<<< назад | зміст | вперед >>>

Виховання туризмом. Розповіді педагогів-позашкільників

Марченко А.І. Спогади для майбутнього

У дитинстві людина прагне пізнати світ. Її горизонти розсувають пригоди улюблених героїв, потім вона бачить себе у ролі мандрівника, піонеру маленького всесвіту. Вона навіть береться збудувати човен, на якому з командою друзів річкою Тетерів аж до Дніпра, а далі по Дніпру до Чорного моря. Та на заваді стає так багато недитячих проблем, що згодом мрія відкладається у «довгий ящик».

Але доля мабуть кожному рано чи пізно дає свій шанс, навіть шанс повернутися у дитинство, шансом можна скористатися, а можна просто проігнорувати чи взагалі не побачити його…

По суті у дітей повоєнних часів і дітей двадцять першого сторіччя є багато спільного, незважаючи на різні матеріальні та моральні цінності суспільства.

Головний обов’язок педагога надати допомогу дітям у справі пізнання світу. Нагородою йому буде можливість разом з ними трохи знову пережити роки дитинства, доторкнутись до того, що колись стало нездійсненним.

Ось саме на цьому підґрунті визріла ідея організувати гурток водного туризму на базі Житомирської обласної станції юних туристів (нині ЖОЦТКСЕУМЖОР).

Практичним втіленням ідеї став дводенний похід від мосту у парку Юрія Гагаріна до міста Коростишів по річці Тетерів. Все було трохи авантюрно, не було плавзасобів, та на допомозі стали батьки дітей. Знайшли гумовий авіаційно-рятувальний човен, назбирали десяток камер від вантажівок, які пішли на спорудження надувного плоту, на заводі «Промавтоматика» нарубали алюмінієві лопості до весел, флагманом і гордістю флотилії стала старенька байдарка «Салют». Учасниками походу були учні 5-6 класів загальноосвітніх шкіл міста. Плавання здійснили у липні 1986 року.

Сорок кілометрів шляху - не така вже й велика відстань, але це були перші кілометри гуртківців, на яких вони здобули досвід подолання невеликих порогів-перекатів, постановки наметів, приготування їжі на вогнищі. Почергово діти вчились керувати байдаркою, гумовим човном і, як виявилось, самим фізично важким, тихохідним до нудоти автомобільно-камерним плотом.

Чи то тепла сонячна погода, чи то мальовничі буруни річки Тетерів спонукали дітей закохатися у водний туризм на довгі роки. Створилось ядро туристського гуртка, до якого приєднувались кожен наступний рік багато нових початківців. Назву учасників того першого походу поіменно: - Павловський Андрій, Новосельський Олександр, Геньчиков Олег, Рудаков Дмитро, Бебешко Юлія, Марченко Наталія, Плотницький Олег, Кафтанов Юрій, Самунь Сергій, Марченко Олександр, Косуха Сергій, Запольський Віталій, Сладковський Юрій. Вони пройдуть походи першої – третьої категорії складності по рівнинним і гірських рікам України, Північної Карелії, Східного Саяну. Стануть чемпіонами і призерами України та Радянського Союзу з водних походів і техніки водного туризму.

Наступний 1987 рік був базовим у розвитку водного туризму на Станції юних туристів. Зусиллям директора Віслоцького В.Ф., заввідділом Романюк Е.Й. були закуплені на той час кращі вітчизняні байдарки для рівнинних рік «Таймень-2» у кількості необхідній для туристської групи, а також комплекти спасжилетів та шоломів. За період міжсезоння діти своїми руками виготовили особисте спорядження, рюкзаки та намети з капрону списаних парашутів. Також гуртківці оволодівали теоретичними знаннями, технікою і тактикою водного туризму, не забували про фізичну підготовку. Здобути досвід походу першої категорії складності вирішили на маршруті від м. Новоград-Волинський до м. Сарни по річці Случ. Річку вибрали не випадково, так як деякі пороги Случі були схожі на пороги другої категорії складності на ріці Південний Буг, по якій ми планували наступний похід.

В липні місяці гуртківці, учні 6-7 класів, у кількості 20 чоловік успішно подолали маршрут по Случі, провели по два дводенних тренування на Чижевському та Лінтовському порозі, де навчались слаломній техніці керування байдаркою.

Восени того ж року міський будинок піонерів передав СЮТур в тимчасову оренду будиночок недалеко від греблі першого підйому на річці Тетерів. В ньому дозволили розташувати гуртки водного туризму. Облаштували майстерню, складське приміщення, фотолабораторію, навчальний клас. Та головним було те, що в сотні метрів від будинку, під греблею вирував потік води, на якому можна було тренуватись майже круглий рік.

Неподалік нашого приміщення на базі політехнічного інституту знаходився фізико-математичний ліцей. Знайшовши порозуміння з керівництвом ліцею було залучено до занять в гуртках водного туризму значну кількість учнів-ліцеїстів. В походах багаторазово приймав участь завуч з позакласної роботи, викладач англійської мови Крутоус Вадим Леонтійович. В якості заступника керівника групи він пройшов маршрутами Південного Бугу та Північної Корелії.

До кінця навчального року гуртківці значно зміцнили свою туристсько-спортивну майстерність. Реальною стала заявка на участь у Чемпіонаті України з водних походів в розділі другої категорії складності по річці Південний Буг.

Походи по Південному Бугу – це класика водного туризму. На Україні тільки ця ріка може дати повноцінний досвід подолання порогів першої, другої та третьої категорій складності для рівнинних рік. Маршрут верхньої ділянки від м. Меджибожа до м. Вінниці відповідає першій категорії складності. Від м. Вінниці, або с. Гнивані, або с. Тиврова до м. Гайворону – маршрут найбільш популярний серед туристів, відноситься до другої категорії складності. Нижня частина ріки від м. Гайворон до м. Вознесенська має пороги третьої категорії складності, але загалом це «двієчний» маршрут з елементами «трійки» для класу суден байдарки.

Похід житомирських гуртківців-водників по річці Південний Буг від с. Тиврів до м. Гайворон у 1988 році став переможним на Чемпіонаті України, а також здобув визнання на Чемпіонаті СРСР, зайнявши ІІ місце у класі водних походів другої категорії складності.

Кожен наступний рік ми по два-три рази проходили маршрутами Південного Бугу, охоплюючи категорійними водними походам велику кількість учнів ЗОШ м. Житомира. У квітні-травні 1989 року ми провели практичний семінар вчителів Житомирської області кількістю близько 30 чоловік по маршруту другої категорії складності від с. Тиврів до м. Гайворон.

Черговий успіх основної нашої команди зобов’язав не зупинятися на досягнутому. З 1 вересня 1988 року ми розпочали планомірну підготовку до участі у поході третьої категорії складності на байдарках в районі Північної Корелії. Вибрали маршрут по річці Охта і озерам, які вона сполучає. Оцінюється цей маршрут як повноцінна рівнинна «трійка» з повним набором перешкод: пороги, шевери, небезпечно висока хвиля на озерах, і головне – досвід абсолютно автономного походу в тайожній ненаселеній місцевості. Кандидатам на участь у поході були поставлені жорсткі умови. Екіпаж своїми руками повинен був збудувати придатну до умов проходження порогів третьої категорії складності байдарку, а також інше індивідуальне не групове спорядження. Здати іспит на вміння виживати в складних екстремальних умовах: орієнтуватися по лоції, по компасу і карті, в умовах темряви готувати їжу на кострі, в дощових умовах; розбивати бівуак в темряві під дощем; надавати медичну допомогу. Оволодіти елементами слаломної техніки і тактикою проходження порогів, уміти правильно забезпечити страховкою інший екіпаж, а також провести аварійно-рятувальні роботи на воді. На початку травня провели випробування саморобних байдарок і тренування на порогах Південного Бугу. До липня ми були повністю готові вийти у похід. Висновки на право здійснити похід дала Київська зональна МКК.

В середині липня потягом Київ – Мурманськ ми доїхали до м. Біломорськ. Далі на всюдиході подолали ще 100 км до початку маршруту озера Кевятозеро. Завдяки вправності гуртківців, високій самодисципліні, розумінню і бажанню виконати всі поставлені завдання, похід був пройдений майже безаварійно і в зазначений термін. Невелика аварійна ситуація сталась при перетинанні озера Муєзеро. Вийшли в озеро ми в вечірню годину. В цей же час вітер і хвиля вщухає, ночі майже нема і небезпека зводиться до мінімуму. Десь посеред озера, недалеко від острова Троїцького хвилею збило недбало затягнутий фартух люку байдарки екіпажу Новосельський – Запольський. Байдарка швидко заповнилась водою, та їй заважали затонути передбачені на такий випадок ємкості непотопляємості. Судно втратило хід і його вимушені були буксирувати екіпажі двох байдарок на рятувальних кінцях. Постраждалий екіпаж в рятувальних жилетах теж буксиром транспортували дві інші байдарки. Пристали до острова, там і заночували. Продукти харчування і теплі сухі речі не замокли, так як були надійно захищені подвійною гермоупаковкою. Все скінчилось без негативних наслідків, не беручи до уваги, на той момент, посинівших від довгого перебування у холодній воді винуватців пригоди.

На мій погляд найбільш вразило учасників походу проходження досить серйозних порогів. Та незабутнє враження склала неповторна краса Північної Карелії. Все навкруги було не таким як на Україні. І озера, і скелі, і дерева, і низьке небо, і білі ночі. Наприкінці походу одностайним було бажання ще раз повернутися у цю Північну тиху казку, взяти з собою друзів-гуртківців, які не змогли увійти у склад першої команди.

Звіт про похід став переможним як на Українському конкурсі, так і на Чемпіонаті СРСР. Чемпіонами стали екіпажі: Павловський Андрій – Марченко Олександр, Рудаков Дмитро – Сладківський Юрій, Новосельський Олександр – Запольський Віталій, Геньчиков Олег – Кафтанов Юрій, Самунь Сергій – Плотницький Олег, Косуха Сергій – Марченко А.І.

У вересні того ж року керівництво турклубу заводу «Верстатів автоматів» передало нам у користування списані чотири каски і одне двомісне каное. На них ми відразу розпочали майже щоденні тренування з техніки водного слалому. Навчились робити «ескімоський переворот» у кількох варіантах. Не переставали тренуватись на воді навіть у зимовий період, під греблею вода не замерзала.

Наступною метою було вийти на рівень гірських рік. Вибрали маршрут по Чорному Черемошу, Черемошу і Пруту. Найкращий термін походу – кінець квітня, початок травня, час активного таяння снігу в горах, високого бурхливого рівня води в ріках. Небагато навіть дорослих туристських груп наважувались виходить на Чорний Черемош в міжсезоння. Але ми були впевнені, що ця справа нам по силі.

Дуже ретельно перевіряла наші повноваження Київська зональна МКК і врешті дала дозвіл на участь.

Сплав по гірській річці докорінно відрізняється від сплаву по рівнинній річці. Це схоже на спуск з гори на лижах, тільки спуск триває цілий ходовий день. Швидкість 20-30 кілометрів на годину і кожну мить потрібно приймати правильне рішення. Права на помилку немає, майже як у сапера. Постійно приходиться кидати байдарку то праворуч, то ліворуч, обминаючи велетенські каміння в руслі, пробивати на швидкості вали «стояки», які з головою занурюють гребців під річний гребінь. А ще є «бочки», мабуть найнебезпечніші місця в потоці. Вони здатні не випускати зі своїх обіймів навіть великі катамарани і плоти з численними екіпажами. У «бочці» вода перемішана з повітрям, вона не держить людину на поверхні і в ній так само не можна дихати як і під водою. Небезпечні також і прижими до скель або штучних споруд. Прижими бувають відбійні, які просто ламають судно, а бувають безвідбійні, де потік провалюється під скелю в гроти та печери.

Головним завданням походу по гірській річці є максимально унеможливлювати аварійність, а у випадку аварії стовідсотково виконати аварійно-рятувальні роботи. З метою підвищення безпеки сплаву у склад команди ми ввели чотиримісний катамаран, функціями якого були:

1. Максимально розвантажити від продуктів та спорядження байдарки, узявши весь вантаж на свій борт. Це значно покращувало маневреність і непотопляємість байдарок.
2. Катамаран першим долав складні перешкоди і ставав у супроводі на страховку екіпажів байдарок. Таким чином забезпечувалась подвійна страховка з води екіпажем катамарана; з берега рятувальними кінцями «морковка».

Всі екіпажі байдарок засвоїли тактику активного проходження порогів. Навчились швидко розвертати судно на 180 та 360 градусів на гребені валу, в мікросуводі, в тіні за обливним камінням. Цей прийом надавав можливість отямитись, перевести подих, проаналізувати наступну ділянку шляху. Учасники оволоділи траверсом потоків, майстерно використовуючи для цього вали, суводі, малі бочки, а також швидкісні «простріли» потоку.

Отож, 26 квітня 1990 року ми були в горах. Останню ділянку дороги від смт. Верховина до населення лісорубів Буркут ми подолали на «вахтівці», пройшовши перевірку дозвільних документів на прикордонній заставі в с. Зелене. Село Буркут знаходиться високо в горах за 10 кілометрів від Румунського кордону. Село знамените мінеральним джерелом з сильно газованою водою, яка витікає струмком з-під гори. Гори зустріли нас густим лапатим снігопадом, який вщух до вечора. А вже серед ночі піднялась заметіль, занесла снігом намети до верху.

Весь наступний день пішов на будівництво плавзасобів. Вранці 28 квітня вийшли на воду. Спочатку отримали шок від холодної води, а коли черговий вал не залишив сухої нитки на тілі холод відступив. Активна робота веслами зігрівала. Запам’яталась дуже холодною друга ночівка. Наш термометр зафіксував –7 градусів. Потужний вітер, як в аеродинамічній трубі, цілу ніч рвав намети. Вранці зігрілись сніданком, але не надовго. Суху, теплу одежу зняли і загерметизували, а взамін надягли мокрі, холодні ходові спортивні костюми. Та згодом піднялось тепле весняне сонце і настрій учасників сплаву значно покращився. В той день перевороту зазнав один з екіпажів, але хлопці виконали самоспас, байдарка не постраждала і часу на ліквідацію аварії майже не витратили.

Пройшли каскад порогів «Берди», нижче знаходилось село Дземброня, за яким починались найбільш складні пороги Чорного Черемошу – «Дземброня», «Біла коняка», «Малий та Великий Гук». На відрізку шляху від порогу «Берди» до села Дземброня ріка вела себе спокійно. Робоча карта, лоція, попередній власний досвід доводили абсолютну безпечність цієї ділянки маршруту. З метою трохи заощадити час, я наказав екіпажам катамарану і байдарок, які пройшли поріг, самостійно йти до села, в селі зачалитись, збігати до крамниці і купити свіжого хліба, потім зачекати на нас. Пройшов поріг останній екіпаж. Ми скинули на потік ніс своєї байдарки (ми стояли на страховці) і разом з останнім екіпажем почали сплавлятись швидкою течією. Та ось перед самим селом мене здивувала і насторожила аномальна поведінка ріки, потік майже зупинився і закружляв в безлічі невеликих водогонів. Попередня байдарка випереджала мою метрів на сто, та ось вона зникла за крутим поворотом ріки. Підійшли до повороту і ми, і в раз мене охопив жах! Зовсім поряд вузьку, затиснуту високими берегами річку, перегородив обвалений у воду автодорожній міст, який утворив греблю трьохметровим підпором води. Всі попередні екіпажі не встигли пристати до берега, від повороту ріки до мосту залишились лічені метри, на яких байдарку підхоплювала потужна течія і виносила на уламки мосту. Рішення приймалось автоматично, набрати швидкість вищу за потік і спрямувати байдарку в найменш небезпечне місце підкору. Лічені секунди. Ось в центрі язик зливу! Сильними греблями кидаємо в нього байдарку, і … зриваємось в триметровий водоспад. На нашу вдачу «бочка» під водоспадом чиста від уламків мосту і, що головне, виноска не закручує під уламки. Запірнули з байдаркою на килі, не перевернулись завдяки високій швидкості руху, зразу греблями підтримали швидкість, вийшли з «бочки», пробили кілька стоячих валів, боковим зором на правому березі побачили учасників, живих і здорових. Цілі байдарки лежали на березі доверху дном (діти відлили з них воду), катамаран на воді екіпажем утримувався веслами і був готовий до рятувальних робіт, двоє учасників стояли на березі нижче за течією на страховці спаскінцями. Усе як по інструкції. І хвала Господу. Випадок запам’ятався мені (думаю що гуртківцям також) на все подальше життя. Він ще раз доводить, що неможливо передбачити і попередити аварійність стовідсотково.

Дії екіпажів були правильними завдяки: 1. Попередньому туристському досвіду. 2. Добре засвоєній слаломній техніці керування байдаркою. 3. Психологічній урівноваженості і самодисципліні (не було паніки, метушні). 4. Командній взаємодопомозі (пройшовши перешкоду, ставали на страховку інших).

Незаперечну роль відіграв щасливий випадок. Того єдиного вузького проходу у центрі могло і не бути, тоді судна поламало б і втягнуло під завал. Під водоспадом могли опинитись уламки мосту. «Бочка» під водоспадом могла бути не виносна.

Та на той момент всі були щасливі і впевнені у своїх силах. І це було головним, бо нас попереду чекало проходження самих складних порогів Чорного Черемошу.

На Чемпіонаті Радянського Союзу наш похід зайняв перше місце у розряді походів третьої категорії складності, обійшовши сильну команду Білорусі, яка зайняла друге місце з походом третьої категорії складності по р.Іркут у Східному Саяні, та команду м. Ленінграда, посівши третє місце з походом третьої категорії складності по річці Сема та Катунь на Алтаї.

В листопаді, того ж року, наша команда зайняла перше місце на Чемпіонаті України з водного туризму, який відбувся у Криму, село Соколине.

У липні-серпні 1991 року ми успішно провели давно запланований водний пересувний табір численністю 36 чоловік по маршруту третьої категорії складності у Північній Карелії. У склад табору увійшли тільки гуртківці з досвідом участі у походах другої категорії складності. З кінцевого пункту м. Кемь потягом доїхали до Ленінграду, де зупинились на два дні, щоб здійснити екскурсії по видатним місцям. 18 серпня ми стали свідками політичних подій серпневого перевороту (путч ГКЧП).

У травні 1991 року команда гуртківців прийняла участь у першості України з техніки водного туризму, яка проходила в Миколаївській області, село Мигія, річка Південний Буг, поріг «Інтеграл». То були прекрасно організовані змагання, з широкою програмою, з дистанцією поставленою на порогах третьої категорії складності.

В результаті наша команда розділила перше-друге місце з командою м. Львів (учасниками якої були вихованці ДЮСШ водного слалому). Третє місце зайняла дуже сильна команда Харківської області.

Останній, самий складний похід Житомирські гуртківці-водники здійснили влітку 1992 року. То був пішо-водний похід у Східному Саяні по гірським рікам Ока Саянська та Ія. Піший перехід пролягав уздовж р.Хойто-Ока (лівого притоку Оки-Саянської), далі уздовж р. Даада до гірського однойменного озера і перевалу Даада-Дабан. За перевалом слідував дводенний спуск у долину ріки Ія. Загалом по карті 70 кілометрів шляху. Точніше не по карті, а по схемі намальованій від руки харківськими туристами, які за кілька років до нас пройшли цим маршрутом.

У єдиному Всесоюзному класифікаторі туристських маршрутів цей маршрут класифікується п’ятою категорією складності. На той час згідно з Правил проведення туристських походів дитяча група мала право здійснити похід максимум третьої категорії складності. Враховуючи наш досвід, Київська зональна МКК дала дозвіл на здійснення походу, але оцінивши його третьою категорією складності. Отак і порозумілись.

Заявились ми у складі екіпажів двох чотиримісних катамаранів і одного каяка. У випадку аварії каяка, каякера на борт міг взяти п’ятим членом екіпажу кожен катамаран.

На момент підготовки до виїзду на маршрут, довелось зіткнутись з неабиякими труднощами. Розвалився Радянський Союз. Тільки починався обмін радянських рублів на українські купони. В суверенній Росії наші купони нідочого. З дозволу облвиконкому ми одержали більш як п’ять кілограмів радянської «валюти». Чимало часу пішло на те, щоб отримати прикордонні дозволи.

Та нарешті усі злопихання закінчились у потязі Житомир – Москва. З Москви до Іркутська летіли літаком. З Іркутська до селища Слюдяна (озеро Байкал) їхали потягом. Далі спецрейсом автобусу 300 кілометрів до с. Монди (5 кілометрів до Монгольського кордону). Останню ділянку долали на всюдиході за п’ять пляшок горілки (єдиної валюти у тих краях), водій закинув нас на Окинське плоскогір’я до селища Сорог, розташованого у верхів’ї ріки Ока Саянська.

Ока Саянська являється однією з найбільш багатоводних рік гірської частини Сибіру. Витікаючи з Окінського озера (2000 м над рівнем моря) вона швидко набирає силу від повноводних притоків і стрімко несеться потужною широкою масою долинами повз вулкани Кропоткіна і Перетолчіна аж до знаменитої ущелини Орха-Бом. Географ і геолог академік Обручев ось як описував ущелину: «В узких теснинах красных гранитных скал течет река. Ущелье это вследствие теснин и необыкновенной силы течения, бьющего в скалы, непроходимо. Мне известны только две попытки плаванья на плотах и катерах, которые окончились гибелью людей».

Ми вийшли на воду нижче селища Сорог. Ріка несла нас з швидкістю більш як 10 кілометрів за годину. Дали телеграму з останнього на маршруті бурятського села Орлик. Без розвідки подолали каскад Тиських порогів, величезних стоячих валів, досить безпечних для проходження нашою групою. Під вечір третього дня сплаву розріз річної долини по курсу раптово змінився. Дорогу річці перегородила підкова з височенних гір. Ріка повертала плавною дугою ліворуч, ніби хотіла вернутись назад. Та раптом у вертикальних скелях з’явився вузький пролом, і як не дивно величезна маса води спокійно і дуже тихо вливалась туди і ніби виливалась проломом. Місцями чорна вода закручувалась водоворотами, трохи втягуючи балони катамарану і надовго не затримуючи його. Ми повільно рухались повз височенні прямовисні скелі над головою. На серці, як то кажуть, було трохи моторошно. Раптово скелі розійшлись, зліва з гори водоспадом котився невеликий потік, а трохи праворуч від нього була тераса, поросла молодими лиственицями, досить зручна для розташування наметів. Ми увійшли до каньйону Орха-Бом.

Місцеве населення, переважно буряти і монголи, споконвіку називає це місце проклятим. Вперше у семидесятих роках минулого сторіччя, успішно в один рік пройшли ущелину туристи Москви і Новосибірська на плотах. Відтоді маршрут став досить популярним у туристських колах, але немало люду пропало в порогах Орха-Бому. Довжина каньйону біля 50 кілометрів, налічується в каньйоні 60 перешкод більшість з яких пороги четвертої-п’ятої категорії складності. В разі втрат засобу сплаву, самостійно вийти з каньйону майже неможливо, так як наскрізних проходів по дні каньйону немає, а через гори пройти мало реально без альпіністського спорядження.

З перешкод у каньйоні найбільш небезпечними являються безвідбійні прижими і пінні «бочки». На багатьох скелях поблизу прижимів прикріплені таблички з іменами загинувших в них туристів. У більшості випадків в прижими попадали плотовики. Плот не може зробити прискорення, він переміщується праворуч – ліворуч завдяки греблям. Плотовики просто не встигали зробити правильний маневр. Для нас прижими небезпечними не були, ми вчасно «прострілювали» потік, або вальсували притискаючись до випуклого берега. Інша справа вали і «бочки», вони були надто небезпечні. На одному хаотичному каскаді з валів і «бочок» наш каяк разом з гребцем пропав у «бочці» і винесло його з-під води метрів через 100. Потік навіть не дав йому шансу зробити ескімоський переворот. Страшним був і оверкіль одного з катамаранів у довгому каскаді з велетенських валів і «бочок». Екіпаж вибило з посадки і поскидало в потоках. Порог довго не повертав екіпаж, місивши їх в своїй м’ясорубці, згодом течія принесла до страхуючих двох гребців, пройшов ще деякий час і принесло ще двох разом з перевернутим катамараном. Для першого дня проходження Орха-Бому два таких оверкіля було занадто багато. Лоції ми більше не довіряли, перед кожним порогом робили розвідку по березі, або проглядали старанно у бінокль. Самовпевненість як рукою зняло, дії наші стали максимально обережними. Жорсткий урок явно пішов на користь, більше аварійних ситуацій з нами в каньйоні не траплялось.

Перед пішим переходом зробили дньовку. Попарились у туристській бані. Пішохідна частина маршруту пролягала у дуже глухому районі тайги. Більше 100 кілометрів навкруги живої душі не було. Лише одне зимів’я мисливця-соболятника зустрілось на лівому березі Хойто-Оки в усті річки Даада. Влітку воно пустувало, мисливець полював з жовтня по травень. На другий день пішохідного маршруту виявилось, що у нас скінчилась сіль, хтось втратив частину загального запасу. Їсти приготовлені страви без солі стало до огидності несмачно, враховуючи, що вода з ріки або з струмків була практично дистильована. Поповнити запас солі пощастило на зимів’ї, ми подякували мисливцеві за це у бортжурналі. На Хайто-Оці, річці досить повноводній зі швидкою течією нам довелось робити п’ять бродів-переправ, одну переправу вплав на примітивному катамарані, одну переправу крутопохилу вниз. Два броди стали аварійними. На досить нескладній ділянці учасник захотів скоротити відстань, відхилившись від загальної для всіх лінії руху.

Сильний потік між двома каменями збив його з ніг і разом з рюкзаком потягнув у глибоку ділянку ріки до водоспаду.

На грані своїх можливостей і зусиллями рятуючого удалось дістатись берега. Ще на одній переправі вбрід стінкою у кінці броду біля самого берега «стінка» вимушена була розірватись, двох останніх учасників підхопила течія, вони дістались берега самостійно, але замокло не загерметизоване фотоспорядження. Просушували фотоплівки у наметі всю ніч, обмотавши їх кругом стегон. Як не дивно плівки не засвітились, висохли і на якості фотокарток ця біда не відбилась.

Взагалі фізичні навантаження на пішохідній ділянці маршруту були без перевершення майже критичними. За плечима саморобних експедиційних рюкзаках знаходився дванадцятиденний запас продуктів, розібрані катамарани і каяк, особисте і групове спорядження. На кожного окремо учасника припадало 45-50 кілограмів ноші. З таким тягарем доводилось у кращому випадку іти звіриною стежкою (яка обов’язково дуже швидко розділялась на дві-три менш помітні стежини, які згодом пропадали в хащах). Та значно більшу частину маршруту доводилось переповзати через стовбури дерев, продиратись через колючі зарослі стланнику та балансувати, пересуваючись по валунам береговою зоною річки.

За ходовий день проходили по різному. Інколи по 10-15 кілометрів, а було що не більше 500 метрів, рахуючи по горизонталі. А реально тоді довелось майже вертикально дертись у гору годин 5-6, а потім до сутінок спускатись вниз у долину. Схема пересування була такою: 20-30 хвилин руху плюс 5-7 хвилин відпочинку, у спорті – це режим «м’якого» інтервального тренування. Завдяки малим паузам відпочинку організм недовідпочиває, серцево-судинна система постійно працює в оптимально економному режимі і унеможливлює ефект перенапруження. Навантаження припадає більше на опорно-руховий апарат і нервову систему. Роль керівника походу постійно позитивно мотивувати членів групи, знімати психологічне навантаження. На переходах поряд з нами постійно відчувалась присутність ведмедів. Відійшовши трохи осторонь, ми бачили свіжі сліди і ведмежі фекалії. Ці звірі нас постійно супроводжували, але турбувати не намагались. А ось розбивши табір на березі озера Даада з темрявою прийшов ведмідь, став ходити навколо і ревіти так, що луна котилась через все озеро. Спочатку ми злякались, розвели велике багаття, та згодом втома звалила всіх у сон. Нападати на велику кількість людей ведмеді не наважуються. Мабуть йому хотілось нас тільки прогнати зі своєї території.

Після підйому на перевал ми два ходові дні спускались у долину ріки Ія. Здавалось, що сили зовсім покидають нас, а річки все нема й нема. Та ось розвідка доповіла: «Мабуть Ія!». Маловодна, зовсім не схожа на Оку Саянську – це була чисто слаломна річка. Локальних порогів вона мала небагато, у більшості йшли довгі шивери з великою кількістю оголеного каміння. Вразила рибалка. Райдужний харіус ловився на штучну мушку неміряно. У середній течії Ії уздовж берегів росли велетенські кедри, на яких у вишині висіли шишки зі спілими горіхами. Струшували їх ударами палиці по стовбуру. Вони падали з такою силою, що могли нанести значну травму збирачеві горіхів.

Нижче ущелини «Відьмин котел» з’явились ознаки цивілізації, рибалки на моторних човнах. Через два дні спокійного сплаву закінчили маршрут у селі Аршан. Автобусом дістались станції транссибірської магістралі Тулун, потягом доїхали до Красноярська, літаком до Москви та потягом до Житомира.

На маршруті ми витратили чисто ходових 20 днів. Під’їзди і виїзди з маршруту відняли ще 8 днів. Таким чином майже місяць ми «блукали по світу».

Далі наступили часи політичних перемін, які потягли за собою нажаль не кращі зміни у житті людей. Перестали працювати більшість потужних підприємств міста, профкоми яких фінансували дитячі путівки на походи як оздоровчі. Ще кілька років ми ходили у водні походи по Південному Бугу, поки спорядження не стало вкрай зношеним і небезпечним.

Гуртки водного туризму трансформувались у пішохідні. Головна направленість роботи стала - участь у змаганнях з техніки пішохідного туризму. До 2000 року вдавалось проводити по кілька категорійних походів в рік по гірському Криму та надалі й вони стали неможливими.

Питання до самого себе: чи можуть відродитись гуртки водного туризму в обласному центрі туризму і краєзнавства?

Мабуть правильну відповідь дасть тільки час.

P.S.

Минули роки. Вересень 2007 року. З Державного Центру отримали регламент на проведення вчительських змагань з техніки пішохідного, велосипедного та водного туризму.

Незважаючи на складність моменту директор нашого обласного Центру Володимир Миколайович Ожгібесов прийняв рішення делегувати збірну команду області, керівником команди призначив методиста ЖОЦТКСЕУМЖОР Людмилу Михайлівну Валієву. У дуже короткий термін Людмила Михайлівна зуміла визначити склад команди, підготувати спорядження, провести тренувальний збір.

Змагання приймала Чернівецька область, на мальовничій леваді ріки Дністер розташувався табір учасників. У програмі з водного туризму екіпажі двомісних байдарок долали дистанцію водного слалому та раллі 10 км по Дністру. Екіпаж Житомирської області у складі автора цих рядків та вчителя ЗОШ с.Корець Новоград-Волинського району Юрія Гнапа зайняв шосте місце з 19 представлених команд.

Проаналізувавши виступ команди усі згодились що одним із недоліків є застаріле та недостатнє спеціальне спорядження. Зокрема це стосувалось дорогих байдарок та катамаранів. Скажу, особисто у мене не було надії н їх швидке придбання.

Та вже у травні 2008 року, перед обласним туристським зльотом, зусиллям Володимира Миколайовича ця проблема успішно вирішилась. Центр отримав дві чудові байдарки «Неріс-2» та катамаран «Неріс-4», а також усе необхідне спорядження до них.

У програмі обласного зльоту поза конкурсу провели змагання з водного туризму на байдарках та катамаранах серед учнів ЗОШ і вчителів.

У вересні 2008 року ми делегували збірну команду Житомирської області на Чемпіонат України з водного туризму серед юніорів у Карпати на річку Черемош. Змагались учнівські екіпажі катамаранів четвірок та катамаранів двійок на дистанції водного слалому, раллі та рятувальних робіт.

Команда виїхала у Карпати за чотири дні до початку змагань. У екстремальних погодних умовах провели якісний тренувальний збір.

Результатом виконаної роботи стало загальнокомандне друге місце серед екіпажів катамаранів двійок та перше місце екіпажу катамарану четвірки на дистанції рятувальних робіт. Призерами та чемпіонами стали:

Себрюк Юрій, учень 11 класу Баранівської ЗОШ,
Горбач Андрій, учень 10 класу ЗОШ № 17 м.Житомира,
Суворов Олексій, студент І курсу медичного коледжу м.Житомира,
Ковпака Андрій, студент ІІІ курсу технологічного коледжу м.Житомира,
Демчик Олег, учень 10 класу гуманітарної гімназії № 23 м.Житомира,
Шейгас Дмитро, учень 10 класу гуманітарної гімназії № 23 м.Житомира,
Степанчук Олександр, студент І курсу кооперативного коледжу м.Житомира.

Команду тренували та готували до змагань методист Центру Валієва Людмила Михайлівна та автор.

Зауважу, змагання моделюють похідні ситуації з подолання складних перешкод. Є надія, що у недалекому майбутньому гуртківці Житомирщини засвоївши техніку водного туризму на змаганнях різного рівня, зуміють пройти категорійні походи по рікам України та зарубіжжя.

Отже, мабуть його величність час почав працювати на розвиток дитячого водного туризму Житомирщини.

<<< назад | зміст | вперед >>>