<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Ганс Цбінден. Мандрівка по гуцульських горах

Історія про опришка Пігула Попецуна¹

Пігул був старим дідом. Умираючи, мав 119 літ. В молодих літах був він знайомий із Довбушем. Кажуть, що Довбуш зі своїми побратимами ночував раз недалеко Попецуна, що тоді був ще хлопцем. Та ранком мусив Довбуш піти дальше. Попецунові було жаль, що він відійшов. Він пішов за ним, вкрав йому коня та припровадив до себе в «сині гори». Він думав, що Довбуш вернеться за конем. Але Довбуш почув, як далеко в «синіх горах» заіржав кінь. Він знав, що такого коня ніде нема, та сказав до своїх легінів: «Слухайте, хлопці, злодій украв опришкові коня, та нехай здоровий краде! Але так само, як він украв його, так і назад приведе». І справді, на світанку, як тільки Довбуш хотів виїжджати, кінь був уже на місці.

Пізніше Попецун сам став славним опришком. На старі літа був він багатим господарем, погодився з людьми й добув собі в околиці велику славу. Був він чоловіком, що все знав і все вмів. Він знав те, про що говорив у церкві священик, та вмів усі коляди. Йдучи до церкви, ніс він в обох руках свічки, а в обох кишенях пістолі.

Про цього Пігула оповідав мені мій дід по матері - Доників - таку подію. Я саме був відвідав його, й він оповів мені про Пігула Попецуна ось що.

Колись, мій сину, як мене вчепилася була лісна й усюди ходила за мною, то я став ходити по всіх знахарях, ворожбитах, а навіть по докторах. Але ніде не міг я знайти ліку проти цього. Тоді порадили мені люди, що під Довбушевим каменем пливе вода, що ніколи не висихає й нізвідки не випливає. Багато оповідали про цю воду і запевняли, що вона може мені допомогти.

Але про неї ніхто, крім опришка Пігула Попецуна, не міг дати мені відомості. Бо він, як опришок, часто там ходив і знав всі входи до Довбушевих комор. Ба, він навіть не раз уже й лікувався цією водою.

Одного разу, в неділю, схопився я на рівні ноги й пішов у «Синиці» до Попецуна. Прийшов я до нього, а він сидить на лаві білий, як молоко.

- Дай, Боже, здоров'я,- вітаю його.

- Дай, Боже, як вам живеться,- відповів Попецун.

Я сів коло нього та й почав говорити про це і про те. Аж тут входять у хату два легіні. Попецун пішов скоро до комори та виніс тарілку, повну золотих грошей, і три пістолі.

Він поклав це все на столі і сказав:

- Ну, хлопці, тепер кожний із вас може взяти собі, що хоче - або гроші, або пістолі.

Ми поставали й підійшли до нього, щоби собі щось узяти. Я давно мріяв про рушницю, тому взяв собі пістолю. Але інші хлопці, хап-хап, вхопили по пригорщі щирого золота.

- Милий Боже! - як не зверещить на них Попецун: - Ви лайдаки, драби, злодії, чому не взяли ви пістолів, як оцей леґінь, щоби чесно заробити собі гроші на панах і жидах. Так, так, ви тільки готове вмієте хапати. О! З вас не буде правдивих опришків, тільки злодії, що обкрадатимуть селян і нам сорому принесуть.

Перестрашені хлопці наголов повтікали з хати. Я сів коло Пігула. А він почав оповідати мені про свої молоді роки.

Витягнув із-за пояса мосяжну, невеличку пістолю й каже:

- Мій сину, з цеї пістолі застрілив я раз на далекій полонині Судії дванадцять опришків відразу. Це було так. Наші опришки посварилися з угорськими, що жили по другій стороні гір. Довго жили вони з ними в незгоді. Наші опришки не хотіли покоритися тим, що за горами, а ті знову не хотіли коритися нашим. Тоді угорські опришки із-за гір післали до нас одного легіня, а цей каже: «Післали мене наші легіні, щоби я візвав вас на двобій на полонину Судії. З вашої сторони має прийти двадцять чотирьох і з нашої стільки ж. І з чиєї сторони більше впаде, ця програє. А де менше впаде - там виграють».

- На самого Юра,- каже Попецун,- вибралося двадцять чотирьох наших легінів на цю полонину. Було це так. Ми йшли на полонину з одної сторони гори, а з Угорщини йшли із другої. І стрінулися ми саме на горі Судії. Кожний угорський опришок мав коня. А на коні були бесаги із золотими попругами й замками. Всі ці мішки були повні червоних дукатів.

Ми стали по одній стороні, а ті по другій. А вийшло так, що вони стали один за другим, а ми кожний окремо, поруч себе. На приказ «Стріляй!» я,- каже Попецун,- миттю вихопив оцю пістолю із-за пояса й потягнув за курок. І так відразу впало 12 угорських опришків. Крім цього, загинуло їх ще кількох, і ми перемогли. Тоді забрали ми золото, зброю й коні переможених, бо це по звичаї нам належалося. Від цього часу мусили угорські опришки слухати наших. Бо ж ми перемогли.

- І тому це в мене найкраща пістоля,- сказав

Попецун. Потім дістав я від нього чародійну воду й пішов додому.

Так оповідав мій дід про Пігула Попецуна.

<<< назад | зміст | вперед >>>