<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Ганс Цбінден. Мандрівка по гуцульських горах

Гуцульський танець

На сьогоднішній вечір запрошено до нашої хати всіх сусідів на малі вечорниці. Сусідів - це значить усіх, що їх можна було досягнути гуцульським телефоном в окрузі, віддаленій на кілька годин.

Гуцульський телефон - це найстаріший спосіб сполучення на віддаль. Із хати по одній стороні долини перекликуються на другу сторону. Незвичайно чисто несе повітря голос понад тихий шум глибини. Так, із полонини на полонину, понад долини та яруги, несеться голос. Немає невдатніх сполучень. За кілька годин знають усі, що сьогодні вечером буде в нашій хаті музика й танок і що там запрошують кожного, хто має охоту.

Ввечері прибувають усі пішки або на конях. Навіть Щекерик із Жаб'я не полінувався відбути шестигодинну дорогу.

У вузькій чотирикутній кімнаті, що їй заледве сім кроків, стоять і сидять натовплені чоловіки й жінки, хлопці й дівчата. Так у куті сидить старий Готич і всміхається до себе; коло нього Василь, що купував чорта. Байдуже сперся об одвірок Петро - мисливий; він виростає своєю головою високо понад усіх інших; він прийшов, щоб тільки приглядатися й налюбуватися музикою, бо він не танцює, на велике горе дівчат, що радо покрутилися б у танку з таким вродливим легінем. Сидить ще тут скупий вуйко Петро і Слюзарева жінка з лагідними, ясними очима. Напереді скромно стоїть люба білявка Анничка, що приносить нам великі чорні ягоди - чотирнадцятилітня гуцулочка з ніжними, принадними рисами.

Жовте світло лампи кидає з вив'язаних жіночих хусток гострі тіні на лиця; хустки ж, що вінчають голови, наче тюрбани, малюють фантастичні тіні на дерев'яних стінах. Мовчки й дожидаюче сидять вони плече об плече у своїх грубих кожушках та білесеньких полотняних сорочках з вишиваними, надутими рукавами.

На лавці під вікном сидять музики. Скляним звуком звучать пробні удари по цимбалах - інструменті, подібному до цитри; це дощинки з металевими струнами, по яких музика вдаряє двома дерев'яними паличками. Біля нього похилилась над скрипкою циганкувата молода жінка й потягає сильним рухом по струнах. Живі звуки видають дуда і флояра. Ось уже настроїли інструменти. Музики приготовились, німе очікування рисується на лицях. І так, як зірветься несподівано вітер і летить із диким шумом, так із грюкотом вдарили інструменти. Весело відзивались тони дуд, стрибали колоратури скрипки й фуярки і глухо дзвенів метал цимбал.

Спершу всі стояли без руху на своїх місцях. Потім за хвилину піднялось кілька легінів і розважними, повільними кроками увійшли на середину, де було мале вільне місце, та з кількома дівчатами, що підступили ближче, вховзнулися вони в тісно збите коло. Розхитуючись, неначе вагаючись, пішло це коло у рух. Під стукіт чотиричверткового такту інструментів стримано дудніли кроки танцюристів. Коло крутиться, наче непереможно гнане якоюсь зачарованою силою. Хлопці вибивають такт, викидаючи ногами взад і вперед; легко колишуться жінки, дивно рівномірно й майже непорушно пересуваються у колі плечі й голови, усе в однаковій висоті, наче б неслися в повітрі, захоплені раз у раз голоснішими тактами.

Ось виступає з кола один танцюрист, стає посередині й тоді, коли навкруг нього знову замикається коло та в приголомшеному, одноманітному ритмі п'янким кроком, із тупотом, оточує його, починає він, наче в похміллі, потрясати головою й горішньою частиною тіла й розмахуватися взад і вперед; випростовується з високо взад закиненою головою, а потім присідає, раптом згинаючи коліна та на козацький лад підкидаючи ноги на боки, так, що аж обцаси тріщать на долівці, наче стріли пістолів. Знову пружиною підстрибує він високо й колише своїм тілом на всі боки. Пронизливо бринять струни цимбалів, у шаленому вирі танцюють мелодії скрипки і флояри, розгойдують, як чортовий танок, голосний, гримучий ритм танцюристів.

І ось леґінь у колі грубим захриплим голосом впадає в музику й починає співати стару пісню. Дико, пристрасно, майже як гавкіт звіряти, вириваються звуки зі схвильованих грудей співака. Деколи звучить це як відгук войовничих гасел у безоднях гір, то знову як тріскіт стріл у свисті вітру, то як чвал коней у погоні.

Тепер виступає із кола дівчина й, коли воно, не затримуючись, пориваюче й без віддиху, щораз скоріше та скоріше оточує пару, наче неминучі, закляті чари, починається танок їх обох напереміну. Вгору й униз піднімається постать легіня; його пісня приглушена, а зігнуті в колінах ноги дрібними, скорими кроками вдаряють об землю; дівчина посувається перед ним принадно, рівномірним кроком, туди й сюди, але ні разу танцюристи не доторкають себе. Дивний контраст - між дикою, сплутаною ритмом силою в руках легіня та рівномірно спокійним, плавким ходом дівчини.

Якийсь старик при столі підхопив пісню та, наче рапсод, час від часу драматично оживляє слова якимось замітним рухом. Тут танцюрист випрямляється знову й голосно впадає в пісню. І так, строфа за строфою, несеться напереміну голосний спів їх обох. Уважно слухають присутні, посміхаються або ж голосно регочуть.

Мелодії пісні не міг я так легко схопити. її не можна порівняти з ніякою відомою танцювальною мелодією. Багатство півтонів надає їй орієнтального характеру; це наче відгуки арабських і еменітських пісень. Знову ж монотонність ритму чи глухий тупіт рівномірних кроків пригадують танці африканських первісних племен. Ця однотонність ритму враз із мелодією у високих тонах має в собі дивну магічну силу, що пориває, приковує, зачаровує. Тут не вихопиться ні один ясний вигук, не чути співу на тирольський лад (jodeln), усе витримане в темних тонах, з яких тільки тріолі флояр і скрипки спалахують хвилююче, але не пронизливо. Ці пісні - це наче задумливо-жагучі барви вишивок.

Пісні зложені з семи ямбів, і їх співають скоро, з легким кінцевим спадом сили тону на приспішеному наголосі останнього ямбу.

Строфи чергуються по собі. Танцюючі раз у раз живіше перекликаються співанками. Не втихаючи ні на хвилину, дзвонять цимбали, свище дуда і флоярка, терликає скрипка в темпі, що запирає віддих. Понад голови танцюристів, в огрітому повітрі, пересуваються густі хмари диму. На середину виходить танцівник. Він співає, задихаючись, та притупує ногами й потрясає головою, як жеребець, так, що раз у раз майже доторкає головою головного сволока. Він скидає шкіряний киптар. Дівчина, що її бере в танець, із принадною усмішкою раз дозволяє йому пригортати себе та обкручувати собою, то знову відходить від нього гарними, дрібними кроками. У цих кроках є щось зворушливе, дитячо безпомічне. Це наче свідома, тиха влада, що злагіднює дику пристрасну силу хлопця. Наче вічно однакова пісня днів і років, кружляє довкола пари тісно збите коло танцівників, то із розмахом погоні, то притупуючи на одному місці й рівномірно коливаючись.

Над розпаленими чолами горять хустки, в матовому світлі блистить скляне намисто.

При стінах сидить старшина з люльками в зубах. Гладкий, довгий волос спадає на плечі чоловіків. Вони нагадують старих пажів та казкових чарівників.

А музика приголомшливо грає, щораз дикіше й дикіше, неначе сама себе хотіла переграти в жагучому сп'янінні. Вже більш не можна розрізнити поодиноких тактів. Зі шаленою скорістю крутиться коло раз управо, раз уліво, сильно випнявшися назад. Туго повівають фати жінок. Нерухомі очі танцівників дивляться просто вперед. Тепер затираються кроки, й тупіт ніг зміняється в якісь повні дивного шелесту, посувисті, ховзькі рухи. Пари ледве торкають землі. Наче завірюха пірвала розтанцьоване коло, начеб підняла його зі силою вгору, щоб у найближчій хвилині тупим ударом розбити об землю... Із дзенькотом втихає музика.

Коло нагло затримується на місці. Серед раптової мовчанки чути віддихи танцівників. Легко дрижать струни цимбалів. Наче пробуджені з чарів, розступаються глядачі, танцівники відходять назад.

Пауза триває дуже коротко. Знову нетерпляче втручається голос дуди, металом дуднять цимбали, виводить трелі флояра. Вже утворилося нове коло частково з цих самих танцівників. Помалу починає кружляти. У просторі знову глухим дуднінням іще раз повніше гримить такт, долівка, стелі і стіни дрижать під ударами посувистих кроків, вікна дзвенять та хрипким звуком несеться пісня.

Я вийшов із душної кімнати на ґанок дихнути свіжим повітрям. Надворі зоряна ніч. У музику, що звучить злегка притишено, вливається здалеку шум потоків, а під подув нічного вітру тихо шумить сусідній ліс. Здалеку пугикає пугач.

З вікна видирається червоний відблиск кімнати, дуднять рівномірні кроки, глухі, повільні звуки бубна. Невтомна їх сила. Піниться вона, як дикий гірський потік. У свобідній дитячій веселості розсаджує вузьку кімнатку.

Так без упину проходить година за годиною. З іскор очей, із шорстких тонів пісень,, із жару кольорів і мерехтливих тіней виповзають тіні забутих предків, старих віщунів і опришків. Вони ступають у стиснену юрбу, й у прастарій мелодії, в монотонній однозвучності кроків, в яких дрижить хода найдальших поколінь, будиться наново старий світ. Він сповнює серця привидами казкових геройських часів, затьмарює погляди образами диких пирів і боротьби, яких оці танки є далеким, завмерлим відгуком, останнім відрухом по-гансько-вакханського похмілля.

<<< назад | зміст | вперед >>>