<<< назад | зміст | вперед >>>

Матвєєв С.О., Лясота Л.І. Економічна соціологія

Тема 11. Господарська система України

11.3. Господарський світ сучасної України

Шляхи і способи формування приватної власності. Причини розпаду директивно-планової господарської системи в Україні в основному збігаються з причинами аналогічного процесу в республіках колишнього СРСР, хоча є істотні особливості, що вплинули на глибину, радикалізм і темпи ринкових перетворень у нашій країні. Спочатку сучасники й дослідники цього процесу вбачали необхідність "перебудови" і подальших реформ в уповільненні темпів економічного зростання, в посиленні відставання країни в галузі науково-технічного прогресу й падінні рівня життя населення. Не заперечуючи справедливості таких висновків, автори новітніх досліджень схиляються до думки, що, крім суто економічних факторів, підставою змін, що сталися, є більш глибокі соціальні детермінанти.

Першою з них дослідники (В.В. Радаєв, К. Поланьї, К. Беккен, Л. Кінг) називають наростаючий тиск радянських "нових середніх верств" - представників технічної, гуманітарної та творчої інтелігенції, висококваліфікованих робітників (особливо великих культурно-промислових центрів), що гостро сприймали свою незатребуваність і втрачали надію на поліпшення матеріально-побутових умов та на одержання реального високого соціального статусу в доступному для огляду майбутньому. Зростанню соціальної та політичної активності цієї полігрупи населення сприяв так званий демонстраційний ефект -зростаюча поінформованість щодо способу життя в західних країнах, що створював, однак, у деяких випадках ідеалізоване уявлення про нього.

Такого роду настрої з'явилися ще в 1960 роки. Певною реакцією на них з боку правлячої номенклатури стали непослідовні господарські реформи, що згодом провалилися. У 1980 роки суспільне невдоволення посилилося під впливом зростаючого дефіциту споживчих товарів і наслідків військової інтервенції радянських військ в Афганістані. Значну частину правлячої еліти (особливо її порівняно молоду та освічену частину) охопило почуття непевності й тривоги за своє майбутнє. Свою політичну й реальну економічну владу вона захотіла "конвертувати" в грошові кошти та легалізовану власність, яку вона могла б не тільки законним шляхом нагромаджувати, але й передавати в спадщину.

У результаті бажання радикальних змін, що зародилося в середовищі радянських середніх верств населення, "наклалося" на найважливіший фактор, який В.В. Радаєв назвав "тенденція до обуржуазнення правлячої еліти". У ході економічних перетворень з початку 1990 років вона вдало використовувала монополію на розпорядження державними ресурсами для перетворення цих ресурсів у свою власність.

Процес приватизації набував різноманітних і нерідко химерних форм. Найбільш масовою серед них стала так звана ваучеризація, тобто безкоштовна роздача громадянам документів ("ваучерів"), що засвідчували право на одержання частки державної ("загальнонародної") власності. Цей документ його власник обмінював на акцію якого-небудь підприємства, що переходило в приватну власність. У подальшому ці акції за безцінь викуповувалися керівництвом підприємств, що робило директорський корпус і його найближче оточення законними власниками заводів і фабрик. Для прискорення процесу скупки акцій і здешевлення їх вартості керівники нерідко доводили навіть цілком прибуткові підприємства до руйнування, демонструючи тим самим власникам акцій безперспективність їх як джерела доходу.

Слід, однак, зазначити, що об'єктом ваучерної приватизації стали в основному малорентабельні або просто збиткові підприємства. Приватизація прибуткових підприємств була відкладена на більш тривалий термін. її стали проводити тільки в другій половині 1990 років, коли нові власники вже мали значні кошти.

Іншим поширеним способом приватизації великих державних підприємств було створення системи так званої рекомбінованої власності. Це складний "симбіоз", що складається зі змішаних форм державної, колективної ("неподільної") та приватної власності. Головною відмітною рисою рекомбінованої власності є невизначеність, "розмитість" меж між її традиційними секторами, що відкриває безмежний простір для розкрадань та майнових зловживань.

На відміну від роздержавлення великих підприємств, приватизація дрібних об'єктів державної власності проводилася на грошовій основі, шляхом викупу. Так було приватизовано безліч дрібних підприємств харчової промисловості, магазинів, служб побуту. У процесі грошової приватизації, особливо спочатку, нерідко брали участь трудові колективи цих підприємств. Слід підкреслити, що, незважаючи на незначну частку цих підприємств у структурі економіки нашої країни, вони відіграли помітну роль у формуванні ринкового, конкурентного середовища й забезпеченні зайнятості населення.

Перетворення соціально-економічної структури. Важливим підсумком пострадянського реформування стало відродження в Україні економічних класів. У колишньому Радянському Союзі майнова диференціація була відносно неглибокою. Різниця між мінімальною зарплатою та її максимальною величиною співвідносилася як 1:5, обсяг особистого майна на сім'ю складав 7,3 тис. карбованців, а в Україні - 2,8 тис. карбованців (у цінах того часу). Таким чином, у населення не було коштів для приватизації шляхом викупу державної власності. Навіть у тому випадку, якби громадянам України надали можливість використовувати на такі цілі всі заощадження, що знаходилися на їхніх особових рахунках в ощадкасах, то цього вистачило б для викупу тільки 15% майна державних підприємств.

Це й стало однією з причин проведення ваучерної приватизації, у результаті якої була передана в руки приватних осіб велика частина державної власності, а суспільство поділилося на два економічних класи - представників капіталу та найманої праці. Основна частина власності дісталася групі великих та середніх підприємців, і що входили раніше до складу: 1) директорського корпусу; 2) кваліфікованих фахівців; 3) працівників органів державного управління та функціонерів суспільно-політичних організацій.

Паралельно з цим процесом, і навіть раніше (з 1988 p.), почалося відродження малого підприємництва, чому значною мірою сприяли пільги, надані в роки перебудови недержавному сектору економіки. У "малий бізнес" у цей період була втягнута частина директорського корпусу державних підприємств, оскільки в 1988-1993 роки мале підприємництво було зручним способом законного перекачування державного майна в приватний (або кооперативний) сектор. Із завершенням ваучерної приватизації та початком акціонування великих державних підприємств розвиток малого підприємництва сповільнився, чому сприяла деструктивна позиція, зайнята представниками великого капіталу в законодавчому органі країни.

Найбільш вражаючим результатом пострадянського розвитку стало посилення диференціації в доходах населення. Так, на початку 1994 р. 0,3% населення мали середньомісячні доходи в сумі понад 4 тис. дол., а на кінець того самого року такі доходи одержували вже 1,8% населення, у тому числі 0,3% - понад 20 тис. дол. на місяць. У наступні роки диференціація доходів ще більше поглибилася. У 2001 році рівень життя 40,1 млн чоловік (83,2% населення) був нижче прожиткового мінімуму, а співвідношення між сукупними витратами найбільш і найменш забезпечених груп населення досягло 7,6 раза (%).

У той самий час відбувається утворення середнього класу, основу якого складають групи середніх і дрібних підприємців, менеджерів, службовці приватних фірм, дипломовані фахівці та кваліфіковані робітники. Особливістю середнього класу в Україні (як і в більшості пострадянських держав) є низькі доходи представників цього класу, які за величиною не можна порівняти з доходами середнього класу в країнах Заходу. На цій підставі в соціологічній літературі й публіцистиці нерідко висловлюється думка, що в нашій країні ще відсутні умови для його формування.

Такий погляд має основою суто економічні (майново-дохідні) критерії визначення середнього класу. При цьому не враховуються соціально-професійні та культурно-освітні характеристики, що дають підстави зараховувати зазначені категорії населення до середнього класу. Його кількість і роль у соціально-економічному житті залежатиме від успіхів демократичних перетворень нашого суспільства.

Зростання соціальної мобільності і відносини зайнятості в пореформеній Україні. Минуле десятиліття ознаменувалося посиленням соціальної мобільності як по вертикалі, так і по горизонталі. З'явилася еліта, що складає приблизно 1% населення. Це керівники і власники концернів, що виникли на місці колишніх міністерств, комерційних банків, створених на базі державного банку, бірж, спільних підприємств і великих торгових домів, які замінили собою організації Госснаба. Вони одержали значну кількість депутатських мандатів у Верховній Раді й мають вплив в органах місцевої та центральної виконавчої влади.

У соціальній мобільності помітно виділяється структурна складова. Збільшується кількість груп, зайнятих у сфері послуг -фінансово-кредитних і торгово-посередницьких, інформаційних і консультативних. Одночасно скорочується зайнятість у виробничих галузях. Посилилося просторове переміщення працездатного населення. Цьому сприяє масове безробіття, що досягло в 2001 р. 11% економічно активного населення.

Поряд зі збереженням характерного для радянського періоду внутрішнього ринку праці, активізується зовнішній ринок праці, що пов'язано з посиленням трудової мобільності. Мільйони людей у пошуках додаткового заробітку влаштовуються на роботу за сумісництвом - це стосується як низькокваліфікованих робітників, так і працівників високої кваліфікації, попит на яких перевищує пропозицію. У той самий час спостерігається ерозія внутрішніх ринків праці. Руйнуються ієрархічні порядки між привілейованими ("кадровими") й непривілейованими групами працівників. Однак на багатьох підприємствах (особливо тих, що мають статус закритого акціонерного товариства, у яких пакет акцій формально належить трудовому колективові) у відносинах підприємців із працівниками зберігається традиційний радянський патерналізм.

На противагу їм у приватному секторі економіки виникають нові відносини трудового найму, що ґрунтуються на контрактних системах, які характеризуються великою гнучкістю й різноманітністю. Вони надають працівникам більше ініціативи й свободи в трудовій діяльності, але одночасно скорочують їхні соціальні гарантії.

Лібералізація господарської діяльності викликала розвиток неформальної економіки - самостійну зайнятість, мале підприємництво, здавання в оренду власного житла. Відновлюються традиційні способи господарювання, особливо в сільській місцевості та малих містах. Колишні колгоспи (реорганізовані в КСП - колективні сільськогосподарські підприємства) все більше перетворюються в структури, що обслуговують потреби приватних підсобних господарств. Розпаювання землі та видавання селянам земельних паїв не скасували, а місцями закріпили існування такого господарського "симбіозу".

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні риси соціально-економічної структури суспільства радянської України.
2.Якими були відносини у сфері виробництва й розподілу в період існування СРСР?
3.Назвіть причини еволюції господарської системи радянської України від казарменого соціалізму до державного патерналізму.
4.Чи існував "середній" клас" у радянській Україні?
5.У чому полягають особливості радянського підприємництва?
6.Які зміни в соціально-економічній структурі суспільства здійснилися в пострадянський період в Україні?
7.Що означає термін "первинне капіталістичне нагромадження" стосовно процесів, що відбуваються в сучасному українському суспільстві?
8. Які види власності існують у сучасному українському суспільстві?
9. Охарактеризуйте особливості та основні риси сучасного українського підприємництва.
10.Якими є перспективи формування "середнього класу" в Україні?


1 Экономист. - 2002. - № 6. - С. 12.
 

<<< назад | зміст | вперед >>>