<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Вандрівка руської молодіжі

Володимир Сіменович. 3-тя кореспонденція у газеті «Діло»¹

Коломия, д. 7 серпня 1884 р.

Перша часть вандрівки руської молодіжі з Дрогобича до Коломиї вже скінчилася, і сміло можна сказати, що була вона фактом досі у нас небувалим. Та маса світлих, відрадних і приємних вражень, які викликав похід нашої патріотичної молодіжі по поетичних окраїнах Підгір'я, оставить по собі незнищимий слід у душі кожного русина, хто чи то як гість, господар або учасник вандрівки взяв у ній яку-небудь участь. Дай Бог, щоб ті живі струї народного і духовного життя, розбуджені сею вандрівкою, вплинули свіжою і могутньою хвилею також в общу течію нашого народного життя і щоб дух, розбуджений в тих ясних і хороших днях, кріпив і піддержував нас з непослабною силою також у хмарних, слотливих і холодних злиднях, котрі на нас доля аж надто часто насилає. Поки в дописах наших розкажемо подрібно хід усієї вандрівки, хочемо тут за свіжої пам'яті схарактеризувати загальне з неї винесене враження і подати коротенько цілий її хід. «Вандрівка з Дрогобича до Коломиї була правдивим торжественним походом» - такими словами кожний з вандрівників мимоволі характеризує відбуту подорож. Прекрасна погода, сприяюча якнайліпше пішій ходьбі по горах, щирість і сердечність всіх,русинів, під котрих гостинними стріхами вандрівка вітала, високий патріотичний настрій, пануючий на кожнім кроці, в кожній промові і приватній розмові, живе заінтересування справами публічними і русько-народними і жива жертволюбність для тих справ, зарівно в домах інтелігенції нашої, як і під селянськими стріхами, найкраща згідливість між русинами на провінції без різниці «партій», де тільки зайшла бесіда про живі народні справи, молодіж вандруюча, добрана для найкращої дружної гармонії, повна здоров'я, охоти, цікавості до всього, що руське, своє, рідне,- ось які складники зложилися на отак блискучий і щасливий вихід тої вандрівки. Нам здається, що тільки в утверджуючійся, всіма нервами своїми інтенсивно живучій суспільності можливі такі факти, і що коли сьогорічна вандрівка не тільки була можливою, але ще до того так гарно удалася, то се також одна з нехибних признак того, що наша галицько-руська суспільність знаходиться на найкращій дорозі народного відродження і що вже ніякі громи, ніякі злидні так легко не погасять того вогню, що так широко і ясно палає.

З Урича, попрощавшись у стін каменя з гостинними і сердечними східницькими господарями, вандрівка удалась до Підгородець, де стрітила рівно сердечне і гостинне прийняття в домі місцевого священика Даниловича і його брата, тамошнього учителя. Оба ті високоповажні мужі і патріоти стрітили вандрівку ще геть перед селом, де ожидались її приходу від години другої до шостої пополудні. Невеличкий хор дитячий відспівав на привітання приходячих патріотичну пісню на нуту «Мир вам, браття». Затим о. Данилович повітав їх щиро сердечною промовою, а одна дівчинка, донечка о. Даниловича, вручила вандруючим прекрасний, запахущий вінок. На промову о. Даниловича відповів член вандрівки І. Франко рівно гарячими словами, виражаючи бажання, щоб як ті пишнобарвні квіти сього вінка, цвіла також і розвивалась краса рідної руської землі, змагалось її багатство і розгорався чимраз яркіше святий вогонь патріотизму в руських серцях. Затим хор вандрівників проспівав «Мир вам, браття» і «Ще не вмерла Україна» і при відгомоні тих пісень радісно ввійшли вандрівники до села Підгородець.

Переночувавши в Підгородцях і оглянувши гарні стінні малюнки в тамошній мурованій церкві, а також фабрику гнутих крісел, заложену місцевим дідичем Бродером, вандрівка удалась до Корчина. Побут в Корчині належить, безперечно, до найцікавіших і найпам'ятніших частей цілої вандрівки. Ціла громада, а також околичні священики з Синевідська Вижнього, Крушельниці і Сколього зложилися трудами і видатком на прийняття руської вандруючої молодіжі. Особливу заслугу треба тут признати начальнику громадському Олексі Моленчукові, котрий за ухвалою ради громадської для прийняття вандрівки і устроєння вечерка в семи днях зреставрував грибом наднищений будинок шкільний, в чім толокою помагали йому чесні корчинські громадяни. Дальше піднести треба заслуги родини Кирчевих, а іменно питомця Богдана і господаря Олекси Кирчева, а вкінці п. Онуфріва, учителя народного, який гостював на вакаціях у своїм родиннім селі. З околичного духовенства зайнялись вандрівкою дуже живо і сердечно о. Мартинків з Сколього і о. Ріпецький з Синевідська. Жаль сказати, що ані місцевий священик о. Петрович, голова читальні, ані місцевий учитель не те що не взяли ніякого уділу в тих заходах, але на кілька днів перед тим повиїздили з села... і не бачили того руського патріотичного духу, що оживляв порівно і громадян, і їх гостей.

В Корчині хор вандрівничий відспівав службу Божу, хоч, задля уливного дощу, громадян в церкві не було так багато, як би можна було надіятись. Вечером слідували загальні збори читальні під проводом о. Богдана Кирчева, а затим вечерок музикально-декламаційний. Обширна шкілька кімната щільно наповнена була селянами, котрі з великою увагою вислухали відчит їв. Франка «О початках нашого народного відродження за часів австрійського панування аж до р. 1848». За відчитом слідували напереміну співи і декламації, між котрими особливе враження зробила Шевченкова «Наймичка», гарно виголошена п. Бобикевичем. Прекрасні продукції хору вандрівничого («Не згасайте, ясні зорі», «Ой по горі по високій» і др.) і тут, як і всюди, заслужили собі повну похвалу слухачів.

Згадати треба, що і тут, крім уливного дощу, також наші власті політичні хотіли причинитися до якого-такого спинення обходу. Перед початком вечерка явився в забудованню шкільнім ц. к. комісар з староства в Стрию, котрий, власне, і в тій околиці займається оцінюванням шкоди, зробленої виливами Стрия. Уважаючи свою власть доволі компетентною до вмішання також у всякі інші справи, п. комісар заявив, що має доручення від уряду бути на вечерку. Заінтерпельований п. Кирчевим і начальником громадським, чи має на те письмове уповноваження, п. комісар відказав, що його не має, по чім члени читальні, що організовували вечерок, посвідчили йому, що як вони все і всюди дотримують обов'язкових приписів устави, то вважають і власть політичну так само зобов'язаною виконання таких же приписів, і для того не можуть п. комісара прийняти на вечерок в характері урядовім, але зате радо запрошують його як приватного чоловіка на товариську вечерю. По довшім зволіканню п. комісар вкінці прийняв запрошення, пішов до своєї квартири і явився відтам уже без урядової шапочки, в цивільнім убранню. Зате інша власть, ц. к. жандарми, в числі шести чоловік цілий вечір і цілу ніч пильно патрулювали по вулицях Корчина, помимо неустаючого уливного дощу, але до кімнати шкільної не входили.

На слідуючий день запросив до себе вандрівку п. Тишовницький до Синевідська, де з щироруською сердечністю угощував нашу молодіж аж до 4 години пополудні. Співом, промовам і тостам не було кінця. Особливе враження на гостинного господаря зробила промова їв. Франка, котрий, характеризуючи діяльність п. Тишовницького в Синевідську, як організатора торговельної селянської і інших спілок просвітних, вніс тост за економічне і культурне піднесення нашого народу дорогою розумної спільної громадської праці.

Попрощавши гостинні пороги п. Тишовницького і під його ж проводом, вандрівники удалися за ріку Стрий, щоб звидіти синевідський камінь також з слідами людських рук, а відтак - на нічліг до о. Ріпецького. На другий день слідувала подорож піхотою до Бубнища і до Болехова. Опис природи і археологічних пам'яток тих місцевостей заховую на пізніше, а тепер розкажу про прийняття, якого дізнала вандрівка наша в Болехові. Коли взагалі від самого Дрогобича вандрівка наша стрічала сердечне і гостинне прийняття в кожнім домі, то в Болехові те прийняття було, безперечно, найсердечніше. Була се, безперечно, найкраща днина в нашій вандрівці, побут в Болехові у всіх серцях полишив найприємніші спомини. В гостинних щироруських домах д-ра Підлуського, п. судді Сельського, п. Володимира Левицького і місцевого сотрудника о. Панчака зустріли вандрівники наші таке багате вогнище руського духу, патріотизму і запалу для справ публічних, так багато інтересу до всього, що своє, до всіх найвищих і найкращих ідеалів, якими живе, а властиво щойно починає жити наша суспільність, що в умах їх утвердилось переконання, не раз опісля голосно висказуване, що другу таку руську інтелігентну колонію, як болехівська, ледви чи можна стрітити де-небудь в цілій Галичині.

Складкова вечеря, устроена тою колонією на прийняття вандрівки в домі д-ра Підлуського, була найкращим, найбільш сердечним празником, який нам досі лучалось бачити. Не багатство і добірність наставлених страв, але високий патріотичний настрій не тільки промов, але й всіх загалом розмов при столі, а при тім та теплота, одвертість і щирість, яка випливає лиш з почуття, що се всі свої і знаходяться між своїми, були головною красою тої вечері. Позаяк задля недуги дитини п. Підлуського співів тут не могло бути, то місце їх заступили промови і декламації. Перший тост вніс І. Франко. Перебігаючи духом всю дорогу, досі пройдену вандрівкою, схарактеризував він коротко природу і людей. «Дорога наша,- говорив він,- вела не раз по тісних проваллях, по лісах і дебрях, по небезпечних урвищах понад шумуючі ріки, серед спеки і холоду. Тепер перед нами широка рівнина, ясна, благодатна. Той образ нашої вандрівки нагадує нам вікову історію нашого народу. І йому судилось перебувати тисячні лихоліття, руїни і притиски, але й перед ним тепер - широке і ясне поле поступу, на котрім тільки пильно, невсипно працювати треба». Затим бесідник виразив гадку, що тільки святе схоронення чуття любові до свого краю і предківських традицій допомогло нашому народові пройти дотеперішню тяжку дорогу і допоможе йому і далі поступати, і вніс тост в честь руської гостинності.

Другий бесідник п. Ярослав Кулачковський згадав про нещасну долю братів-українців за кордоном, котрим «важкі укази відбирають рідну мову і літературу» і вніс тост за єдність і спільну культурну та освітну працю всієї Русі-України. Загалом можна сказати, що вечеря в Болехові під кожним поглядом вдалася і що задача нашої вандрівки - збирати по нашій провінції іскри духовного життя, роздувати з них широке вогнище і самим від нього зігріватися - тут виявилась в найкращій силі.

Не менш приємну згадку залишила по собі і відбута другого дня гостина у о. декана Гірникевича в Гошові. Старший літами, але юний духом і серцем, о. декан не тільки постарався якнайкраще прийняти досить численну громаду вандрівників, але й в своїх словах і промовах проявив так багато молодечого запалу до всіх тих нових ідей і напрямків, які нині чимраз свобідніше провівають по нашій Русі, що молодь радо побачила в нім не лише батька багатого літами і досвідом, але й брата по думках і ідеях.

З Болехова удалась вандрівка залізницею до Калуша, і знов серця вандрівників, повні ще приємних вражень, винесених з Болехова, почулись в новім осередку руського духа, серед людей рівно щирих і гарячих, рівно перейнятих високою задачею руської інтелігенції. В крамниці руського купця п. Коритовського, між іншим, першім і найкращім склепі калуськім, згромадились всі вандрівники на короткий спочинок. Швидко зібрались туди майже всі визначніші русини місцеві і позамісцеві, як п. суддя Кузьма, учитель Громадка, руський священик і властитель більшої посілості о. Гойдан та ін. Місцеві патріоти розібрали вандрівників по своїх домах більшими або меншими партіями; чисельна громада лишилась в сердечно гостиннім домі п. Коритовського на обід. До стола засіли, крім о. Гойдана і господаря, два священики з околиці і гість з Станіславова п. Леонід Заклинський, котрий в дуже гарній промові підніс гадку, щоб русини, властителі більших посілостей, котрих тепер уже маємо досить поважну громаду, порозумілися між собою і зорганізувались для спільного, одностайного ділання в справках народних. Гадку тую дуже радо підняв о. Гойдан, і сталась вона головною віссю, навколо якої оберталась розмова за столом. Дай, Боже, щоб якнайшвидше побачили ми її осущення!

* * *

І в Калуші приходилось місцевим русинам виборювати собі у властей політичних прав до обходу вандрівничого свята. Староство заквестіонувало було допущення деяких пунктів програми, приходилось удаватися телеграфічною дорогою до ц. к. намісництва, котре остаточно аж в неділю пополудні прислало повне дозволения, виключаючи тільки декламацію Шевченкового «Титаря», декламацію, котра без задержки виголошувана була на вечерках у Корчині і Станіславові. Однако ж помимо дозволу намісництва, п. староста калуський тим бодай задокументував свою урядову повагу, що велів собі, крім докладної програми, предложити поіменний спис всіх виступаючих на вечерку не тільки з відчитом і декламаціями, але й співаків, виступаючих у хорі. На що запотребився п. старості той список? Бог знає. Чи, може, імена руських співаків мають тут, в Калуші, in aeternam rei memoriam² вписані в яку-небудь «Чорну книгу»? Неісповідимі суть путі наших властей політичних!

Вечерок розпочав обширною, зарівно патріотичною, як і свобідним від всякого сервілізму, поступовим і громадським духом пройнятою промовою о. Гойдан. Згадавши про давнину галицько-руської землі, він перейшов до тяжкого положення, яке судилось їй перебути під польським пануванням. І в умовах австрійської держави не відразу могли русини здобути собі право свобідного розвою; треба було тяжкої і невсипущої боротьби, щоб ті, котрі перед двадцятьма роками кричали «Niema Rusi»³, почали вкінці визнавати її, ба, числитися з нею, ба, під багатьма поглядами завидувати їй і брати собі її за взірець. Після промови о. Гойдана музика відіграла мелодію «Ще не вмерла Україна», прийняту гучними оплесками. За тим слідував відчит д-ра Костя Левицького «О конституції». Дуже численно зібрана публіка вислухала цей відчит з напруженою і до кінця не устаючою увагою. З особливим запалом прийняті були кінцеві слова прелегента, що теперішня конституція нашої держави не тільки дає нам право до самостійного народного розвою, але, що більше, вкладає на нас обов'язок плекати й розвивати нашу народність, а хто її існування заперечує або від її плекання відтягається, той стає негідним і всіх прочих добродійств конституційних.

Дальше слідували інші пункти програми, співи і декламації, між котрими особливу увагу зібраної публіки, а найпаче селян, звернула на себе «Дума про те, як гетьман козацький Самійло Кішка втікав з турецької неволі», виголошена і объяснена історично Іваном Франком. Охочі танці, триваючі аж до самого рана наступного дня, закінчили той вечерок. Дохід з Калуського вечерка призначений був на заснування «Дому Народного» в Калуші і приніс, як ми чули, около сто зр., так що і тут може вандрівка похвалитися гарним, позитивним результатом. На тім вечерку запримітили ми між іншими проф. д-ра Олександра Огоновського, котрий присутній був аж до пізної ночі.

З Калуша удалась вандрівка в понеділок до Станіславова, де вже комітет місцевий під проводом д-ра М. Бучинського і при повній допомозі п. п. Євгена Желехівського, Леоніда Заклинського, д-ра Окуневського і Северина Даниловича постарався про вигідне приміщення для вандрівників по приватних домах. В тих днях, де вандрівка гостила в мурах Станіславова, це місто представляло дуже оживлений вигляд. Надзвичайно численний з'їзд довколишньої, ближчої і дальшої, інтелігенції, багато молодіжі, котра чи то прибула з вандрівкою, чи то поз'їздилась з околиць,- все те надавало цілому місту характер святковий, рухливий, і що найважливіше - характер переважно руський. Руська «Народна торгівля», руські доми проф. Желехівських, Заклинських, Ключенків та ін. були головними центрами численних сходин, руське слово повною хвилею» гомоніло на вулицях, в салі ратушевій і театральній, і все так поважно і самосвідомо, з почуттям народної гідності і з розумінням початку нової доби в житті нашого суспільства (...)

Вівторок минулого тижня був днем пам'ятним для цілого Станіславова. Від рана, коли в руській церкві розпочалось соборне богослужения, йшло, так би сказати, руське духовне національне свято: через день наради з'їзду педагогічного, а після того вечерок музикально-декламаційний. Про вечерок той писали вже й польські газети, і виражалася загальна думка, що такого зібрання і так добірної публіки на жоднім вечерку Станіславів ще досі не бачив. Щодо програми вечерка, то була вона ще багатша і добірніша, ніж програми інших вечерків. Особливо велике враження зробив на всю публіку Шевченків «Заповіт» на музику Вербицького, відспіваний хором вандрівничим під проводом Автонома Левицького. Не менше подобалась також прекрасна пісня «Наша жизнь» на музику п. Вахнянина, котру хор на загальне жадання мусив повторити.

Мусимо тут, однак, сказати і про деякі хиби того вечерка. Зокрема кардинальною хибою була недостача відчиту. Чия се вина, що іменно в Станіславові, в такому вогнищі духовного життя і перед так численною та інтелігентною публікою, вечерок міг обійтись без відчиту, без живого слова, яке б прояснювало чи то нашу минувшість, чи теперішність і прокладало стежки новому життю духовному, цього ми не знаємо (...)

З Станіславова удалась вандрівка, дуже значно побільшена, до Коломиї. На двірці залізниці прийняв вандрівників місцевий комітет під проводом п. Сіменовича, ініціатора минулорічної вандрівки. Жертволюбність п. Білоуса, власника друкарні, уможливила тому комітетові влаштувати для всіх вандрівників (числом біля 80 людей) вигідний нічліг у кімнатах, відступлених на тую ціль в камениці Білоусів. У четвер слідували знов два руські торжества: віче академіків і вечерок музикально-декламаційний. Про віче ми не будемо тут розписуватись: важливіші звістки ми подали в статті попереднього числа «Діла», а подрібне справоздання подасть запевне незабаром вічевий секретаріат до прилюдного відома. Можемо тут тільки виразити своє повне признання всім учасникам того віча, що помимо проливного дощу так численно зійшлися і з такою пильністю та увагою слідкували за ходом нарад. Між учасниками бачили ми також громадку селян, котрі спеціально прибули з околичних сіл, щоб огріти серце руським духом в руських національних обходах того дня. Хоч реферати і дебати вічеві не представляли для них надто великого інтересу, то все-таки селяни слухали уважно всіх розмов, які велись на вічу, а особливо першого реферату п. Я. Кулачковського, який трактував справу до них дуже близьку, бо - про права руської мови в середніх і вищих школах Східної Галичини.

Про вечерок в Коломиї можна сказати, що він дорівнював станіславівському. Відчити двох жінок-русинок про жіночу справу, а до того ж прекрасний реферат про цю справу п. Василя Полянського були найбільш цікаві і характерні події того дня. Вони показали, що й серед галицької руської суспільності прокинувся вже той поступовий дух, котрий на заході Європи закликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту і за народні права. Публічні виступи наших жінок в Коломиї,- і то в справах теоретичних, наукових, поряд з їх щораз численнішими і кращими виступами в нашій літературі,- стають запорукою, що наше жіноцтво пробуджується, що загальний напрям сучасних змагань не обминув його і що швидко наша Русь може надіятись, що і в жінках знайде сильну і тривалу опору, і що вогнища руського демократичного та поступового духа освітять і огріють і найтемніші закутки нашого життя і перетривають всякі ворожі напасті та негоди. Цим бажанням ми і кінчаємо свій побіжний огляд тієї частини вандрівки руської молодіжі, в котрій нам пощастило взяти участь.

<<< назад | зміст | вперед >>>