалу учасників освітнього процесу;
- наявність вибору послуг освіти, альтернативність вибору цілей, пріоритетів, стимулів.

У найближчі роки передбачається вирішити наступні завдання:

1. Розширити платний освітній сектор.

Передбачається, що після закінчення перехідного періоду до ринку середня освіта буде фінансуватися переважно за рахунок цільових податків, а рівень платності навчання у вищій освіті зросте. В якості компенсаційних заходів потрібні кошти матеріальної допомоги здібним студентам (стипендії, академічні заробітки, спонсорство, залучення приватних коштів). Можливе кредитування студентів, тобто видача довгострокових кредитів студентам Вузів на оплату витрат навчання. В кінцевому рахунку ці кредити підуть у дохідну частину бюджетів Вузів, привабливих для студентів.

Плата за навчання - не альтернатива державного фінансування освіти. У країні розвиненої ринкової економіки - США - плата за навчання у 90-х рр. становила лише 15% доходів державних і 39% приватних університетів²⁴. Основним суб'єктом фінансування і соціальним гарантом отримання стандарту освіти залишиться держава. Плата за навчання - це, насамперед, засіб мотивації, що забезпечує найбільш ефективне використання часу і можливостей навчання. При цьому потрібно забезпечити перерозподіл між платними і безкоштовними освітніми послугами, враховуючи можливість і бажання платити, рівень здібностей учня, тривалість навчання, рівень освітніх вимог і характер диплома.

2. Зберегти державний сектор як основа сфери освіти.

У сфері освіти можуть існувати всі можливі види підприємницької діяльності. Серед них - державна та приватна, приватна комерційна і приватна некомерційна, індивідуальна і колективна. У більшості країн вага державного сектору в освіті стабільний або зростає. Так, у США до початку 90-х в приватних ВУЗах навчалося лише 22% студентів, у приватних школах - 11% учнів. Частка учнів приватних шкіл в середині 80-х становила в Італії 28%, у Франції - 20%, у ФРН - близько 9%. У платному секторі професійної підготовки в кінці 80-х в США навчалося близько 1,5% учнів і освоювалося приблизно 1-2% коштів²⁵. Найбільш престижні школи і елітарні університети розвинутих країн є приватними. Але при цьому немає чітких залежностей між приналежністю до приватного сектору і якістю освіти.

У Томську за станом на 1998 р. налічувалось 504 державних і недержавних 6 освітніх шкіл, з восьми Вузів один - недержавний, всі середні навчальні заклади були державними²⁶.

Державний сектор забезпечує єдину стратегію освіти на всіх його рівнях. А наявність конкуруючих з державними приватних навчальних закладів та створення системи державного підприємництва оздоровлюють держсектор. Приватні освітні установи більш динамічні та гнучкі, державні - більш стабільні. Як показує досвід розвинутих країн, державні і самофинансирующиеся навчальні заклади - це взаємопов'язані сектори, що мають свої особливі контингенти споживачів. Для успішного розвитку потрібен постійний контакт, обмін між державними і недержавними освітніми установами.

3. Удосконалювати методи визначення розмірів фінансування освіти.

Існує два основних методи:

1. Визначення абсолютних величин нормативів. У вітчизняній практиці цей метод неодноразово застосовувався в різних варіантах (методики). Всі розрахунки мінімально достатніх коштів для різних рівнів освіти незалежно від застосовуваних методик пред'являли непосильні вимоги до бюджету.
2. Визначення відносних розмірів (пропорцій) фінансування. Мова йде про встановлення:
- пропорцій у розподілі витрат за сферами громадського виробництва, у т. ч. на сферу освіти;
- пропорції між формами і ступенями, профілями підготовки, джерелами доходів і т.д. всередині сфери освіти.

Другий метод більш кращий. В якості орієнтира можуть бути використані стійкі пропорції розвинених країн. За останні 15 років питома вага державних витрат у ВНП на освіту та підготовку кадрів зріс в Японії з 3,9 до 5,7%; у Німеччині - з 3,5 до 4,6%; у Великобританії - з 5,3 до 5,5%; у Франції - з 4,9 до 5,1%²⁷. При цьому в більшості країн відзначається дефіцит коштів, що виділяються сфері освіти. Витрати на освіту в США більш ніж на третину вище військових витрат і в два з половиною рази вище, ніж на науку. Серед джерел доходів навчального закладу в розвинених країнах не менше половини коштів надходить із місцевих джерел і безпосередньо від учнів або їх спонсорів, 20-30% - від регіональних органів влади і 15-20% - від федерального центру²⁸. Протягом 50-80-х років у всіх великих розвинених країнах на всіх щаблях освіти спостерігалося зростання питомої вартості навчання. Всі перелічені та інші орієнтири-пропорції можуть бути використані у вітчизняній практиці фінансування освіти з урахуванням вітчизняних особливостей. Довгострокова мета - збільшення частки вкладень в освіту.

4. Застосувати цільові чеки.

Серед пропозицій фахівців - перехід на послідовну підприємницьку систему розвитку шкіл, при якій державний норматив фінансування учня школи передається сім'ї учня у вигляді цільового чека для фінансування школи за вибором батьків. Ця первісна сума доповнюється з інших джерел у залежності від вибору і можливостей колективу. Небезпеки цього шляху - загроза існування відносно слабких шкіл, загострення конкуренції між школами.

5. Удосконалювати систему оплати праці у сфері освіти.

Потрібно, насамперед, упорядкування виплат та підвищення відносного розміру оплати праці. Сьогодні заробіток вчителя щодо середньої зарплати працівника всього господарства і в галузях матеріального виробництва невиправдано низький. У Томській області у 1998 р. середньомісячна заробітна плата працівника промисловості становила 1450 руб., а в освіті - 817 р.²⁹ Світовий досвід показує прямо протилежні співвідношення. Заробіток шкільного вчителя у сер. 80-х був вище середнього по всьому господарству в Англії на 21%, у ФРН - на 48%, в Японії - на 26%. У ВУЗах США професор отримував 40 тис. дол. у рік, доцент - 29, старший викладач - 24, асистент - 19, середній заробіток робітника і службовця в господарстві США становив 17,6 тис. дол.³⁰

Удосконалення оплати праці передбачає також ефективну систему перепідготовки та індивідуальної оцінки рівня кваліфікації, оптимальне співвідношення максимального і мінімального заробітку, оптимальний термін досягнення стелі оплати.

6. Зберегти роль вищого навчального закладу як центру освіти, науки і культури, пом'якшити вплив дестабілізуючих факторів ринку.

Пропоновані засоби її рішення зафіксовані в концепції стабілізаційного механізму Вузу. Вона передбачає:

- впровадження у ВУЗах контрактної системи оплати праці;
- створення умов для накопичень працівника-професіонала з коштів фонду оплати праці, а саме створення можливості збереження зароблених працівником коштів у Вузі на індивідуальному особовому рахунку з видачею депозитного сертифіката (сенс - збереження зарплати в період інтенсивних надходжень коштів на оплату праці, що перевищують межу вигідного оподаткування, та отримання їх у будь-який зручний час на умовах більш вигідних, ніж в Ощадбанку);
- організацію в ВУЗах структур, що забезпечують товарний обмін накопичених працівниками коштів;
- видачу ВУЗом індивідуальних акцій працівнику на суму його накопичень, добровільно переданих їм у фонд накопичення Вузу;
- часткову приватизацію засобів виробництва;
- організацію фірми, акредитованої при Вузі, з перерахуванням в актив Вишу частки податкових платежів як компенсацію за отримання пільгового податкового режиму;
- організацію технологічного парку при Внз у формах консорціуму, товариства з обмеженою відповідальністю, концерну;
- нову систему відносин власності, що передбачає встановлення правил квотування неподільній частині об'єктів власності, передачу засобів виробництва і землі під юрисдикцію Вузу, надання Вишу права часткової приватизації окремих об'єктів чи повноважень щодо цих об'єктів. Майбутнє відносин власності у сфері вищої освіти - дискусійна тема.

7. Розвинути систему професійної орієнтації.

Мова йде про своєчасне і професійному виявлення здібностей учнів та їх розвиток в процесі спеціалізованого навчання.

8. Здійснити двосторонній обмін діяльністю з ринковим сектором народного господарства.

Серед форм такого обміну - працевлаштування випускників на основі прямих контактів з фірмами-наймачами і організація кооперативних наукових центрів, які об'єднують сили Вузу і промислового підприємства.

9. Реорганізувати фінансові служби навчальних закладів.

Фінансові служби в повній мірі повинні скористатися новими можливостями роботи в умовах ринку, зокрема використовувати можливості роботи з комерційними банками.

10. Розвинути ринок інформаційно-освітніх послуг.

Мова йде про ринок підручників і навчальних посібників, методик навчання, пакетів навчальної документації, послуг з консультування і демонстрації інновацій у сфері освіти. В цьому секторі відкриті широкі можливості підприємництва для друкарень і видавництв, центрів з тиражування нових методик навчання і виховання, спеціалізованих ін-формаційних банків.

11. Розвивати міжнародну кооперацію, продаж освітніх послуг на міжнародному ринку.

12. Удосконалювати систему професійної підготовки.

В даний час структура підготовки не збігається з потребами ринку праці: зростає брак фахівців середньої ланки і кваліфікованих робочих кадрів. За даними міжнародних статистичних служб на світовій шкалі рівня кваліфікації місце російських кадрів в кінці четвертого десятка. Надзвичайно актуальним розвиток і вдосконалення системи додаткової освіти в Росії. В країні йде широке скорочення військовослужбовців, посилюється еміграція російськомовного населення з колишніх радянських республік СРСР, перепідготовки потребує більшість випускників Вузів, технікумів, коледжів, які не зуміли знайти застосування своїм знанням на ринку праці. У 1999 р. в системі ПДО працювало близько 1500 освітніх установ, в них підвищили кваліфікацію та пройшли перепідготовку понад 1 млн. чол. Потребують перепідготовки понад 20 млн. чол. Близько 70% випускників Вузів не працевлаштовуються за фахом³¹.

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть основний суб'єкт господарської діяльності та сектори у сфері освіти.
2. Який внесок вносить освіта в економічний потенціал країн сучасного світу?
3. Які пропорції фінансування освіти в Росії? Як вони співвідносяться з пропорціями фінансування освіти в розвинених країнах світу?
4. Назвіть напрями модернізації освіти в Росії.
5. Яка діяльність освітніх установ, не відноситься до підприємницької?
6. Змінюються розміри фінансування бюджету, якщо освітня установа залучає додаткові кошти.

Література до теми

1. Основні положення Концепції розвитку додаткової професійної освіти в Російській Федерації на 2000-2005 роки / Пошук. 2000. №4.
2. Бюджетна система Росії: Підручник для Вузів / Під ред. Г.Б.Поляка. - М: ЮНІТІ-ДАНА, 1999.
3. Васильєв Ю.С. Економіка і організація управління ВУЗом. - М, 1999.
4. Комерційна і некомерційна діяльність у соціальній сфері. - М: Наука, 1995.
5. Мельянцев В.А., Схід і Захід у другому тисячолітті: економіка, історія, сучасність. - М: МГУ, 1996.
6. Чурьянов Ю.Д . Фінансування Внз: досвід деяких зарубіжних країн // Вісник МГУ. Сер. № 6. 1995. - № 4.
7. Економічна теорія (політекономія): Підручник /Під заг. ред. В.И.Видяпина. - М: ІНФРА-М, 1999.

<<< назад | зміст | вперед >>>