<<< тому | зміст | вперед >>>

Пилипенко В.Є., Гансова Е.О., Козаків В.С. та ін Економічна соціологія

Розділ 3. Суб'єкти економічних відносин

3.3. Виробники

Суб'єктів виробництва і господарювання визначають насамперед за формами власності. В умовах адміністративно-командної економіки, яка будувалася переважно на основі двох форм власності - державній і колгоспно-кооперативної - суспільство не характеризировалось широким колом виробників. Існувало всього декілька соціальних типів виробників. Це трудові колективи державних підприємств, колгоспів, радгоспів, підприємств і організацій споживчої кооперації, сім'я, незначна кількість кустарів. Соціально престижною вважалася робота саме в громадському секторі економіки, що мав безумовні переваги щодо матеріально-технічного постачання і забезпечення, соціальних та юридичних гарантій. Крім того, держава не стимулювало вторинну зайнятість, хоча значна частина населення мала низькі доходи.

Сім'я як виробник мала і нині має дуже обмежену матеріальну базу. Як правило, домашнє господарство міських сімей має переважно споживчу спрямованість. Вчені виділяють три типи домашнього господарства міських сімей: перший - майже повна відсутність домашнього виробництва, перевага обслуговування, другий - господарство з аматорськими заняттями (консервація, шиття, вишивання, в'язання тощо), третій - дачне господарство, де любительське самообслуговування (виробництво) доповнюється виготовленням садово-городньої продукції переважно для особистого споживання. Господарство ж сільських сімей, яке ділиться на домашнє та підсобне (присадибне), можна охарактеризувати як виробниче. У 1980 р. на особисті підсобні господарства припадав 31 % виробленого м'яса, 30 % - молока, 33 % - овочів, 64 % - картоплі, 58 % - плодів та ягід, 21 % - вовни [47,10]. Згідно з даними державної статистики, через п'ятнадцять років присадибні господарства в Україні виробляли 85 % картоплі, 71 % фруктів, 58 % овочів, 48 % яєць, 41 % м'яса і 36 % молока.

Що стосується "виробників" послуг, то в СРСР існувала тенденція до збільшення їх кількості починаючи з 60-х років, коли сформувалася служба побуту. Спеціальна сфера послуг являла собою розгалужену галузь виробництва, яка могла надати більше 1000 видів послуг - від пришивання гудзики до встановлення телефону. Звичайно, ця галузь виробництва також розвивалася виключно на громадських засадах, тому стикалася з певними складнощами і проблемами.

В цілому ж командно-адміністративна система недооцінювала індивідуальну трудову діяльність, а приватну ініціативу взагалі виключала з практики. Для діяльного індивіда дуже вузькою була сфера його реалізації вмінь і знань, а також фінансових коштів.

По суті його поглинала гігантська суспільна сфера, яка вимагала регламентованої діяльності. У зв'язку з цим навколо індивідуальних занять існував несприятливий соціально-психологічний клімат, а громадська думка, яка орієнтувалась на зрівнялівку, засуджувала індивідуалів за їх високі прибутки. Їх переслідували, організовували всілякі кампанії - боротьбу з нетрудовими доходами, руйнування домашніх теплиць, заборона на вирощування в домашніх господарствах хутряних порід звірів і т. п.

Зрозуміло, даний безліч суб'єктів господарської діяльності можливо лише на основі багатоукладної економіки, яка потребує суб'єкта виробництва, здатного успішно розвиватися на ринку. Нова господарська система, використовуючи різноманітність форм власності, надає громадянам широкий простір для економічного вибору, створює потужні особисті і групові мотивації, розкріпачує приватну ініціативу.

Тим не менше, проблема створення нового суб'єкта господарювання не може вирішуватися тільки шляхом зміни форм власності або навіть реорганізації виробництва. Вона повинна розглядатися в більш широкому соціальному контексті, оскільки сучасні продуктивні сили вступають у таку стадію розвитку, коли переважне значення набувають людські компоненти. “Знижується значення речових елементів продуктивних сил, а звідси і те, кому вони належать, тобто значення форм власності на засоби виробництва - це з одного боку, з іншого - втрачає свою традиційну специфіку наймана праця. Як стимули до праці все більшу роль відіграють можливість творчості в роботі, участь в управлінні виробництвом, бажання взяти на себе відповідальність за результати виробничої діяльності. Звідси власник засобів виробництва, щоб забезпечити ефективність свого підприємства, повинен допустити працівника до розпорядження засобами виробництва, до участі в розподілі прибутку, до планування перспектив розвитку підприємства, іншими словами, передати працівникові частину своїх реальних функцій власника" [40, 13-14].

Нарешті, є ще один аспект проблеми розвитку суб'єкта виробництва, пов'язаний з питанням сумісності західної ринкової моделі, яка переноситься на українське життя з її реальною економічною інфраструктурою, що склалася історично, з національним менталітетом, народною етикою праці, колективізм. Ці моделі не сприймаються автоматично наявним суб'єктом виробничої діяльності і органічно вписуються в систему виробництва. Цілеспрямоване ж руйнування цієї системи лише погіршує становище суб'єкта виробництва.

Наведемо лише один приклад. За останні три-чотири роки в Україні поспішної комерціалізацією і необдуманого приватизацією майже повністю зруйнована служба побуту. Розсипалася система, якою керувало спеціальне міністерство. Вона об'єднувала і координувала роботу 1200 підприємств, 2,5 тисячі будинків побуту, 8,3 тисячі комплексних приймальних пунктів, 70 тисяч ательє і майстерень. Після так званих ринкових нововведень (ліквідації Міністерства побуту і всіх управлінських підрозділів, комерціалізації, приватизації, здачі майна та приміщень в оренду) мережа побутового обслуговування охопила криза. Різко зменшилася кількість виробників і скоротилася номенклатура послуг. Наприклад, у селах Вінницької області закрилися понад півтори тисячі будинків побуту і ательє, кількість наданих послуг в області зменшилося в два рази. У Херсоні закритий кожен третій побутової об'єкт, в Миколаївській області таких об'єктів зменшилася вдвічі. У Львівській області з 559 комплексних приймальних пунктів припинили свою діяльність 33 %. Більш ніж на третину зменшилася кількість об'єктів побуту в селах Івано-Франківської, Луганської, Рівненської та Тернопільської областей [28].

До цього призвело сліпе введення "ринку". Ставка псевдореформаторів на приватника і комерсанта, які, на їх думку, мали б краще обслуговувати населення, не виправдалася. Тепер за відновлення мережі побутового обслуговування населення поступово беруться новообрані ради народних депутатів.

Отже, необхідно таке поєднання західної ринкової моделі виробництва з вітчизняної, при якій органічно впліталися б у трудовий процес, організацію і технологію виробництва новації та усталені форми праці, етнонаціональні традиції, звички, психологічні та поведінкові стереотипи. Необхідно створити власну ринкову модель економіки з відповідним суб'єктом виробництва. Вона може зберігати національні риси.

З виникненням приватного сектора економіка України стала двухсекторной. Відповідно поділилися і суб'єкти виробництва. У державному секторі, де зосереджені основні трудові ресурси, головними виробниками залишаються трудові колективи. Переважна більшість їх ще не стало власниками, не набуло господарської самостійності і належної економічної свободи. Непродумана монетаристська політика держави спочатку кинула їх у "дикий" ринок: без державних замовлень, дотацій, пільгових кредитів. Потім держава, викачавши з них, як і з населення, "зайві" гроші, усунулася від управління ними. В результаті державний сектор розпалася остаточно. У підприємств не залишилося оборотних коштів, почали збільшуватися несплати. Підприємства звернулися до відвантаження продукції у борг, без попередньої оплати. Лібералізація цін підштовхнула трудові колективи до ще одного маневру: зменшити обсяги виробництва продукції, а підвищити ціни на неї. Так і йдуть досі паралельно ці процеси в державному секторі економіки - рівень виробництва знижується, а ціни підвищуються.

Уряд Л. Кучми, усвідомивши, до чого призводить передчасне виключення держави з сфери господарської діяльності, спробувало повернутись до державного регулювання економіки, правда, не адміністративними, а ринковими, економічними методами. Однак йому не вдалося не те щоб стабілізувати виробництво, а хоча б загальмувати його зниження. Згубно позначилася неправильно обрана концепція переходу до ринку, про яку Президент України Л. Кравчук сказав на сесії Верховної Ради республіки 21 жовтня 1993 р.: “Принципово помилковими і суперечливими виявилися як сам курс, так і послідовність економічних реформ. З двох відомих альтернатив переходу від централізовано-планової, директивної до ринкової економіки ми обрали лібералізаційну модель, пов'язану з монетаристским підходом і орієнтовану на жорсткі засоби фінансової стабілізації. Але такі наші підходи не виправдалися. Либерализационная модель може поступитися соціально орієнтованої моделі ринкової економіки". Президент України Л. Кучма також робить акцент на необхідності впровадження саме другої моделі.

Одним із наслідків реалізації невдалої перехідної моделі стало позбавлення трудових колективів стимулів до праці та нарощування виробництва продукції. З одного боку, держава здійснює таку податкову політику, щоб як можна більше коштів потрапляло в бюджет, а з іншого - не надає трудовим колективам належної економічної самостійності, внаслідок чого вони не можуть заробити достатньо коштів для власного розвитку, в тому числі для розширення виробництва. Все це робить невигідною роботу на державному підприємстві.

Вихід з цієї ситуації вбачається у зміні не тільки моделі переходу до ринку, але і ставлення до трудовим колективам як власникам-виробникам та будівельної "клітці" суспільства. Їм повинні належати всі політичні, економічні, соціальні та юридичні права і гарантії, необхідні для ефективної діяльності. Для цього варто розробити і прийняти спеціальний закон про трудові колективи. Чим швидше держава-господар перетвориться в державу-слугу - інститут, який обслуговує вільних виробників, тим швидше трудові колективи будуть нарощувати національне багатство.

Приватний сектор - це економіка громадянського суспільства, яке поступово зароджується. На Заході економіка характеризується терміном "цивілізована". Це означає, що основна частина зайнятих у секторі роботодавців, трудящих і підприємців дотримується законів, поважає договори, платить податки, веде чесну гру з партнерами і конкурентами [9]. Що стосується української громадянської економіки, то характеризувати її як "цивілізовану" передчасно, оскільки спостерігаються порушення законів, недотримання договорів, несплата податків (приховування доходів), інші економічні порушення і злочини. Необхідні рішучі заходи, щоб сформувалася практична етика підприємництва, бізнесу, комерції і з'явився власник, для якого кодекс честі буде непорушним моральним імперативом.

Соціальних типів виробників у приватному секторі багато - як індивідуальних, так і колективних: індивідуали-патентники, орендарі, фермери, фірми, посередницькі комерційні структури, колективні сільськогосподарські підприємства, селянські спілки, одноосібні господарства, спільні підприємства і т. п. Це переважно маленькі, меншою мірою - середні виробництва з гнучкою структурою, безпосередньо орієнтовані на ринок, на споживача їх продукції. Одні з них вже пройшли період становлення, інші ще проходять або завершують цей період.

Наприклад, кооперативи, відроджені в 1988 р. після прийняття закону про кооперацію, подолали період невизнання, відчуженого ставлення до себе, так звану встановлює порядок діяльності держави, недосконалість деяких підзаконних актів, які довелося уточнювати. На початковій стадії їх існування в суспільній свідомості з'явилася ціла "антикооперативная" хвиля. На сторінках газет гнівно критикували кооперативні виробники. Справа в тому, що кооперативний сектор, як пропаганда стверджувала, впроваджувався з метою заповнення прогалин на споживчому ринку, які не могла заповнити неповоротка державна економіка. Споживачі покладали на кооперативи великі надії, але вони запропонували високі ціни на свою невысококачественную продукцію, кинувшись забезпечувати собі високі доходи.

Причина такого економічної поведінки кооперативів полягала насамперед у відлученні їх від оптових ринків сировини, що вони змушені були купувати за готівку. У багатьох випадках саме це і було чинником високих кооперативних цін. Крім того, ситуація гострого дефіциту товарів і послуг, відсутність конкуренції та належного державного контролю також дозволили підприємцям підвищувати ціни. Отже, кооперативи одразу ж обрали той же принцип господарювання, що й державні підприємства, - піднімати свої доходи не за рахунок збільшення обсягів випуску продукції, а за рахунок підвищення цін. Однак мінуси впровадження і розвитку кооперації цим не вичерпалися.

По-перше, створення кооперативів в неринковому середовищі і дозвіл їм перетворювати безготівкові гроші в готівку послужили причиною спекуляції та корупції. Самі ж кооперативи і "тіньовики" скуповували у державній торгівлі товари і перепродували їх за спекулятивними цінами, викачуючи все підряд з прилавків державних магазинів. По-друге, кооперативи стали зручним каналом для легалізації ("відбілювання") "тіньових" капіталів. По-третє, вони звернулися до найманої праці сумісників, за який не доплачували і не доплачують. Зокрема, сумісникам платять більше, ніж отримують працівники державних підприємств, але значно менше, ніж кооператори.

Одним словом, кооперативи не могли швидко заповнити прилавки, але, орендуючи на підприємствах цехи та дільниці по випуску товарів масового споживання, вони допомагали їм виконувати плани, державні замовлення на цю продукцію. Отже, господарське поведінка кооперативів підтвердило, що вони як виробники далеко ще не "цивілізовані". Їм належало пройти етап освоєння правил чесної "гри". Нині ж для багатьох кооператорів процес становлення вже в минулому. Вони стали повноправними виробниками і власниками.

Певні труднощі були і в становленні оренди. Тривалий час не приймався закон про оренду, тому орендарі були юридично не захищені. Крім того, оренда не змінювала форму власності, оскільки орендодавці погоджувалися на викуп у них майна орендними колективами. Належним чином не сприяла розвитку орендних відносин і влада, приймаючи адміністративно-правові акти, що обмежують розгортання цієї форми господарювання. Декрет Кабінету Міністрів України "Про додаткове регулювання орендних відносин" поставив оренду в скрутне становище. Конференція Спілки орендарів і підприємців України кваліфікувала його так: "Уряд веде послідовну й жорстку боротьбу з орендою на знищення" [27]. Однак незважаючи на це приватизація через оренду з викупом поширювалася. Сотні тисяч орендарів України нарощують виробництво товарів і послуг. Вони поступово створюють потужний прошарок працюючих власників.

Економічна реформа значно активізувала і сім'ю як виробника. Мільйони міських жителів отримали у користування у приміських зонах мікроділянки землі (0,3-0,4 га), на яких почали вирощувати сільськогосподарську продукцію для власного споживання. Розширилося рух садівників і городників. У містах з'явилися так звані сільські дачники, які купують у сільській місцевості залишені будинки, садиби і займаються городництвом і садівництвом. Цей натуральний, але сезонний господарський уклад спирається на домашнє господарство, яке набуло виразну виробничу орієнтацію. Тим не менш, його розвиток гальмують відсутність малої техніки, умов для збереження продукції і транспортна дорожнеча.

До працюючих власникам відноситься і фермер - новий тип селянина. У республіці зареєстровано понад 32 тис. фермерських господарств, на кожне з яких в середньому припадає 20 га землі. Хто вони - нинішні фермери? Переважна їх більшість - селяни, які раніше працювали у сільському господарстві, зокрема в колгоспах і радгоспах. Проте кожен четвертий - з міста. Три чверті фермерів - люди у віці 30-50 років, 12 % - молодше 30 років, 18-50 % - старше. Основне ядро фермерів - люди з середнім сільськогосподарським утворенням.

Господарська стратегія фермерського виробничого укладу - підприємництво. У Законі України "Про селянське (фермерське) господарство" записано, що воно є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею... виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією".

Як зазначалося, фермер - це працюючий власник, тобто життєві блага він видобуває особистою працею на землі. Це ріднить його з селянином, який споконвіку саме так і жив. Іншими ж рисами господарської стратегії фермер відрізняється від традиційного селянина як господаря. Зокрема, свою підприємницьку господарську стратегію він реалізує шляхом створення прибуткового господарства, яке виробляє продукцію на ринок. Отже, у фермера господарство товарне, а у селянина - натуральне. Крім того, фермер відрізняється від селянина як роботодавець, так як має значно більше можливостей використовувати найману працю, що ріднить його з капіталістом. Селянин же, як правило, в своєму натуральному присадибному господарстві не використовує найману працю, залучає до роботи тільки сім'ю. Фермер-виробник має більш високу кваліфікацію, ніж простий селянин. Він поєднує елементи багатьох професій. Економіка сільськогосподарського виробництва, обліково-бухгалтерську справу, техніка, агрономія, зооветеринарія, будівництво - ось далеко не повний перелік сфер, з якими фермер повинен бути ознайомлений, щоб ефективно вести господарство.

Фермерський сектор сільськогосподарського виробництва знаходиться на початковому етапі розвитку, а тому залишається економічно малопотужним. Його частка в сільськогосподарському виробництві республіки дещо перевищує один відсоток. У більшості фермерів інтенсивність виробництва нижче, ніж у інших категорій господарств.

Існує ще кілька причин, що гальмують розвиток фермерства, перетворення його в високопродуктивне товарне виробництво. Зокрема, у держави недостатньо коштів та ресурсів для розширення фермеризации села. Дорожнеча промислової продукції, особливо техніки і пального, розоряє господаря. Розвитку фермерства перешкоджає також нестабільність гарантованого матеріально-технічного постачання.

Важкі економічні умови господарювання змушують фермерів об'єднуватися на основі загального, більш раціонального використання техніки чи майна. Виникають фермерські кооперативи, спілки та інші об'єднання. У багатьох районах України на взаємовигідних умовах здійснюють співробітництво деякі фермерські і колективні господарства.

Таким чином, існуючі нині форми власності сприяють виникненню нових типів виробників. Розвиваються підприємництво, бізнес, комерція.

<<< тому | зміст | вперед >>>