<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

«Alpes Ruthenorum fortissimae...»

«Могутні гори русинів...» - так назвав Українські Карпати угорський хроніст Шимон Кезаі, описуючи повернення весною 1352 р. короля Людовика І з походу «на Русь». Ще раніше подібну назву вжив угорський літописець Анонім, зазначаючи, що свій перехід з надволзьких степів у Паннонію наприкінці IX ст. угорці здійснили саме через ці гори. В інших угорських джерелах «Воротами Русі» називається дорога на Ворітський перевал з боку Угорщини. У руських літописах, а також у «Слові про похід Ігоря», де йдеться про могутність галицького князя Ярослава Осьмомисла, Карпати іменуються «угорськими горами». У цьому, як вважає історик Я. Д. Ісаєвич, відбито факт проходження саме в ареалі Карпатських гір історичного пограниччя територій, зайнятих українським та угорським, а також чеським, словацьким і польським народами. На думку вченого, вже за часів князя Володимира «пограниччя з Угорщиною простягалось на південь від прикарпатських хребтів, оскільки північною границею угорської держави за короля Стефана І була Тиса, границя з чеськими володіннями проходила, очевидно, десь на пограниччі зі словацькими землями», а на півночі границя з Чехією «встановилась по ріках Віслока і Віслоки - в районі «міжплемінних пущ», які ще раніше розділяли ареали заселення східних і західних слов'ян... Ця ж полоса надовго стала політичною границею Русі і Польщі»¹.

З найдавніших часів цей ареал, де стикалися різні етнічні культури європейського континенту, відігравав надзвичайно важливу роль в їх розвитку. «Тут сходились різні сухопутні шляхи, що зв'язували населення древніх культурних центрів Чорноморського, Середземного і Балтійського басейнів»²,- пише археолог Л. І. Крушельницька. І це, на її думку, сприяло формуванню оригінальних культурних комплексів, в яких, одного боку, відображалися всі процеси, що відбувалися в Європі, зокрема міграційні, а з другого - довго зберігалися місцеві особливості. В етнічних, міждержавних, культурних, торговельних зв'язках Центральної і Східної Європи істотне значення мали карпатські гірські дороги - перевали, про які згадується в історичних джерелах з римських часів.

У працях багатьох українських вчених, зокрема І. П. Крип'якевича, М. Ю. Смішка, В. В. Грабовецького, В. В. Ауліха, В. О. Тимощука, Р. Ф. Кирчіва, М. І. Худаша, О. А. Купчинського на основі великого археологічного, історичного, етнографічного, культурного, мовознавчого, зокрема топонімічного й ономастичного матеріалу обґрунтовується концепція слов'янського (руського) походження населення Українських Карпат - бойків, гуцулів, лемків, їх приналежність до українського народу, що спростовує науково неспроможні гіпотези про їх «зайшлість» та неавтохтонність, або ж про їх походження від кельтських, дакських чи інших неслов'янських племен.

До найцінніших досліджень цієї тематики за останні роки слід віднести праці М. Ф. Рожка, пов'язані з комплексним вивченням фортеці Тустань і цілої системи карпатських укріплень, що існували за часів Київської Русі. Виявлення археологічного та історичного матеріалу, реконструкція могутньої багатоповерхової оборонної споруди Тустані, яка діяла протягом IX-XIII ст., є важливим аргументом, що підтверджує входження Українських Карпат до складу Київської Русі, становлення тут типових східнослов'янських форм народної культури та досягнення високого рівня цієї культури, зокрема архітектури.

Джерелами авторитетної, документально підтвердженої інформації, необхідної для доведення наукових гіпотез і концепцій, є відомості й спостереження особисто засвідчені та оформлені писемно авторами під час (або після завершення) подорожей найрізноманітнішого характеру.

Дорожні нариси, записки як жанр мають давню історію. Початки цього жанру сягають найдавніших часів усної народної традиції, а згодом писемності, коли наука ще не відділилась від художньої літератури, а однією з форм пізнання світу були його описи, часто фантастичні. Вже тоді специфічною особливістю цього виду фольклорного чи писемного твору була наявність в його сюжеті мотиву мандрівки, а також його функціональна двоєдиність - як джерела історичного й естетичного пізнання. Показовими у цьому відношенні були твори античних авторів, зокрема «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія. Розвиваючись, жанр набував щораз нових ознак залежно від мети подорожі, рівня освіченості мандрівника - автора опису тощо, а твір набирав історико-пізнавальних, наукових або ж художньо-літературних рис.

З давніх-давен об'єктом пильної уваги й спостережень мандрівників була Україна. Перші описи нашої землі знаходимо вже у творах Геродота (480-425 до н. є.) і Птоломея (90-160). Згодом - у записах арабських та інших мандрівників, здебільшого представників різних дипломатичних, релігійних, військових посольств і місій, купців, вчених, які прибували в Київську Русь та на Україну, або проїжджали її землями в сусідні держави - Литву, Польщу, Росію. Увесь цей великий матеріал зібраний у цінній, на жаль, на довгі роки вилученій з обігу праці «Чужинці про Україну: Вибір записів подорожей по Україні та інших писань про Україну за десять століть» (1938) відомого українського архітектора і мистецтвознавця В. Січинського (1894-1962). Тут подано відомості і про мандрівників по Україні, про їхні твори. Автор переказує короткий зміст або ж ширше характеризує ці твори, цитує окремі розділи тощо.

Вивченню і популяризації подорожей по Україні багато уваги приділяли також історики І. Крип'якевич, І. Кревецький, Д. Дорошенко.

Як і про Україну, першу згадку про Карпати знаходимо у творах Геродота. Подорожі через наші гори і перевали з найдавніших часів здійснювали посольства різних рівнів. У книзі В. Січинського є матеріал, де згадано про переїзд через Карпати словацького культурного діяча Даниїла Крмана, який в 1708 р. здійснив велику подорож по Україні, направляючись з місією до шведського короля Карла XII під Полтаву.

У книжці В. Січинського вміщено також ілюстрації з опублікованої у Нюрнберзі 1794 р. третьої частини праці професора Львівського університету Бальтазара Гаккета (1740-1815) про його подорожі в Карпати і Прикарпаття в 1788-1793 pp., а саме: гравюру міста Галича і акварельні зарисовки покутянина і покутянки. Однак у книжці не представлена сама праця Б. Гаккета, а вона, власне, є першим твором, де розповідалося про тривалі мандрівки в Українські Карпати і в якому водночас робилася спроба всебічно їх описати з науковою метою.

Британець за походженням, Б. Гаккет філософську та медичну освіту здобув у Франції, працював медиком у Празькій лікарні воєнних інвалідів, очолював кафедру анатомії та хірургії в ліцеї у Любляні, водночас був досвідченим мандрівником, видавши 1778 р. чотиритомну працю з описами Альп. У 1787 р. Б. Гаккет прибув до Львова, де на медичному факультеті заснованого 1784 р. Львівського університету викладав анатомію та історію природознавства. Вчений широкого профілю, знавець багатьох мов, зокрема слов'янських, він кілька років присвятив інтенсивному фізіогеографічному, історичному, біологічному, етнографічному, мінералогічному дослідженню Карпатських гір, залучаючи до подорожей студентів університету. Вивчення Українських Карпат Б. Гаккет почав з Покуття і Гуцульщини, відвідавши також деякі регіони Буковинських Карпат, захоплюючись Чорногорою. Він робив спостереження над будовою і флорою цієї частини Карпат, вивчав побут гуцулів, їх мову, одяг, народну архітектуру, зокрема церкви, залишив докладний опис гуцульського весілля, танцю «Гайдук».

Багато уваги Б. Гаккет приділив також вивченню Бойківщини, зокрема Сколівщини і Дрогобиччини, де провів скрупульозне дослідження соляних промислів і мінеральних джерел. Окремий розділ у книзі присвятив Львову - його історії, тогочасним суспільно-політичним та національним взаєминам між його населенням.

Карпатські подорожі, зустрічі з Україною залишили неповторний слід у житті Б. Гаккета. Водночас важливою була діяльність вченого і для науки на Україні. Він значно випередив своїх сучасників - австрійських, польських та й українських професорів Львівського університету, застосувавши прогресивний комплексний підхід до вивчення Українських Карпат. Збираючи етнографічні матеріали цього регіону, він продемонстрував толерантне ставлення до історії й життя українського народу Галичини, що в тогочасних умовах було гідним для наслідування. Чи у цьому відношенні не був Б. Гаккет своєрідним предтечею тих романтичних віянь у науці та культурі, які, формуючись під впливом революційних потрясінь в Європі кінця XVIII ст., на багато років визначили розвиток суспільно-політичної й естетичної думки.

Відродження національної культури, науки, мови, літератури українського народу проходило в складних історичних умовах. Поглиблений інтерес до джерел національної самобутності проявився у вивченні народних звичаїв, фольклору, культурної спадщини, що зумовило ширшу потребу в подорожі як формі й способі пізнання дійсності. Українська подорож мала давню традицію, зокрема вона знайшла відображення у дорожніх записках про довгорічні мандри країнами Європи й Близького Сходу Василя Григоровича-Барського (1701-1747). Його записки поширювалися у численних рукописах, а з 1778 по 1885 р. витримали сім видань.

Багато матеріалів про подорожі друкувалося у перших українських журналах, що виходили при Харківському університеті. Наприклад, «Украинский вестник» лише у 1816-1817 pp. опублікував уривки листів О. Льовшина про Україну (вони вийшли також окремим виданням), опис Дніпра Л. Кричевської, нариси І. Вернета про Святогорський монастир і Харківське кладовище, статтю О. Шумана про кам'яновугільну вирубку в Бахмутському районі та відгуки на неї, записки про пам'ятні місця Москви, листи М. Ісакова з описами Львова і Праги під час його подорожі в Західну Європу 1802 р. та деякі інші матеріали. Цінною публікацією результатів своєрідних подорожей - експедицій по Україні, власне, була відома п'ятитомна книга І. Срезневського «Запорожская старина» (1835-1838) і т. д.

Із закриттям царизмом харківських журналів письменники і вчені України втратили трибуну для своїх виступів.

Згодом дорожні нотатки українських мандрівників друкуються в російських, польських, чеських, німецьких періодичних виданнях. Масово з'являються також твори цього жанру, написані чужинцями, повністю або частково присвячені Україні, зокрема Карпатам. Вони й досі вражають жвавістю спостережень й свідчень очевидців. Але через те, що опубліковані у рідкісних періодичних виданнях, вони не доступні сучасному читачеві, хоч, на нашу думку, заслуговують на його пильну увагу. Це насамперед стосується мандрівок в Українські Карпати відомих літераторів, науковців, що залишили цікаві матеріали, які ми представляємо у цій книзі.

Серед своїх побратимів - членів «Руської Трійці» Яків Головацький (1814-1888) був найзавзятішим мандрівником. Ще юнаком, у 1832 p., будучи студентом Львівського університету, він разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож у село Диків Тарнобжезького повіту (нині Республіка Польща), де на запрошення графа Яна Тарновського в його маєтку опрацьовував слов'янські та українські рукописи, грамоти, що знаходилися у графській бібліотеці. Влітку 1834 р. Я. Головацький вибрався у пішу мандрівку зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Прикарпаття на Буковину, звідки повернувся кіньми через Чортків, Бучач, Монастириська до Львова. Восени того ж року, вирішивши продовжити навчання у Кошицькій академії, подався туди пішки через Городок, Перемишль і Дуклю. З Кошиць ходив до Пешту, де навчався в університеті, й до Ужгорода, а повернувся додому 1835 p., подолавши хребти Гуцульщини, через Маняву, де відвідав руїни славного монастиря, закритого австрійською владою 1780 р. Навчання у Пешті, знайомство з діячами слов'янського відродження Я. Колларом, П. Шафариком та іншими стали у пригоді при виданні «Руською Трійцею» першої на західноукраїнських землях книжки - славетного альманаху «Русалка Дністровая», яка побачила світ 1837 р. саме у Пешті. Після закінчення Львівської духовної семінарії 1840 р. Я. Головацький здійснив ще одну подорож, на цей раз - з Коломиї через Чорногорський хребет на українське Закарпаття та у північно-східну Угорщину. Були й інші менш тривалі мандрівки. Під час кожної з них пройнятий жагучою потребою іти «в народ» Я. Головацький вивчав рідний край, пам'ятки історії і писемності, побут населення, збирав етнографічні й фольклорні матеріали, які стали основою його численних публікацій, зокрема його багатотомної збірки пісень Галицької та Угорської Русі. Авторитет Я. Головацького як вченого й громадського діяча у той час настільки великий, що саме йому було довірено завідування першою у Львівському університеті кафедрою української словесності, яка була створена після 1848 р. Це вже згодом, з кінця 50-х і в 60-х pp., потрапивши під вплив реакційного москвофільства, Я. Головацький віддалився від ідеалів своєї ранньої творчості, а потім і цілком зрікся їх. А в 30-40-х pp. він віддавав усі свої сили на благо рідної науки і культури.

Пропонований твір Я. Головацького «Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.» - класичний зразок опису мандрівки. Йдеться не про якусь одну подорож письменника, в ній узагальнено зібрані ним наукові матеріали і спостереження, викладено поетичні враження від багатьох, якщо не усіх згаданих його мандрівок 1832-1840 pp. Листи (їх дев'ять) автор адресує у Львів приятелеві - відомому чеському письменнику і вченому Карелу Запу (1812-1871). Маршрут описаної подорожі пролягав через Миколаїв, Стрий, Болехів та інші міста Прикарпаття до Коломиї, Криворівні, Жабйого та через вершини й полонини Чорногорського хребта до Рахова на Закарпатті, а звідти на човні по Тисі до Хуста, згодом Мукачева та Ужгорода і знову через Карпатські гори, на цей раз у західну їх частину до кінцевого пункту - старовинного українського міста Перемишля. Скрізь, де бував, мандрівник намагався фіксувати свої спостереження над життям різних верств населення, їх побутом, житлом, працею, одягом, усною творчістю. Його вражав контраст між красою рідної землі і рабським становищем покріпачених польською шляхтою селян, убогістю їх курних хат, жалюгідним рівнем освіченості народу.

Листи Головацького, власне, стали однією з перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного краю, показали його глибоку обізнаність з науковими джерелами й концепціями історії українського народу. У цьому творі автор, зокрема, відстоював одвічне право народу на власну землю і свободу, на своє національне відродження, водночас виступав палким прихильником ідеї слов'янського єднання, яка з особливою силою сприймалася на могутніх вершинах Чорногори. Уявляючи їх сторожею української землі на стику культур Сходу і Заходу і проймаючись гордістю за народ, який жив тут одвіку, «перший пізнав цю землю, назвав кожну вершину, кожну скелю, яри, урвища, долини і потоки», письменник від імені цього народу «на всі чотири сторони світу» проголосив вітання всім слов'янським народам, корифеям слов'янського відродження.

Важливим відкриттям у тодішньому науковому світі були і ґрунтовні описи Я. Головацьким т. зв. «Шафарикової невідомої землі», тобто українського Закарпаття («Угорської Русі»), яке П. Шафарик у своїй праці з історії слов'янських літератур (1826 p.), а згодом польський славіст А. Кухарський після відвідання Ужгорода в 1829 р. вважали невідомою світові землею. Розповівши не тільки про головні міста Закарпаття - Хуст, Мукачеве, Ужгород, а й про соляні промисли, ярмарки, торговельні карпатські шляхи, побут гуцулів, незайману красу закарпатських полонин, зібравши величезну кількість етнографічного й фольклорного матеріалу Закарпаття, Я. Головацький поклав початок системному і всебічному вивченню цього краю. Значний інтерес представляє спогад про його зустріч із забутим українським вченим Закарпаття, автором першої на цих землях граматики української мови та українських церковних проповідей М. Лучкаєм. Важкими ремінісценціями історичного характеру сповнені описи розгулу угорських феодалів на закарпатській землі в далекому і недалекому минулому, а також трагічної долі міста Перемишля, яке, будучи столицею руських князів з найдавніших часів, зазнало полонізації і де на руїнах княжого храму збудовано латинський костьол і нищаться будь-які прояви його руського походження.

Твір приваблює не лише захоплюючим сюжетом мандрівки, автентизмом її опису, а й поетичною майстерністю пейзажних замальовок, якими письменник прагнув передати красу рідної природи, навколишнього світу. Написав її автор українською мовою, а оскільки, як він сам згадував 3, «не було де надрукувати його по-українськи, а до польських журналів «Подорож» не підходила», то він передав твір своєму приятелеві чехові К. Запові, який допоміг йому перекласти чеською мовою і вперше надрукувати у Празі в 1841 - 1842 pp.

У науковому світі «Подорож» справила глибоке враження і незабаром з'явилася друком у перекладі російською і польською мовами у варшавському славістичному журналі «Денница - Jutrzenka», а також німецькою мовою у Штутгартському часописі «Ausland...». Український оригінал твору не знайдено, збереглися лише окремі фрагменти дорожніх записок Я. Головацького, які відображають автентизм його літературної мови.

Вперше українською мовою вісім листів «Подорожі» переклала в 1926 р. студентка Празького університету, згодом відома вчена, дослідниця творчості Лесі Українки Марія Дем'янівна Деркач (1896-1971). Цей переклад з додатком останнього, дев'ятого листа у нашому перекладі і за редакцією письменника Миколи Ільницького з'явився у журналі «Жовтень» № 6 за 1976 р. Однак це не була перша українська публікація «Подорожі». Як згодом виявила бібліограф Луїза Ільницька, перший, другий і четвертий листи «Подорожі» до сторіччя її написання були опубліковані 1938 р. в «Літературно-науковому додатку «Нового часу». На наш погляд, основою цієї публікації став також переклад Марії Деркач, грунтовно відредагований.

З позицій романтизму написано також нарис Івана Вагилевича «Верди в Уричі» та оповідання Миколи Устияновича «Ніч на Боржаві». І. Вагилевич (1811-1866), як і Я. Головацький, був також пристрасним мандрівником, одним з найбільших авторитетів у галузі дослідження рідної історії, зокрема давніх її часів. Хоч він і не здійснював таких довготривалих, як його побратим, подорожей, однак, як видно з його листування із вченими-славістами, у ранній період своєї діяльності він щорічно по кілька разів мандрував у Карпати для пошуків і вивчення історико-археологічних пам'яток, збирання фольклорного й етнографічного матеріалу. До найпомітніших праць його «карпатознавчої» спадщини належать історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах наскельного монастиря біля села Розгірче, а також чудовий нарис про т. зв. берди, тобто скелі біля Урича на Бойківщині. Якщо перші з них мають суто науковий характер і автор відстоює в них власні концепції походження бойків та гуцулів, гіпотезу рунічних написів у печерах Розгірча, то пройнятий романтичним настроєм нарис про урицькі скелі виявляє неабиякі можливості художньо-публіцистичної прози І. Вагилевича. Хоч у ньому відсутній зовнішній мотив мандрівки, та все ж поетичні описи ландшафту Урича і широких обріїв, які розкриваються з висоти його скель, створюють ілюзію мандрів по обширах Бойківщини та прилеглого до неї Підкарпаття.

Романтичний настрій твору обумовлюється також тим, що до конкретного історико-археологічного дослідження пам'ятки автор залучає зібрані ним у навколишніх селах легенди і перекази про неї, а також висловлює ряд фантастичних припущень про час її заснування і призначення. Наприклад, історію пам'ятки він намагається пов'язати з легендою про плем'я велетів і народними переказами про напади на Підкарпаття монголо-татарського (а насправді половецького) хана Буняка, прозваного народом за його жорстокість Шолудивим; в уламках руїн пам'ятки йому ввижаються залишки якихось древніх скульптур, а в його підземних печерах - місце вшанування язичницьких богів та заховання скарбів опришків⁴. Усе ж Вагилевич одним з перших висловив гіпотезу про рукотворність цієї споруди та її оборонне значення. Історико-археологічне дослідження у творі поєднується із захоплюючим описом краси бойківського краю, самих руїн урицької фортеці.

Якщо твори Головацького і Вагилевича перекладено з іноземних мов, то оповідання М. Устияновича «Ніч на Боржаві» передає автентизм української літературної мови першої половини XIX ст. Воно друкувалося у кількох номерах «Зорі Галицької» за 1852 р. В оповіданні описано пригоду з автором під час подорожі 1841 р. зі Славська, де він у той час працював священиком, в Угорщину через Ворітський перевал і Боржавську височину українського Закарпаття. Динаміка сюжету і розповідна манера викладу, яскраві портретні й психологічні характеристики учасників подорожі надають творові жанрово-поетичної своєрідності й неповторності, його романтична атмосфера обумовлюється насамперед народознавчою і патріотичною цілеспрямованістю.

Один з найближчих друзів М. Шашкевича Микола Устиянович (1811 -1885), за словами І. Франка, був «будителем нашого народного духу». Організатор «Собору руських вчених» у Львові 1848 р., на якому виступив з палкою промовою про завдання історичної та філологічної науки у справі національного відродження українського народу, автор ряду поетичних творів, він вслід за казкою М. Шашкевича «Олена», у великих своїх оповіданнях «Месть верховинця» і «Страсний четвер», присвячених опришківській тематиці, змалював образи верховинців, виявивши глибоке знання їх душі, неповторність характерів. Описи соціальної і національної спустошеності населення цієї частини Українських Карпат посилюються майстерними картинами дикої, незайманої природи - недоступних скель, непрохідних пущ Боржави. З якою любов'ю звертався поет до рідної землі, повернувшись із мандрівки: «Галичино! Батьківщино! Своящино дорогая! Яка ж ти мила руському серцю!» На всю силу, розкуто і вільно зазвучало українське слово у творі М. Устияновича, почерпнуте з джерельної чистоти народної мови.

Тема карпатознавчої подорожі у творчості класика української «великої» прози І. Нечуя-Левицького (1838-1918) на перший погляд цілком несподівана. Адже відомі його твори «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Хмари», «Над Чорним морем» та інші основані на матеріалі з наддніпрянської, степової частини України, а численні його історичні розвідки присвячені найрізноманітнішим проблемам історії українського народу, його світогляду, уснопоетичної творчості тощо. Однак значна частина життя І. Нечуя-Левицького пройшла у подорожах. Спочатку він мандрував по рідній Стеблівщині, щоб збирати фольклорно-етнографічний матеріал і вивчати життя народу. Згодом, перебуваючи у 1866- 1873 pp. на педагогічній роботі у містах Каліш і Седлець (нині Республіка Польща) та Кишинів (до 1885 p.), він бував у Варшаві, об'їхав значну частину польської території і Молдавії; крім українського Поділля, добре знав Волинь (згадаймо його роман «Причепа»), а письменницька доля якнайтісніше пов'язала його зі Львовом, де вперше побачила світ переважна більшість його творів. Саме у львівському часописі «Правда» 1872 р. з'явився перший його дорожній нарис «Мандрівка на українське Підлясся», в якому добрий знавець життя українського народу вловив характерні особливості мови, побуту, історичних пам'яток українського населення на цій частині його етнічної території.

В 1884 p., ще до виходу у відставку з посади вчителя, І. Нечуй-Левицький, щоб підлікуватись, поїхав у Щавник - відоме на той час курортне містечко на крайньому заході Лемківщини. Враження від цієї подорожі і лягли в основу нарису, опублікованого у львівській газеті «Діло» та окремим виданням. У ньому порушувалися проблеми історії, культури і побуту українців, які жили по сусідству з поляками та словаками. Чудові описи гірських пейзажів західної Лемківщини і прилеглих до неї масивів польських Татр і Пєнін у творі поєднано з об'єктивним зображенням злиденного існування українського та польського селянства цього краю, глибоким розумінням - соціальних причин такого убозтва. Письменник докоряв польській шляхті за те, що вона замість того, щоб подбати про поліпшення життя й освіти власного народу, усю свою енергію вкладала у полонізацію галицьких українців. Познайомившись з мовою, побутом і пам'ятками культури лемків, зокрема великим восьмираменним хрестом, зведеним на найвищому шпилі, що був границею останнього українського села Шляхтової неподалік Щавника, а отже, й України на заході, а також з древньою церквою і збереженим у ній рукописним Євангелієм 1542 p., проаналізувавши особливості лемківського одягу із скромними прикрасами, білими жіночими намітками, І. Нечуй-Левицький робить висновок про незаперечний зв'язок Лемківщини з історією і культурою Наддніпрянської України.

Дорожній нарис письменника справив глибоке враження на тогочасного читача актуальністю проблематики, патріотичним спрямуванням, поетичністю описів. Кілька його розділів, зокрема велична картина бурі в Карпатах та опис останнього українського села в горах, були включені у шкільні читанки для гімназій та учительських семінарій.

Іван Франко (1856-1916) ще у ранньому дитинстві, а згодом учнем Дрогобицької гімназії і студентом Львівського університету закохався у красу Підкарпаття й Карпат, здійснюючи мандрівки у рідні гори, збагнув велике науково-пізнавальне й патріотично-виховне значення таких подорожей.

Гімназистом разом з учнями свого класу й учителем І. Верхратським Іван Франко побував в Уричі. 1874 р. на запрошення свого товариша відвідав бойківське село Лолин, пройшовши пішки від Стрия через Синєвидне, Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, а повертався через Дуліби, Гірне, Любинці, Труханів. Ще кілька разів приїжджав у Лолин, мандрував гірськими верхами Бойківщини. В 1880-1882 pp. сходив ногами Сколівщину і Тухолыщину. З 80-х pp. починається його знайомство з Гуцульщиною, з якою згодом не пориває зв'язків до кінця життя. Багато років відпочивав у Криворівні, де зустрічався з найвизначнішими українськими письменниками, зокрема Лесею Українкою і М. Коцюбинським, бував у Косові, Кутах, Жабйому, Буркуті, на «Писаному камені» біля Ясенова. 1905 р. організував етнографічну експедицію для вивчення Бойківщини, яка обстежила села Мшанець, Лютовиська, Дильоду, Бориню, Тухольку, Лавочне, Славськ, Тухлю, Гребенів та ін.

Результатом постійних мандрівок письменника у Карпати були не тільки численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів - колядок, приповідок, гуцульських заклинань, оповідань про опришків, легенд, казок і т. д., а й численні дослідження цих матеріалів, зокрема українських народних пісень, теоретичні праці з етнології та етнографії. В свою чергу знання історії й побуту населення Карпат і Підкарпаття надихали Франка на створення багатьох поезій, повістей, оповідань, серед яких - «Петри і Довбущуки», «Захар Беркут», «Перехресні стежки», твори бориславського циклу. У ряді з них настільки яскраво і конкретно описуються пейзажі карпатських і підкарпатських місцевостей, що вони легко ідентифікуються нинішніми дослідниками.

Унікальний мандрівник, І. Франко був також неперевершеним організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій. Влітку 1884 р. він став ініціатором мандрівки української студентської молоді в Карпати, що набула значення широко запланованої національно-просвітницької й політичної акції. В умовах соціального і національного безправ'я, у важкий, позначений стихійними лихами (пожежі, позені) рік, зважитися на таку акцію міг лише Франко. Успішному її проведенню сприяла ґрунтовна підготовка; було складено й опубліковано маршрут мандрівки, розроблено її програму, видрукувано запрошення, які заздалегідь розіслали особам на місця, через які пролягав маршрут подорожі. Там створювалися організаційні комітети, що мали приймати мандрівників. У програму входило не тільки знайомство з історичними пам'ятками, життям народу, а й виступи з доповідями, концертами, дискусії на історико-культурні й суспільні теми.

Велика кількість учасників походу (до 90 чоловік), піднесено-патріотичний настрій під час концертів-зустрічей з обов'язковим виконанням гімну «Ще не вмерла Україна» і задушевних бесід з місцевим населенням та інтелігенцією - все це створювало атмосферу доброзичливості. Однак за учасниками подорожі здійснювався посилений поліційний нагляд протягом усього маршруту, що пролягав з Дрогобича через Борислав, Східницю, Урич, Корчин, Бубнище, Болехів, Калуш, Станіслав, Коломию до Делятина і Микуличина, а далі - через Чорногору до Жабйого. Не обійшлося без прикрих інцидентів: «опікуни» заборонили ряд доповідей, зокрема Франкових, декламування в концертах віршів Т. Г. Шевченка. Усе ж мандрівка як національно-виховна акція вдалася, чому сприяло і докладне її висвітлення на сторінках газети «Діло». Його початок (дві кореспонденції з Корчина і Станіслава) написав І. Франко. Автором третьої кореспонденції (з Коломиї), як вважає поет П. В. Шкраб'юк, був голова комітету по прийому мандрівників у Коломиї, лікар і журналіст В. Сіменович. Кореспонденції Франка відзначаються вагомістю поданої інформації як історичного, так і соціального, народознавчого характеру. У них, зокрема, докладно розповідається про історичні пам'ятки та добування солі в Дрогобичі, про копальню воску і нафтові промисли Борислава й Східниці, про скелі Урича, описуються складні перипетії, пов'язані із концертом у Корчині тощо. У кореспонденції В. Сіменовича акцентується увага читача на національно-патріотичних аспектах мандрівки.

Згодом у кореспонденції, опублікованій варшавським часописом «Prawda», І. Франко, підводячи своєрідний підсумок мандрівки, підкреслив її значення не лише для учасників, а й для населення місцевостей, через які вона проходила. Воно «мусіло також при зіткненні з тією масою живої, розбудженої молоді, ожити, піднестися духом, набратися охоти для спільної праці і більшої надії на майбутнє».

Мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітніх подорожей української студентської молоді по Галичині, які проводилися ще деякий час. Через сто років, у 1984 р., на ознаменування організованої Франком мандрівки її маршрутом пройшла група вчених і студентів західноукраїнських вузів та наукових установ.

Нарис відомого галицького художника і письменника Корнила Устияновича «Путь за Бескид: «Святославіє» і традиція о Святославі 1015 р.» має свою жанрову особливість. Як і твір І. Вагилевича про скелі Урича, це типовий історико-краєзнавчий нарис, у якому, зокрема, йдеться про встановлення місця вбивства 1015 р. молодшого сина князя Володимира - Святослава найманцями його старшого брата Святополка неподалік від нинішнього містечка Сколе. Однак автор не обмежується описом цієї трагедії, а торкається всієї історії цього регіону Українських Карпат, насамперед історичного шляху «З Галичини в Угри», що пролягав через Сколівщину і відігравав важливу роль в історичних діяннях українського народу.

Твір з'явився друком 1902 р. у Чернівцях у книжці К. Устияновина «Три цікаві загадки», де, крім того, подано ще два нариси «Арарат» і «Колхіс», що стосуються історії Вірменії та Грузії. На перший погляд ці нариси у творчості К. Устияновича можуть видатися випадковими, дивуючи несподіваністю його історичних зацікавлень. Але це не так. Опубліковані за рік до смерті письменника, вони, власне, були своєрідним, хоч далеко не повністю реалізованим підсумком двох його, можливо, найбільших життєвих пристрастей, а саме: відданості історичній тематиці в творчості і одержимості мандрами. Найстарший син Миколи Устияновича, відомого вірністю історичним темам і проблемам, Корнило Устиянович (1839-1903) не тільки своїми поетичними і драматичними творами прагнув продовжити традицію батькової творчості, а й плідно працював в історичному жанрі як художник, залишивши, зокрема, велику спадщину на історико-релігійні сюжети в багатьох українських церквах Бойківщини і Підкарпаття. Змалку зачарований красою рідної Сколівщини, де виріс, і звиклий до мандрівок у пошуках художніх сюжетів, він горів ненастанною жадобою нових життєвих вражень і знань, ставши «вічним» мандрівником. Він об'їздив не тільки Галичину і Буковину, а й бував на Східній Україні та в Росії, зокрема в Києві та Петербурзі. їздив до Румунії та Італії, здійснив подорожі в Альпи та Апенніни, залишив спогади про перебування в Римі й Неаполі (1888) та на Кавказі (1902)..

У написанні розвідки «Путь за бескид...», безумовно, автору прислужилися глибокі знання Сколівщини, зокрема багатої місцевої традиції, пов'язаної з убивством князя Святослава 1015 р. і відображеної в численних топонімах типу «Святославіє», у пам'яті про місце захоронения князя та його воїнів, у збереженій в родині Пороховників легенді про походження їхнього прізвища від далекого предка, що був «пороховником», тобто особистим стражем князя Святослава і охороняв його метанням вогню із спеціально пристосованої для цього залізної «цівки» (трубки). Прагнення письменника надати цій легенді історичної ймовірності обумовило окреме мікродослідження історії винаходу пороху, який був відомий вже в древньому Китаї, Греції та згодом - Візантії, звідки його таємниця і спосіб застосування змогли проникнути у Київ, до князя Володимира та його синів.

Безпосереднім приводом до написання нарису, як нам здається, було знайомство К. Устияновича, з працею польського історика Ф. Папе «Сколе і Тухольщина» (1891 p.), де вчений зібрав і узагальнив великий фактичний матеріал з історії краю, на цінність якого письменник у нарисі неодноразово вказував. Водночас він вступає з істориком у полеміку, коли його не задовольняє інтерпретація цього матеріалу. Він підкреслює неспроможність думки Ф. Папе про заселення сколівської верховини українцями лише з XIV ст., посилаючись при цьому на древність слов'янських топонімів та ононімів у цій частині Українських Карпат. Наявність назв і прізвищ не місцевого, зокрема волоського, половецького та іншого походження К. Устиянович вважав наслідком тих активних міграційних процесів, які мали тут місце протягом багатьох століть. Письменник не з історичних джерел, а з власного досвіду, набутого під час постійних мандрівок по Сколівщині, досконало знав усі давні гірські дороги і переходи, що пролягали за бескиди. У нарисі він назвав їх аж п'ять, вважаючи їх легкодоступними як влітку, так і взимку, хоч були забуті після того, як проведено т. зв. «цісарську» дорогу через Ворітський перевал, названий так від місцевостей Нижні і Вижні Ворота на Закарпатті, куди виводить ця одна з найстаріших гірських доріг українських Карпат.

К. Устиянович прийшов також до висновку про існування в Карпатах міцної фортифікаційної системи ще з часів Київської Русі, про що засвідчує і велика кількість топонімів, ряд історико-археологічних пам'яток, зокрема, в Бубнищі, Розгірчі, Уричі, Синєвидному.

Швейцарський письменник і мандрівник Ганс Цбінден (1893- 1971) зацікавився Українськими Карпатами під впливом німецького перекладу одного з найвизначніших художніх творів про Гуцульщину - книги польського письменника й етнографа С. Вінценза «На високій полонині», який здійснила Мірра Тольцапфель і з яким він познайомився ще в рукописі. Влітку 1932 р. він уже подорожував по Гуцульщині, написавши на основі власних спостережень і під впливом роману С. Вінценза репортаж, який досі залишається одним з кращих творів цього жанру про гуцульські гори. В 1933 р. репортаж був опублікований у швейцарському німецькомовному часописі «Der kleine Bund», а українською мовою його переклала Марія Деркач. Вперше його видрукувано під назвою «Східні Карпати» в № 1-12 львівського краєзнавчого журналу «Наша Батьківщина» за 1938 р. Наступного року він вийшов окремим виданням, як додаток цього журналу, під назвою «Мандрівка по гуцульських горах».

Репортаж Г. Цбіндена захоплює тим, що в ньому автор, уникнувши поверхового, «зовнішнього» опису подорожі, прагнув передати усю повноту тих несподівано глибоких вражень, які справила на нього Гуцульщина «первозданністю» духовної і матеріальної культури, всього укладу життя її населення, могутньою красою і незайманістю її природи. Ці враження явно контрастують з тими, що складаються у мандрівника після відвідання освоєних західною цивілізацією Альп та інших гірських масивів Європи. На думку автора, кожному, хто із Західної Європи ступить на Гуцульщину, здається, начебто він «нараз вернувся в далеке минуле, на багато століть назад» і відчув добрий вплив «духовної полегші» від спілкування з людьми, «що відзначаються простотою, первісною силою, чого на Заході вже не зустрінемо». Щоправда, в репортажі письменник висловив і деякі традиційні погляди, про походження гуцулів від древніх римлян, даків та вірмен. Однак це зумовлювалось тодішнім станом науки і нині спростовується низкою досліджень українських істориків, етнографів, мовознавців.

Репортаж складається з сімнадцяти розділів, в яких, крім опису життя й побуту гуцулів, переказу легенд про опришків, зокрема Довбуша, ведеться поетична розповідь про світогляд гуцулів, їх вірування, позначені як місцевою традицією, так і древніми космологічними уявленнями про світ, розкривається гармонійна узгодженість їх життєвої поведінки і філософії, багатої усно-поетичної творчості з незбагненною, «таємничою» красою гуцульських гір і ландшафтів. Кожен з розділів - своєрідна новела з власним сюжетом і головним героєм. Та всіх їх об'єднують роздуми автора над побаченим і почутим, його прагнення осягнути сутність і невловиму поетичність буття гуцулів. Письменник відзначив високу людську гідність, інтелігентність і якусь особливу одухотвореність звичайних людей Гуцульщини.

Представленими творами далеко не вичерпуються публікації, пов'язані з подорожами в Українські Карпати письменників, вчених, різних мандрівників, яких ці гори приваблювали і продовжують вабити. Однак вміщені в книзі твори мають велике значення для вивчення Карпат, зокрема історії, етнографії, фольклористики цього краю. Водночас зміст цих матеріалів спонукує до серйозних роздумів про нинішній стан цього чудового куточка нашої землі. Якщо у запропонованих читачеві творах автори здебільшого милуються незайманою красою гір, наводять поодинокі приклади недбальства людей, то сучасні пейзажі в Карпатах викликають біль і сум. Жахливі статистичні дані подають в одній із статей⁵ львівські вчені - географи Г. Мюллер та В. Петлін: через порівняно невелику площу Українських Карпат (100 км в ширину і 280 - у довжину) в сусідні країни прокладено дві тисячі (!) кілометрів газо- і нафтопроводів, що завдало непоправної шкоди гірським ландшафтам. В результаті тотальної вирубки прекрасних карпатських лісів зазнають жахливої ерозії грунти, міняється клімат регіону. Тож часто нинішнім мандрівникам в Українських Карпатах відкриваються апокаліптичні картини запустіння й байдужості.

Закономірно виникають питання: чи не стануть вміщені у книзі твори свідченнями минулої гордої краси і величі Карпатських гір? Чи зможуть наші сучасники і нащадки залікувати наслідки хижацького господарювання тут різних союзних міністерств і відомств? Відповіді на ці питання шукаймо не лише в теперішніх політичних орієнтаціях, а й у зверненні до минулого.

У роботі над впорядкуванням збірника я скористалася цінними порадами фахівців.

Вважаю своїм обов'язком щиро подякувати історикам М. Вавричин, Г. Дем'яну, П. Сіреджуку, археологові М. Рожку, а також завідуючому відділом мистецтва ЛНБ ім. В, Стефаника АН УРСР С. Костюку і працівникам відділу рідкісної книги цієї бібліотеки О. Колосовській та Д. Романовій.

Марія Вальо

<<< назад | зміст | вперед >>>