<<< назад | зміст | вперед >>>

Федорченко В.К., Фоменко Н.А., Скрипник М.І., Цехмістрова Г.С.

Педагогіка туризму

Розділ 2. Теоретико-методологічні основи туристського виховання

2.4. Аксіологія туристського виховання (Скрипник М.І.)

Проблема етичних норм і цінностей у їх взаємозв'язку із туризмом є особливо нагальною сьогодні, коли туризм, здобуваючи тенденцій глобалізації, потребує коректив у виховній сфері, ціннісних орієнтаціях, у мотиваційній сфері особистості туриста, у способах регулювання культурних конфліктів. Необхідність пошуків морально-ціннісних орієнтацій у туризмі та форм їх інтеграції зумовлена також руйнацією усталених етичних систем, що характеризують тенденцію глобальності, і пов'язана із критикою раціоналістичних світоглядних систем. Ці пошуки посилюють інтерес не лише до аксіології виховання, а й аксіологічних вимірів у конкретних видах діяльності, зокрема туристському вихованні. Аксіологічна та морально-етична проблематика не є принципово новим явищем для виховання, проте вона репрезентує саме ту специфічну рису, яка притаманна передусім сучасній теорії і практиці виховання, де вкрай загострилась суперечка про ціннісні судження. У пошуках відповіді педагогіка звертається до методологічних основ сучасної філософії.

На початку 70-тих років минулого століття активізується інтерес до ціннісної проблематики у розрізі "змін парадигм". Багато західних, зокрема німецьких, філософів останньої третини XX ст. висунули нові парадигми філософської теорії.

Однією із таких парадигм після "буття" і "свідомості" є парадигма комунікації, яка спирається на трансцендентальну (ідеальну) мовленнєву прагматику, визначаючи один із найважливіших напрямів сучасної західної філософської думки - комунікативну філософію. її провідні представники - К. О. Апель, Ю. Габер-мас, В. Кульман, Д. Бьолер, П. Ульріх та ін. Серед вітчизняних представників комунікативної філософії відзначаємо дослідження П. М. Єрмоленка [13].

Звернення до аксіології комунікативною філософією репрезентує собою методологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації, відкриваючи шлях до виховання етичних норм на основі принципу справедливості та досягнення взаєморозуміння. Комунікативна філософія надає таким етичним категоріям, як "відповідальність", "справедливість", "рефлексія", "зрілість", "суверенність особистості", "обов'язок та сумління" нового, інтерсуб'єктивного забарвлення. І це стосується не тільки досліджень комунікативної філософії, а й вивчення аксіологічних категорій виховання, виявлення соціальних інститутів (серед яких і туризм), що уможливлюють формування цих якостей в особистості.

Апеляція до комунікативної теорії як методологічної основи проблематики аксіології виховання і туризму обумовлено ще й тематизацією останнього у вимірах "життєвого світу". В цьому понятті сутнісно розуміється також і туризм, як семантичний поділ світу на "наш" та "їхній", забезпечуючи горизонт виховання толерантності та порозуміння для "наших". Осі "своїх" та "чужих" утворюють множинність наявних життєвих світів, плюральність матеріальних інтерпретацій світу [13, С. 44] тими, хто перебуває на чужій території як турист.

Ця позиція особливо значуща для педагогіки туризму, адже мова йде про культуру розуміння "інших", їх сприйняття, трактування. Діалогічне тлумачення культурних інтенцій однієї культури на мову іншої - головне завдання педагогіки туризму. В зв'язку з цим виникає проблема: абсолютно адекватного перекладу культурного тексту із іншої культури. Доцільно педагогіці туризму звернутися до напрацювань герменевтики, що дозволить вирізнити типи розуміння іншої культури.

На думку дослідника М. М. Шульгіна [24], можна вирізнити декілька типів розуміння. Нас цікавлять ті типи, що виявляють себе у процесі спілкування з іншою культурою, у процесі туристської діяльності.

По-перше, саморозуміння минулого - наскільки творець тексту (а це може бути екскурсовод, педагог, музеєзнавець) розуміє текст (культуру), трактує і, відповідно, наскільки розуміють інтерпретований текст туристи.

По-друге, розуміння тексту іншого, що створюється в даний момент часу в іншій культурі, під час подорожі. Це випадок синхронного сприйняття.

В реальній туристській діяльності указані типи розуміння, як правило, функціонують не автономно, а в тій чи іншій мірі взаємодіють і взаємоперетворюються. Отож, з психолого-педагогічної точки зору виникає проблема адекватного розуміння себе для іншого, з метою оптимального, толерантного розуміння себе для себе. Туризм надає можливість шляхом діалогу розкритися особистості, пізнати себе через спілкування з іншою культурою, іншими особистостями.

З позиції аксіології виховання, життєвий світ, що інтерпретується особистістю під час перебувань на іншій території, дає людині потужний виховний заряд, що полягає не лише в осягненні своїх традицій і звичаїв, а й у здійсненні взаєморозуміння. Останнє можна визначити поняттям посткласичної філософії - дискурсом. Дискурс - це спосіб діалогічно аргументованого перевірення спірних домагань значущості стверджувальних та нормативних висловлювань (а також дій) з метою досягнення універсального (тобто значущого для всіх, хто здатний до розумної аргументації) консенсусу [13].

Людина, яка подорожує, освоює життєвий світ, який буде для неї "своїм" доти, доки культурний запас знань людини буде відповідати соціальній структурі "життєвого світу". Характеру "чужого" "життєвий світ" для подорожнього набуває в момент появи нового досвіду, який ситуативно виникає у різних стосунках туриста з іншою культурою. У цьому випадку виховним аспектом є досягнення взаєморозуміння, толерантності, скерованого розумом. Толерантність постає не як матеріальна, тобто терпиме ставлення до думок та ціннісних суджень іншого туриста, а як формальна толерантність, тобто повага до прав іншого висловлювати думки, дотримуватися національно-культурних цінностей.

Таким чином, головною метою аксіології виховання в туризмі є орієнтація особистості, що освоює "чужий" життєвий світ і культуру, на цінності, повагу до іншого, його прав, задовольняючи внутрішні мотиви туриста та орієнтуючись на потреби інших.

Головними завданнями аксіології педагогіки туризму є: по-перше, обґрунтування етико-естетичних засад виховання особистості в туризмі; по-друге, визначення умов педагогізації особистості ціннісними орієнтаціями інших життєвих світів, культур, історій. Детермінуючою функцією педагогіки туризму є аксіологічна, що виступає як метафункція, адже дозволяє з'ясувати туризм у вихованні цінностей.

Мета туризму - прокласти маршрут особистості в аксіологічному просторі. Звернемося до інтерпретацій туризму. Більшість із них виходять із власне педагогічних меж і набувають широкий соціокультурний сенс: туризм - посол миру (Всесвітня туристична організація); туризм - атрибут миру (В. О. Квартальнов); туризм з метою миру і раціонального розвитку (ЮНЕСКО) та ін. Водночас зазначимо, що аксіологічне тлумачення туризму достатньо різнопланові. Наведемо декілька оцінок педагогічної суті туризму. З одного боку - це оцінки, що розкривають роль туризму ("апостольство туризму" - поняття, що вводиться ієреєм Михайлом Маховим), туризм як засіб розуміння і сприйняття здобутків минулого (митрополит Волоколамський і Юр'євський Питирим, В. О. Квартальнов). З іншого боку, оцінка туризму як міфотворчості (Ю. Веденій), масової культури (Д. С. Лихачев).

Дослідник Д. С. Лихачев у "Замітках і спостереженнях" визначив місце туризму з-поміж істинних цінностей: "Люди, які активні у своєму ставленні до світу, стають пасивнішими глядачами, прихильниками, ...туристами. Не ідейними прихильниками того чи іншого релігійного світогляду (навіть!), а послідовниками концепції. У релігіях все зростає число осіб, які не виконують релігійних вимог, обрядів, а тільки є пасивними спостерігачами тієї чи іншої релігійної концепції. І це явище переходить в інші сфери. Визначають світогляд і щиро його не наслідують. Перехід паломництва до туризму - одна із ознак переходу людства до "комфортабельної" пасивності".

У аксіологічному розрізі туризм досить обґрунтовано визначається як занадто спільний, постійний та дешевий рекреаційний засіб доставки особистості по альтернативним просторово-часовим маршрутам до природного і культурного надбання.

Різниця в оцінках туризму визначається перш за все розходженням в аксіологічних основах:

а) ототожнення цінностей із об'єктивно наявними феноменами культурного простору на відмінну від визнання їх як характеристик, пов'язаних із оцінкою діяльності суб'єкта;

б) розуміння цінностей як абстрактних артефактів (міфи, норми) на противагу бачення цінностей як предметів, значних для розвитку суб'єкта;

в) індивідуалізація цінності (з точки зору суб'єкта сприйняття) замість визнання їх об'єктивності як надіндивідуальної реальності. У педагогіці туризму аксіологічні принципи мають реалізовуватися у конкретних моделях туристичного простору, які відображають не лише вектори та стадії зміни цінностей, але головним чином, вектори та стадії змін розвитку особистості. І саме в цьому суттєва відмінність аксіології педагогіки туризму від філософського тлумачення аксіології як вчення про метафізичну сутність цінностей.

Аксіологічний аналіз у педагогіці туризму - важливий метод вивчення процесів інкультурації, тобто засвоєння суб'єктом системи культурних цінностей. Зазначимо, що досвід аксіологічного аналізу вже є. Розроблено інноваційний туристський продукт - національні екскурсійні маршрути ("Трипільське поселення України", "Грецькі колонії Північного Причорномор'я", "Скіфський похід Дарія", "Змієві вали", "Із варяг у греки", "По місцях походу Ігоря Святославовича на половців", "Козацькі Січі", "Вільності війська Запорізького", "Гомоніла Україна", "Фортеці й замки України", "Монастирі України", "Гетьманські столиці", "Чумацькими шляхами" , "Коліївщина"). На сьогодні діють тематичні напрями системи туристично-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича", що охоплюють всю територію України. Доцільно цей досвід використати й у підготовці інших аксіологічних туристичних програм в Україні.

Завдяки туризму здійснюється соціалізація особистості. Формується соціальний досвід особистості за допомогою різновектор-ного аксіологічного простору: природної та культурної спадщини, що освоюється за допомогою освітніх інститутів, сім'ї, засобів масової інформації, інших засобів туризму.

Важливим є організований аксіологічний простір, тобто соціальне середовище, що спеціально організовано для позитивної динаміки особистості. Агентами організованого аксіопросотору виступають численні соціальні заклади. Сучасні умови використання організованого аксіологічного простору в педагогіці туризму ха-рактеризується:

а) повною свободою вибору варіанта заняття;

б) професійною основою заняття (підготовка викладача, розробка науково-методичного забезпечення);

в) можливістю отримання додаткової освіти, підготовкою до нової професії;

г) творчим характером діяльності.

Аксіологічне середовище виступає перед особистістю в антагоністичних формах (організованих і стихійних), а з урахуванням того, що ці форми можуть вибиратися особистістю вільно, необхідна продумана політика в даній сфері.

Особливо яскраво ілюструється антагоністичні форми аксіологічного середовища прикладами екологічної проблематики. Аналіз екологічних проблем із точки зору моралі та під знаком педагогіки туризму - це намагання звернутися для розв'язання цієї проблеми до сутності людини, це заклик повернути в людині духовне, все те, що викреслено, забуто. Відлучення людини від природи, від культури - це вихідна точка сучасної екологічної трагедії. Звідси потрібно розпочинати вимір як сучасних екологічних, культурологічних, так і вивчення нагальних проблем розвитку педагогіки туризму.

Простежимо лише одну наскрізну ідею: розуміння цінності та значення національного пейзажу саме у вимірах екології, культури, педагогіки туризму.

Кожен народ створює свій самобутній національний пейзаж, вибудовує своє ставлення до світу, заявляє про себе та поетично оформляє свою ідею. На цій основі народжується самобутня система: людина - природа - інструмент культури, за допомогою якого безперервно культивується історичний ландшафт і створюється ансамбль національного пейзажу.

Руйнування цієї системи, відчуження людини від свого історичного середовища існування підготувало грунт для загострення екологічної ситуації. Проблема, як відомо, давно вийшла за вузько національні рамки, переросла кордони окремих держав і стала глобальною. Однак даремні спроби звести екологію всього світу до спільного знаменника та й важко повірити в ефективність універсальних оздоровчих засобів. Спільною екологічною "епідемією" вражені різні народи та різні культурні ландшафти. Це при тому, що кожен національний пейзаж був складовою частиною світу, а кожна культура, просторовим виразом якої є ансамбль пейзажу, перебувала в лоні багатонаціональної світової культури.

Універсалізм культур передбачає можливість діалогу між націями та народами, що здійснюється завдяки туризму. Останнє надає можливість емоційно-ціннісно сприймати індивідуальні особливості та вияви націй. До числа найвагоміших національних виявів поряд із національним характером і національною ідеєю необхідно віднести й національний пейзаж.

З моменту свого виникнення кожен народ взаємодіє з природним середовищем, перетворює його, однак і сам відчуває сильний зворотній вплив. Звідси давно помічений зв'язок національного характеру і пейзажу. Національний пейзаж був і залишається способом просторового виразу національного характеру, тобто духов-них і моральних якостей народу як особистості. Пейзаж землі є дзеркалом цієї особистості: її досвіду і ментальності, її історичної долі та трагедії. Вина, що висить на совісті нації, національний гріх, стає джерелом екологічної кризи. Його найприкметнішою ознакою є розпад та деградація національного пейзажу. Тому сьо-годні неможливо розглядати екологічні проблеми поза сфери особистісної свідомості та індивідуальної етики.

Отож, мова має йти про реставрацію, про відродження національного пейзажу як детермінуючого фактора ефективного розвитку туризму. Нова система "людина - природа" має бути вбудована в культуру, тобто відповідати духу і характеру народу: органічно-життєвій основі його буття, морально-релігійному складу. Найкоротший шлях до мети - відродження національного пейзажу через поглиблене вивчення "другої природи" - окультуреного історичного ландшафту.

Таким чином, головним для аксіології педагогіки туризму є освоєння та діалог особистості із різними національними ландшафтами, культурами. На часі розв'язання прикладних проблем аксіології виховання особистості загалом та засобами туризму зокрема.
 

<<< назад | зміст | вперед >>>