<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.

Лист 6. Шлях у Волоський край; Волохи; словацькі мандрівні торгівці; Шугатак; солярні; капнік у Семигороді; відвідини Срібних долин; повернення до Сегета

Із Сегета б серпня 1839 р.

Любий друже!

Моя прогулянка до Семигородської землі була дуже коротка, бо на південь від Сегета розташовані самі румунські села - Броди, Дулещі, де ріки Іза й Мара пливуть із Семигороду до Тиси. Села не дуже відрізняються від українських, стріхи покриті прогнилою соломою, тільки те оригінально, що перед дверима є маленький ґаночок, трохи менший, ніж у галицьких містечках. По дорозі зустрінеш румуна, що везе сіно на великім возі, запряженім двома парами волів. Подивись, як поволі він ступає поряд сивих рогачів. Це чоловік сильний, широкоплечий, у широких штанях до колін, у туфлях або чоботах, короткій сорочці, що ледве прикриває груди, з широкими рукавами. Обличчя продовгувате, очі здебільшого чорні, блищать під темними віями, волосся довге, прикрите чорним капелюхом з величезними крисами, на ньому над лівим вухом квітка. В одязі жінок переважає чорний колір; спідниці, запаски, кабати й хустки чорної або темно-синьої барви. Чорнобриві дівчата з блискучими коралями на шиї прикрашують волосся мосяжними бляшками, що їм дуже личить. При смаглявій блідості обличчя вирізняються чорні брови й темні очі. З великим здивуванням спостерігав я різницю типів одного народу. Румун на Буковині переважно білявий, тут - лише чорний. Хоч побачив я багато спільного в їх рисах обличчя, у характері та народних піснях, що, як і в буковинських румунів, надзвичайно зворушливі, сумовиті, може, навіть більше, ніж українські. За Дулещами знову починаються гори, і чим ближче до семигородського кордону, тим стають вищими. Спинаючись на високу гору, догнав я двох словаків з конем, що, обвішаний двома величезними мішками товарів, теж дряпався вгору. Були вони родом із Тренчанського округу. Тамтешні мешканці, як відомо, мандрують по всій Угорщині й Галичині, ідуть навіть за кордон з кошиком, повним різного товару. Ці словацькі купці, наче перелітні птахи, з юних літ навчені торгівлі. Вони знають усі міста, містечка і навіть села всієї Угорської землі, уміють на пальцях порахувати, де і коли відбувається який ярмарок, розмовляють усіма мовами, які вживаються в Угорщині. Хто хоче ближче пізнати купця-словака, хай послухає, як вихваляє він свій товар, як примовляє, як удає, що гнівається, як присягається, що сам тратить на цьому стільки, що «аж волосся дубом стає», як каже русин. Нарешті, продавши щось, просить чарочку горілки і додає: «Як прийдете до Угорщини, то вас вином почастую»,- після цього випрошує шматок хліба або сала, а прощаючись, додає з усмішкою сам до себе: дай мені, Боже, весь товар так продати, як я цей продав! Народ, що торгує, має прибуток тільки тоді, коли дорожче продасть те, що йому дає на продаж великий купець... Тому на хвилинку замаскується для свого зиску, для бідного прожитку, але довго не може витримати і перед самим відходом прямо признається, що ошукав покупця. При цьому треба відзначити, що це люди веселі. Саме на цьому шляху бачив я, як два згадані словаки віталися з кожним зустрічним і вступали з ним у розмову. Йде румун чи румунка, а вони відразу «добрий вечір», та ще й зажартують або скажуть якусь приказку, що її мають завжди напоготові: везе українець волами сіль - йому скажуть щось по-українськи, їде жид на коні - і цього не обминуть...

Нарешті дійшов я до Шугатаку, чудового села, що має 2000 гарно' збудованих, вкритих гонтою будинків. Усі мешканці живуть з солярень; це переважно румуни, потім переселенці - словаки, українці і німці. Спустився я до одної з тутешніх чотирьох ям (чи то вікон, чи пекла, як їх називають словаки). Поклади кам'яної солі залягають тут неглибоко: у найстаршій ямі - св. Іллі та Єлизавети, відкритій в 1777 р., уже на глибині 9 сажнів можна зустріти перший шар солі. У другій ямі - св. Гаврила, відкритій у 1821 p., верхній пласт солі сягає 18 сажнів, а в останніх двох, св. Михайла з 1804 і св. Войтеха з 1799 p.,- на глибині 14 сажнів. Щоб добутися до чистої «крупнистої» або «збитої» солі, треба копати до 50 сажнів. Нема сумніву, що ці пласти солі тягнуться безперервним ланцюгом попід високі Карпати аж до самої польської Велички: так щедро обдарувала природа слов'янські гори одним з найпотрібніших мінералів.

З Шугатаку подався я до гірського міста Капніка, розташованого в глибокій вузькій щілині між великими горами. Половина цього міста належить Семигороду. Без труднощів дістав дозвіл оглянути копальню срібла і пробув там 4 години. Лазив по темних льохах вузькими хідниками, дряпався по драбинах угору і вниз по всіх кінцях цієї срібної бані, на милю шириною, а наді мною звисав тягар 70-сажневої земної кори. Приглушений тріск руди, що скочувалася вниз, і далекі оглушливі постріли висаджуваних динамітом брил безперервно гули по страшних скелях. Зблизька чути врізування свердел або гуркіт мотора. Людина після величезних зусиль витягне на світ візок з рудою, яку мусить ще товкти, чистити, щоб з цього груддя землі вийшов шляхетний (як його так можна назвати) і дорогий метал. Так, справді дорогий, бо для пишноти й розкошів витрачається стільки людської праці.

Повернувшись з прогулянки до семигородського кордону, повертаю знов до Сегету, думаю звідси піти на захід у країну наших земляків, де сподіваюся знайти більше речей, що стосуються нас. Про це не забуду подати Тобі докладну вістку.

<<< назад | зміст | вперед >>>