<<< назад | зміст | вперед >>>

Матвєєв С.О., Лясота Л.І. Економічна соціологія

Тема 11. Господарська система України

11.1. Соціально-економічка характеристика українського суспільства в радянський період

Соціально-економічна структура суспільства. Зі скасуванням приватної власності в Україні, як і в усіх республіках СРСР, фактично був ліквідований розподіл суспільства на економічні класи. Формально було проголошене існування в умовах "реального соціалізму" двох класів - "робітничого класу" та "колгоспного селянства", а також окремого "прошарку" - "трудової інтелігенції", збереження яких проголошувалося тимчасовим, до заміни їх єдиним безкласовим суспільством після "повної й остаточної" побудови комунізму. Однак соціально-економічні відмінності за розмірами особистої власності та за рівнем одержуваних доходів не тільки не були усунуті, але й мали тенденцію до зростання. Разом з тим класові ознаки не відіграли в цьому певної ролі. На зміну класовій диференціації приходить ієрархічна структура, що складається із соціальних груп, де соціальний статус, рівень матеріального достатку, а також обсяг благ, послуг та привілеїв, одержуваний від держави, залежить від близькості до кормила державної влади, а не від офіційних посад, формальних дипломів чи трудового внеску учасників груп. Подальше просування ієрархічними "сходами" (партійно-господарської "номенклатури")1 відкривало шлях до одержання більшості матеріальних і нематеріальних благ2, чим ще більше посилювало соціальну диференціацію.

"Номенклатура" не була "правлячим класом"3, а складала владну еліту - як у центрі, так і на місцях. її представники очолювали апарат ЦК КПРС, ЦК союзних республік, міськкоми і райкоми правлячої партії, органи державної влади в центрі та на периферії, міністерства і відомства, обіймали керівні посади в армії та держбезпеці, керували заводами, фабриками, шахтами, установами науки й культури, колгоспами й радгоспами, підприємствами транспорту і т.ін.

Правляча еліта була єдиною організованою групою, що чітко усвідомлювала свої матеріальні й нематеріальні інтереси та вміло збільшувала свій вплив і багатство. Вона створила для себе привілейовані (не доступні для інших прошарків) магазини, санаторії, лікарні, навчальні заклади для своїх дітей (наприклад, Московський державний інститут міжнародних відносин) та багато інших установ, що відкривають можливість одержання різноманітних ексклюзивних благ4. Решта населення являла собою "народні маси" (саме так і називала його офіційна пропаганда), що були позбавлені можливості впливати на прийняття будь-яких (у тому числі й господарських) рішень.

Однак у складі "народних мас" в останні десятиліття існування радянського соціалізму позначилися контури "власного" середнього класу, до якого стали відносити себе фахівці з вищою освітою, працівники розумової праці, чий статус традиційно залишався престижним. Примітно, що величина доходів представників цього "класу" істотно не відрізнялася від заробітку менш кваліфікованих працівників, а часто навіть могла бути меншою, ніж у працівників фізичної праці. Належність до цієї соціальної групи визначалася переважно стилем життя, структурою споживання, участю в інтелектуальному та духовному житті суспільства.

Відносини у сфері виробництва і розподілу. Економіка України, як і всіх інших республік СРСР, цілком була підпорядкована інтересам монопартійної держави, і тому повністю відповідала визначенню "командна економіка"5. Покладена в її основу планова система створює всепроникний перерозподільний механізм, який через систему "твердих" (штучно встановлених) цін і прямих вилучень у відомств (міністерств), промислових комбінатів та цілих територій перекачував колосальну масу ресурсів між великими господарськими одиницями й цілими регіонами. Основою діяльності такого механізму була не економічна ефективність, а розуміння воєнно-стратегічної та політичної доцільності, причому в тому вигляді, у якому ця доцільність сприймалася правлячим керівництвом країни (Політбюро ЦК КПРС). При цьому про справедливу частку кожного регіону, відомства або суб'єкта господарювання мови йти не могло, оскільки вирішальним фактором у визначенні величини цієї частки були пріоритет галузі, стратегічне значення території, міркування, пов'язані з національною політикою, або просто особистий авторитет глави відомства, промислового комбінату або території.

Відмітною рисою даної системи була відсутність об'єктивної інформації як для виробників, так і для адміністративно-керівних інстанцій. Виробники не мали уявлень про споживчий попит, керуючись лише плановими завданнями, а керівні органи (міністерства, Головкоми, Держплан), до яких надходила інформація "знизу", були також позбавлені правдивої, об'єктивної інформації про кількість виробленої продукції, тому що виробники у своїх звітах постійно завищували її показники, особливо у вартісному вираженні, а керівні інстанції сприймали такі перекручені дані за дійсні, оскільки самі були зацікавлені в позірних чи реальних успіхах свого відомства. Усе це призводило до того, що, незважаючи на безперебійну та успішну роботу всіх підприємств, у країні постійно відчувався й навіть наростав дефіцит товарної продукції, особливо споживчого попиту.

Атрибутом "реального соціалізму" в усі роки його існування був стан "загальної і повної зайнятості"6. Його забезпеченню надавалося величезне політичне та агітаційно-пропагандистське значення. Роботою забезпечували не тільки тих, хто хотів працювати, але змушували і тих, хто цього не хотів. Домогтися цього можна було при дотриманні двох умов: постійного створення нових робочих місць - шляхом будівництва нових, переважно великих промислових підприємств; а також збереження низької оплати праці. Оплата праці навіть найбільш кваліфікованого працівника була недостатньою, щоб прогодувати сім'ю. Це призводило до високої зайнятості жінок і одночасно до погіршення демографічної ситуації, оскільки викликало зниження народжуваності. Прагнення до забезпечення повної зайнятості спричиняло загальну зрівнялівку в оплаті праці, хоча офіційним гаслом залишалася оплата залежно від кількості та якості праці. Для забезпечення цього принципу була створена спеціальна тарифна сітка винагороди за працю різної кваліфікації (від І до VIII розряду), але фактично і держава, і відомства, і керівництво великих підприємств були стурбовані в першу чергу підвищенням заробітку найбільш низькооплачуваних працівників з міркувань як морального, так і виробничого характеру. Тому повсюдно відчувався дефіцит робочої сили, і директори підприємств усіма правдами й неправдами намагалися підвищити зарплату працівникам, щоб заманити працівників на підприємства й закріпити їх на робочих місцях.



1 Номенклатура - офіційно встановлений перелік посад керівних чиновників в апараті КПРС і держави, які призначалися тільки за дозволом всесоюзних, республіканських, обласних і районних партійно-державних інстанцій.
2 Див. про це: Радаев В.В. Экономическая социология. - С. 307-312.
3 Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - М., 1985.
4Усе це було "узаконено" в спеціальних інструкціях та "положеннях", прихованих від громадськості грифом "таємно" і "для службового користування".
5 Таке визначення радянської економіки ще з 1930-х років закріпилося в західній науково-економічній літературі. У вітчизняній науці з кінця 1980 років стосовно до неї, як правило, використовується термін "командно-адміністративна економіка" або "командно-адміністративна система".
6 Зрозуміло, це залишалося недосяжним ідеалом. Насправді рівень безробіття, особливо в окремих регіонах, залишався високим.

<<< назад | зміст | вперед >>>