<<< назад | зміст | вперед >>>

Виховання туризмом. Розповіді педагогів-позашкільників

Віслоцький В.Ф. Нова посада

Не думалося і не гадалося, а так сталося, що доля привела мене на нове місце роботи, до Житомирської обласної станції юних туристів. Нова посада методиста передбачала роботу не з класом, не з школою, навіть не з районом, а з усією громадою шкіл та позашкільних закладів області, що відповідають на місцях за виховання школярів засобами туристсько-краєзнавчої діяльності.

Мій новий директор – шановний Григорій Васильович Заболотний – під час співбесіди не дуже багато говорив про труднощі, проблеми, про умови праці, проте запам’яталися слова такого плану, що ми, працівники Станції, повинні стати якнайпалкішими пропагандистами шкільного туризму і краєзнавства, бо вони є «золотою жилою», «не піднятою цілиною», які необхідно розробляти і на цих засадах формувати у дітей духовність, патріотизм, громадянську позицію, гарну людину і т.д. і т.п.

В школах міста Житомира, де я працював вчителем української мови та літератури, а в ЗОШ № 1 заступником директора по навчально-виховній роботі, особливої уваги туризму не приділялося. У планах роботи окремих класних керівників передбачалися і походи вихідного дня, і екскурсії, і підготовка до щорічних міських туристських змагань. Проте ці плани виконувалися половинчато. Вчителі фізкультури та географії здебільшого авральним порядком вкінці навчального року готували команди. Про неучасть команди від школи міста не могло бути мови. Адже змагання проводилися у Зарічанах під пильним оком самого завідуючого міським відділом освіти Олександра Калениковича Ракуцького, який був великим прихильником дитячих свят на природі.

Коли я працював у ЗОШ № 26, мені випало долучитися до цих змагань і декілька років поспіль приймати пасивну участь чисто технічного плану: допомагати нашим чудовим жінкам – географам Тамілі Андріївні Суманєєвій та Ліні Йосипівні Вознесенській, які відповідали не тільки за участь шкільної команди в туристських змаганнях, але й були організаторами перших геологічних міських змагань, які проводилися паралельно із змаганнями туристськими. Завдяки ентузіазму і творчій роботі Таміли Андріївни ці змагання згодом переросли в обласні, коли вона перейшла із ЗОШ № 26 на роботу методиста обласної станції юних туристів.

Мені як учителю подобалися такі заходи з дітьми на природі. Це була якась віддушина після дев’ятимісячної щоденної, рутинної вчительської роботи. «Ніби в раю побував», - якось похвалився після змагань колегам. Це зауважили наші географи, і Таміла Андріївна запропонувала мені, як колезі по класному керівництву, організувати і провести спільний комбінований турпохід місцями бойової і трудової слави. Я підхопив ідею і запропонував назвати ще й «літературної слави», бо це мав бути похід за маршрутом Житомир – Новоград-Волинський – Баранівка – Житомир.

Початок літньої пори – казковий час, коли позаду навчальний рік, а попереду, вважай, твої три місяці без поурочних планів, без нічних підготовок до наступного робочого дня, бо перед тобою завтра будуть сидіти 45 дітей, і ти їм повинен донести свій предмет так, щоб вони полюбили його, щось вивчили і мали від цього насолоду і радість. А радість – це гарна оцінка в щоденнику… Отже, літо для вчителя – це дарунок Долі, акумуляція енергії і наснаги для творчої роботи в новому навчальному… Та повертаємось до незавершеного навчального року.

Зібрали батьківські збори, обговорили фінансові питання, пов’язані з обраним маршрутом, термін походу, проговорили питання дисципліни та безпеки, заручилися «добром» батьків, і – в путь-дорогу.

Ніхто вранці не спізнився, багатьох випроводжали батьки. За півтори години рейсовим автобусом дісталися Звягеля, про що діти дізналися зі слів дорожньої екскурсії. Як висловився один із екскурсантів-туристів: «Їхали до Новограда-Волинського, а приїхали до Звягеля». То були перші пізнання міста над Случчю, а далі – музей Лесі Українки, який нещонедавно був відкритий на честь 100-річчя від дня народження поетеси. Чудова екскурсія по музею, прекрасний інтер’єр зали у стилі «Лісової пісні», вдало відібрані експонати справили неповторне враження не тільки на дітей, а й на нас , дорослих і знаних вчителів.

Все побачене знадобилось при здачі екзамену з української літератури. До речі, більша половина екскурсантів були діти, які звільнялись від вивчення української мови з тієї причини, що до цього вони навчалися за кордоном – це діти військовослужбовців, які поверталися з Німеччини, Угорщини, Чехословаччини та Польщі, де в школах навчання велося виключно російською мовою. Проте екзамен з української мови у 8-му класі за програмою складати треба було обов’язково.

Та мова про Новоград-Волинський. Після музею Лесі ще побували на залишках старої фортеці, оглянули пам’ятки та пам’ятники воїнам і воєначальникам, які визволяли місто у роки Великої Вітчизняної… А подальший шлях – знову автобусом на Баранівку. По дорозі гомоніли діти про Лесю, про «Лісову пісню», про «того, що в скалі сидить», про Мавку та Лукаша, про «того, що греблі рве»… Аж ось і Баранівка.

Приїхали і не дали отямитись дітям, як вони опинилися по той бік Случі у селі Жабриця (тепер Заріччя),де так любила відпочивати юна Леся у «дядька Лева» під липами могутніми. У дядька гарна була хата. Багато років вона слугувала як районний Баранівський лісгоспзаг. Правда на той час будівлю уже розібрали, та на її місці стояв новітній двоповерховий будинок, а майстерно виготовлений макет старого, на знак поваги до родини Косачів, красувався у вестибулі другого поверху.

А липи, старезні липи неподалік подвір’я! Їх ревностно доглядають і оберігають місцеві лісники. В одній із лип дупло таких розмірів, що в ньому можуть сховатися одноразово декілька дітей! Щоб вітер не звалив дерев, на них дбайливі господарі вдягнули металеві обручі. А поруч – із добротного поліського граніту на постаменті – погруддя поетеси, яка сотворила знамениту у всьому світі драму-феєрію «Лісову пісню», пісню нашого краю.

Для одного дня, мабуть забагато вражень. Пора подумати й про відпочинок.

Привал з дозволу лісника зробили біля рукотворного водоймища – озера, яке слугує як протипожежний засіб на випадок, не дай Боже, лісової пожежі; а поруч – металева вежа для спостереження за лісовими багатствами. Цікаво поглянути згори на зелене безкрає море лісу!

Проте неподалік узріли діти тихоплинну річку Случ з мостом «горбатим» дерев’яним. Ну як же не перевірити його на міцність. Та вразило те, що побачили під мостом. Ох, яка там риба! Головні. Стоїш на мосту і бачиш їхні чорні спини, а вони наче завмерли: стоять головами проти течії і не ворухнуться, ніби завмерли. Та до них не досягнути, щоб зварити юшку. Хай живуть. А юшку зварили все ж таки. З консервів. І була вона смачніша, мабуть, від всієї тієї смакоти, якою любих діток годують у великі свята.

Ночували в скирті запашної соломи. Навіщо було брати намети? Піди знай. Спали досхочу не прокидаючись.

На ранок – сніданок. Прибрали гарно за собою територію. Подякували господарям-лісникам за гостинність. Перейшли по «горбатому містку» на лівий берег і за годину дісталися до славнозвісного фарфорового заводу селища Баранівки.

Виробничу екскурсію по цехах заводу діти сприйняли хто як. Та незабутньою була екскурсія до музею фарфорових виробів. Головний технолог виробництва виявився не тільки гарним фахівцем фарфорової справи. Екскурс в історію заводу був настільки цікавим і захоплюючим, що діти забули про те, що можемо спізнитися на автобус. Кожен експонат мав свою історію, біографію, свою унікальність як виріб в одному чи двох екземплярах: це спортивні кубки, вази, присвячені історичним датам, подіям; це вишуканий посуд і багато чого, що може прикрасити життя людини. А за цією красою стоять звичайні люди – виробничники, портрети яких красуються на Дошці пошани.

Щиро дякуємо за побачене і почуте. З гарним настроєм покидаємо заводські приміщення, щоб завершити нашу подорож-екскурсію поклоном героїні-патріотці Ользі Сябрук, назву якої носить одна із шкіл Баранівка. Вклонилися, віддали честь славній підпільниці і з приємною втомою на автобусі Баранівка – Житомир повернулися додому.

Жоден наступний навчальний рік не проходив без подібних екскурсій та подорожей. Про це згадують колишні діти, тепер уже зрілі мужі і жони, діти яких відвідують туристсько-краєзнавчі гуртки у знаному сьогодні Житомирському обласному центрі туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді, який раніше носив назву «Обласна станція юних туристів».

<<< назад | зміст | вперед >>>