<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.

Лист 1. Від'їзд зі Львова; українські села і населення; німецькі колонії; Миколаїв; нічліг в українського міщанина

З Миколаєва дня 10 липня 1839 р.

Любий друже!

Ти знаєш, як приємно селюкові, що виховався у вузькому оточенні рідного села, вирватися з тісних мурів великого міста. Знаєш мене добре, знаєш мою любов до моїх нещасних земляків, пам'ятаєш, з якою тугою згадував я про село, як вичікував тієї щасливої хвилини, що увільнила б мене від міської куряви та наблизила до тих, за ким я так довго тужив. Легко збагнеш моє почуття, коли я, попрощавшись із Львовом, випурхнув на свіже повітря, як пташка з клітки. Через Стрийську рогачку виїхав я возом з котловини, де метушаться львів'яни, на широке поле; травнева зелень вабила очі, повіяв свіжий вітер, і я відчув себе сильнішим, наче знов на світ народився. Як мандрівник після довгої подорожі вітає свою рідну землю, так і я вітав зелені ниви, гомінкі діброви, на які сонце кидало своє сяйво, визираючи з-за хмари, і ще більше відсвіжувало травневу зелень. О красо природи, як ощасливила ти моє серце! Геть з очей, Львове, зі своєю звабливою, штучною, мілкою розкішшю, я радію, бо всіма чуттями розкошую з природою, упиваюся її красою.

Жодного разу не спало мені на гадку оглянутися за Львовом, що потонув у долині; з грудей не вирвалося жодного прощального зітхання. Летіть уперед, мої думки, осяйним летом наздоганяйте їх, прудкі коні! Стелися, рідна земле, перед моїми спраглими очима пшеничними нивами, буйними левадами, хай побачу всю твою красу, хай натішуся чарами твоїми, хай відчую сьогодні все те, чим віддавна раділо молоде серце! Хочу бачити, рідний Дністре, як розкішно розливаєш ти свої води в низьких берегах, хочу чути шум тисяч струмків, які спадають у твоє русло, що несе гучну ватагу на численних човнах, хочу відвідати вас, велетні-гори з високими шпилями. Думки мої блукають між людьми, досліджують старовину, в сумній думі вишукують забуту бувальщину, в численних весільних обрядах відкривають залишки колишніх обрядів дохристиянського слов'янства, у веселих гагілкових та колядникових танках віднаходять хороводи на честь забутих богів; відвідую занедбані замчища, зарослі бойовища, щедро зрошувані кров'ю мого народу, що стільки разів обороняв перед дикими ордами вічну слов'янську землю; відвідую високі могили, висипані дружніми руками вдячних товаришів по зброї як скромний пам'ятник героєві, що загинув, захищаючи батьківщину.

Ось уже миля відділяє мене від Львова. Вже незабаром вирине і перше село - Солонка, воно може дати уявлення про інші галицькі села. Маленька хатина з одною кімнатою, обліплена глиною зверху побілена, з невеличкими хлівцями й городцем, з обшарпаним тином - це усе майно господаря. Дивно, але правда, що села, чим ближче розташовані до великого міста, тим виглядають біднішими, хоч з огляду на більшу можливість продати вирощену городину чи заробити, приміський селянин мав би жити заможніше, ніж далекий гуцул чи подолянин. Причина цього в самому способі господарювання галицького селянина.

Майно й достаток українського господаря залежить від запасу зерна, від худоби, коней, овець і т. д. Скажу прямо, що галицький неписьменний селянин готовим грошам не вміє дати ради... Зате селянин, що живе далеко від міста, рідко заробляє гроші й мало дбає про них; усю увагу приділяє обробітку землі, доглядові за худобою, кіньми й вівцями, бджолами, а коли дещо зі своєї худоби продасть, то зароблені гроші сховає, а дома вдовольниться чим-небудь, аби тільки мав сіль чи свій хліб. Тому в Галичині господаря, який не знає переднівку, тобто має свій хліб узимку і весною аж до нового урожаю і не мусить ані зерна, ні муки купувати за нечувано завищені ціни чи позичати у немилосердного лихваря, вважають мало не багачем.

За малою Солонкою гостинець веде через місцину, що лежить на підвищенні, отже, можна оглянути всю околицю. Праворуч видно широкі долини, на котрих серед урожайних нив здалеку сіріють села Винява, Хоросно, Красів, Добряни, а біля них рядочком будовані хатки поселенців-німців, так звані присілки, по-німецьки Reichenbach, Dornfeld, Deutsch-Chrusno і т. д. Тутешні люди не можуть запам'ятати тих важких назв і називають ці хутори просто Німці та Шваби, або німецька Форосна, німецькі Добряни й т. д.- від сіл, на чиїх грунтах лежать ці оселі. Здалеку біліють двори містечка Щирця, і вже з першого погляду їх можна відрізнити від сільських. Ліворуч - села над річкою Зуброю: Новосілки, Глуховець та інші, а за ними видніються горбки, зарослі буковим лісом. Такою дорогою їдеш з горбка на горбок, однак при самім гостинці, крім численних корчем, не стрінеш жодного села аж до містечка Миколаєва, що лежить від Львова на чотири з половиною милі. При в'їзді до цього містечка, минувши кілька хатин на передмісті, перед нині вже цілком розібраним муром і засипаним піском ровом, побачиш доволі пристойні готелі. Звідси відкривається вид на ринок, а коло нього, крім двох або трьох мурованих дворів¹ і костьола, більше нічого не нагадує містечка: так, посередині стоїть погана дерев'яна корчма, яку міщани вшанували назвою ратуша; а довкола ринку з-поза невеличких дворів визирають дерев'яні хати. Отже, це одне з тих містечок, про які говорять: «місто як село, міщани як селяни». В місті нема того гамору, який звичайно буває по галицьких містечках... Майдан порожній, тільки коло ратуші стоїть гурток міщан у синіх опанчах (верхній кабат), з кармазиновими вилогами й «відлогою» (каптур, що звисає на спині). Ось стоять дівчата з коновками при криниці, одна зачерпує воду,- ось два гусари, побрязкуючи острогами, кудись спішно марширують та теремтетують. Я хотів заночувати в готелі, але міщанин, якого я найняв на дорогу ще на завтрашній день, умовив мене, щоб я переночував у нього. Мусив йому догодити, і в нагороду за це вдалося мені побачити українського міщанина в його домівці. Мій господар був одним з багатших міщан; дім дерев'яний, кладений з ялового дерева, зовні вибілений, а всередині у світлиці тесані стіни. На стіні від сходу ікони Розп'яття, Матері божої і св. Миколи, мальовані тутешніми народними художниками. Над дверима й над лавою полиці з полив'яними мисками й циновими тарілками; в куті за піччю, на ліжку, сінник з соломою, накритий білим простирадлом, і сім подушок. Перини нема, бо галицькі українці вважають це непотрібною розкішшю: перини не знайдеш навіть у найбагатшого міщанина чи селянина. Зате євреї та шваби² , навіть найбідніші, не можуть обійтися без перини. По другому боці сіней - так звана курна хата, у якій дим з печі не виходить комином до сіней, а валить прямо до кімнати, де висить над головою, як хмара, і крізь малий отвір у стелі виходить на горище. Цей незручний спосіб усе-таки потрібний, а на думку тутешніх людей необхідний при сушенні льону та конопель, які розстелюють на обтесаних балках, так-званих «грядах», та при вудженні ковбас, сала, цибулі й т. д.

Дізнався я від свого господаря, що це містечко заклав (чи, може, надав права) Микола Тарло. Від його імені походить і назва міста. Має воно дві тисячі мешканців українців, нормальну школу, чотири дерев'яні церкви, один мурований латинський костьол для поляків, чи радше для населення латинського обряду, що творить ледве 10-ту частину українців, або, як сказав мій господар: «що нема що в жменю взяти». Міщани переважно гончарі, причому і в полі працюють, тому, здається, не можуть добре опанувати ні ремесла, ні рільництва; давніше, доки Миколаїв належав до державних дібр, велося їм краще, теперішній власник, граф Скарбек, відібрав у них багато привілеїв.

Наговорившися з господарем, після доброї гостини, пішов я спати. Господарі з дітьми й челяддю умістилися в курній хаті, а гостеві відступили світлицю, щоби ніщо не заважало в спочинку. Спокійно переночувавши, їду сьогодні далі. Тим часом бувай здоров, з дальшої дороги, мабуть, зможу писати тобі більше й цікавіше.

<<< назад | зміст | вперед >>>