<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Ганс Цбінден. Мандрівка по гуцульських горах

Храм у Криворівні

Чи є на Верховині щось поетичнішого, як храм над Черемошем, у серці Гуцулії.

Сотнями сходяться гуцули у своїх багатобарвних одягах, найкращих і найдорожчих, що збереглися ще у старих різьблених скринях. Високо над рікою, на хвилях якої колишуться смерекові дараби, здіймається на зеленому узбіччі стара дерев'яна церковця. Темно-бронзовою та золотою барвами мерехтять її стіни у світлі осіннього сонця.

Невеличка стежка веде вгору вузькою, оброслою корчами прогалиною до церковної брами. Там панує великий натовп, бо продають різнородний крам: амулети, чотки, великі круглі колачі. Поруч стирчать у коші усякої довжини сопілки. Невтомно легіні випробовують фуярки, довго виграють, заки рішаться купити. Ця гра сопілок стрічає гостя, наче радісне щебетання привіту. В тінистому гайку лягло у круг декілька осіб. Відтам несеться голос скрипки та скляний бренькіт цимбалів.

Усюди на широкому, обложеному живоплотом церковному подвір'ї стоять малими гуртками жінки й чоловіки. Сходи до входу церкви повні побожних прочан. Усередині тиснуться, плече об плече, люди та моляться. Голубі хмари кадильного диму здіймаються над золотими, червоними та ясно-синіми хоругвами, що повівають над головами юрби. Несеться спів. Повно і глухо звучать баси чоловіків, ясними тонами підносяться голоси жінок, а серед співу сріблом гомонять голоси дзвіночків.

Багато людей клячить надворі, на моріжку, а широкий спадистий дах церкви пригортає їх до себе, наче ласкавими руками. Деякі з чоловіків, із прекрасно крученим волоссям, заглиблені в молитву, нагадують середньовічних хрестоносців. їх біла й червона одежа сяє на темній зелені моріжка й під глибоким блакитом вересневого неба.

Захоплює нас звичайний спокій, що панує над цієї великою товпою, розкиненою широко по розлогій царинці. Це якась надзвичайна тиша, що панує не тільки під час Богослужения, але також продовж цілого дня. Серед цієї тиші люди виглядають, наче відірвані від землі й недійсні; їх рухи й риси - одухотворені й повні сяєва. Всі поводяться свобідно, а ті, що стоять побіч себе гуртками, гуторять, жартують, сміються. Але над усім панує дивний, стриманий спокій і духовна контемпляція¹, чого я на великих людських зборищах раніше ніколи не завважив. Багато з тих людей, що тут здоровляться й обіймаються, не бачили себе часто роками; це члени одного роду, розкиданого по різних долинах. Храм - це для багатьох єдиний день, коли вони можуть покинути свою самотність. Можна було б сподіватися, що з цієї нагоди прокинеться в них дика, голосна розгнузданість. Одначе їх рухи, жарти, слова і сміх такі стримані і приглушені, начеб вони вдихнули в себе тишину лісу та ніжні, лагідні тони гірських левад. Ніхто не наважується затривожити чи прогнати їх якимось голоснішим криком або грубим буденним рухом, начеб вони самі були постатями сонних привидів. Коли, звичайно, маса викликає по більшій частині самі грубі і прості сили, то тут навпаки. Ніде не бачив я більш наглядно цієї скромної шляхетності і вдумливості, що є основою гуцульської душі, як тут, на цьому святі, у його легко хвилюючій, розмріяній тиші.

Мені прийшли на думку маси нашого Заходу, з його голосним криком, ревом, вереском.

Тут забув я, що знаходжуся між селянами і звичайними гуцульськими пастухами. І ті постаті, що проходили перед моїми очима у скромній величі, і ті розколисані гуртки ясних лагідних барв видались мені мрією майбутності, образом далекої спільноти, глибоко вкоріненої природної побожності. Краєвид зі своїми хвилястими горбками, царинки, що лежать осяяні блиском осіннього дня, тихий шум ріки углибині - все це було ніжною мелодією для цих мрій. Тут злилося все в одну глибоку гармонію. Здавалося; що все дрібне, роз'єднуюче, ненависне покинуло цих людей. І те, що вони мають у собі найкращого й найчистішого, чого життєдайними силами береже їх стара традиція і їх побожність, це все, здавалося, розквітає дивною красою в тих нечисленних годинах, що й на Гуцульщині не часто трапляються. Здавалося, що народ і краєвид, звичаї і побут, рухи й риси з'єднані й пройняті могутнім, спільним струменем, що хвилює довкруг них, як щось невидиме, невловиме, але повне творчої сили.

На цьому тлі виразніше і яскравіше зарисовувались обличчя старців, загострювались контури їх первісної окремішності, ставали видимими риси внутрішньої індивідуальності. Чому саме тут, де невідома власновільна, індивідуальна розгнузданість, де тільки спільна основа є носієм життя та чуття усіх,- дарма, що воно вузьке і просте,- чому саме тут більше оригінальності, більше сильних індивідуальностей? Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різ-ноформну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності, повний розвиток правдивої влади.

Заглиблено в думках і молитві стоїть саміська бабуся у високій церкві. Західне, вечірнє сонце заливає церкву золотом, і пишно різьблена дерев'яна брама іконостасу мерехтить незчисленними світлами. Блискучими очима вдивляється бабуся у старі, темні ікони, що мовчки глядять зі своїх золотих шат. Лице й чоло застиглої в молитві старушки, облиті лагідним світлом пізньої осені, сяють дивною ясністю, наче відновлені несподіваною молодістю.

* * *

Ось уже клониться день. Малими гуртками йдуть та їдуть гуцули - то пішки, то верхом, то возами - вздовж ріки. Далеко можна бачити, як вони ідуть здовж закруту Черемоша й помалу розсипаються по долинах і верхах.

У світлі вечірнього сонця ще раз розцвітають золотим цвітом червоні й гарячо-жовті хустки жінок, багряні нагортки чоловіків. Вже здалеку звучить мелодія флояри і змішується зі шумом Черемоша. Холодний вечірній вітер несе цей шум то голосним гуком, то ніжним зітханням долини.

1933 р.

<<< назад | зміст | вперед >>>