<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Корнило Устиянович. Путь за Бескид: «Святославіє» і традиція о Святославі 1015 р.

В скільській верховині та на підгір'ю знаходиться немало таких місць, що самі собою, назвою своєю звертають думки наші в далеку бувальщину і кажуть здогадуватися, що на сьому одвічному гостинці з Галичини на Угри відбувалися часто важливі історичні події.

Ніхто їх не розслідив гаразд, ті урочища, а хоть і описувано декотрі, однак описи ті не дають нам ще про них вияснення.

Візьмім Бубнище, а властиво, скали над селом тої назви. Описи того урочища і плохенькі рисуночки маєм і знаємо, що там у тій нескладній громадці двадцяти-тридцятиметрових скал, що неначе виросли над малою поляночкою в лісі, знаходяться спереду при самій землі три старанно в камені видовбані покої. Знаєм, що над першим з них є сліди терема, а над ним дві - до себе нахилені жолобини в скалі, в котрі були колись позапущувані крокви хатньої криші і що також над другими двома приземними печерами є сліди примкнення такої самої криші до високої скали. Середній приземний покій є значно ширший, як перший і третій, за котрим у тісному куті, де скали зложилися в угол, є в камені тесані сходи, що вели на хороми вищі. Біля сходів є кругла, глубока, в скалі кована яма - житниця, колодязь або, може, й в'язниця колишня; а понад нею та понад сходами спинається луком муроване склепіння. Вище є в скалах такі жолобини й діри, які, очевидно, служили до запускання і притулення до каменя зрубу і сволока теремів. Ще вище спозирають на нас бовдуруваті шпилі і верхи тих скал; а звідтам розстеляється прекрасний далевид на всі боки; особливо на дорогу до Болехова та на угорський шлях у Синевідську. Шпилі ті здавалися мені неначе різьбленими, коли я обзирав ті скали літ тому сорок шість - сорок сім. Два бовдури показували подобу медведів, а один щось буцімто на сфінкса похожего. Але сьогодні одну вже тільки подобу медведя розпізнав я, дощі і морози, а може, і громи поперемінювали види тих шпилів так, що я не розпізнавав уже в них тих форм, які мені перед сорока семи літами кидалися в очі. Я і вирисовував їх тоді... та жаль, що той рисунок затратився десь давно.

Нині зняти його невигідно, бо дерева, що перед сорока семи літами були невеличкі, повиростали на окружаючім поляну рові так високо, що не дають на скали виду. Рів той глибокий; він околює урочище і западається за скалами в яру. Видно ще добре і вал оборонний, і сліди кімнатки на другій, одинокій, скалі високо, і все говорить за тим, що місце це було твердинею, кріпостю або бодай пограничним замком; а брак хрестика і будь-якого іншого сліду християнства не показує на те, щоб це була обитель ченців у пустині.

Учений, свідомий археології архітектор міг би ще й нині відтворити тереми, що тут колись до скал поприростали; а діло його і розв'язало б, може, загадку, що нам завдає цей підгірський сфінкс, залягаючи в півдорозі з Болехова до Синевідська. Туди мусила іти і прастара найкоротша дорога з княжого Галича на угорський гостинець з бескиди.

Таку саму загадку завдають нам і ті розвалини, що стирчать на одиноких скалах в Уричі; лише видно тут більше старанності і штуки та новішого построю, чим у Бубнищі. На урицькому камені стояв, безперечно, замок; замок мурований, великий і дуже оборонний; а стан «князі», що ним в Уричі деякі роди величаються, і назва сусіднього села Підгородці свідчить про древність того замку. Стояв він над старою дорогою, що вела з «Дреговича»* на Східницю і Підгородці горі рікою Стриєм¹ на Угри і бодай чи не сторожила князівський Галич від напастей гунгарів з-за бескида так само, як то чинити мусив - по східному боці Стрия - замок у Бубнищі.

Обидва ті замки позападалися давно², а слух про них так заглух у народі, що навіть і назви їх ми не знаємо³.

Але ж оборона руської землі не спочивала лише на цих двох твердинях; був же укріплений монастир у Розгірчі на правому березі Стрия⁴ і замочок у Синевідську Нижнім. В селі тім навіть хата пароха (на горбі) була колись кріпосницею; вал і рів ще й нині окружають попівство. Могли це бути справді укріплення і з часів польських; однак є на цім шляху сліди і старіших твердинь.

Майже посередині між замками в Уричі та в Бубнищі, а вище села Синевідська Нижнього, там, де ріка Опір впливає в Стрий та разом з ним протискається поміж гори на доли,- над сільцем Межиброди і над тунелем залізної колії, знаходиться урочище під назвою «городище». Місце це так панує над устям Опору і над угорським шляхом, що неначе просилося, щоб на ньому поставити сторожу входу на Русь. Опір жене тут попід городище в Стрий; а на зарінках цих рік і під довгим раменем гір, що ділить інундаційний терен Опора від тарасоватих зарінків Стрия⁵ двадцятиметровим валом, званим дуброва, лежить Синевідсько Нижнє. Вкінці валу та на самому розі, проти городища, стоїть на камінних плитах старезна дерев'яна церковця, обведена ровом і валом древніх літ, а сліди наріжних мурованих веж свідчать, що і це місце було колись оборонне,- замок чи монастир,- і він враз з городищем замикали прохід у гори та й могли невеличкими силами спиняти ворожі напасті з-за бескида.

П'ять кілометрів повиж Синевідська підіймається гостинець з «дубини» вгору, після чого і опускається в долину Сколього. Облаз той зовуть «колодкою». Напроти нього підіймається гора Стуга, а поміж них жене Опір на луги Синевідська. Тут була, як видно, і остання застава галицької Русі проти непевної верховини та «забескиддя». На «колодці»,- оповідають ще й днесь верховинці,- «стояли колись залізні ворота⁶, що замикалися на колодку»; а нижче «колодки» тут же над рікою стояв у непам'ятних часах монастир⁷.

За колодкою починалася та «deserta locorum»**, що (до Ягайла) становила нейтральний між Угорщиною і Галичем пояс землі. На те показує і та обставина, що і за Бескидом, в увозі над рікою Латорицею біля села Підполовці стояли в старину також залізні ворота. Там і гора тої самої назви (Зелемінь), що в Скольому, там і вмурували мадяри пропам'ят-ну таблицю, що на тому місці їх предки вперше ступили в Паннонію.

Однак грамота короля польського згадує вже і тоді про якісь «in silvis nostris»***** осади Tuchla et Skola, а це свідчить, що і перед p. 1397 мусили жити у верховині якісь люди. Маленьких, закритих лісами осад мусило бути і більше⁸, коли розважимо, що і на полонинах, і в найнедоступніших пралісах видно ще й днесь сліди меж і ораниці; ба і традицію чув мій покійний батько, що «в старовину жили люди по версіх, бо по ріці та горі потоками були непрохідні вертепи і куєви та було сиро, мокро і нездорово». Людність, отже, мусила тут якась бути від непам'ятних віків, а тільки прорідило її щось або вигнало звідси за часів Ягайла, коли якісь його вірники «fratres Valachi germani Муко et Ivanko»****** получають від нього грамоту панування на пустиню верховини. Якої ж народності люди крилися тут, у зелених бескидах? Лиця верховинців не мають чисто слов'янського вигляду; а говор їх дивує нас багатством волоських слів, як: vadas, vatra, vatah, triastra, bryndza, bunda, myryndia, mandryk, urda, catyna, kopel, tokma і багато інших. Назви рік Арджелюза (ardere), Либохора (limbofora), Пістенька (pistina); гори: Секул, Дракулець, Менчел, Магеу, Магура, Прислоп, Кичера, Клива, Пікуй, Тростян, Горган, Гургулат, Брустура і т. п. до того і многі забобони, нагадуючі обряди релігійні римські, кажуть догадатися, що людність верховини взялася, може, на кельтійськім корені з волохів⁹, до котрих пристали ще й руські утікачі з угорського і галицького підгір'я. На те показував би звичай нешлюбну дитину прозивати «копелом» (сирііо значить в язиці волоськім дитя), і я міркую, що зайди руські мусили поміж волохами застати переважно «на віру» живучих, коли згодом і своїх нешлюбних дітей стали прозивати копелами.

Помиляється, однак, д-р Папе в своїй старанній розвідці «Skole і Tucholoszczyzna», що начебто вся людність верховини постала через поселенців руських переважно з Самбірщини доперва в XV і в XVI та XVII віках. Множество прастарих руських слів, як волхвіля, буняс, іскати, прятати, істинна, смотрити, побідити, пріобрісти, челядь, челюсті, хитро (штучно), дівер, реку і т. п., яких уживає верховинець, і виговір глибокий, старинний, а також назви і тямка про події далекої древності і урочища вказують на те, що були в верховині ще й перед Польщею попри румунські (Tuchla, Seneczot, Kalne, Orava, Lybochora) також і руські осади - Славсько, Гребенів, Коростів, Путивля, Жупанє та ін. Привичка верховинця не говорити: «іду в Польщу», коли відправляється на доли, а казати: «іду на Русь» доказує, що верховина не була Руссю, що, однак, з Руссю мала довші і пам'ятніші зносини, ніж опісля з Польщею. Навіть з Угорщиною були зносини верховинців частіші і приємніші, ніж з польською державою, котрій були підчинені. Вони ще й нині радіше кажуть: «іду за бескид», ніж - «іду на Угри»¹⁰.

Так, отже: всесвітні легіонери Риму, що в карпатських пограничних «castra-ax» ******* стерегли Авзонії від нападу північних варварів і удержували в послуху дакський і слав'янський доохресний накоренок, змішавшися з ними і з бойками, мусили витворити людність верховини.

Але ж куди ділася вона в XIV ст., коли Ягайло дарує «silvas» над Опором і Орявою «cum gais, boris, melliticiis» ******** і пр. своїм вірникам в панування?

Літописці угорські та волоські оповідають¹¹, що воєводи Драгуш і Богдан вивели значну частину людності марамороського, а також і берегського комітатів (округів) на Молдаву, де і заснували державу. А случилося те в р. 1359, якраз 38 літ перед анексією Ягайла.

Але ті пустирі заселялися за Польщі тупо і повільніше, ніж забескидська, більш опущена верховина і підгір'я, куди переселився з множеством подолян з-над Смотрича потомок Гедиміна, князь Теодор Коріятович¹² .

Куди ж він ішов? На Делятин (Delatum) чи на Тухлю? Здається, що на Тухлю.

Через скільську верховину ішов один з найдревніших шляхів з Галичини в Угорщину.

Від «залізних воріт» на колодці спускався він облазом в осаду Сколе і провадив горі Опором до Гребенова і Тухлі (Dukla, ductus), а звідтам на «Угриняк», або «царський перехід» - так зоветься горб при устю Рожаночки в Опір, під котрим стоїть залізнична станція Рожанка,- верхами попід «писану керницю», під полонину Острого верха та на бескид до залізних на бескиді стовпів¹³ угорських. Безпечнішим, однак, а здається, що й пізнішим був той шлях, що від Рожаночки біжить горі Опором біля передхристиянського урочища «божий гріб» до села Славська, де знову ділиться на два. Одним ідеться на бескид в Опірці, а другий брався горі (в Опір впадаючою) Славкою до Волошанки і звідтам на Угри.

Був ще один шлях, а радше «пішка», яким синевидці та скільці верхом їздили на Верецьке*********. Ішов він горі Орявою на Тухольку (ductula) і Жупання, і тудою проложила в перших літах XIX в. австрійська власть цісарську дорогу на Угорщину.

Третя дорога вела з Тухольки і Сморжа за бескид. На Угри ступала вона в Підполівцях. Назва ця пригадує суплемінних мадярам куманів; а ті і азеги (яциги) живуть донині в Угорщині¹⁴.

Так, отже, було тут з давен-давна п'ять переходів на Угри, і не тяжкі вони. Ходив я ними літом і зимою і переконався, шо і в старину туди не було військам неможливого ходу. Для того здається мені, що задачею замків у Бубнищі, на Уричі, на Городищу і в Синевідську, а також воріт залізних на «колодці» було заперти і держати в кріпких руках вихід цих доріг на рівнини Стрия та Болехова.

Тудою перейшов бескиди в р. 1772 генерал Естер-газ, щоби для Австрії зайняти Галичину¹⁵; а управа австрійська поставила одразу на сих шляхах при угорській границі в Волошанці та в Климці комори і держала їх там аж до р. 1805.

Около сто літ перед тим лунало в верховині ім'я Ракочого. В р. 1716 крився в Тухлі його сторонник Верченій, а в р. 1703 вертався цим шляхом з Бережан семиградський князь Юрій, щоби стати на чолі повсталих в його імені забескидських верховинців. В Тухлі стоїть, - говорено, - донині та лісничівка, в якій він гостив того року у пані Олени з Любомирських Сенявської - тодішньої властительки Тухолыцини. Там укривалися тоді його сторонники Немезаній, Веселеній і Телекій; а по шляху в бескидах ходили то сям, то там збройні ватаги того семиградського князя.

Не менше голосним був для верховини і р. 1657. Тоді пересадив через бескиди предок князя Юрія 30 000 війська, ідучи на поміч Богданові Хмельницькому, і того ж року перейшов з польським військом Любомирський на Угри¹⁶ В р. 1610 вертала туди за бескид з Дрогобича ватага угрів, що опізнилася була з допомогою для ворохобника, званого «Diabel Stadnicki». В p. 1594 жене цим путем Замойський за татарами, що в 40 000 мужа перейшли туди бескид і напали на угорське містечко Торунь, спаливши в горах Волошанку¹⁷ В р. 1352 вертав туди найстарішим путьом через «Alpes Ruthenorum fortissimae» з-під Белза король угорський Лайош (Людовик)¹⁸. Туди, вертаючи з Угорщини, ночував в р. 1241 князь галицький Данило в синевідському монастирі¹⁹ і бачив множество народу руського, утікаючого перед татарами в гори, і цим шляхом наїхав у р. 1213 на Галич король угорський Андраш II. Шлях той, видно, не спав ніколи і мусив гаразд бути відомим жителям Гунгарії, коли її літописці з XIII в., як Анонім і другі, удостовіряють нас, що іменно цим карпатським переходом ступили в XI в. мадяри на землю, покинуту соплемінними їм оварами²⁰. І куди ж би, як не туди, мав в р. 1015-м утікати на Угри перед найнятими збійниками злощасний син Святого Володимира²¹.

Але ж де зчинилося те головництво? Де погиб Святослав і чи віднайдеться ще його могила?

Залізниця «Стрий-Бескид» перемощується повиш станції Сколе, на Демні з лівого берега Опора на правий і тягнеться горі ним по вузенькій долині, котру недалеко станції Гребенів кінчить русло висохлого нині потока, що спадає з куєв високого Зелеміня.

Ся долина стелиться горі Опором, спершу аж до устя Оряви в напрямі південно-західнім, а звідси нагинається впрост к полудню.

Першу частину, що кінчиться при устю Оряви, а іменно луг і зарінок, що лежать проти «пили» (тартак), називають скільчани «Святославієм». Жителі Гребенова дають цю назву цілій долині, а головно тій другій частині, що від устя Оряви горі Опором простягається дальше, аж до висохлого нині потока, котрий і сливе під назвою «Святославчика».

Вздовж тої долини можна ще й нині місцями досмотрити сліди якоїсь прастарої дороги²², і нею-то, здається, утікав нещасний Святослав перед погонею дружинників Святополка.

І мусила тут, відав, лучитись «січа злая», коли не якесь місце, а п'ятикілометрову долину звеличали верховинці назвою «Святославіє».

Назва села «Гребенів» взялася,- кажуть вони,- з того, що там погребли люди много ратників, погибших у бою. Так чи ні, а долина не зветься без причини «Святославієм» і потік недармо зветься «Святославчиком».

Напроти «пили» - по долині, порослій вільшани-ком і смерекою, видно ще й досі позападані горбочки, а робітники, що біля них прокладали залізницю, познаходили там якісь бронзові та залізні дрібниці.

Там-то, може, і розпочалась була сутичка. Однак погоня мусила йти дальше і кінчилася, певно, аж при впаді в Опір потока Святославчика. З залізничного мосту на Опорі біля будки²³ видно щось як провалившуся могилку, а півкружком коло неї - ще вісім запавшихся горбовин.

Бедрик Шматера, надлісничий скільських дібр і обиватель Зелем'янки, велів одну могилку в присутності проф. Остапа Левицького розкопати; однак не знайшов в ній нічого; тож і осередну рушати було йому совісно. А варто було б, бо на те, що в тому місці похоронено Святослава, указує традиція, передавана «от рода в род» з незапам'ятних часів в гре-бенівській родині на прізвище Пороховники.

Один з них є побережником. Він то і звернув увагу надлісничого на запавшуся могилу .

- От тутки, панцю, убито Святослава; а се ушто його могила.

- Хто ж то був той Святослав? - запитав Шматера.

- А Господь його знає... цар якийсь чи хто.

- Хто ж його убив?

- Того вже ніхто не тямить.

- Звідки ж він тут взявся?

- Утікав, переказує бувало дід наш, утікав, чи збаг би, за бескид.

- Сам чи з жінкою?.. Не знаєш?

- Авжеж не сам, коли при ньому був і наш предок, але челяді при ньому не було.

- Як же ж він звався, той ваш предок? - запитався верховинця Остап Левицький.

- А хто ж його знає, як йому було на ім'я та як писався?

- Чим же він був?.. Слуга?

- Ні, не слуга, а такий, що «фукав огнем з цівки»... з-за того і пороховником його звали.

- Що ти кажеш! - крикнув Шматера.

- А що чуєте. Мав таку хитро ковану цівку, що набивалася порохом. З неї, пак, пускав огонь²⁴.

- Ти по чім знаєш?

- Як по чім? Та вона у діда була.

- І ти її бачив?

В реченні «Слова о полку Игореві»: «живыми шереширы стрьляти» догадувався я сам якоїсь вогнестрільної мішанини; а в цьому здогаді утвердила мене учена стаття Платона Меліоранського «Турецькие элементы в языке «Слова», напечатана в кн. УП. 2 Известия академии наук.- Санкт-Петербург, 1902, котру мені показав професор львівського всеучилища др. Кирило Студинський. Там стоїть, що слово чєртірь (зрущене на шерешір) означає вогневу стрілу. «Это сделана продолговатая из железа трубка в виде воздушной ракеты, внутренность которой наполнялась порохом и в качестве металлического снаряда бросалась на врагов».

Про такий сам, здається, снаряд згадує в своїх кінцевих уступах «Слово»: «За нимъ кликну Карна и Жля... смагу мечучи въ пламянЬ poзЬ.».

Хіба ж це не традиційна «хитрая цівка» нашого гребенівця?

- Айно, ні? І видів, і в руки брав, хитра була цівка.

- Продай мені... чей стокмимося.

- Тая і без токми. Лише не знаю... чи пак найду? Діти десь загирили.

- Поглядай-но, посмотри всюди. Тобі вона нінащо, а учені люди дійшли би по ній, до чого вона служила... а може, то дуло від якоїсь старої пушки.

- Не з пушки то, панцю, ні. З пушки стріляється, а з тої цівки годі, ушто, було стріляти.

- Так вона не буда довга, а коротка?

- Ба чи не курта. Увидите пак, коли найду. З зеліза і дуже ветха.

- Що ж іще розказував дід твій про Святослава? - запитав Остап Левицький.

- А що. Наздогнали, каже, Святослава того десь пониж «пили» та й почали битись; а предок мій відганяв огнем з тої цівки напасть від свого пана. Та який хосен? їх була сила велика, тож і звершенили вони Святослава та й перебили його слуг; а мого предка зрубали з коня. Той упав в хамник та й причаївся. Коли глип!.. А мого Святославчика вже й закололи.

- А тут так легко було кинутися в куєви та й щезнути в лісових теменях,- обізвався знову Шматера.

- Та пак, що легко... байловав він, сарака, байловав; та гияба - діло. Обступили з усіх боків та й не було вже йому путя, не було... закололи. І тоді ватаг збойників підійшов до Святославчика і відрубав йому голову, та й спрятав у тайстру. Тіло пак приметали землею, а самі повтікали назад, долі Опором, «на Русь».

- А твій предок що?

- А що. Лежить він собі, лежить і не бизує вставати... Аж йде з верху пішкою скотарка. Пасучи маргу, узріла вона, що в потоці зчинилося, та й закортіло подивитися. Став же він просити тої дівки: «Учини милість надо мною! Не дай мені, молодому, загибати, спаси мене, дівко!» А предок мій подібний був та й удався скотарці. Вона зачерла водиці і дала раненому напитися; ба перев'язала йому рану,- чам'яна була і приязна та подібна і розумна білявочка... що й казати! Та й якось... чи сама вже, чи з кимось другим, бо тоді випасували товару в верховині стадами, завела предка мого у свою хижу. А там він і лежав, поки і не подужав, а далі взяв та й оженився з нею і пріобрів собі в горах велику славу. Від того Пороховника і походимо, панцю.

Більше не знав або й не тямив побережник; а «хитрої» цівки таки не знайшов. І шкода. По її виду і розпізнали б археологи, чи вона справді так старезна, як розповідає традиція?.. Чи радше приналежить пізнішим вікам.

Щодо пороху, то ми вже знаємо, що його виробляли китайці ще заки появився він в Європі. Ба і тут відали про нього учені ще перед Бертольдом Шварцом, хоча він і відкрив його в 1350 p., бо яких 70-80 літ назад ізобрів його і англічанин Рожер Бекон, а ще десять літ раніше подав, кажуть німці, Albertus Magnus*********** в своїй книзі «De mirabiiibus mundi»************ навіть рецепт на ту вибухову мішанину. Не знали ще тільки примінювати її і стріляти нею кулями.

Не може бути, щоб ті учені при своїй геніальності так ніби з нічого протягом однієї сотні літ попали на один і той самий помисел; коли рідко винаходи появляються нагло і в совершенстві, неначе Мінерва з голови Зевса. Дозрівають вони довгі віки, поки чудують світ своїм блиском. Так, наприклад, сила водяної пари була знана вже за Птоломея²⁵, а все-таки треба було до двох тисяч літ, поки удалося запрягти її в колійні вози.

Таке саме було, видиться мені, і з порохом. Винаходці мусили щось зачувати про нього... Бо є натяки в історії на те, що в XIII ст. послуговувались маври при облозі міст Іспанії і Португалії вибуховими якимись матеріями, а знана річ, що татари в р. 1241 побідили під Лігніцою рицарство християнське єдино через те, що метали на нього якісь вогнені кулі; ба, ще й в р. 1085 з уст до уст ходила по Європі страшна вістка про тунетанців, що ті на своїх кораблях мали якісь машини, що, «гримучи громом, кидали смерть на християн».

Від р. 1015, в котрім погиб Святослав, до 1085 прийшло тільки сімдесят літ, а так званий «грецький вогонь» слив уже від давен-давна. Мимо того остерігався я заключити, що і русичі про цю вибухову мішанину знали. Ми ледве ще мали тоді срібні та золоті монети, ремесла були у нас примітивні, навіть кольчуги і сталеве оружжя купували тоді предки наші в інших, більш просвітніх, народів міньбою за віск, мід, лій, шкіри і челядь, тобто дівчат, ба і літопис не згадує про «хитрі» огні у війнах св. Володимира, а подає нам про них звістки лиш з р. 1184.

Греки знали їх приправу; віддавна знали і усовершали віками. І так читаємо, що вже Олександр Великий метав якісь «невгасимі» смолоскипи, a Dio Cassius, що писав у III віку по Христі в мові грецькій історію римлян, каже, що Калігула воював оружієм, «на грім і блискавку похожим». Однак то не були кулі, метані силою стрільного пороху, а радше,- як догадуються, якісь смоляні препарати, метані катапульками. І т. зв. «грецький вогонь», що його винайшов Калінікос за царя Константина Погоната (669- 676 pp.), не був, оскільки мені відомо, стрільним порохом, а якоюсь мішаниною з селітри, сірки, нафти, ладану і смоли та солі і старого вина, а сипалось ним на ворога то плином, то кулями з якихось дул. Але все це - то не був стрільний порох і тайну приправи його сокотилися візантійці видавати варварам.

Однак мої ті сумніви заспокоїв п. Шматера, по-кликаючись на книгу «Encyklopedie der Waffenkunde, von August Demin, Gera, 1891»*************. Учений автор у тій об'ємистій книзі подає описи всякого оружжя, почавши з кам'яного періоду аж по нинішні часи, а огнестрільного - від 618 р. перед Христом за царствуванням Тайгофа в Китаю, аж по р. 1890. По санскритськім слові «agenaster», що означає - вогневе оружжя,- догадується він, що вже староінди, либонь, щось похожого на порох знали, і виказує історичними датами стародавнє існування вогнестрільного оружжя в арабів. Від них довідався,- каже автор,- Калінікос чотирьох способів роблення «грецького вогню», а «Liber ignium»*************** Марка Грека (р. 846) подає точний припис вироблення стрільного пороху, кажучи ясно, що на нього складається шість частин селітри, дві частини сірки і 2 частини вугілля. Константин Копронім (741-775) мав уже навіть канонами стріляти в війні проти сарацинів; аур. 941 метали візантійці також з дул вогонь на Ігореві човни. Далі покликається автор і на цікаву розправу про воєнні машини в боротьбі з кіннотою, рукопис котрої бачив у паризькій бібліотеці національній. Розправу ту написав в році 1290 Nachir-Eddin-Hassan Alramak, а від нього довідуємось, що пускання порохового вогню з дул було давно заведене на Орієнті в битвах проти кінноти.

З того всього видно, що вогнестрільний порох був уже добре звісний грекам за часів св. Володимира. Ми знаємо, що хреститель Русі оженився з царівною грецькою, що був у приязні з Цареградом і що посилав візантійцям навіть допомогу. У війні на вірменів і кавказців (1006 р.) було при війську грецькім і 6 000 русинів. За допомогою русинів, воєводою котрих був якийсь Сфєллос (чи не Свенко?), очистили візантійці від хазарів Крим і захопили в полон їхнього кагана Чулу.

Годі сумніватися, щоби так мудрий і запопадний князь, яким був Володимир, не випросив або й не видурив так важливої для оборони краю проти печенігів речі і майже неможливо, щоби споріднений з ним цар візантійський не виявив тайни роблення пороху перед союзником своєї держави. Тайну ту могла знати і виявити мужеві своєму і його жона, царівна Анна, а коли не вона, то вже, певно, проворний грек Анастазіос,- «пристав» Десятинної церкви і перший совітник Володимира. Греки і не мали важливої причини таїтися дуже з тим порохом, котрий був важливий тільки в боротьбі проти кінноти і ще, може, при облозі твердинь; вони більше стерегли того способу роблеиня грецького вогню, що обдавав вогнем море і палив кораблі ворожі. Греки, впрочім, не потребували виявляти дорогоцінної тайни. Вони могли, і те найбільше похоже на правду,- якусь кількість пороху від часу до часу Володимирові відступати або дорого продавати²⁶.

Розваживши все те, я прийшов до заключения, що традиція Пороховників як щодо Святослава, так і дотично їх предка, спочиває на правді. Першу стверджують назви: «Святославіє» дане долині, а «Святославчика» - потокові; ще також згадка о відрубанню голови князя та й спрятанню її в торбу, щоб виказатись перед Святополком, а другу - прізвище «пороховник» дане чоловікові, що стріляв з цівки, бо у нас, в Верховині, стрілець, а, властиво, мушкетер називається «пушкар», а рушниця «пушка». Слів «пороховня, пороховник» верховинці не знають.

Порох, як свідчить Маркус Грекус, був уже давно. Володимир міг його мати, хоч о тім не згадує літопис Нестора, бо зі смертю Володимира, а ще більше з загибеллю Бориса і Гліба приязні зносини з Цареградом перетялись, і до Нестора могла, без всякого сумніву, заглохнути вістка о рідкім на ті часи пороховім оружжю, котрим, може, тільки тілохра-нителі князя послуговувалися.

Так, отже, і міг в дружині Святослава находитись отрок або воїн, що порохом мегав вогонь з дула, а котрого із-за того «пороховником» називали; а безпретензійна традиція, що з роду в рід передавалася його потомками аж до нинішнього дня, доповнює нам коротеньку вістку у Нестора про того сина св. Володимира.

1902 р.

<<< назад | зміст | вперед >>>