<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Ганс Цбінден. Мандрівка по гуцульських горах

Пімста смерек

Узбіччя, що з широких щовбів Чорногори круто спадають у глибокі ліси, були колись заслонені густим плащем смерек. Вони, наче гнучкий, тривкий панцир, берегли тонку верству землі перед тягарем злив, що при частих бурях із великою силою лютували в горах.

Одного дня відкрили у смерекових шпильках велике багатство терпентини. Незабаром знайшлися підприємливі люди у долині, зараз під смерековим бором, де потік вузькою яругою покидає полонину, відкрили терпентинову фабрику. Там, де колись тільки шум вітрів колисав темно-зелене верховіття смерек, тепер заспівали пили й топори свої скрипучі, тверді пісні; широкими покосами спадали хвилясті чатинні верховіття й, поукладані в високі верстви, зникали в фабриці.

Даремно хитали докірливо головами пастухи, що приглядалися до цього; даремно остерігали природознавці. Жадібно в'їдався топір у розкішний плащ, роздирав його й розшарпував, виривав із корінням дерева. Наче величезна бронзова рана, лежав тут голий розшарпаний грунт. Внизу курився високий, залізний димар; день за днем двигали коні начиння з пахучим соком зелених смерек.

Боляче стискалося серце пастухів, що, нічого не прочуваючи, продали за марні гроші свої ліси. Безпомічно приглядалися вони до цієї руїни.

Одного вечора здійнялись над темними щовбами чорні хмари. Виючи, потрясаючи пястуком, летів лиховісний чорногірський вітер понад узбіччя і тряс високим верховіттям смерек углибині, так, що вони хитались, як колосся на ниві. Твердими, тяжкими краплями почав падати дощ. Спалахнула блискавка, із глухим гуркотом грому отворилися хмари і справжніми потоками покотилися хвилі. За кілька хвилин перемінилося узбіччя гори в безконечну течію гуркітливих, брудних хвиль. Із шумом пробивались вони углибину та рвали за собою землю й каміння. Щораз дикіше лютувала буря. Вгорі, де тягнулися смерекові ліси, чути було шум бурі в верховітті дерев, що сильно хиталися на своїх гнучких, вигнутих пнях. Але тут, де утворилася між ними від гори до низу глибока й широка прогалина, тривожно тихо. Тільки якийсь дивний клекіт і шум наповняли повітря. Із тріском пробиває вітер хвилі до землі, й вони врізуються у грунт щораз глибше і глибше.

Робітники спішно повтікали, деякі зайшли до хат, де підприємці, що саме сьогодні прибули в гори, перечікуючи бурю. Аж ось - що ж це? Чути якийсь напівприглушений звук. Чи це омана? Здається, що це величезне, стрімке узбіччя сунеться помалу-помалу щораз ближче, а з його голого, пошарпаного тіла витріскує великими потоками бронзовий сік - наче кров гори. Глухий шум і гуркіт дуднить, зовсім близько чути гук - дикі придавлені крики. І наче u грузька лава, ллється ціле підмите, ховзьке узї й зі зростаючою швидкістю скочується вниз, саме на те місце, де на краї дебри стоїть велика будівля фабрики. Вже досягнула її та із клекотом і лоскотом усуває її зі землі, наче забавку. Високий димар дрижить, хитається, похиляється, а за кілька хвилин зникають у хвилях і димар, і будинок із ув'язненими в ньому людьми; це все діється у страшній тишині, бо шум бурі і грюкіт скель приглушує все. Глибоко в дебрі виринає на хвилину кусок даху, колоди серед хвиль ударяють об себе, а розбиті пні й колоди котяться в дикому хаосі вниз.

Аж ось з'являється голова чоловіка, що веслує зі силою розпуки молодою зламаною ялицею. Йому вдається вчепитися повислої галузки, із трудом видряпатися вгору й утекти перед наступом хвиль, що щораз вище й вище підносяться і наповнюють яругу.

Із другого чоловіка нема вже більше сліду. Пастухи знайшли його в лісі зовсім безсилого, що дрижав на цілому тілі, та занесли до колиби.

За годину перестав падати дощ, синє небо випогодилось, а внизу засвітило ясне вечірнє сонце. Німі стояли пастухи над берегом безодні. Де колись диміла фабрика, з'явилась на цілу ширину долини пустеля ріні, намулу та грузу. Нічого вже більше не видно; котли, машини, мури та стіни - все проковтнула гора. Пастухи подивилися вгору. Величезна шкалубина врізалася в узбіччя гори. Гора отворилась, як глибока, відкрита рана, а луб'як і голе каміння показалось зверху.

Сім літ пройшло з того часу. Ми стояли на місці, де колись гора, обдерта з охоронної сили смерек і їх ціпкого коріння, запалась у глибину. Ще сьогодні тягнеться величезний насип, ледве зарослий, а з нього то тут, то там випливають оброслі травою джерельні потічки. По обох сторонах простягаються темно-зелені, м'які, густі плащі смерек.

«Гора їх покарала»,- каже задумливо гуцул, наш провідник, що нам оповідає цю подію. Він саме одинокий пережив катастрофу. А наш приятель природознавець і гарячий піонер зберігання природи, що літами веде завзяту боротьбу проти нищення лісів на Чорногорі, додає по хвилині зі злобним вдоволенням:

- Так, смереки помстилися!

Фабрики не відбудовано вже ніколи.

<<< назад | зміст | вперед >>>