<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.

Лист 4. Пан і селяни; правдива сміховинка; виїзд з Коломиї; Покуття; містечка; Косів; гуцули; приходство й церква в Яворові; Криворівня і Жаб'є; нічліг на полонині Кострич; Чорногора; перехід на Угорщину; джерела Тиси; Луги й гуцульська торгівля

З Лугів в Угорських Карпатах дня 2 серпня 1839 р.

Любий друже!

Не дивуйся, що так коротко пишу тобі про міста. Але, по-перше, важко в переїзді так швидко оглянутися у нових місцях, по-друге, не хочеться повторювати відомі на цілий світ склепані речі, що є там повітовий уряд, школи, шпиталі й т. д., що можеш вичитати в кожній географії...

Саме під час перебування у Коломиї чув я розповідь про подію, яка недавно трапилась у цій околиці: один шляхтич (імені його не знаю) мав у своєму маєтку грунт далеко від села, що межує з полями підданих; у самім селі також мав широкі, хоча менш урожайні лани. Поставив на полях двір (фільварок) і хотів мати всі грунти вкупі. Скликав тоді цілу громаду з війтом, тивунами й отаманом до себе, почастував їх горілкою, і запропонував їм відступити йому своє дотеперішнє поле, а він за це кожному відділить грунт коло села, намовляє їх і каже, що й вони матимуть від цього вигоду. Його слова вплинули на людей, війт перший схвалив цей план, за ним - тивуни й отамани, а сусіди якось мовчки погодились на це. Поклонилися панові за його ласкавість і виходили на двір, вихваляючи панську доброту й прихильність. Втім, один з громади, Федько, що досі й слова не промовив, тільки головою кивав і морщив чоло, крикнув виразно: «не вір панові!» Ці слова наче наелектризували громаду, всі стали й дивились на нього. Але він начеб задумався над цим, поклав палець на чоло й сказав: «Вже воно щось не з добром для наших, коли ся панові захотіло». Тут обізвалися голоси з громади: «Правда...», а один ще додав: «Не чим» то - старі люди кажуть: «з панами не заходи, бо як твоє довше, то вріжуть, а як коротше, то натєгнуть». Тоді перший, побачивши, що всі стають на його боці, рішуче заявив: «саме тому й не пристаньмо, коли пан так хоче». «Добре!» - обізвались усі разом, а сільські урядники, війт, тивуни й т. д. мусили також станути на бік опозиції. Вернулися до пана з заявою: ми таки не хочемо, нехай буде по-стародавньому, як було за наших дідів і прадідів. Панова намова нічого не допомогла, і він мусив їх так від себе пустити. Тим часом довідався, хто йому втяв цю штуку, і задумав іншим способом дійти до мети. їдучи якось через поле, зустрів того Федька й каже візникові зупинитися, кличе Федька й просить, щоб сів собі з ним до повозу, та ще й чемненько викає йому. Федько, що ще ніколи повозом не їхав, не знав, звідки йому така несподівана честь, і відмовлявся, як тільки міг. Але то нічого не допомогло, і Федько мусив сідати в повіз біля ясновельможного пана. Пан наказав навмисне їхати через село, коло корчми, де стояло багато людей, які дивувалися, що Федько їде з паном. Хтось з-поміж них крикнув: «Ох, сучий син, нема правди на світі, коли вже Федько з паном знюхався!» Відразу розійшлося по селу, що Федько зрадник, що він з паном у змові, і хто знає, чому він відраджував громаді прийняти план пана. Федько втратив у громади свою добру славу, ніхто йому не вірив, а пан досяг, чого хотів: селяни відступили йому свої поля і дістали інші біля села. Думай про цю справу, що хочеш, я гадаю, вона де в чому пояснює відносини серед нашого народу.

Вибрався я нарешті зі своїми друзями п. В. і Ф. в дорогу. 30 липня, у понеділок, ми покинули Коломию.

Ранок був ясний, сонце якраз залило своїм золотим світлом розкішну надпрутянську долину, повівав легенький вітер і хитав білявими вершками високої кукурудзи, яка довкола вкривала поле. Синяві верхи гір, закутані в хмари, сягали ясної блакиті неба. Між ними Чорногора, мета нашої мандрівки, наче отаман велетнів, гордо підняла своє чоло. Зустрічають нас селяни з близьких сіл і вітаються приязно. Жінки й дівчата легко одягнені; жінки в околиці Покуття переважно не носять спідниць, а два ткані в пружки темні вовняні фартушки. Ці «катрани», приперезані спереду і ззаду, не творять ніяких закрутів і виглядають дуже просто; дівчата носять у косах червоні вовняні заплітки з позолоченим барвінком, що виглядає скромно, але мальовничо; однак найкраща прикраса їх одягу - крайка - червона вовняна, якою підперізуються так, що ззаду звисають довгі кінці. Там іде селянин з косою на рамені в солом'янім капелюсі та тільки довгій по кістки сорочці, підперезаній ремінцем. Не знаю, чи де можна знайти легший одяг, а тут здається, наче сам клімат того вимагає, бо влітку, під час жнив, тут велика спека.

Переїхали ми вбрід Прут, що, збагачений Лючкою і Пістинкою, шумить по камінному річищі та несе свої кришталеві хвилі. Чудова країна перед очима: зелені луги, буйні гущавини над рікою, там вітер колише хвилі жита, зеленого вівса; узбіччя зарослі густими кущами, ліщина з лискучими горіхами, що кличуть-ваблять, далі глухо й таємно шумить дубовий ліс. Але тим сумніший погляд на село й нужденні курні дерев'яні хати, тільки соломою вкриті, без повіток, без подвір'я і без хлівів. Тільки довкола з городом, де росте кукурудза, капуста, картопля і коноплі, хати ховаються у тіні яблунь, груш або черешень, мовби соромляться своєї убогості серед цього земного раю.

У селі ні живої душі: усі працюють у полі, чоловіки косять сіно, жінки, дівчата, а то й діти згрібають. На гостинці перед воротами побачиш тільки купку білоголових діток у сорочечках; бавляться камінчиками, лиця спалені, смагляві, ноженята заболочені й потріскані. Витріщають на незнайому людину ясні сині очі з якоюсь цікавістю, подивом і недовір'ям. Цих бідних дітей батьки на цілий день залишають дома та дають їм ледве шматочок кукурудзяного хліба (малай). І так вони звикають до злиднів, які все життя не полишають їх, бавляться цілий день, кусаючи тверду шкоринку або незрілі яблука.

Так проїхали ми через Микитинці, Іспас, уже між горбками, пахучими левадами й кукурудзяними ланами. Долина вужчає, гори вищають, а потоки піняться. Від Львова аж сюди, крім цісарського гостинця, не видно жодного каменя, але починається кам'яниста дорога, якою ми, нарешті, приїхали до Пістиня, що лежить серед садів над річкою Пістинкою. Це дерев'яне містечко, одне з багатьох у Галичині, де вирують ярмарки й торги... Галицькі пани ще й сьогодні закладають такі містечка. Робиться це так. Шляхтич приводить собі для якоїсь спекуляції корчмарів, тоту свою праву руку, без якої не повелася б йому жодна спекуляція; будує їм доми, крамниці, будки, споряджує зо два готелі зі стайнею, хлівом і т. д. під одною стріхою, а потім оголошує на певні дні ярмарки і торги. Але тому, що на такий торг ніхто не прийде, треба взятися за інший спосіб: накаже своїм підданим, щоби певного дня кожний господар і господиня прийшли на торг, а в чужих селах оголошує, що хто прийде на ярмарок, дістане кварту горілки. Накаже вивезти кілька бочок оковитої за місто, де кожного нею заливають. Тим способом приманюють бідний люд. Корчмарі купують, намовляють, видирають з рук. Пропінація (тобто панський прибуток з проданої горілки) збільшується, бо тільки на першому ярмарку так занадто частують; гроші пливуть до новонародженого містечка, а бідний місцевий житель, який мимоволі з селянина став міщанином, працює у поті чола як і раніше, тільки з тою різницею, що тепер замість одного корчмаря-орендаря дістав на карк цілу роту, яка всюди слідкує за ним, чигає на нього, де могла б його обдурити, перехитрити, обдерти, розпити. Такими містечками в цих сторонах є Пістинь, Печеніжин, Заболотів, Кулачківці і т. д. Пани, щоб занадто не розмножувати числа містечок, стараються обмежити права і привілеї вже існуючих, а коли можна, то й зовсім їх скасувати, відбираючи опал, ліси, луги, так що нема в Галичині містечка, яке не вело б тяжби зі своїм ґрунтовим паном. Такі процеси тривають не раз 20 і 30 літ.

У Пістині виїхали ми на цісарський гостинець, що веде з Коломиї до Яблунова, Косова аж до Кут. Спинається він високими верхами так, що мушу злізати і йду поволі вгору; гори стають щораз вищі, краєвиди щораз кращі - нараз чую жалібно жебрущий голос. На землі сидить дитина в подертій сорочці й просить: «Подай, подай бідній каліці, за татунечка, за мамунечку (буду молитися)! Буду Боженьку просити, аби ти біг дав щастє, здоров'є, царство небесне,- подай, подай мені, бідній каліці, що я світку божого не бачу». Я вийняв кілька крейцерів і подав їх сліпому хлопчині. Ледве що я відійшов, як надходять дві жінки та голосно розмовляють; коли почули голос, стали, а одна з них, зітхаючи, заговорила: «Ох, Господоньку, Боженьку, яка ж я нещаслива! Яка ж я нещаслива, же не маю тій бідній дитині що дати, ні в мене хлібцє, ні в мене грошенька, яка ж я нещаслива!» Я вжахнувся: чи може бути щось більш зворушливе від цього щирого визнання? Чи хто чекав тут стільки ніжного почуття, стільки людяності в простій гуцулці, такій далекій від моральних наук, від ученого світу? Міг би засоромитися тут не один теоретик-мораліст; мала би засоромитися тут ціла псевдоцивілізація за брак почуття за свою нелюдяність. Справжня людяність - щирі чуття у серці кожного простого слов'янина, кожний дихає ними, живе ними, поки перебуває в первіснім чи близькім до нього стані людяності.

Нарешті в'їхали ми до Косова, містечка над річкою Рибницею, під стрімкою пісковою горою, що так грізно наїжилася, начеб мала впасти й засипати увесь ринок чи довгу вулицю. Косів недавно страшно вигорів, але швидко відбудовується. Йде тут жвава торгівля між гуцулами й подолянами, з якої найбільше виграє посередник. Він скуповує в одних корови, воли, вівці, вовну, шкіру, бриндзу і продає їх іншим...

Бачив я вже тут гуцулів і гуцулок. Гуцули в синіх або червоних широких штанях, тісно зішнурованих на литках ремінцями від взуття, біла сорочка, трохи випущена наверх, на рукавах вишита червоною і білою заполоччю, на грудях великий мосяжний хрест, з плечей недбало звисає короткий сердак (верхній кабат з рукавами), білий або червоний капелюшок з низьким дном і доволі широкою крисою, спереду замаєний павиним пером. Обличчя поважне, але лагідне, довге, гладко причесане кучеряве каштанове волосся, хода легка, вільна, мова виразна, пряма, про що запитаєш, відповість з певністю і невимушеною чемністю. У жінок теж запримітив якусь сміливість; дівчата в своїй простоті так наївно відповідають, що аж дивно, самі теж ставлять різні питання. Подолянка цього не зробить ніколи, бо там є більше пасток на її невинність, тому в них більше розвинена обережність, острах і недовір'я до чоловіків.

З Косова ми їхали поволі приватною дорогою, доволі широкою, але дуже кам'янистою через Соколівку та Яворів, де завітали до тамтешнього українського священика. Його хата мені дуже сподобалася: дерев'яна з грубих ялиць, усередині гладко витесана, по стінах висять різні ікони, квіти й предмети по-мистецьки вирізьблені, як і поперечна балка на стелі. Такі будинки дуже сухі, вигідні, а в Галичині так поширені, що всюди, де тільки можна дістати ялицю або сосну, ставлять такі небілені хати.

Плоскорізьба на балках і стінах була початком різьбярського мистецтва, яке пізніше дуже розвинулося. Перед усіма багатшими будинками по селах і містечках є дерев'яні ґанки, як при міщанських домах... Вони своїми майстерно вирізуваними дерев'яними стовпами дали початок будівельному смакові. Коли б були кращі обставини, то ці стовпи й ґанки могли б перемінитися на грецький лад у ряд прекрасних колон і величних коридорів.

Зайшов я до маленької дерев'яної сільської церкви, її розсипи справили на мене велике враження. Іконостас прикрашений іконами якогось щасливого художника: барви ясні, живі, гарний смак, типи чисто візантійські, обличчя зовсім не східні, лиця округлі, носи правильні, очі переважно сині, волосся русяве; це ідеал місцевої краси, оскільки зміг її осягнути художник; бо можна помітити, що в цих творах дуже мало його власної творчості, мало руху, вираз здебільшого такий, як у давніх візантійських іконах, самою традицією поданий і збережений. Казали мені, що є гідні уваги ікони в дерев'яній церкві в селі Кам'янці Великій біля Коломиї. Добре було би, якби якийсь неупереджений знавець звернув увагу на малюнки по церквах: мав би що досліджувати, побачив би, як багато талантів змарнувалося тут, скільки потонуло в сліпім наслідуванні візантійців! Але треба неупереджено дивитись на справу, не осуджувати диктаторським тоном: «то українське, то хлопське, що там може бути?», не погорджувати: що «сільський художник, український художник, мазайло» - як, на жаль, часто говорять.

Уже смеркало в горах, сонця давно не було видно, лише на найвищих верхах відбивалось його світло, коли ми виїхали з Яворова. Коні поволі ступали під високу гору Буковець; спадала густа мряка, у грудях душило, віяв холодний вітер, і я вперше відчув, що у горах. Радів, що можу так зблизька на них подивитись, що зможу побачити Чорногору. Але заважали густа мряка й густі сутінки. Нарешті, ми прибули до Криворівні на ніч. Але заснути неможливо. Заважає шум води в Черемоші, що пливе під самою корчмою: бистра вода б'є об скелі й каміння, що страшно гуде, аж луна озивається по гірських урвиськах. Коло півночі зірвався страшенний вітер. Він як завив, засвистів, як затряс хиткою дерев'яною корчмою, то здавалось мені, що вирве її з підвалин і розіб'є на тріски. Потім щось трісло. Вибігаю до сіней, думаючи, що це ціла стріха зірвалася, а то тільки ворота відімкнулись. На другий день я дізнався, що тут завжди такі сильні або ще страшніші бурі, тому селяни кладуть на свої хати плоскі стріхи, пошивають їх дерном та ще обкладають камінням. Така хата безпечніша, ніж висока корчма.

Село Криворівня справді заслуговує на свою назву. Це вузька рівнина між двома пасмами гір, по ній в'ється Черемош у різних вигинах то по один, то по другий бік. Хати збудовані вздовж ріки, не раз так далеко одна від одної, що від одної другої не побачиш. Селяни переважно самі так будуються, щоб уберегтися від навалу води, якої весною набіжить стільки, що на багато сажнів навколо все зриває і заливає. Не раз після довгих дощів зсуваються цілі пасма гір разом з лісом, і, падаючи в тісне корито потоку, загачують воду, яка зриває цю греблю і ще з більшою силою нищить усе довкруги.

Вздовж ріки тягнеться цілий ряд сіл, поміж ними не знайдеш жодного проміжку: починаючи від Слупиці, тобто верхньої частини Жаб'я, далі йде саме Жаб'є, Криворівня, далі на схід над Черемошем тягнуться Ясенів та Красноїлля. Переїхавши ціле Жаб'є, ми нарешті зупинилися в Слупиці, і там, де Черемош зливається з Ільчем і де кінчається дорога возом, хоча й досі була препогана. Далі треба їхати верхи на конях, тому ми послали до села найняти коней. Жаб'є, чи по-гуцульськи Жєб'є,- це величезне село на 1000 номерів, має дві церкви. Селяни займаються переважно випасанням худоби, сіють трохи вівса, бо й нема де сіяти, всюди стрімкі гори, дика природа. Власником села є граф Скарбек. Село звільнене від панщини, бо нема де працювати, тільки платить чинш по дукатові від господаря та різні податки та ще селяни мусять рубати й сплавляти дерево.

Нарешті прибули замовлені коні. На них були дерев'яні сідла з присідками, щоб було легко сидіти, стремена, що висіли на попругах, теж були дерев'яні, усе власного гуцульського виготовлення, не куповане. Бесаги на кінських хребтах наповнили ми необхідними речами, а за кілька хвилин вирушило три їздці на гуцульських кониках, за ними гуцул-піхотинець з мережаним топірцем у руках. Коні йшли повільно, треба було бачити, як уважно ступали вони по камінцях, особливо коли довелося йти вбрід через потік Ільчу. Кінь, якому я вільно пустив уздечку, став, дивився у прозору воду, вибираючи, де мілкіше, увійшов у потік, та, стоячи на трьох ногах, четвертою найперше пробував, де можна впевнено ступити; і так поволі, але безпечно, переносив мене на другий бік.

Тихим кроком посувалися гуцульські коненята (гуцул називає коня шкапою), вибираючи найвигідніші місця, та крутою стежкою ледве дряпалися на гору; але верхівці, заглиблені у свої думки, прагнули якнайскоріше досягнути мети своєї подорожі. Вони орлиним летом знялися б на вершок Чорногори, щоби уже побачити дива природи, відчути свободу життя, вдихнути вільного повітря.

Я оглянувся по горах. Тут прогалини загороджені довгим плотом з кілля, і тільки високі, очищені від кори смерекові тички стирчать і біліють здалеку. Тут то там над скелею хата, ґонтами або драницями ховає коло себе під одним дахом хліви, комори й т. д. та всіх своїх жителів перед чорногорською бурею, наче дбайлива квочка крилами охороняє перед яструбом курчата. Величезні скелі, наче руїни замків, висувають порослі мохом вежі. Безкраї ліси чорніють, і тільки гостре верховіття смерек грається з вітром. Тут звалив грім чи бурелом величезну ялину. Вона гниє, на її спорохнявілім пні виростають паростки, піднімають своє колюче гілля, наче молодь пнеться угору по смерті героя. Бистрі потоки шумлять по темних зворах, ударяючись об гострі скелі. Я поглянув позад себе: сонце, що вже котилося за гори, осявало долину; я побачив, як на долоні, всю дорогу. Далеко в мряці блищить Черемош, уже не чути його шуму, не видно запінених хвиль, лише ясна мінлива стрічка блищить на зеленім полі. Видно цілу Криворівню. Тут вона ширша, тут знову вужча, врешті ховається за гори. Чорніють хати, з'являється світло в деяких дворах. Мої думки спустились далі потоком на безмежні рівнини рідного краю: прощайте, багаті ниви! прощайте, запашні луги! прощайте, буйні степи!

Ліси порідшали, овид стає вільніший, виїжджаємо на полонину. Холодний вітер повіяв і зашелестів буйними та широколистими травами. Здалеку з верха опускається отара овець і крутиться строкатою плямкою на темно-зелених травах. Ягнята мекають, до них озивається голос дзвіночка, чути мелодію, яку пастушок вичаровує з сопілки. її звук розходиться по всьому простору й відбивається об далекі ліси та зарослі мохом скелі. Це турма (отара) овець, що їх женуть до кошар на нічліг. Сонце зайшло за гори, вже лише східні верхи відбивають його проміння. Західні вершини виглядають, наче сині піраміди на золото-багряній землі, і здаються ще вищими, грізнішими, величнішими.

Стемніло на видноколі. Роса паде на скошені трави, гори вдягаються у темну блакить. Чорногора нахмурила своє величне, грізне чоло. Над нею здійнялась біла хмарка, вона все поширюється, або, як гуцул каже,- «родить хмари». Густа мряка осіла на полонині, і вже добре смеркалось, коли гуцул завів нас до колиби біля кошари, на полонині Кострич, де нас спершу привітали собаки. Вибігли два молоді хлопці і завели нас до колиби, тобто до чотирьох кутів шатра, збитого з колод, дві протилежні стіни якого сягають здолу лише до половини висоти других двох стін, залишаючи вгорі отвір для входу й для світла. Всередині горів вогонь, над ним висів мідний котел з водою, по боках на стіні стояли бочівочки на бриндзу, коновки та інший посуд, ложки, варехи. Все це дерев'яне, дуже гарної роботи, бо треба признати за гуцулами боднарський та різьбярський талант. За колибою, при загородці, є кошара. З неї хлопець, тріскаючи батогом, виганяв овець і кіз. Під малим пристрішком сиділи 8 легінів зі скіпцями й затримували цих овець та кіз одну за одною, доїли їх і випускали, а вони знову бігли ночувати під широкі ялиці.

Врешті до колиби зійшлися вівчарі зі скіпцями, повними молока. Прийшов і ватаг, рослий парубок. Довге волосся спадало на його рамена по чорній сорочці, випущеній на сині штани. Був оперезаний шкіряним поясом з мосяжними бляшками, за яким заткнений довгий ніж і пара пістолів. На плечах висіла торба, прикрашена рядочками мосяжних ґудзиків.

Вітав нас дуже чемно, але з гідністю. Щось наказував вівчарям, яких називав легінями, тоді вийняв шматок бриндзи-«будзу», покраяв на чистій дерев'яній тарілці, посолив і просив, щоб ми не погордили цим, бо в них більше нічого нема, і не мають чим ліпшим гостей прийняти. Потім повісили над вогнем більший котел з водою і варили кулешу (з кукурудзяної муки), з котрої теж найперше нам, як гостям, відділили частину з бриндзою, а самі їли немащену, лише посолену, бо саме тоді був піст... По вечері почали гріти молоко - як вони кажуть - «глєгати». Ватаг зняв рушницю з кілка, вийшов за колибу й вистрелив для постраху диких кабанів, щоб не підкрадалися під кошари; постріл розкотився по горах і сполошив орлів, що спали на сусідніх ялицях. Другий пастух вийшов з трубою (трембітою) з ялинової кори, на півтора сажня довжиною, спер її об галузку молодої ялини й добував з неї сумовиті звуки, подібні до голосу журавлів. Звуки покотилися верховіттям густих ялин у яруги, за потічком до рідного села, мовби на добраніч смутній від туги любці. На другому боці під густою широкою ялиною, біля палаючого багаття інший пастух почав грати на сопілці, а до нього приєднався другий з кобзою; задзвеніла гірська музика й розлила свої звуки по всій долині; затихло все, тільки інколи теленькав дзвіночок на шиї барана. Ми теж сіли біля багаття, почали розмовляти про різні речі, потім перейшли в голосну бесіду; я вийняв з бесага пляшечку горілки, почастував нею своїх господарів. Ми говорили про розбійників, які нападають часом зі зброєю у руках на мирних пастухів, відбирають у них бриндзу, котли, муку, сіль і навіть баранів. Це переважно втікачі з війська (дезертири), безпритульні, які ідуть на життя або смерть, тому вони не зустрічають опору, але говорять про цих заводіяк з погордою. Зовсім інакше, як я помітив, розповідають про давніх легендарних опришків, про Довбуша, Марусяка. Про них говорять з якимось подивом і пошаною, як словаки про свого героя Яношика. Я дізнався тут, що в цій околиці по обох боках Карпат найближче розташовані села мають свої, визначені полонини, на які вирушають весною, всередині квітня. Перед цим роблять вдома пробу, так зв. «мішене» і вибирають ватага і пастухів. Потім виганяють овець на полонини аж до першої Матері Божої (15 серпня за старим стилем). Ватаг має над вівчарами владу рідного батька, усі мусять його слухати й шанувати. Він може їх карати, коли провиняться, одно слово, тут можна знайти залишки первісного патріархального життя, яке ніде так не могло зберегтися, як між пастухами у вільних горах.

Місяць піднявся високо й освітлював усе навколо. О, який чарівний вид! Срібний блиск розсіявся по зрошених травах і блищав у тисячах перлин, що звисають на широкім листі. Всі світло-голубі вершки гір пнуться своїми чолами до чистої нічної блакиті, лише Чорногора все хмуриться, родить і родить хмари. Над зарослим лісом, шпилями гір щось, осяяне легкою мрякою, грає і танцює. Це мавки ведуть свої обрядові, чарівні танці; по ялиновім лісі йде якийсь шум, таємний, глухий і далекий. Мовби у час, коли всі земні створіння тихо спочивають, своє панування починають підземні істоти. У глибокій безодні яруги щось безнастанно клекоче й гуде, а чорна тінь густих ялин ще посилює цю таємничість.

О, яка тут багата тема для фантазії; скільки картин для поета! Не дивниця, що гуцул прикрасив свою віру багатьма оповіданнями про духи, надприродні створіння, витворив власну міфологію!

Я повернувся до колиби й ліг побіч моїх товаришів, які вже спали, з наміром, що завтра раненько встану, щоб побачити схід сонця; але заснув так твердо й смачно, що сонце піднялося високо, а вівчарі виганяли вже отару на пашу. Ми зібралися, попрощалися з гостинними горянами, посідали на своїх коників і рушили в далеку дорогу. Які бідні ці люди, а нізащо не хотіли взяти від нас грошей (кілька пачок тютюну взяли з вдячністю). Одна з головних рис у характері тутешнього українця - те, що він вважає ганьбою взяти плату від подорожнього, якого прийняв, як гостя. На ніч прийме кожний господар, почастує усім, що найліпшого має вдома («чим хата багата, тим рада»), але плати не візьме навіть найбідніший. Але й хліба ніхто в селі не продасть: «чи я крамар, щоби продавав?» - скаже вам. Однак тому, хто ступить до його хати і скаже звідки, куди, в якій справі мандрує, тоді йому дасть і хліба, і масла, і страви, і всього, що має.

Рушаємо з місця. Ранок холодний, але погідний, мряка поволі ховається у тіні ярів і долин, верхи гір проясніли й навіть Чорногора виглянула з мряки і показала своє скалисте тім'я, забарвлене в заломах білим снігом. Ми їхали полонинами все вище й вище, вже увійшли в смугу жерепу, що стелить по землі свої повзучі хиткі гілки. Вони наїжачували гострі колючки між скелями та зеленіли біля білого снігу, що лежав у ярах і зворах; вузька стежка між ними вивела нас аж до верхів'я Чорногори. Тут лишили ми гуцула з кіньми, й, покріпившись, почали дряпатись на гору. Треба було довго повзти по скелях, укритих мохом і травою; часто мусили перепочивати. Нарешті досягли самого верха.

Я вийшов на скелю, з якої било чисте джерело й збиралось у мале озерце. Мене обвіяв холодний пронизливий вітер, груди дихають вільним повітрям, серце б'ється прискорено, забуваєш суєту буденності... Я побачив себе в країні величезних гір; куди не глянеш - на схід чи на захід, на північ чи на південь - усюди сині вершини, одна з-перед другої рветься вгору. Тисячі й тисячі вершин поставлені вряд, одні за одними, наче ціле військо гір. Це військо стоїть на сторожі, не пускаючи сюди завойовників; вільна, незаймана, не заплямлена кров'ю ворога земля, що не бачила диких орд, навала яких, сунучи підгір'ям, заливала й руйнувала Європу. Тут не ступала нога жорстокого татаро-монгола, не мав сюди доступу гордий і буйний руйнівник цивілізації. З гордістю дивиться тутешній житель на весь простір під ногами; він перший пізнав цю землю, він назвав кожну вершину, кожну скелю, він назвав яри, урвища, долини й потоки... Тому тутешній мешканець, хоча він бідний і часом не має найнеобхіднішого, живе скромно, у патріархальнім устрою, але живе вільно, награючи собі на сопілці, з чередами корів і отарами овець. Він має більше гордості, ніж ті, що живуть у домах на далеких рівнинах; привітніший, гостинніший і щасливіший - тому, що вільний. Але що ж це я бачу? Там поміж узбіччям десь далеко синіє у густій мряці .нескінченна стрічка, поширюється і нарешті зливається з видноколом, начеб води Дунаю зливалися з морем. Це єдиний між горами проліт на північ - окрилений мій дух летить поміж ці безмірні простори...

Вже полудень, але сонце пригріває, ніби навесні, сніг поволі тане й стікає під сухим мохом, яким найбільше вкрита вся Чорногора. Небо над нами чисте, без звуку, не чути ні співу птахів, ні дзижчання мухи, тільки вгорі ширяють розлогими крилами три орли і дивляться вниз, неначе дивуються, що то за відважні люди видряпались на цю гору? Нарешті, на прощання з Чорногорою, ми одночасно на всі чотири сторони світу гукнули гучне «ура» всім славним мужам Славії, називаючи кожного зокрема, а далекі скелі стоголосою луною відбили наші голоси, а буйні чорногорські вітри рознесли славу слов'янським корифеям з найвищої вершини українських гір по цілім слов'янськім світі!

Зійшовши з Чорногорського шпилю до коней, я мусив розлучитися з товаришами, і вернувся сам вузьким проходом через полонину на південь до угорського краю. Кілька разів оглянувся і попрощався ще раз здалеку, доки Чорногора не сховала і моїх друзів, і галицькі полонини, і весь вид на улюблену батьківщину! З якоюсь тугою опускався я зі стрімких гір лісом крутою стежиною, втоптаною копитами коней, худоби. Ці ж гори, скелі, ліси, що по тім боці, ця ж природа, де-не-де кошари, а далі - отари, обороги на сіно або на овес, що їх кладуть високо, щоб ведмеді не пошматували і не згноїли. Поволі, поволі зійшов я до великого джерела під височезною скелею, звідки випливає вода бурхливим струменем, утворюючи потік, одне з тисячних джерел Тиси. Сів я й підкріпився при джерелі Тиси; далі вела мене кам'яниста дорога над потоком під високий стрімкий берег, зарослий буйними кущами малини. Нарешті вийшов я на ширші води Говерли (Говірлє, Говірлицє). Зі сходу злилася з нею Тішора і утворила бурхливу ріку, колись сплавну, як на це вказували порозкидувані на березі розбиті ялиці. По дорозі зустрічав я гуцулів і гуцулок, що вертали пішки з Сегета з ярмарку, який галицькі гуцули дуже радо відвідують. Дійшов я так аж до першого села на угорській землі. Зайшов тут найперше на «тридцєток» (митний уряд), щоб мені підписали перепустку. Урядовець прийняв мене дуже привітно, запросив до себе на ніч, і я став у нього гостем. Тут я мав нагоду ближче познайомитися з гуцулами, що великими групами верталися із Сегета. Вигляд цієї юрби, що наближалася здалеку, був дуже мальовничий, червоні, білі сарда-ки, червоні й сині шаровари верхівців чудово гармоніювали між собою. Здавалося, наче я бачив запорожців зі Старої Січі, з тією різницею, що цей похід був спокійний, безоружний. Увійшли до митного уряду і, поклонившись, розповідали, що хто продав і що має оплатити з куплених речей. Урядник сказав, щоб показали все, що везуть або несуть, бо прикордонна сторожа буде перевіряти. На це старий гуцул з повагою відповів: «Єще, пане, від гуцула ніхто брехні не чув і не буде!» Кому б не сподобалися ці шляхетні, з народною гідністю мовлені слова? Чи це не чудова характеристика народу?! Справді, ці слова мовби вийняті з уст, відбиті з серця і гідні справжнього слов'янина! Більша частина куплених речей, як от червоні ремінні пояси, круглі низькі капелюхи, не підлягали митові, бо кожний ніс це на собі, але залізні речі - коси, гаки, мотики, цвяхи й т. д.- треба було зважити, оплатити. А, крім того, звертають увагу на ціну товару: урядник запитував кожного, що та чи інша річ коштує, і ручаюся, що кожний сказав чисту правду. З немалим здивуванням почув я, як урядник, щоб скоріше позбутися і легше все порахувати, написав одному гуцулові меншу круглу суму і сказав йому, щоб прикордонній сторожі назвав суму, написану на папері. Гуцул ніяк не хотів на це погодитись, кажучи: «Як я, пане, можу казати, коли мене тілько стоєт?» - і ледве дав переконати себе, що на тім зовсім нікому не залежить, що інакше треба було б рахувати четвертини й шості частини крейцера і т. д. Отже, народ тут навіть хитрувати не вміє! Справді, тільки безмірні гори могли виховати й зберегти таку чесність! Довідався я від урядника, галичанина за походженням, який уже 20 років служить в Угорщині, що на цей ярмарок перейшло через його уряд 150 коней з бриндзою із сіл Жаб'є і Криворівні; на кожному коні по дві бербениці або 4 посудини. Такий ладунок називається «терх». Оповідав він мені також, що йдуть гуцули дуже часто на ярмарок без грошей, він не вимагає від них плати, а дає тільки квиток і може безперечно покластися на їх чесність, на те, що, продавши свій товар, вони все заплатять.

Цього ж вечора прийшли дві вродливі дочки мого господаря і молодий лісничий (угорський німець з вусиками). В цім родиннім колі провів я вечір. Сьогодні вранці виїду далі. Закінчую свій предовгий лист й, довіряючи чесності гуцула, що переходить на галицький бік, передам йому листа, щоб кинув у Косові на пошту. Коли одержиш його, то це буде доказом усього, що пишу тобі про наших гуцулів.

<<< назад | зміст | вперед >>>