<<< назад | зміст | вперед >>>

Виховання туризмом. Розповіді педагогів-позашкільників

Опанасюк Т.В. Вікно у великий світ минулого

Якось, гортаючи сторінки творів нашого земляка П. Грабовського, я натрапила на такі його рядки:

«Похмурим і непримітним видається прибульцеві Поліський край.

Влітку і вдень ґедзі, а ввечері і вночі комарі дихнути не дають. Найсвітлішого весняного дня пташиний спів покривають хори жабів.

Тумани - не ті, що з золотим серпанком, а ті, що «за туманом нічого не видно», налягають на душу.

Ґрунти – як не пісок, то сірий камінь.

І люди якісь мовчазні, непривітні. І хотів би любити цю землю, та як не крути, здається нема за що любити…».

Робота на станції юних туристів (тодішня назва нашого Центру) відкрила для мене зовсім інше Полісся. Тому я люблю цей край по-своєму особливо і віддано.

Ні в кого не викликало здивування, коли в 1984, тепер уже далекому, році я змінила роботу вчителя англійської мови і прийшла працювати на обласну станцію юних туристів.

Цьому передувала моя багаторічна дружба з дуже цікавою, талановитою та відомою в нашій області людиною, знаним краєзнавцем та колекціонером Гашенко Світланою Степанівною, яка все своє життя присвятила вивченню рідного краю і ніколи не поривала зв’язків з колективом станції.

Саме вона стала моїм першим вчителем по краєзнавству. Вона «заразила» мене цією «хворобою» колекціонування речей, які мають хоч якийсь стосунок до історії рідного краю. Двадцять п’ять років свого життя я віддала туризму і краєзнавству. Спочатку я працювала методистом, а потім – заступником директора по навчально-методичній роботі. Одночасно, аби не поривати своїх зв’язків з дітьми, я вела заняття в історико-краєзнавчих гуртках. Свою гурткову роботу я розпочала з того, що розробила власну авторську програму з краєзнавства для школярів молодшого віку. Ця програма була апробована різними керівникам гуртків, які працювали з молодшою школою. Це і Соляр Т.М., і Шайдюк Т.В., і Лепілкіна О.М. та інші.

Система роботи з дітьми – від найпростішого до більш складного, дала свої позитивні результати.

Мої вихованці пройшли десятки сіл нашої області, відвідали старовинні міста Полісся, вивчаючи героїку народу, сутність духовної та матеріальної культури, народні промисли і ремесла.

Діти зустрічались з - ветеранами праці і війни, народними майстрами. Так, поступово, від покоління до покоління нових гуртківців, в кабінеті краєзнавства накопичувались експонати майбутнього музею. На моє щастя, до мене в гуртки приходили діти, які обов’язково ставали моїми однодумцями.

Першими гуртківцями були учні 7-х класів ЗОШ №27 м. Житомира – надзвичайно допитливі діти, для яких заняття в гуртку були вікнами в новий для них світ – світ пізнання життя, рідного міста та рідного краю. Найулюбленішою формою занять для них були екскурсійні подорожі по Україні та різноманітні піші походи та експедиції.

Звичайно, через мої руки пройшли багато «важких» дітей, дітей з проблемних сімей, схильних до правопорушень. В школі вони були серед найгірших по навчанню та поведінці, а в гуртку, особливо в походах – це були мої найкращі командири та помічники. Одним із таких героїв був Вітя Єфімов, учень ЗОШ №27, до якого і діти, і вчителі ставились дуже упереджено. Але на заняттях в гуртку цей хлопчик ставав зовсім іншою дитиною – з масою запитань по історії рідного краю, дитиною, якій в житті бракувало людського тепла і доброти.

Через багато років, при зустрічі зі мною, цей уже дорослий молодий чоловік, дякував мені за ті знання в гуртку, які відкрили йому інший світ, за його словами, врятували його від тюрми. Для мене, як педагога, це найвища оцінка моєї праці. І таких хлопчиків було немало.

Дорослішали діти і більш складнішими ставали наші заняття. Для цього мною була розроблена авторська програма для старшокласників «Літературно-мистецьке краєзнавство Житомирського Полісся», яка ввійшла до «Збірника програм для гуртків естетичного напрямку» і я, як автор, була відзначена Міністерством освіти України.

Я завжди намагалась передати свою любов до рідного краю моїм вихованцям, а через неї – нерозривну єдність людини зі своїм краєм, своєю рідною стороною.

На початку 90-х років станція юних туристів отримала нове просторе приміщення, в якому вона працює і донині.

Велика кількість зібраних матеріалів, наявність приміщення зробило можливим здійснення моєї мрії про етнографічну експозицію на станції. Це був період пробудження національної свідомості і створення такого музею був дуже своєчасним кроком.

Музейна ідея була підтримана не тільки моїми гуртківцями, але й колективом педагогів станції. Хочу зазначити, що ентузіазм був настільки великий, що на обладнання та оформлення експозицій музею не було витрачено жодного карбованця державних коштів.

Не можу не згадати добрим словом тих, кому ми завдячуємо створення музею поліської минувшини. Це керівник туристських гуртків М.М. Ожгібесов, талановитий майстер пензля, який не тільки приймав участь в розробці плану експозиції, але власними руками втілював свої задуми в життя. Йому належала ідея в одній кімнаті відобразити поліську оселю та поліську садибу.

Моїми помічниками були В.С. Красніцький, Ф.Ю. Дроздов, Л.І. Іскоростенський. Значну частину експонатів для музею було зібрано гуртками під керівництвом Шайдюк Т.В., Лаптєвої А.О., Гершмана О.Й., Романюк Є.Й. та інших.

І ось настав урочистий момент відкриття. Це було в грудні 1993 року, напередодні веселих різдвяних свят.

На відкритті музею першими на гостині були ветерани станції, гуртківці, їх батьки, працівники радіо та телебачення. Про враження від музею красномовно свідчить книга відгуків та побажань. Ось деякі із них: «Все-таки народ наш невмирущий, бо у всі часи знаходились такі люди, які слугували високим ідеям українського патріотизму і любові до рідного краю. Низький уклін Вам за цей прекрасний музей» - написали вчителі Житомирського району.

«Вкрай здивовані від побаченого! Низький уклін та щира подяка за відродження українських національних традицій, нашого національного мистецтва! Ваш музей – це наша славна Україна, уквітчана мальвами і хрещатим барвінком, золотистим колосом стиглого жита і духмяним медом.

А супровід змістовної розповіді українськими народними піснями направду тішить серце і радує душу. Нехай Ваш музей багатіє минулим разом з нашою незалежною Україною». Це відгук групи туристів зі Львівської області.

Невдовзі після цих відвідин було вирішено газон перед станцією засадити мальвами. І вже багато років радує зір різнокольорова веселка цих прекрасних квітів – символ рідної України.

Музей всі ці роки поповнювався новими знахідками і експозиціями. Він став місцем проведення фольклорних свят, вистав, зустрічей з цікавими людьми, уроків народознавства, української мови і літератури, занять споріднених гуртків. Створення музею викликало до життя появу гуртків нового спрямування.

Музей згуртував навколо себе цілу низку фольклорно-етнографічних гуртків – це фольклорний гурт «Джерельце», під керівництвом Нестерової А.І., який займався збором та відродженням поліських свят і обрядів; гурток юних музик під керівництвом Голуба В.М., який спеціалізувався на вивченні та грі на старовинних українських музичних інструментах. Це етнографічний гурток під керівництвом Гарбузової Л.Г. – великого знавця та пропагандиста народного побуту, яка виростила не одне покоління переможців та лауреатів республіканського конкурсу – огляду науково-дослідницьких робіт членів МАН.

Це гурток туристських саморобок під керівництвом Толстової Р.В., вчителя з великої літери, діти якої навчались навичкам української народної вишивки. Це і гурток декоративно-прикладного мистецтва під керівництвом талановитого майстра декоративного розпису Прудникової С.І. Всі ці гуртки брали активну участь у проведенні масових заходів для школярів – це і концертні виступи, організація виставок дитячих робіт з декоративно-прикладного мистецтва, випуски фото та стінних газет з розповідями про найцікавіші події в житті гуртків.

В 2006 році музей пережив своє друге народження. В реконструкції музею свої професійні навички музейного працівника проявила моя колега Григор’єва А.П. Технічний тягар по обладнанню експозиції взяв на себе Мироненко М.П.

Нині музей носить назву музею поліської родини, основний акцент зроблено на показі селянського побуту, розвитку бджільництва як основного заняття поліщуків та інших промислів та ремесел. Експозиція побудована на показі життя реальних жителів Полісся.

На виконання Указу Президента України «Про відзначення 75-роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні» в музеї з’явився куточок, де зібрано пошуково-дослідницькі матеріали, фотографії та свідчення очевидців трагедії 1932-1933 років на Поліссі.

Музей живе своїм життям, він іде в ногу зі своєю країною, зі своїм народом і рідним Поліссям. Діти, що приходять на екскурсію до музею, з цікавістю розглядають речі столітньої давності, а дорослих музей повертає в роки їх тепер уже такого далекого дитинства.

<<< назад | зміст | вперед >>>