<<< назад | зміст | вперед >>>

Матвєєв С.О., Лясота Л.І. Економічна соціологія

Тема 11. Господарська система України

11.2.Еволюція радянської господарської системи: від «казарменого соціалізму» до державно-відомчого патерналізму

Радянська господарська система України у своїй історії пройшла два етапи: перший закінчився наприкінці 1950 років; другий завершився її крахом на початку 1990 років. Перший охоплює періоди "воєнного комунізму", колективізації селянства, індустріалізації, війни та відновлення народного господарства. Другий охоплює період хрущовських і косигінських реформ, період "застою" і краху "реального соціалізму".

Перший етап характеризувався застосуванням у величезних масштабах неекономічного примусу - як у промисловості, так і в сільському господарстві, - який набув поширення в ході колективізації та індустріалізації. Одночасно відзначалося підвищення технічного рівня виробництва і професійної підготовки значної частини працівників. Разом з тим масовий терор 1930 років підсилював соціальну мобільність (як по горизонталі, так і по вертикалі), відкриваючи під час терористичних кампаній сотні тисяч вакансій керівників у народному господарстві й забезпечуючи заповнення цих вакансій вихідцями із "соціальних низів". Стиль життя відрізнявся демонстративним аскетизмом (особливо з боку правлячої еліти), культом соціальної справедливості та самопожертви заради набли-, ження "світлого майбутнього".

Наприкінці 1950 років позначився поступовий перехід до нового етапу в розвитку директивно-планової економіки. Екстенсивні методи її зростання перестали давати колишній ефект, все виразніше стала відчуватися нестача робочої сили. Тотальний терор, включаючи масові репресії, поступався місцем вибірковому терору, праця ув'язнених стала застосовуватися в менших масштабах. Одночасно посилювалася міграція в міста сільського населення; незважаючи на адміністративні перешкоди, молодь залишала село, уже в 1970 роки в селах переважали жителі середнього й похилого віку. Брак робочої сили в промисловості та будівництві змушував керівників міністерств і відомств, великих промислових комбінатів і будов домагатися від вищої влади пільг і привілеїв для "своїх" робітників та службовців, щоб утримати їх від переходу на інші об'єкти1. Аналогічних пільг (особливо в постачанні продуктами харчування) домагалися керівники регіонів і великих міст2. Так поступово складалася система державного (або державно-відомчого) патерналізму. У результаті матеріальний добробут та соціальна захищеність переважно залежали від місця роботи й території проживання, а зв'язок між трудовим внеском і заробітком слабшав. Цьому ж сприяла політика стримування вторинного ринку праці, що полягала в заходах щодо обмеження вторинної, неповної і самостійної зайнятості. Були введені численні заборони й обмеження на сумісництво, а також на більшість видів індивідуальної трудової діяльності.

Така практика зумовлювала посилення браку робочої сили. Придушення й обмеження зовнішнього ринку праці супроводжувалося формуванням складної та хитромудрої системи внутрішніх (бюрократичних) ринків праці. У межах великих підприємств стихійно складалися на базі формальної ієрархії посад і розрядів ще й неформальні ієрархії, призначені для розподілу вигідних і престижних робіт. Навколо керівництва й адміністрації тим самим формується кадрове "ядро", що утворювало основу альянсу колективу працівників і адміністрації підприємства; спрямованого на захист його інтересів від зазіхань на них з боку

центральних міністерств і відомств. Добробут колективу багато в чому залежав від міцності такого альянсу, від здатності підприємства домогтися полегшених виробничих планів і, навпаки, збільшених фондів зарплати, преміальних фондів та фондів житлового будівництва. Радянські господарські організації, як справедливо зазначав В.В. Радаєв, мали яскраво виражений корпоративний характер3.

Відмітні риси радянського підприємництва. У радянській господарській системі не було чинних стимулів до підвищення ефективності виробництва, до впровадження нової техніки, підвищення якості вироблених товарів. Зусилля керівників підприємств були спрямовані переважно на виконання планових завдань, що спускалися зверху. Але досягнення і цієї мети з кожним роком усе більш ускладнювалося: Госснаб4 не міг у необхідній кількості та асортименті забезпечувати безперебійне постачання сотень тисяч підприємств. Директорам доводилося виявляти спритність та кмітливість, щоб роздобути ("дістати") відсутню сировину, матеріали і все необхідне для безперебійної роботи своїх підприємств. Вони створювали складну й малозрозумілу недосвідченій людині систему обміну матеріалами та послугами зі своїми партнерами (керівниками промислових підприємств і колгоспів), а також систему відносин з керівниками постачальницьких служб. Без такої мережі бартерного обміну, взаємних послуг (включаючи хабарі чиновникам міністерств і Госснаба) планово-директивна система господарювання в останні роки свого існування обійтися вже не могла. Директор (або його заступник) поступово перетворювався в радянського "підприємця". Місцеве партійне начальство (керівництво обкомів, міськкомів, райкомів) з розумінням і навіть зі схваленням ставилося до такого роду підприємницької діяльності й брало під захист господарників, коли міністерське керівництво намагалося покарати їх за самоправність. Керівництво галузевих міністерств, у свою чергу, бажаючи спонукати директорський корпус до введення технологічних інновацій, розширювало їхні повноваження, звільняючи від додержання застарілих інструкцій, це сприймалося як дозвіл на проведення "економічного експерименту". У випадку успіху такого експериментування (наприклад, деякого підвищення якості продукції або успішного впровадження нової технології) його умови нав'язувалися керівництву інших підприємств, але поширення такого досвіду далеко не завжди давало позитивні результати. У цілому ж наслідки подібного експериментування не змогли змінити на краще директивно-планову систему господарювання: вона залишалася несприйнятливою до досягнень науково-технічного прогресу і все далі відставала від стандартів ринкової економіки зарубіжних країн.

Однак розвиток радянського ("соціалістичного") підприємництва вплинув на життєвий уклад радянських людей. Порушення інструкцій і правил (а далі і статей кримінального кодексу) перестало сприйматися суспільством як "табу", як щось украй неприйнятне, якщо таке порушення (наприклад, давання хабара) допущено "для користі справи", "для користі колективу". Настільки ж безвідповідальне було ставлення й до випадків обману держави, до невиконання взятих перед партнерами зобов'язань, до неповернення боргів і т.д. Винуватців таких порушень найчастіше називали не інакше як "хазяйновитий мужик", "міцний господарник", особливо коли подібні керівники перевиконували планові завдання, а підлеглі одержували за це премії та додаткові пільги. Формування такого морального "клімату" (гра без правил) і викликало в подальшому значні наслідки - це чітко виявилося в діловому стилі "нових українців" (як і "нових росіян") пострадянського реформаторського часу.

Іншим видом радянського підприємництва стали так звані "цеховики" (тіньовики). Даних про масштаби такої діяльності дуже мало, оскільки в офіційній статистиці вона зовсім не відображена. Але сліди цієї діяльності на нелегальних і напівлегальних ринках збуту дефіцитних товарів радянського часу можна було знайти, не додаючи великих зусиль. "Цеховики" часом досить успішно вгамовували "товарний голод" - задовольняли попит на відсутні споживчі товари ("фірмові" джинси, модне взуття й багато іншого, чого не було на полицях магазинів). Це були, як правило, енергійні й винахідливі люди, наділені організаторськими здібностями, які нерідко мали хорошу професійну підготовку. Сировину й матеріали вони купували в керівників державних підприємств, нерідко з порушенням законів. Влада жорстоко переслідувала "цеховиків", засуджуючи їх за "тіньову" підприємницьку діяльність до тривалого тюремного ув'язнення, а іноді навіть до страти.

До третього виду підприємців за часів "реального соціалізму" належали "приватники". Ці люди займалися (як правило, нелегально) індивідуальною (або груповою) трудовою діяльністю. Це автослюсарі, столяри, теслі, муляри, кравці. Представники будівельних професій збиралися в артілі (так звані "шабашники") і надавали послуги державним підприємствам за договірними цінами. Особливо поширеною така практика була в областях із надлишком трудового населення (наприклад, на Заході України), звідки "шабашники" виїжджали на заробітки у віддалені райони СРСР. Підприємництво другого-третього виду належало до "тіньової економіки" і в офіційній статистиці не враховувалося.

Зародження та розвиток підприємництва в радянській Україні - як у надрах державного сектору економіки, так і поза ним - стало вираженням кризи командно-директивної системи, ще одним доказом непереборності ринкових відносин в економічній сфері, живучості цих відносин у найбільш несприятливому соціальному середовищі й безмежної можливості їх модифікації.



1 Приблизно з середини 1950 років робітникам було дозволено залишати місце роботи та переходити на інші підприємства. Колгоспники отримали право йти з села в місто тільки в середині I960 років.
2 Територія СРСР була розбита на "пояси" постачання. До "першого поясу", наприклад, були віднесені Москва та столиці союзних республік, міста крайньої півночі, "закриті" міста і селища військово-космічного комплексу та інші, які в першу чергу забезпечувалися достатньою кількістю продовольства. Населенню міст і селищ II, III та інших "поясів" продукти харчування постачалися за "залишковим принципом".
3Див.: Радаєв В.В. Экономическая социология. - С. 312.
4 Госснаб (доел. - Держпостач) - надміністерство, що займалося централізованим постачанням усім державним підприємствам паливно-сировинних та комплектуючих матеріалів.

<<< назад | зміст | вперед >>>