<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Ганс Цбінден. Мандрівка по гуцульських горах

В гостині в Шекерика

Вгорі, на полонинах, над Жаб'єм, найбільшим селом, що розкинене у просторі більш як на 10 кілометрів, недалеко від Буковини, що її лагідні, хвилясті гори синіють на півдні та недалеко від оповитих легендами Синиць - «синіх гір» - стоїть самотній хутір війта з Жаб’я Петра Шекерика зі старого гуцульського роду Доників. Це гуцул із крові й кості, а його предки дружили з багатьма великими опришками.

Одного вечора їхали ми в гори до Шекерика верхом із долини Жаб'я, де Чорний Черемош у мальовничій долині обіймає село широким каблуком. У половині дороги переїздили ми попри комплекс будинків, що нагадують фортецю. З середньої частини будинку, що має форму гуцульської хати, ведуть два бічні крила до переду, які назовні творять закінчену цілість. Покрівля головного будинку охоплює прибудівки, наче охоронними крилами, і так наростає враження збірної сили й суцільності. Простір між головним будинком і крилами спереду замкнений високим частоколом. Посередині частоколу - великі подвійні ворота, накриті широким охоронним дашком. Оседок стоїть на склоні гори, як стара фортеця, майже чорна від старості. Ні одне вікно не відчиняється назовні. Це - «ґражда», один із нечисленних панських двірців, що заховався до сьогодні. Тут ховалися мешканці перед нападами диких звірів, але й нерідко служив цей замок як оборона проти опришків. У піснях співається про справжні бої, які велися за ці двори. Незвичайно понуро й войовничо вражає серед розкішних левад цей свідок диких, войовничих часів.

Дорога стає стрімкіша, й незабаром видно великі, легко спадисті полонини. Тут, на границі Буковини, бувають здебільш найстаріші споконвічні полонини Гуцульщини. Тут вперше поселилися кочовики в більшій кількості. На всі сторони тягнуться по горах довгими зигзагуватими рядами величезні дерев'яні огорожі. Ці огорожі надають гуцульським краєвидам своєрідного колориту. У відступах около 10 м виступають два високі коли, з'єднані вгорі дерев'яним обручем-гужевкою. Між кіллям - на висоту грудей знаходиться вориння - довге, колене смерекове дерево, укладене горизонтально поміж двома парами колів. Вориння одної частини плота спирається на воринні другої частини так, що творить вугли. Так постає зигзагувата лінія, яка скріпляє силу огорожі проти напору вітру та снігу. Ця огорожа лишається на цілу зиму. Вона править за захист проти вітру й не дає розбігатись худобі. Безнастанне переходження через огорожі, що тільки на найважніших дорогах мають перелази, належить до особливостей мандрівки по Гуцульщині.

Сидимо в кімнаті у Шекерика. Зі стелі звисають численними рядами густі вовняні килими, які ткала на ткацькому верстаті його дружина. На простій полиці лежить багата збірка творів і записок гуцульських легенд й переказів. Господар дому - не тільки письменник-новеліст, а й також один із найгарячіших збирачів переказів про опришків. Він сам у молодих літах записав їх багато від свого діда.

Не без труднощів навчився Шекерик писати й читати. Він прийшов на світ як 32-га дитина свого батька, якому було більше 90 літ. Ще малим хлопчиною виявляв він незвичайну жадобу знання. Читання й писання були донедавна в Гуцульщині великою рідкістю. Ще й сьогодні для деяких старих людей межує воно з чародійством, якому придивляються з боязкою цікавістю. (З огляду на далеко розкинені села й на рідке залюднення ще й тепер тяжко посилати дітей до школи). Батько Шекерика не хотів нічого й чути про шкільну науку свого сина.

- Що ти, дармоїде, хочеш вчитися читати? Ніщо з цього, будеш кози пасти, це справжня робота, а не витрачати час на непотрібну вченість.

Одначе хлопець не піддавався. Австрійський жандарм, наче на жарт, навчив його азбуки. Й одного разу, саме тоді, як було в батьковій хаті багато людей, попросив жандарм свого вихованка дещо прочитати. З отвореними ротами подивляли селяни малого, подивляли його, як чудо-дитину. Всі одноголосно вирішили, що хлопець мусить «студіювати», піти до вселюдної школи. Тільки батько вперто боронився проти цього. Тоді взявся «шандар» за діло: «Маєте розумного сина й мусите післати його до школи». Батько задумався: «Що навіть «шандар», заступник цісаря на селі,- є цієї думки?» Він роздумував хвилину: «Ну, коли пан «шандар» так думають, то мусить бути добре». І Шекерик міг піти у школу.

Він використав своє знання письма ще в дуже молодих літах на записи переказів й оповідань, які він частково видав¹. Цей присадкуватий чоловік із поважним поглядом попадає, наче хлоп'я, у пристрасне захоплення й радість, коли оповідає або слухає такі перекази. Головно тішать його нові, ще йому невідомі варіанти. Низька кімната трясеться від сміху, годинами пливуть оповідання до пізньої ночі.

Одну з цих історій, які Шекерик записав із оповідань свого діда, що жив у приязні з багатьма опришками, подаємо нижче. «Мій дід,- оповідав Шекерик,- був чародієм. Кожного ранку набирав він води з дев'яти різних джерел і переховував її у різній посуді. Перед смертю був він дуже неспокійний і зажадав, щоб усю воду, яку він назбирав, повиливали. Бо інакше, якщо б хтось небажаний, не знаючи таємних могутніх сил, перемішав цю воду, сталося б велике нещастя і прийшов би кінець світу».

Багато історій, які оповідав дідусь своєму внукові Петрові, записав він дослівно. (Переклад не може передати цієї суворої старинної зв'язності й основного тону тонкого гумору, що властиві гуцульському способові оповідання).

<<< назад | зміст | вперед >>>