<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.

Лист 5. Повені в Карпатах; Рахів; вид на угорські низини; плавання по Тисі; Сегет; угорське громадянство; студентське життя; сегетський літератор

Із Сегета 4 серпня 1839 р.

Любий друже!

Пустився я з Лугів позавчора доволі широким шляхом над шумливою Тисою у дальшу дорогу. Це прикордонне село лежить по обох берегах ріки, хата від хати досить далеко, а все це в такій глибокій ущелині між стрімкими горами, що взимку сюди не заглядає сонце, лише його відблиск з гірських вершин. Повені навесні і влітку бувають такі грізні, що Тиса виступає зі своїх низьких берегів на кілька сажнів, і все несе з собою. Так, у минулому році повінь знищила кам'яний будинок лісничого, дах зовсім зірвала, стіни перекинула й нанесла між них величезні криги льоду, а сусідня дерев'яна сільська хата цю навалу витримала. Колоди, галуззя і сіно так загорнули хату, що її зовсім не пошкоджено, а коли води зійшли, знайшли в хаті на печі хвору вдову, яка не могла рушитися з місця і врятувалася лише чудом... Старі люди оповідають, що за давніх часів не було таких повеней. Я питав, чому так сталося. І один дідок пояснював це тим, що ліси тепер значно поріділи, і коли на полянах сонце розігріє сніг - він швидко тане. Це обгрунтоване й таке точне спостереження простого селянина дуже здивувало мене. Але люди, що стільки віків живуть на одному місці, так близько з природою, уміють приглядатись до неї, досліджувати й пізнавати її. Тому їх досвід буває не раз певнішим і правдивішим, ніж твердження деяких теоретиків. Мандрівні вчені виробили звичку докладно розпитувати населення про місцевість, а не легковажити думкою невченого простолюддя...

Проїжджаючи через село Богдан (Богдани), вступив я до малої дерев'яної церковці; людей було досить повно, посеред церкви мужчини, а ближче до виходу (у т. зв. бабинці) - жінки, але їх здавалось більше. Прийшов я саме на проповідь. Старенький священик відійшов від вівтаря, став у служебнім одягу в «царських вратах» і слабим голосом почав промову до православних християн.

Його проповідь була дуже проста, звичайна, мова чисто народна, місцева, але видно було, що говорить він від щирого серця і, без сумніву, до сердець, бо часто відзивалися зітхання простого, але щирого народу: «Ах Господоньку-Боженьку, помилуй нас, грішних!» Я сам відчув це хвилювання людей, бо тут я пізнав, як треба до людей говорити, як набагато більше користі може принести кілька щирих сердечних слів, ніж ті високопарні проповіді, які так часто можна чути від руських священиків у Галичині. Не раз така проповідь, прикрашена ученими приповідками і шкільною вченістю, настільки суха, бездушна, нежиттєва і незрозуміла, що народ її не сприймає. А ще в додатку при незнанні місцевої говірки - вона напів або й чисто польська, тому український народ її не розуміє, і вона не досягає своєї мети! Я був дуже зворушений цією простою, але щирою мовою, коли старець, скінчивши свою науку, ще раз звернувся до слухачів і почав їм описувати міста Содом і Гоморру, про які згадував у своїй проповіді. Між іншим розказував, що це були такі великі міста, що чоловік не міг їх об'їхати на найліпшім коні навіть за сто днів. Шкода, подумав я собі, що при так добрім серці рівно ж і розум не є освічений, бо ж цей простачок немає найменших знань.

Переїжджаючи через село, я зустрів 5-6-річну дитину, і вона похилила біляву голівку й защебетала: «Дай, Боже, добрий день!» Цього я не сподівався. Мене ця дитина так схвилювала, що я не міг стриматись і запитав: «Як називаєшся?» - «Івась»... Погладив я його і не міг нарадуватись з нього, бо хто би сподівався, що в таких диких горах, у такій самітності, далеко від міста, від освічених людей, у селі без школи можна зустріти стільки чемності та ще й у дитини? Хто сповнює ці молоді серця такою лагідністю і чемністю? Зробили це не школа. Це не наслідування «вищих» кіл, які у ставленні до простого народу здебільшого нелюдяні. Освіта не продерлась ще до цих гір через степи, заселені суворими чужинцями. Це збережені в горах залишки старого слов'янства, риси якого виявляються тут у звичаях і побуті. Ласкава мати викладає уже дитині віддавна утверджені віками стародавні звичаї і обряди, що колись становили віру предків, основою якої була повага до старших, зберігання родинних чеснот, людяність.

Ніжна слов'янська пісня робить лагіднішим буйного, загартованого в боротьбі з ведмедем юнака, і цей вплив триває у душі аж до старості...

В'їжджаємо в Рахове (Рахів, Раго) - велике, у долині ширше, доволі густо заселене село. Має тартак і багато інших будинків, а також квасну воду (боркут), але мало вживану, бо не така сильна, як за милю у північному напрямку у селі Кваси, що на дорозі до Ясенева коло галицького кордону...

Щоб далеко не об'їжджати гостинцем, що простягнувся уздовж берегів Тиси, я вибрав коротшу дорогу через круту гору. Знову дряпання угору, знову камінні стежки, ліси, подібні почуття і враження. Коли вибралися на гори, узяла мене охота ще раз піднятися на найвищий шпиль гори, з якої я сподівався побачити гарний краєвид. О, який чудовий краєвид! Ні гори, ні ліси не заслоняють вільного Погляду. Безмежні рівнини скочуються до Тиси й далеко поза Тису на південь до інших слов'янських братів. Вітай, урожайна країно, батьківщино Добровського, Шафарика, Коллара! Вітайте, наддунайські брати!

Поволі спускався я вниз потоком до Бичкова. Уздовж Тиси минув українські села Красне, Плесо, Вільхову, Барлабаш, Трибушани й Луги. Бичків - село розлоге, гори довкола плоскі, долини ширші, тут уже сіють жито, гречку й кукурудзу. Хати покриті соломою. Гідна уваги річ: як тільки змінюється географічне положення, змінюються і звичаї, одяг та мова. Селянин тут широкоплечий, ходить у короткій сорочці (яка особливо впадає у вічі), широких штанях, часто в чоботях, а не постолах, на плечах носить вовняну чугу, а голова покрита капелюхом з величезними, піднятими вгору крисами. В Бичкові, точніше в Лугах перед Бичковом, починається населення угро-руське; гірські краї у верхній течії Чорної та Білої Тиси населяють ще галицькі українці або гуцули. В Бичкові сходиться кілька доріг, є великі поклади кам'яної солі, яку добувають у багатьох солярнях... Звідси її розвозять або мажею, українським чумацьким возом, запряженим волами, або Тисою. На Тисі, яка тут доволі широка, бо злилися з нею Шчавуль, Квасни, Кусва чи Тисва, було вже багато плотів: одні з сіллю, прикритою рогожею, інші з гонтою, дошками й т. д. Та глянь, згори пливуть нові плоти, дим іде з палаючого багаття, де гуцули запарюють свої люльки⁵. Гуцули в червоних куртках (казайках) грають і співають. Попереду пливе пліт, на нім старий сивий гуцул, а з ним жвавий леґінь. Хлопець співає коломийки й кермує веслом (кермою). Згинає коліна й, присідаючи навпочіпки, починає витанцьовувати. Аж ось старий гуцул, що дивився байдуже на свого веселого сина, чи, може, внука, ніби сам молодіє, і теж підскакує і на переміну з хлопцем виспівує коломийки. Вони вже перепливли, а ще здалеку за ними видно, як то молодий, то старий підскакують. Дивний це, напевно, первісний вияв життя нашого народу.

Я зауважив, що місцеві люди готувалися відпливати, і я приєднався до їх веселого гурту. «Куди пливете?» - «Аж до Вуйлаку».- «Я доїду до Шигота з вами? Добре?» І я ступив на пліт. Змахнули кермами, і ми вже посеред Тиси! О, як любо пливти бурхливою рікою! Холодний, приємний вітерець повіває, людина сама стає кращою, підноситься й розгортає крила, наче птах, що хоче летіти, але її обтяжує тіло і в'яже з землею. Зате тим вільніше здіймається душа, вище від птиць, від усякого створіння! Який величний вид на долину, звідки шумлива Тиса добувається на широку рівнину! Гори здаються вежами, верхи й узбіччя спинаються один на одного в грізній поставі, вкриті сірою мрякою, наче таємничою заслоною. Нижче, на лісовому узбіччі, відбиваються зелені поляни, наче лисина на старечій голові, далі знову загони вівса, що його працьовита рука розкинула в неродючу землю, а сонце, що клониться уже на захід, косо кидає на них мачушин промінь. Там здалеку чути дзвіночок череди, що пасеться на надбережних лугах, і пісні пастухів. Береги, замаєні зеленим вівсом і високим бадиллям кукурудзи, зникають, наче уві сні, перед зачарованими очима. Все минає, змінюються і віддаляються околиці, найрізноманітніші овиди. Тільки ця безперервна музика в супроводі гуку бистрої ріки, удари об пліт моїх бокорашів розбурханих хвиль постійно звучать у вухах, зачаровують.

Але тут бачу вже здалека Сегетські вежі, які золотить призахідне сонце. Ми припливли під місто, причалили до берега й уже у присмерку попрощалися з моїми товаришами по подорожі. Я ввійшов у місто. Було вже кілька днів по ярмарку, і в місті мало людей. Вулиці довгі, на передмісті дерев'яні будиночки зведені так, що вікна виходять на вулицю, а двері на подвір'я. Майданчик чи то продовження вулиці охоплює монастир, костьол і ще якийсь будинок, що виглядає острівцем серед ріки. На вулиці є крамниці з салом, що звисає цілими пластами, далі з ременями, купецьким товаром. Є тут, аптеки, шинки, кав'ярні й т. д. Місто мало вигляд безлюдного, був час канікул, і молодь роз'їхалася до батьківських домівок чи розійшлася шукати інших шкіл в Угорщині. Населення містечка строкате - угорці, румуни, українці, євреї... Немає, здається, землі, де б зібралося так багато поліглотів, як в Угорщині: тут часто зустрінеш людей, з якими . можна порозумітися по-угорськи, по-німецьки, по-румунськи, по-словацьки, а то також по-українськи, по-сербськи, як тут кажуть, «по-рацку». Спричинилося до цього змішане населення, а також шкільна граматика. Один примірник цієї граматики був у мене в руках. Це наче копія або розмножене в Європі видання славного колись Альвара, де при всіх деклінаціях і кон'югаціях є переклад різних зразків на слов'янську, угорську, хорватську, іллірську і, здається, румунську мови. Молодь, що трохи знає по-латині, починає вивчати з цієї граматики деклінації, кон'югації і різні правила. Палиця у руках священика - з ордену піярів, або світського професора з гусарським обличчям, «допомагає» пояснювати, викладати, навіть підносить дух... За кілька літ - о диво! хлопець, забувши рідну мову, так кидає навколо латиною, наче яке молоде римлянча встало з гробу. Це сталося завдяки Альварові⁶. Певно, в Європі, в ордені, до якого належав граматик, кілька століть молодь вивчала мову за його граматикою, різок і буків у школах не шкодували, і який був чудовий наслідок! Вся Європа говорила, сварилася, писала по-латинськи, як це ще досі роблять в Угорщині. Але люди старшого віку скаржаться, що латина тепер занепадає і молодь не вміє уже так вільно говорити, як раніше; знавці цієї справи пророкують, що з відродженням мови й літератури словаків, хорватів і сербів з'явиться друга вавілонська вежа - плутанина мов. Борони Боже!

Тепер пройдемося містом, може, і в час канікул усе-таки щось побачимо. Велика, темна стародавня будівля побіч великого костьолу! Що це? Академія! О Боже! Що це за нагальна громовиця пройшла? Нема жодної шиби у вікнах! Напевне, падав град, але страшніший, ніж звичайно. Відомо, що у Угорщині студенти після іспитів, одержавши свідоцтва (testimonium) , гуляють безкарно по місту - й ніхто не сміє їх спиняти; попи-професори ховаються у келіях, замикають віконниці, а зі страху, щоб їх не спіткала яка неприємність, не показуються на вулиці. Тоді бідна школа мусить витерпіти помсту від невдячної молоді, як мати від своїх невдячних синів. Вікна стають їх жертвою за цілорічні (бучки) дубини й карцери. Тим часом протягом року школярі та студенти накоюють немало витівок, і прикладом для них є філософи та юристи. Останні особливо вміють використати свої права. Тож не минає й тижня, щоб не було чути про бійки й колотнечі між студентами та солдатами, міщанами й ремісниками, яких називають «квакрами». Виникають скарги, нарікання, карцери, потім помсти й нові бійки.

Прошу тебе, чи може молодь угорська, вважаючи школу тільки місцем неволі, без охоти й любові до науки, при таких безнастанних бійках і сваволі знайти час для справжнього навчання? Чи може засвоїти все за той час, коли наближаються нещасні, стільки разів прокляті іспити? Спитай кого хочеш, молодих чи старих, але з тих, хто зараховує себе до освічених, тобто хто знає латину - і почуєш тисячі анекдотів, пригод або вигаданих, або таких, що сам наочно бачив чи власною хитрістю інших спонукав виконувати їх. Зверни увагу на «студента», з якою гордістю він все це оповідає, як при цьому тримається, як підкручує вуса. Послухай його, він тобі докладно розповість, як не раз такий «герой» зайде до шинку, кого там застане, того образить словом або вдарить п'ястуком і одразу зчиняє бійку. На його свист збіжиться ціла зграя філософів або юристів з «фокошами», «бункошами» й іншими палицями; переляканий ворог мусить капітулювати, починає відпрошуватись; на перемир'я п'ється вино тих, що капітулювали, зав'яжеться на хвилину навіть приязнь між ними, недавні вороги цілуються взаємно, і чути тільки захоплені вигуки. Іншим разом знову герой-юрист з підкрученими високо вусами, з півнячим пір'ям за кашкетом, брязкаючи острогами, ввійде до шинку, де повно ремісників. Іде сміливо вперед, між танцюючих, нахмурить чоло, підніме палицю вгору та диктаторським голосом крикне: «Хто не «deak» (такий, що знає латину),- за двері!» Відразу припиняється найвеселіша забава, замовкає музика, танцюючі пари відсуваються, а диктатор з суворим виразом обличчя звертається до музикантів: «Цигане, кому граєш?».- «Панам юристам» - відповідають цигани, скидають шапки з низьким поклоном, бо добре знають, чим то пахне. Тоді до грізного гостя підходять ремісники, просять випити вина, він лагідніє і часто далі бавиться у гурті.

Деколи, переважно в будний день, коли нема де погуляти, йде один або вдвох на вербунок. У тому місці, де спів і музика ні на хвилину не вмовкає, починає з новобранцями танцювати, пити, дає себе частувати, припинає шаблю й гусарську торбу, вбирає на голову чаку, навішує зброю і гуляє досхочу. Тим часом товариш, що стоїть на варті, біжить кликати студентів. Негайно прибігає гурт філософів і юристів на вербунок - визволяти свого товариша. У школі теж не обходиться без бійки... Що ж має той, хто закінчив таку школу? Трохи латини, якою вміє говорити (але більше нічого, тільки говорити), та спогад про те, що нагулявся, набешкетував, накурився і напиячився. По закінченню навчання той, хто не має власного грунту або захисту в родині, стає на якусь службу до графа й т. д.

Ці мої зауваження стосуються не лише Сегета, а й більшості монастирських гімназій, єпископських ліцеїв і т. п. Про це чув я від людей, які часто самі брали участь у таких бешкетах, а сьогодні є адвокатами, лісничими, нотарями (державними урядовцями) й т. д.; вони бували в світі, відвідували багато наукових закладів в Угорщині. Буває, що молодь, хоча їх батьки вже здавна навчились сіяти, орати, закладати винниці, одне слово, покинули мандрівний спосіб життя, все-таки пам'ятають давні звичаї своїх предків, люблять волочитися з гімназії до гімназії, з ліцею до ліцею...

Довідався я, що тут живе один священик, літератор. З великою цікавістю ішов до нього... У кімнаті бруд, порядку нема, повно книжок, порозкидуваного паперу. Ми почали говорити про різне, потім, приступаючи до справ, що найбільше мене цікавлять,- питаю, чи нема тут якої пам'ятки про те, коли українці прибули до цього краю? Він розповів мені відому байку Аноніма про Альмуса. Тим часом селяни всюди говорили, що всі села біля джерел Тиси на південно-східному узбіччі гір заселені вихідцями з Галичини (чи, як тут кажуть, з Русі). Питав я ще, чи нема якої пам'ятки про те, що в XIV столітті звідси вийшли волохи (молдавани) й заселили нинішні Мультани. Він здивувався, звідки в мене такі відомості. Потім сказав, що, мабуть, у ратуші є якась латинська хроніка, в якій описано напад татаро-монголів на Угорщину в 1233 році. Додав ще до того, що тут був замок Сегет, який захищав славний герой Зріньї від турків і татар. Мало обізнаний з історією Угорщини, я не смів поправляти вченого, що Зріньї прославив своєю геройською смертю зовсім інший Сегет, який лежить по другому боці угорського королівства, недалеко ріки Драви. Я тільки просив поінформувати мене, на котрім місці стояв цей замок і чи нема яких його руїн? Вчений відповів мені, що замок стояв, мабуть, або на південній, або на західній стороні, і що, можливо, лишилися якісь руїни. Потім ще сказав, що ця країна належала колись Семигороду (Молдавії), і лише в першій половині минулого століття її було приєднано до Угорщини. Про це треба шукати документів у Семигороді. Подякував я вченому за його пояснення і пішов до міського будинку, щоб дізнатися про хроніку, котру він згадав, хоча й не покладав великої надії на слова свого «благовісника». Але, на жаль, я не застав дома пана Шпака (чи як він тут зветься). Тому мусив залишити це до іншої нагоди або переклясти цей обов'язок на кого іншого - а сам подався тепер на південь, просто до Семигородської землі.

<<< назад | зміст | вперед >>>