Виховання туризмом. Розповіді педагогів-позашкільників
Романюк Є.Й. Еліксир виховання
Туристсько-краєзнавча робота в Житомирській обласній станції юних туристів має
широкий аспект діяльності. Враховуючи основний зміст активного туризму (спорт
плюс краєзнавство), великого значення набула підготовка відповідних кадрів
освітян, які б працювали як із школярами так і молоддю інших освітніх закладів.
Туризм та орієнтування цього плану сприяє спортивному удосконаленню, зміцненню
здоров’я молоді, ознайомлює з історичним минулим Батьківщини та її краєзнавчими
пам’ятками різних регіонів, виховує почуття глибокого патріотизму, гуманності,
взаємо підтримки, мужності, готує молодь до життя...
Саме тому необхідно мати в області міцний туристський актив освітян, які б не
лише горіли самі цією чудовою справою, але вміли запалити смолоскип цікавості та
бажання аби займалося туризмом підростаюче покоління – майбутнє рідної України.
З цією метою Обласний Інститут підвищення кваліфікації вчителів створив на базі
облСЮТур курси підготовки та перепідготовки інструкторів шкільного туризму, до
програми яких включили практичні заняття – пішохідні походи як ступеневі, так і
I - IV категорії складності.
Висвітлимо деякі штрихи цієї роботи.
В 1972 році директор облСЮТур Єршорв Ю.С. в с.Зарічанах Житомирського району
проводив виїзний багатоденний навчально-тренувальний семінар з туризму для
директорів районних та міських Будинків піонерів. Він мав на меті активізувати
туристсько-краєзнавчу роботу в дитячих установах та надати початкову
Інструкторську підготовку керуючим кадрам. Саме на цьому семінарі була відібрана
перша група з 22 чоловік для проходження практики в поході 1 категорії
складності по Лісових Карпатах терміном 14 днів. Кожному було доведено план
самопідготовки та підбору спорядження. Очолили групу методисти-інструктори
Віктор Пєшков, Валентин Копєйчик, Микола Костриця та Семен Котик. Маршрут
затвердили такий: с.Ясиня - пол.Казмейщик – г.Петрос(2010) – г.Говерла(2061) -
сЛазещина – пер.Яблунецький (931) - с.Ворохта - с.Яремче.
Незабутнє враження, яке справив даний похід у краєзнавчому та емоційному плані
мало ще і величезний інструкторський потенціал. Тут ми навчились: організовувати
похідний день, читати топографічну карту, вибирати найоптимальніший шлях
проходження маршруту, розбивати бівуак та розводити вогнище в екстремальних
умовах, раціонально вибирати речі для походу та вірно укладати рюкзак,
розплановувати витрати продуктів, складати кошторис, тримати беззаперечну
дисципліну...
А скільки було вивчено пісень під гітару біля вогнища, які потім так були нам
необхідні в походах та поїздках з дітьми!
Захоплююче враження справили на нас чудові, неповторні краєвиди величних
Карпатських гір, гомінливих потічків, таємничих зворів, грайливих смерічок,
непередбачуваних рік... Зачарували нас також своєю казковістю озеро Синьовир та
обпікаючий льодовим кришталем водограй Шепоту…
Та найбільше в пам’яті залишились привітні доброзичливі гуцули з відкритим
серцем. Вони радо вітали нас у своїх гірських колибах, пригощали теплим овечим
молоком та незрівняним своїми смаковими якостями сиром (вурдою та буцом). Вони
грали нам на сопілках та на трембітах. А в дощові вечори, коли нам випадало
потрапити до їх вогнища, переповідали заворожуючі легенди про свій край, про
всюдисущого Довбуша, красенів легенів, чарівних чічок (дівчат) та зворушливі
історії кохання.
В селищі Ворохта піднімались на відому на весь світ гірськолижну трасу. В
с.Яремча не могли відірвати погляд від славнозвісного водоспаду, „розчесаних”
стрімких скель над величним Прутом та не втримались, аби не придбати хоч якийсь
самобутній карпатський неповторний сувенір.
Після цього походу народилось багато пісень та віршів. А ще - величезне бажання
привести сюди наших дітей-гуртківців, показати їм цю казку, дозволити
доторкнутись до правічної краси природи, відчути гордість, викликати патріотичні
почуття.
Ось зокрема кілька рядків з новонародженого вірша:
...Намилуватись нема меж: Тут полонини ромашкові, Смерічок чарівний кортедж І ранки всі щоразу нові. Кожна стежинка поведе Саме найкраще показати... Ти не побачиш більш ніде Такого дива, як в КАРПАТАХ. Співають тут хмільні вітри, А хмари звабно прикривають Могутні величні хребти І в ейфорію огортають.
Отари творять візерунки, І на смарагді полонин Пісні трембіти до долин Сягають, мов гірські дарунки...
Отож, можна сміливо запевнити, що організатори досягли мети. Багато учасників
того навчально-тренувального походу надовго залишились найактивнішими
керівниками туристсько-краєзнавчої роботи в районах нашої області: Туряниця Ю.С.
(Коростень), Черніченко О. (Радомишль), Полосенко Т. (Новоград-Волинський),
Петкович Є. (Житомир. р-н), Макаревич Є.(Коростишів), Виговська В. (Лугини),
Майя, директор Б/п Малин), Мошківська Г. (Житомирський р-н).
Вдала спроба першого семінару з багатоденним походом дала поштовх продовжити
таку практику і надалі. З 1975року курси по підготовці інструкторів стали
обов’язковими, щорічними. Новачків запрошували пройти спочатку ступеневий похід
по Житомирщині.
Зокрема було пройдено така нитка, як:
Житомир-Левків-Коростишів-Козіївка-Городсько-Леніно-Радомишль-Малин-Житомир
(керівник - Романюк Є.).
В кожному населеному пункті курсанти знайомились з краєзнавчими матеріалами,
зустрічались з цікавими людьми, домовлялись про обмін досвідом та матчеві
зустрічі з туризму та орієнтування. Крім того, кожен занотовував місця найбільш
принадні для розбивання бівуаків, днівок та привалів. Тому, що ми йшли берегом
ріки Тетерів, відмічали також наскільки можливий сплав на катамаранах та
байдарках.
По закінченню курсів вчились писати звіти. Всі курсанти одержали відповідні
посвідчення. І знову народжувались твори.
КАЗКА ПРО ТЕТЕРІВ
(уривок)
...І лише річка-красуня – Свіжа, іскриста, стрімка Різновогниста співуння, Мов, та дівчина струнка – Кличе, і тягне, і манить, Місячним сяйвом дзвенить, Сміхом вогнистим духм’яним Прагне тебе полонить... Казка річкова чарує, Щастям німіє душа, Повниться серце, вирує... Боже! Яка ж тут краса!... Запам’ятала навіки Свіжу чарівність - красу... Знаю, що є ще десь ріки, Але цю в серці несу...
Щороку нитка маршруту змінювалась, що дало змогу охопити лісову та лісостепову
частину області.
Заслуговує на увагу один з походів в програмі підготовки інструкторів шкільного
туризму Чуднівського району, який пройшли 20 учителів (кер. - Романюк Є., зам.
кер. Бондарчук Г.М.).
Маршрут розроблено по руслу р.Случ. Крім історичних пам’яток, об’єктів бойових
дій війни, було також відвідано: в смт.Любар шкільний музей, проведена зустріч
із школярами в Будинку піонерів; технікум в с. Н.Чортория; Миропільську
електростанцію; фарфоровий завод в с.Першотравневе; фарфоровий завод в
смт.Баранівка; музей Лесі Українки в м.Новоград-Волинському.
За 2 тижні даних курсів було виконано 100% програму, затверджену Інститутом
удосконалення вчителів, проведено всі практичні заняття з техніки пішохідного
туризму та спортивного орієнтування, проведено відповідні заліки по всіх
розділах програми, видано довідки.( Про що свідчать звіти та багаті
фотоматеріали).
Продуктивність проведення районних курсів в такий спосіб підтверджена високою
результативністю роботи вчителів-активістів шкільного туризму на протязі
багатьох років. Зокрема слід відмітити: Василя Марчука, Володимира Лапчика,
Олександра Макарчука, Сергія Тарасюка, Миколу Гуменюка , Олега Манзевитого,
Володимира Лисака і, звичайно, - беззмінного директора Будинку дитячої
творчості, невтомного організатора туристсько-краєзнавчої роботи, туристських
змагань та зльотів – Бондарчук Галину.
І знову виплеск поетичних захоплень, вражень, і впевненість, що зустрічі чекають
на туристських стежках:
...Так что ж? Сейчас мы за руки возьмёмся - И не „прощайте”, а „ до новых встречь!” Не будем плакать! Просто улыбнёмся! И будем в серце это всё беречь...
З 1977 року курсова перепідготовка вступила в нову фазу. І, підвищуючи
кваліфікацію інструкторів шкільного туризму, залікові походи стали проводитись
не лише ступеневі, але і категорійні, вийшовши за межі області, та навіть і
республіки. Тепер вони були підсилені не тільки підвищенням спортивних вимог,
але і збагаченням краєзнавчого матеріалу. Кожен навчально-тренувальний похід
одержував завдання, яке відображалось в назві теми.
Так курси-походи 1 категорії складності по Криму носили назви: „По печерних
містах”, „По вулканічному Криму”, „Біосферні заповідники”, „Знані імена”,
„Перлини Кримської землі”, „Археологічні знахідки”, „Спелео Крим”. ”Самоцвіти
Південного Криму”, „Неповторна флора”, „Партизанськими стежками” та ін.
На такі курси підвищення кваліфікації викликались з районів найактивніші
керівники дитячого туризму в районах, які вже пройшли ступеневий похід.
Згадаймо один з таких походів, який проводився на осінніх канікулах школярів
(вересень-жовтень). Керівниками залікового походу були Соляр О.П. та Романюк
Є.Й. Склад групи – 32 чоловіки. Маршрут: М.Сімферополь - водосховище 5 км –
Лозове - 1км - Піонерське-5 км - с.Доброє-8 км - с.Перевальноє (це все по р.
Салгір)-5 км - Чатир-Даг-яйла –печера Красная-2 км - печ.Бездонна-2 км -
г.Еклізі-Бурун (1527)-10 км – р.Бурулька до м.Алушти -18 км –
с.Сонячногорське-3км - с.Малоріченське-5км - с.Рибаче-15км - с.Привітне – всього
пішки – 120 км за 7 ходових днів з 1 днівкою та ще відпрацювання техніки
пішохідного туризму і оформлення звіту – 5 днів.
Даний навчальний заліковий похід відзначався спортивністю та багатством
краєзнавчого матеріалу. Було відпрацьовано розподіл тривалості переходів та
привалів, реакція на чіткість виконання планів, на дисципліну. Кожен з учасників
сам побував у ролі інструктора (черговий Інструктор дня), провідника групи.
Щоденний колективний розбір кожної ділянки маршруту та планування на наступний
день путі підвищували значимість учасників курсів, що було однією з основних
вимог курсової перепідготовки. А також було максимально використано краєзнавчі
об’єкти спланованого маршруту.
Так, зокрема, спиняючись на днівку поблизу м.Алушти ми мали змогу піднятись
радиально на гору Роман – Кош (1545).Потім, розбившись на групи за інтересами,
мали змогу відвідати музей Чехова, Воронцовський палац, побувати на екскурсії в
Гурзуфі на „Ластівчиному гнізді”, відвідати Ботанічний сад, Ялтинську Долину
казок і т.д. (За бажанням курсантів та по рішенню керівників групи, можна тут
робити спарену днівку для розширення пізнавальних можливостей).
Власне похід, тренувальні заняття на березі моря та на схилах гір, вечірнє
вогнище з піснями, обміном вражень, спогадами, безкінечно прекрасні краєвиди з
вершин, щоденна перемога над собою, коло щирих друзів, що гідні щохвилини прийти
на допомогу і поділитись останнім сухариком, місячно-золотава доріжка на морі,
надзвичайне „цвітіння” моря - незабутня хвиля відчуттів та почуттів!
І ось останній вечір... Підсумкові заліки з теорії та практики цього походу, що
проводились вдень, змінюються нагородженнями, отриманням сувенірів на згадку та
обов’язковим ритуалом –„Посвята в бувалі туристи”. Це жартівливе свято є
заключним акордом в усій чудовій гамі навчально тренувального походу, це – море
сміху, жартів, винахідливості, театралізації, знаходження реквізитів до свята та
оформлення місця проведення, чудових пісень, неочікуване розкриття прекрасних
сторін кожного учасника дійства.
Традиційна „монетка в море” і клич „ У-лю-лю-лю—лю, гоп-гоп-гоп” в спільному
колі – і похід вважається завершеним після слів „Спасибо этому дому - пойдём к
родному!”. (Або „Дякую цьому краю – до рідного повертаю!”).
А в Житомирі нас зустрічає база, яку любовно всі називали „Дрозди”(тому, що там
співалось багато туристських, ліричних пісень), випускний вечір, отримання
посвідчень, обмін адресами, телефонами та завіряння в спільних дитячих
туристських заходах – надії на зустрічі.
Не в одного семінариста бринять сльози суму, що все скінчилось. І саме в такі
моменти зароджується у більшості впевненість в тому, що слід відмінно працювати
з дітьми, аби можна було і їм прищепити любов до подорожей по рідному краю і
самі прекрасні людські якості, які можна набути, лише переживши похід.
...Нас впереди ждут горы, реки, тропки, Соревнованья, слёты - радость встречь! И снова крылья рюкзаков нелёгких… Давайте будем это всё беречь!!!...
Але це не можливо без копіткої, цікавої роботи з дітьми... І от уже на літніх
канікулах „новоспечені” інструктори з дітками своїх шкіл по 2-3 групи виходять
на спільні маршрути.
А на обласні змагання з техніки пішохідного туризму та спортивного орієнтування
(3-4 рази на рік) наші недавні курсанти привозять команди дітей чи вчителів,
самі приймають участь в змаганнях чи суддівстві. І так – роками.
Ну, хіба це не щастя?! Це - чудово!!! Відчуваєш неабияку втіху від того, що твоя
робота потрібна, йде на користь найактуальнішому питанню нашої дійсності – на
виховання підростаючого покоління Української держави активними, життєдайними
громадянами, які здатні вести здоровий та якісний спосіб життя, бути корисними в
любій галузі, бути справжніми ЛЮДЬМИ в найкращому розумінні цього слова
За активну результативну роботу з дітьми, організацію туристсько-краєзнавчої
роботи в районі та в області кращі інструктори вирушають в походи II-IV
категорії складності не лише по Україні, але і по стежинках СНГ (а раніше -
СРСР), як лише своїм контингентом, так і в складі груп з інших областей на їх
запрошення.
Саме таким чином освітяни Житомирщини побували на Уралі (байдарочний похід по
гірській річці Юрюзань), по Кадарському хребту (Прибайкалля), по Приельбруссю та
інші.
Це дало можливість ускладнити маршрути учбово-тренувальних походів і
Житомирський обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів дав дозвіл на
проведення походів III –ої категорії складності по Туркменістану.
Ця можливість була реалізована якомога ширше і такі походи проводились 5 років.
Щоразу беззмінним керівником групи була Романюк Є.Й., яка попередньо пройшла на
цій території курсову перепідготовку у складі Всеукраїнських курсів
Республіканського інституту удосконалення кваліфікації вчителів під керівництвом
ректора Мунтяна А.В. Базовий табір тоді знаходився в с. Фірюза, на самому
Іранському кордоні. Це була чудова школа підготовки.
В різні роки заступниками керівника походу Романюк Є.Й. були Василь Бобер,
Людмила Валієва, Микола Оверківський.
Ось один з таких походів. Група в кількості 32 чол. пройшла за маршрутом:
м.Ашхабад – ст.Джабел-ст.Бела – гірський аул (без назви), що складався з 4
мазанок (передгір’я хребта Балхан) - пер.Ішак-Йол - джерельце „Большая вода” -
ущелина Учкую - г.Арлан(з ретранслятором) – джерело - пер.Балхан - Ущелина
Балхан – високовольтна - с.Небед-Даг - с.Хелес(на березі Каспійського моря) -
переїзд до озера Мала Кара (з високою концентрацією солі, лікувальне) - перехід
пустелею Кара-Кум-жертовники - ст.Джабел – перїзд до м.Бахарден - (підніжжя
хребта Копет-Даг)- - підземне озеро Ков-Ата переїзд в Ашхабад.
Тому, що нитка маршруту була продумана так, щоб максимально побачити різні
природні регіони нової для нас місцевості дружньої республіки, група дістала
масу нової інформації. Похід був високо спортивним та глибоко пізнавальним.
Охопили обидва гірські хребти: Балхан та Копед-Даг; пустелю Кара-Кум; море
Каспійське; Напівпустелю; надзвичайно солоне озеро Мала Кара; перлину
Туркменістану – підземне озеро Кав-Ата ( вода тепла +37гр. по С); побачили
надзвичайне цвітіння маків та тюльпанів; не лише в аулах, а і в пустелі
зустрічали верблюдів (навіть одне біле верблюжа –альбінос) та ішаків; натрапляли
на різних зміїв, баранів, скорпіонів, черепах, голубого ушастого їжака та інше.
Неабияке враження справило спілкування з місцевим населенням. Відзняли весільний
обряд. Поговорити можна було лише з чоловіками тому, що жінки не лише не
розмовляють російською мовою, але взагалі не спілкуються з „чужинцями”, а
тримають кінчик хустки в зубах.
Пригощали нас кислим верблюжим молоком (чал), яке прекрасно знімає спрагу і його
дуже добре брати у фляги на безводний перехід по пустелі.
Незабутнім виявився перехід через Балханський перевал Ішак-Йол, який зустрів нас
глибоким снігом. Вранці підніматись було легше тому, що досить міцно тримав
нічний наст, проте з підняттям сонця, сніг став рихлим, мокрим і дуже утруднював
підйом на перевал. Відчуття не піддається опису: під ногами мокрий сніг, а
пекуче сонце палить нещадно. Відпочити можна лише стоячи, тому що під окремими
деревами арчі дуже холодно. (Взагалі досить цікаве дерево а р ч а - в найбільшу
спеку під ним холодно, проте повна впевненість, що не сядеш ні на змію, ні на
каракурта чи ще якусь...).
На перевалі – пам’ятник загиблим фронтовикам - рештки літака, що там розбився,
та рештки пушки. Після важкого кількагодинного підйому перевал нас зустрів
цікавими знахідками, виявився пізнавальним.
Далі ми йшли без води, чекаючи за легендою на „Велике джерело”. Проте карта
зовсім не відповідала місцевості („Зроблено в СРСР”) і йти довелось дуже довго.
Це слід враховувати групам.
Ущелина Учкую зустріла нас скелями надзвичайного золотаво-коричневого кольору.
Картина просилась на полотно, особливо під яскравим промінням сонця. Колір
мінився від «кава з молоком» до шоколадного, молочно-шоколадного до бежевого, і
аж рожевого. Така гама кольорів прикрашалась острівцями яскраво-червоних
тюльпанів, які горіли полум’ям на фоні гір. Прямовисні скелі мали безліч
уступів, закликаючи позмагатись в альпіністській вправності. Але обережно! В
багатьох місцях скелі нависають такими брилами, які можуть от-от відколотись.
Тому, не радимо надовго затримуватись на привали саме в таких місцях.
А ще тут була одна дивина – синій барбарис. І кущі, і листя, і форма плодів, і
смакові якості такі ж як у нашого червоного „родича”, проте - к о л і р !
Екзотика!
Від таких краєвидів втома притихала і відступала.
З ущелини вийшли на плато. Тут нас підстерігала інша небезпека. Це плато, мов
ранами, порізане глибокими вимоїнами. Проте їх не видно навіть за 15 м. Це
ускладнювало роботу чергового провідника і вимагало обережності, уважності та
високої дисциплінованості. Також набагато знижувало темп руху групи. (Це -
довідка керівникові походу!)
Весь день, лише вийшовши з ущелини на плато, ми бачили нашу кінцеву мету на цей
день - гору Арлан, на якій розміщено ретранслятор. А коли бачиш попереду мету,
йти легше. Тим більше, що група була дуже дружньою і веселою, ”Без жартів – ні
дня!” (Як, врешті майже у всіх походах). Та ще сили додавали привали під вже
описаною арчою, що подекуди тут зустрічаються.
Екскурсія по залах ретранслятора, зустріч з місцевими жителями та зустріч з
групами туристів з Росії, Прибалтики та України, обмін досвідом і картографічним
матеріалом, адресами, враженнями, спільне нічне вогнище і чудові наші похідні
пісні - все це надало ще більшої принадності та теплоти важкому походу.
Українські пісні з величезним задоволенням слухали всі присутні і ми багато
виконували „на біс”, горді і щасливі.
А був і такий парадокс.
Гіперболічно звучить вираз „Большая вода”, коли приходиш до джерельця, яке
невеликими краплинами „наплакує” пів казанка води за 1,5 – 2 години. І лише тоді
розумієш велику ціну цілющої вологі, яку слід дуже берегти і обережно
розходувати. Важливо, аби цю аксіому твердо засвоїли всі учасники.
Дорога, що мала провести нас через перевал Балхан, бігла перед нами, мов
стрічка, катастрофічно не збігаючись з кілометражем на карті. Узбіччя,
практично, не було. Навіть на перекус ми ставали просто на дорозі тому, що
навіть натяку на полянку не було. Погода також почала нас підводити і дарувати
нам молочний туман. Стало моментально сутеніти. Група йшла короткими відрізками,
лише після приходу розвід групи та рішення керівника. Тримались кучно, не
галасуючи. Проте, настрій не падав – дух був бойовий.
Десь біля 23 години, нашим розвідникам нарешті вдалося знайти щось подібне до
стежинки, що сходила ліворуч від дороги (в потрібному нам напрямку). Група
одразу „ожила”, та радість була не довгою. Рухатись по цій зарослій гірській
стежинці, всипаній камінням та у повній темноті було надзвичайно важко. Тому
наказ „у зв’язки!” прозвучав дуже доречно.
У зв’язках по 2 просувались буквально сантиметрами тому, що далі стежка
ускладнювалась „обривчиками”, що вимагали страховки. Привали робили через кожні
15 хвилин ходу. Керівники підтримували бадьорий дух і група трималась відмінно.
Так йшли 2,5 години. Напруга і втома були настільки високими, що всі ладні були
передрімати отак сидячи у зв’язках, як зупинялись на короткі привали. Знову і
знову зупинялись, чекаючи розвідників. І от, коли вже здавалось, що більше йти
не можна, тому, що необхідно діставати спецспорядження і це вкрай небезпечно при
мінімальному світлі кількох ліхтариків, раптом туман став підніматись і вийшов
повний яскравий місяць.
Картина прояснилась в один момент. Так, група стояла (це дуже голосно сказано,
швидше „висіла”) над самим урвищем метрів 15 висотою, а далі простягалась майже
площина. А бідненька подоба стежинки вела по крутячому схилу ліворуч вгору на
невеличку, більш-менш придатну до привалу, галявинку.
Не роздумуючи довго, ми, на скільки могли швидко, піднялись і за кілька хвилин
поставили табір з кількох палаток (всім не вистачило місця) і нарешті могли
кілька годин відпочити. Перекус був лише сухариками та по 2 ковтки води з
„чергової” фляги.
Лише почало світати, керівник вийшла в розвідку. „П’ятачок”, на якому
розмістилась група, був дійсно надто „мініатюрним”. І лише приходилось дякувати
Богу, що в темноті зуміли так віртуозно поставити бівуак. Туман розвіявся.
Піднімався ясний світанок і відкривався новий пречудовий краєвид: З „п’ятачка”
йшла прекрасна тоненька стежинка вниз зі стрімкої гори і виходила на хорошу
грунтівку. Це була зовсім „нова карта” місцевості, не схожа на нашу
топографічну. Проте місцевість вгадувалась необхідна нам. Все прекрасно! Але...
Води поблизу немає зовсім. І те джерело, на яке ми чекали ще вчора, виявилось
міражем. Що робити?
Повернувшись в табір, керівник підняла чергових, потім зняли обережно целофан з
палаток і зібрали майже 2/3 казанка водички. В зв’язку з тим, що ніч видалась
дуже холодною, а палатки видавали море тепла, туман перетворився в живильну
вологу і врятував нас від спраги кількома ковтками чаю.
Короткі збори, імпровізована лінійка, подяка за витривалість та вправність
групи, особлива - вчорашнім розвідникам – і група продовжила маршрут, швидко і
весело спускаючись з гори.
Лише всі дивились на місце, де вчора зупинились і... серце трохи видавало
хвилювання.
Спуск був нелегким, проте група вже добре орієнтувалася і темп був досить
високим. Спускались до дороги, яка йшла вздовж високовольтної лінії передач.
Дивно! Тут, в безлюдді – і цивілізація!
На схилах Балханів ми знайшли чимало нір ходів дикобразів. Це тварини нічні і
побачити ми їх не змогли, зате всі назбирали на сувеніри малих та великих їх
голок, щедро розсипаних у „нічних тусовках”.
Спустившись у більш степову частину (в долину), зустріли чимало байбачків, які
нас зовсім не боялись, а лише зацікавлено піднімались на задні лапки
(„стовпчиком”) і здивовано пересвистувались, мабуть вітаючи нас. ( Потім ми ще
багато бачили цих тваринок при переході через пустелю). А ще тут бачили багато
скорпіонів. Долина червоніла великими кривавими плямами низькорослих, дуже
яскравих маків. Цю красу описати неможливо! Просто дух захопило!
Селище Небед-Даг зустріло привітними людьми, цікавими дітлахами. Вони пригощали
нас своїм хлібом, дуже схожим на наші „перепічки”, демонстрували його
чудернацьке випікання. Хліб смачний, запашний. А ще частували верблюжим чалом та
славнозвісними солодощами – щербетом та пастилою.
Перехід до селища Хелес був пустелею Кара-Кум. (Про неї раніше читали лише в
підручниках).
3 доби прийшлося йти зовсім без води, лише на запасах своїх фляг та на нічній
росі, яку знову збирали вранці, при допомозі целофана з наметів.
Денна спека примушувала йти у відкритій формі, проте, на головні убори
пришивалась марля (аби сховати від опіків лице), на руки одягались легенькі білі
рукавички, обов’язковий атрибут - сонцезахисні окуляри. А на ногах – бахили. Це
предосторога від укусу зміїв, які саме в цей період просинаються від зимової
сплячки і яд у них особливо високої концентрації. Отже, черговий інструктор,
провідник дня, мусить бути вкрай обережним і ніколи не поспішати, а палкою
поперед себе розганяти плазунів. І це зовсім не жарти.
Особливо слід пам’ятати про зміїв на привалах. Уважно обстежити кожен кущик та
кожен камінчик, яких тут - море. Пам’ятай: там, де зручно відпочити тобі, на
сонечку „відпочиває” і підступна цариця пустелі - змія (гюрза, кобра, ефа або
просто незлобивий полоз). Пустеля – це суцільна увага!
Справжньою окрасою пустельних бежевих барханів виглядають вкраплення
сіро-зелених кущиків верблюжої колючки, різноманітних кактусів (якими звикли
бачити на своїх вікнах в мініатюрі) та манюсіньких яскраво червоних краплинок
-тюльпанів.
І серед усього цього чуда – „кораблі пустелі „– одногорбі верблюди.
Вони ходять парами, групами та по одинці. Такі поважні і спокійні. Але, коли
необхідно пройти поблизу них, намагаєшся просто пробігти, тому що здається, що
він обов’язково на тебе має плюнути.
Селище Хелес – це нафтовидобувні вишки та кілька бараків на березі Каспійського
моря. Вода на той час мала досить низьку температуру, проте керівник та кілька
добровольців таки покупались, на диво місцевому населенню.
Тут ми купили невеличкого осетра (правда без ікри!) і кожен по шматочку засолив
для презенту рідним.
Далі ми поїхали до унікального лікувального озера Мала-Кара. В ньому така висока
концентрація солі, що за метрів 5-6 від берега ми спокійно могли сидіти (в
прямому розумінні цього слова), або стояти (далеко не дістаючи дна) зовсім без
жодних зусиль стільки, скільки бажали. От тільки треба бути дуже обережним, щоб
вода не попала в очі. Керівнику слід пильно прослідкувати, щоб всі курсанти
почули дані настанови. Один з наших туристів (Юра з Андрушівки) пропустив повз
вуха попередження і, швиденько роздягнувшись, побіг і пірнув з берега у воду...
Ті, хто були поблизу, лише отримали бризки в обличчя, і то відразу відчули, мов
опік. А бідолашного Юрка вся група відмивала прісною водою, яку передбачливо ми
привезли в пластикових пляшках, аби ополоснути солонюще тіло після купелі в Мала
- Кара.
На озері у нас була ночівля. Коли запалало вечірнє вогнище і полились улюблені
пісні, раптом ми почули, що десь недалечко проходить чималий загін дітей, які
якось дивно спілкуються. Всі насторожились, стали прислухатись... І раптом разом
зрозуміли, що ніяких дітей, принаймні в радіусі 3-4км, тут немає. Почекали ще
кілька хвилин – „базар” наближався і виразніше стало чути підвивання, нявчання,
гавкання.
То це ж шакали! Стало досить не пособі. І ми всім миром стали кричати. Хлопці
побігли групою на той шум, ми розпалили вогнище побільше і непрохані нічні гості
відступили.
Проте чергування біля вогнища було всю ніч по графіку до ранку пильним і
серйозним.
А на слідуючий день було 1 квітня – „День сміху, гумору та жартів”, а, крім
того, ще й День народження одного з самих кращих наших активістів, замісника
керівника групи, Василя Бобра (Андрушівка). Тому ранок почався з жартівливої
пісні - побудки Жені з гітарою, а далі – чергові нічної останньої зміни
влаштували шумову музику біля кожної палатки. Ранок почався сміхом і жартами,
привітанням іменинника і самовисміюванням вчорашніх „шакалячих страхів”. Да,
гарненько полоскотали нам нерви гидким виттям шакали!
Далі нас чекав перехід до станції Джабел (вже відомої нам) по напівпустелі.
Земля суха, чорна, пісна і порепана. Рослинності майже нема, проте де не де -
малесенькі тюльпанчики горять.
Звідси далі ми переїхали до селища Бахарден, ближче до підніжжя хребта
Копет-Даг. Тут вже більше була відчутна цивілізація. 7 км перехід не склав
великих труднощів. І от ми досягли кінцевої мети нашого маршруту – славнозвісної
печери Ков-Ата. Розклали табір на галявині, біля самого підніжжя гори. Печера
Ков-Ата знаходиться на глибині 200 м під землею і увінчується блакитною
перлиною, диво-озером з цією ж назвою.
Озеро займає приблизно 20-25 кв.м, глибиною – 5-8 м з найпрозорішою водою (видно
на дні монетки, що кидають відвідувачі), з темними загадковими нішами. В одній з
таких є кам’яний острівець, а над головою висить зграя кажанів.
Проте, найбільша незвичайність цього озера – тепла, ласкава, м’яка вода з
постійною температурою 37 градусів.
До печери ведуть сходи, зроблені людьми, є підсвітка, роздягалки, лавки для тих,
хто чекає своєї черги (дозвіл лише на 45 хвилин, в зв’язку з родоновою
насиченістю). Коли ступаєш у воду, таке казкове відчуття охоплює - важко
передати! І, звичайно, виходити з води зовсім не хочеться.
Майданчик під бівуак – досить пристойний. На території печери є невеличкий
готель, ресторан та бар, де можна поїсти національних страв. Тут ми планували
побути ще 2 дні.
В день приходу – насолоджувались купанням (деякі умудрились сходити по 3 рази.
Добре, що пропускні ворота відчинені до останнього відвідувача). Готували смачну
вечерю, чистили і прали одяг, готуючись до від’їзду.
Вечір був тихим, місячним, напрочуд теплим і зоряним. Тому ми встигли згадати
самі цікаві моменти подорожі і переспівати всі вивчені за цей період пісні.
То ж деякі курсанти не встигли ще і спати лягти, як чергові встали готувати
сніданок.
На слідуючий день план був дуже насиченим: підйом на хребет Копет-Даг радиально,
заліки з техніки пішого туризму та Правил пішохідного походу, написання вражень
та зауважень. А в другій половині дня – купання і ритуал „Посвяти в бувалі
туристи Туркменії”.
На піщаних галявинах ми бачили чимало черепах та черепашат, голубого вухастого
їжачка, кілька зміїв і полоза. А на схилах гір – прекрасні острівки яскравих
тюльпанів.
Наш день був доповнений колоритним видовищем весільного обряду. Молодий привіз
наречену покупати в озері Ков-Ата (вона повинна була заходити у воду – в одязі).
На майданчику біля входу в печеру організувались танці. І наші туристки,
знехтувавши попередженнями інструктора, також пішли танцювати. Стрункі,
загорілі, в коротких шортиках, без головних уборів, вони викликали ажіотаж і
туркмени стали засипати їх грошима, плескати в долоні і прицмокувати язиками.
Всі ці танці могли б завершитись досить слізно та керівник вчасно нагодилась,
забрала всіх до табору. Пізно увечері господарі завітали до нашого вогнища, але
хлопці уміло відвадили їх. Рано вранці ми зібрались і пішли в бік Ашхабаду.
Пройшли кілометрів 5 і нас наздогнав на військовому всюдиході наш новий
туркменський друг Ашот - інструктор з озера Ков-Ата. Ця військова машина
приїздила в якихось справах до господарів комплексу. Вона відвезла нас до
аеропорту.
Світало. Ми заспокоїлись і тепер групу охопив сумовитий настрій.
Враження переповнювали нас і дуже не хотілось покидати цю цікаву і казкову
землю. Проте, дорога кликала нас додому, в рідну Україну.
І знову випуск на улюблених „Дроздах”, згадки, пісні, сміх. Нові посвідчення та
віршована історія походу кожному курсанту на згадку:
...Розовые горы на рассвете, Летний снег и соль Мола-Кара, Добрые туркмены, словно дети, Озеро-пещера Ков-Ата, А пустиня в маках и тюльпанах! Боже! Как мила та красота! Гордые верблюды на барханах, Как хрусталь безценная вода...
А далі, як і після попередніх курсів, залишилось працювати з дітьми чоловік 15.
Особливо хочу відмітити таких чудових інструкторів та тренерів районних збірних
(або самих учасників учительських туристських змагань) як: Василя Бобра
(Андрушівка), Василя Марчука та Миколу Гуменюка (Чуднів), Валентина Тимощука
(Червоноармійськ), Анатолія Добжанського (Н.Волинський), Миколу Оверківського
(Коростишів), Людмилу Валієву та Ганну Яцкевич (Радомишль), Валерія Гаврилюка та
Петра Краснова П. (Черняхів), Анатолія Захарчука (Бердичівський р-н), Олександра
Грицюка (Попільня), Михайла Назарчука (Брусилів), Володимира Федоренка (Малин).
В інших походах по Туркменії були пройдені маршрути, які охоплювали: Всесоюзний
серпентарій, Ущелину Айдере, Кара-Калинський природний заповідник та
плодопитомник, конезавод Ахалтекінських скакунів, які вирощувались на експорт за
дуже високу ціну і мали величезний попит.(За легендами, саме в цих краях виріс
знаменитий кінь Олександра Македонського Буцефал, прародич теперішніх оновлених
порід. На території цього заводу стоїть пам”ятник знаменитому коневі.) Неабияку
цікавість викликав також Фірюзинський оазис на кордоні з Іраном. Тут є оглядовий
майданчик, піднявшись на який можна бачити сусідній Іран і безліч стежинок, що
ведуть в тому напрямку (чи то витоптаних людьми, чи може козами, вівцями,
ішаками...).
Проте, удосконалення не має меж і ніхто не повинен зупинятись на досягнутому.
Саме тому свою кваліфікацію підвищували наші активісти: у байдарочному поході по
гірській Уральській річці Юрюзань на запрошення колег з Черкас (керівник групи
Олена Яременко); спелеопохід по Хмельницьких, Тернопільських та Кримських
печерах (керівник Євгенія Романюк); гірський похід по Кавказу (заступник
керівника Євгенія Романюк).
Одним із самих продуктивних походів в межах курсів підвищення кваліфікації, на
основі об’єднання кількох груп з однієї або кількох областей України, був
пішохідний похід IV-ої категорії складності по Кадарському хребту в районі
Прибайкалля.
Власне ходових днів було 18, за які пройдено по бездоріжжю, майже без населених
пунктів, гірською тайгою хребта Кадар (в автономному режимі) 248 км.
Тут наша група подолала маршрут: с.Нова Чара – р.Сакукан – пер.Сакуканський н/к
- р.Сакуканирд – гірський корумник – пер.Молдова (1-А) – р. Велика Тора –
пер.Кот(1-А) – р.Абсат – пер.Висоцького – р.Дугуа - р.Абаган – р.Мурзилка –
пер.Мурзилка (1-А) - р.С.Сакукан – ущелина Мраморна – радиальний вихід на
пер.Ведмежий (1-А) – урочище Ведмежий Брід – озеро „Гарячі ключі” – оселя евенка
„та-та Даніліна” – р.Верхній Сакукан - переправа на лодках в с. Чапа-Олого –
Чарські піски – с.Чара – переїзд поїздом до м.Сєвєробайкальська – озеро Байкал.
Із попередньо запланованого маршруту нам не підкорився перевал Балтієць (1-А)
через страшну негоду (піднялася заметіль і перевал вкрився льодовою корою, що
спричинило досить небезпечним його підкорення).
Цей промах ми компенсували переходом звіриними стежками на озеро „Гарячі ключі”.
Група була досить мобільна, складалась з: Миколи Поліщука, Василя Самелюка,
Яценко Н1ни, Івана Хутірного, Валентини Самелюк – з Вінницької області, Людмили
Дунайської – з Дніпропетровська, Миколи Оверківського, Василя Марчука, Миколи
Гуменюка, Ольги Кіріченко, Тетяни Іщук, Євгенії Романюк – з Житомирської області
(керівник групи – Василь Самелюк, заступник керівника – Євгенія Романюк ).
Дуже шкода, що в останній момент не вийшло (через недооформлення виїзних
документів та по особистих причинах) піти в цей похід нашим знаним активістам–
інструкторам, які також готувались до нього (Василю Бобру з Андрушівки, Олегу
Кабацкову з Бердичева, Володимиру Лисаку та Галині Бондарчук з Чуднівського
району, Олександру Грицюку з Попільні).
Це був один з найсерйозніших походів.
Враження описати досить складно. В технічному плані ми на практиці випробували
всі набуті до того знання з величезним перебільшенням. Так, холодні гірські ріки
нам приходилось форсувати по 18-20 разів на день. Причому способи страхування
при переправах були різні.
Не обійшлося без казусів, неприємного купання з рюкзаками, втрати спорядження і
т.д. Адже переправи бурхливих гірських річок, часто були „по пояс”, і значно
вище (по зросту!). Ось де повністю стала зрозуміла необхідність туристського
спорядження в повному обсязі (і переправа при допомозі самонаведення перил, і
переправа через ріку по поваленому дереву, і при допомозі жердини, і брід
„стінкою”, і рятувальні роботи при зриві...). Проте, туристська дружба та
взаємодопомога стояли на сторожі і добрий гумор не лишав колектив ні при яких
обставинах.
Коли в перший же день групу стала „гальмувати” Людмила Дунайська, весь чоловічий
склад швидко розгрузив її рюкзак і допоміг йти в середині групи, поки через 2
дні вона втягнулась в ритм руху. Жодних нарікань не було.
Тут ми відчули всі труднощі безлюдної тайги і складність орієнтування по
топографічних картах, які мали неабиякі похибки. Тут відчули смак руху болотами,
весь ризик, вмілий вибір стежини, точність виконання наказів керівника, твердої
дисципліни. А накомарники та маски, які висміювались при підготовці до походу
так згодились, що йти без них було просто не можливо через величезну кількість
мошкари, комарів та гнусу. І ще багато іншого, що високо цінується туристами в
багатоденних походах.
Про прекрасні краєвиди розповісти не можливо без захвату. Всі учасники
фотографували при кожній щонайменшій можливості. Тому фотоматеріал ми привезли
досить багатий.
А спілкування з місцевими жителями також було досить неординарне. Так під
перевалом Балтієць ми зустрілись з двома мисливцями, які йшли до селища
Чапа-Олого, аби викликати вертоліт, щоб забрати у гірських пастухів панти.
Саме ці двоє займаються вирощуванням та випасанням в горах оленів та
заготовляють панти (молоді оленячі роги, з яких виготовляється дуже цінний
медичний препарат „Пантокрин”). За пантами в певний час висилають на вертольотах
спеціалістів по заготівлі.
Саме ці мисливці попередили нашу групу, що перевал повністю закритий для
проходження в таких складних умовах. Мисливці ночували в таборі і запропонували
нам альтернативний по краєзнавчій цінності відрізок (раз ми вже близько біля
такого чудового об’єкту – якихось там км 25) зайти на озеро „Гарячі ключі”.
Раніше там розміщувалась прекрасна база для відпочинку та лікування грязями та
родоновими гарячими джерелами. Проте, в даний час там знаходиться лише сторож,
причому наш земляк, родом з Одеси!
Відмовлятись від такої пропозиції було щонайменш не розумно і ми, миттю
зібравшись, швидким темпом направились на новий об’єкт. Частину дороги наша
стежинка співпадала з мисливцями і ми, майже бігцем ледь встигали за цими
„тайговими лосями”.
На привалі, один з них (Гриня) попередив, що в цьому урочищі живе сім’я
ведмедів. Причому ведмедиця з двома дорослими ведмежатами. Вона дуже агресивна і
не боїться нападати на людей. Ми послухали цю, як нам здалося, казочку і пішли
далі самі, а Гриня пішов вперед по, лише йому відомій, звіриній стежинці.
Пройшовши 1 перехід (1 годину ходу), група зупинилась на привал. Як раптом
почули дикий рик зовсім неподалік від нас. У нас не було рушниць, ми не готові
були до зустрічі з „місцевими господарями тайги”, тому керівники не на жарт були
збентежені.
Група з 5 чоловіків вирушила в розвідку, а решта, сівши тісним кільцем, лишилась
чекати. Рик ще повторився, потім пролунало 2 постріли і все стихло. Ми завмерли
в чеканні. Через 15 хвилин наша розвідгрупа на чолі з Гринею притягнула на
імпровізованих „ношах” тушу ведмедя. Це було просто неймовірно!
З подивом і захватом всі дивились, як вправно Гриня свіжував та розбирав убитого
ведмедя. Він пояснив, що це старше ведмежа, якому роки 2, а з молодшим ведмедиця
кинулась тікати. Проте, знаючи її підступний характер, попередив, що треба
негайно звідси забиратися, тому що „господарі” оговтаються і дуже скоро
повернуться , щоб помститися.
Ось так ми познайомились з Ведмежим бродом.
Швиденько сфотографувалися і почали пакувати м’ясо по рюкзаках. Шкіру взяв
Василь Самелюк на правах самого старшого, та ще й керівника. Гриня вправно
закопав нутрощі ведмедя разом із серцем та печінкою, пояснивши, що за звичаєм
місцевих жителів, саме тут залишається і заспокоюється душа забитого звіра.
Так, як жіноча частина групи була наділена невеликою кількістю нової ноші, а
чоловіки не змогли повністю забрати тушки, Гриня викликався допомогти нам
занести м’ясо та провести до самого озера, охороняючи групу зброєю. І ми
погодились. Знову почались „гонки”, але йти було ще важче, бо рюкзаки значно
збільшили свою вагу (навіть порівняно з першими днями походу). Другий мисливець
побіг в селище сам, тому що їх продукція не могла чекати – панти слід було
переправляти на „большую землю”.
Через кілька годин виснажливого переходу ми дістались до очікуваної бази. Нас
привітним гавкотінням зустріло кілька чималих псів, за якими вийшов і сам
господар – невеличкий, кремезний, зарослий і дещо неприємний на перший погляд –
Петро Петрович.
Проте, лише він почув рідну українську мову, відразу все змінилось – ми стали
його найближчими друзями. А ще, коли він дізнався, що ми з такою ношею, то
радощам його не було краю. Адже, до нього тепер рідко навідуються люди з міста,
що приїздять відпочити на озері, полікуватись та половити рибку! Виявляється,
озеро чарівним чином ділиться на 2 половини – солону, в якій є цілюща грязюка і
гарячі джерела та на прісну – злегка підігріту, повну риби. Оце новина! Диво та
й годі! Дізнавшись, що група має в запасі ще кілька днів, Петро Петрович
гостинно запросив поставити намети на березі прісної частини озера і хоч на 2
доби зробити відпочинок. Тим більше, що велику частину м’яса слід з’їсти чим
швидше тому, що він не має холодильника і багато собі лишити не може.
Довго нас вмовляти не прийшлося.
Гриня побіг в селище, захопивши чималий „презент” своїй та друговій сім’ї, які
жили в Чапа–Олого. А ми розмістились на березі озера.
Відразу жіноча частина групи, послухавшись порад Петра Петровича, швиденько
побігла покупатись в чудо джерелах. Такої казки уявити собі не зміг би ніхто!
Невеличка роздягалочка – і східці в озеро. Заходиш в теплувату воду – і раптом
наступаєш на пульсуючий гейзер! Відчуття!!! Ставши на коліна (мілко) дістали із
дна лікувальну глину і всі намалювали не лише тіло, але і обличчя. Регіт
розлягався над озером! Фото, слайди, позування, жарти! І втому, мов рукою зняло.
Ніби і не йшли стільки та ще і з такою ношею. Виходити з води не хотілось.
Проте, від табору почулись сигнали – бівуак було розбито, вогнище палало, вода
стояла в казанках прозора та солодкувата. Чергування переходило жінкам, а
чоловіки з нетерпінням чекали своєї черги „в баню”.
2 дні ми ”жирували” – купались до нестями, ловили рибу, засмагали, катались на
човні, окупували гойдалку (зроблену нашими хлопцями з основ). Найбільше тішився
Петро Петрович. Він співав з нами, грався, катався, купався. Тут ми почули
історію його перебування ”на вигнанні”.
Приблизно з 30-х років тут знаходилась велика лікувально-оздоровча база для
дорослих та батьків з дітьми. Приїздили звідусіль лікувати різноманітні хвороби
опорно-рухової системи. Особливо допомагали лікувальні грязі та цілющі гейзери
хворим на артрити та ревматизм. Раніше цією великою і потрібною базою опікувався
його син (як потрапив сюди – не розповів). Потім син повернувся в Одесу, щоб
привезти сюди хворого на артрит та ревматизм батька на 1-2 місяці. Але,
прийнявши 2-тижневий курс лікування, батько відчув величезне полегшення хвороби
і не захотів звідси їхати. Тоді син поїхав в Одесу, а батько лишився на базі
замість нього. Згодом місцева влада перестала виділяти кошти на утримання бази,
все потроху заглухло і лише „власть имущие” могли собі дозволити приїхати в
тайгу на озеро „Гарячі ключі” на відпочинок, рибалку, полювання. Так і до тепер.
Чудове животворне місце! Просто казка!
Але все хороше, як відомо, швидко закінчується. І ми з нашим улюбленим кличем
„Спасибо этому дому, пойдём к другому! У-лю-лю-лю-лю,гоп-гоп-гоп!” вийшли на
продовження маршруту.
Петро Петрович люб’язно згодився провести нас до ріки Верхній Сакукан по лише
йому відомих стежинках (а в дійсності – майже навпростець по тайзі). По дорозі
ми назбирали чимало голубики, що дуже схожа на нашу чорницю, лише багато більших
розмірів, ласували також і іншими ягідьми.
Через години 2,5 ходу по бездоріжжю, ми раптом вийшли до химерного дерев’яного
намету, від якого потягло приємним димком. Петро Петрович дуже хитро посміхнувся
і пішов вперед, а нам наказав зупинитись і почекати. Хвилин через 5 він вийшов у
супроводі невеличкого сивого дідугана і жваво розмовляючи з ним на якійсь
„нявкаючій” мові.
Оце сюрприз! Жива людина серед глибокої тайги!
Чоловік цей – ата-Данілін виявився одинаком, який жив тут вже багато десятиліть.
Дерев’яний намет слугував йому будинком в холодну пору, а тепер він спав просто
неба на саморобній лаві біля мазанки-плити, що була споруджена на невеличкій
галявині, на ній без жодних пристроїв пеклась риба в лусці, не чищена.
Цей тайговий дідусь виявився дуже цікавим і самобутнім аскетом. Говорив сам дуже
погано, на ламаній російській мові, схожий був на великовікову довірливу дитину.
Люб’язно пригощав нас рибою.
Виявляється, що коли вона спікається, то шкіра з лускою знімається легко, а
нутрощі швидко відділяються, очищуючи тушку. Дуже смачно!
Навколо імпровізованої „хатинки” стояло кілька величезних діжок з засоленою
рибою, висіло безліч рибальських сіток.
Цей дідок ловив рибу в річці, засолював її і міняв на продукти, які 1 раз на
тиждень привозили йому моторними човнами жителі селища Чапа-Олого. Скільки йому
років? Він згадати не міг. Рідні ніякої не має, в світі – один.
А вигляд у нього був цікавий – сивий, дуже кругловидий, зморшкуватий, мов печене
яблуко, але жвавий і рухливий. А розмовляв писклявим жіночим голосом.
Насолодившись рибкою, ми продовжили похід і вийшли на берег ріки. На другому
боці було видно селище. Гуляли діти, бігали собаки, ходили люди. Наш евенк
якимсь дивним свистом та кличем привернув увагу людей. А ми стали махати руками,
показуючи, що бажаємо переправитись. За пів години підійшов моторний човен, на
якому місцевий житель перевіз нас до селища.
Сільський магазин справив на нас жахливе враження своїми порожніми полицями.
Навколо нас скупчилось чимало цікавих дітлахів, які не боялись підходити і
говорити з нами. Довго тут не затримались - вийшли на маршрут, який пролягав
через Царські піски до селища Чара.
Попрощавшись з чудовим казковим краєм тайги, ми від с.Чари на поїзді поїхали до
міста Сєвєробайкальськ. І, власне, на саме озеро Байкал. Ви бачили гірський
кришталь? То це ще не межа! Бо та вода, з якої складається ця чудова перлина
тайги – море-озеро Б а й к а л, ще прозоріша.
З радістю побігли купатись. В тому місці, де ми зупинились, озеро було на
стільки мілке, що прийшлося йти далеко від берега, аби хоч по пояс зануритись в
цю кришталеву холодну воду. Кожна піщинка на дні виблискувала під сонячним
промінням, кожен камінчик виразно проглядався під ногами. На протилежному боці,
в голубій димці було видно гори. Казкове враження! Чудо!
Саме місто – нічого особливого. Лише хлопчаки, як і всюди, з цікавістю
розглядають нових людей і намагаються щось виманити в подарунок. Проте, сувеніри
та деякі речі (спортивні костюмчики літнього варіанту) ми все-таки придбали, аби
не їхати з порожніми руками додому.
Правда ми ще везли (майже всі) оленячі роги, які назбирали під час походу і –
море вражень та величезний набутий досвід.
...Тайга! Чудова, неповторна: Прадавній ліс, мов той чаклун, А вітер свіжий і проворний - Торкнувся чуйно серця струн. Оленячі, ведмежі стежки, Бурхливі льодові річки, Забутий та цілющий гейзер І кедри густі та стрункі. Суворі гори і корумник, Щоденна втома і сніги, І вірна дружба однодумців, В Байкалі – посмішка тайги...
Всі учасники цього походу (маю на увазі Житомирщину) довгі роки працювали з
дітьми в туризмі. А з деякими і сьогодні зустрічаємось на зльотах, змаганнях,
конференціях, в походах. Серед них: Микола Оверківський (Корстишів), Василь
Марчук та Микола Гуменюк (Чуднів), Тетяна Іщук (Бердичів). І лише Ольга
Кіріченко в даний час змінила місце проживання. Тепер вона в Києві, проте
спілкується з нами і надіється на подальшу спільну роботу.
Але найбільш відрадно те, що туристсько-краєзнавча робота в області пустила
коріння, розрослася кроною по всіх районах завдяки тим активістам, які
„народились і виросли” на базі курсової перепідготовки, в основу якої лягли
навчально-тренувальні походи.
Щороку по кілька груп з різних районів області під час шкільних канікул долали
десятки кілометрів з рюкзаками по рідному краю, знайомлячись з краєзнавчими
матеріалами, опановували ази пішого туризму на просторах Житомирщини та сусідніх
областей, пізнавали загадки підземного царства в спелеопоходах, боролись із
водною стихією наших гідроартерій на байдарках та катамаранах, виблискували
спицями велоколіс по дорогах та бездоріжжю, підкорювали вершини Карпат та Криму.
А ще по 2-3 рази на рік приймали активну участь у краєзнавчих конференціях (з
зібраним матеріалом) та у Всеукраїнському конкурсі на кращий туристський похід;
у геологічних та туристських змаганнях області та України; на спортивних трасах
з орієнтування.
Та ще і мали непогані результати, виховавши десятки кандидатів майстрів спорту з
спортивного орієнтування та приносячи призові місця в особистому і командному
заліку з орієнтування та спортивного туризму у змаганнях різних рангів. (Так в
1965 р. команда юних туристів Коростишева за ІІІ місце на Республіканських
змаганнях була премійована відпочинком – груповою путівкою для 15 учнів в
Республіканський туристський табір „Уклін”.
Традиційно, більше 10 років Житомирщина була призером Українського конкурсу на
кращий туристський похід року, та призером Всеукраїнських конкурсів на кращий
методичний матеріал (зокрема по молодшим школярам ).
Ось в цьому і виявлено результат великої копіткої цікавої і корисної роботи по
підготовці кадрів. І дуже приємно, що від витоків Житомирської обласної станції
юних туристів під керівництвом величезного ентузіаста Юрія Степановича Єршова,
де в наявності було десяток сталевих величезних карабінів, 20-25 м
вірьовки-основи, кілька десятків метрів репшнура, 2-3 десятки важенних зимових
спальників«лялечок» та 5-6 брезентових латаних наметів (а з цим спорядженням
проводились походи та змагання всіх рангів) до сучасного обласного Центру
туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді з прекрасним
спорядженням, палатками, спальними мішками, байдарками і т. п., під керівництвом
директора Ожгібесова Володимира Миколайовича, зроблено так багато для збереження
багатьох традицій туризму.
Я дуже радію з того, що залишила в дитячому туризмі свою послідовницю, яка
проводить семінари (зберігаючи контингент активістів серед вчителів) Валієву
Людмилу Михайлівну (на даний час – методист спортивно-туристського відділу),
організовує змагання школярів, студентів та працівників освіти з туризму та
спортивного орієнтування; проводить багатоденні походи з дітьми та студентами;
підвищує кваліфікацію, приймаючи участь у Всеукраїнських туристських заходах.
А також наші туристи-активісти проводять районі туристко-краєзнавчі заходи,
готують команди до обласних змагань, водять школярів в ступеневі, і навіть
категорійні походи, приймають участь в обласних та Всеукраїнських зльотах,
конференціях, конкурсах та змаганнях.
І як результат – вихованці також радують, що не полишили туристських вогнищ і
продовжують не лише брати участь у дорослих змаганнях, але і досягли успіхів.
Так, Міцкевич О.- кандидат майстрів спорту з орієнтування – брав участь у
випуску картографічного матеріалу і тепер є власником туристської бази для дітей
та сімей в Карпатах, Ігор Контар є автором спортивних карт навколо м.
Коростишева, брав участь у створенні карт не лише в бувшому СРСР, але і за його
межами (Польща, ГДР, Англія), разом з топографом Іваненком В. виготовив чудову
карту „Кірічанка”, по якій і досі проводяться відкриті Всеукраїнські та
Міжнародні змагання з спортивного орієнтування. Вихованець Ігоря Контаря -
Сергій Русецький – виборов першість на Європейському чемпіонаті і став майстром
спорту міжнародного класу зі спортивного орієнтування. А тепер він вже і сам
працює в обласному Центрі, тренує школярів і організовує Всеукраїнські та
Міжнародні змагання з спортивного орієнтування (наприклад, як в 2007 році, в
Коростишеві). Недоборовський Андр1й, знаходячись в даний час на постійному
проживанні в Німеччині, привозить на змагання з орієнтування свої команди і
бігає сам по рідній Україні. Костриця Микола, Сичов Володимир, Клименко Павло,
Щелканова Ірина, разом з вихованцем Валієвої Людмили Святненком Віталієм, Рачко
Іриною, стали повноправними господарями обласного туристського клубу „Полісся”.
Приклади можна продовжити.
А, якщо ще фігурують на сторінках туризму до сьогодні прізвища: Оверківський
Микола (Коростишів), Тимощук Валентин (Червоноармійськ), Саматошников
Ігор(Бердичів), Бондарчук Галина, Марчук Василь, Гуменюк Микола, Макарчик
Олександр (всі з Чуднова), Бобер Василь (Андрушівка), Грицюк Олександр
(Попільня), Захарчук Анатолій, Пушкарук Павло (Бердичівський р-н.), Драбанюк
Ігор (Романів), Іщук Тетяна (м.Бердичів), Добжанський Анатолій
(Новоград-Волинський), Гаврилюк Валерій, Краснов Петро, Балан Юрій
(Черняхівський р-н), Колішенко Діна, Полоневич Віктор (Баранівка), Мельничук
Володимир (Новоград-Волинський р-н), Федоренко (Канюка) Володимир (Малин),
Кучинський Віктор (м.Новоград-Волинський)...
Список можна продовжити. От і виходить, що моя улюблена робота, якій віддано
було понад 35 років життя, таки була не марною і дала плоди.
Маю вагоме переконання, що саме туризм, краєзнавство, геологія та спортивне
орієнтування в майбутньому знову стануть пріоритетними у вихованні молодої,
здорової і розумної української нації.
Все о туризме - Туристическая библиотека На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.
