<<< назад | зміст | вперед >>>

Виховання туризмом. Розповіді педагогів-позашкільників

Валієва Л.М. Туризм - це моє життя

Туризмом я почала займатися з 1973 року, навчаючись в 7 класі Радомишльської середньої школи № 2. До занять туризмом мене залучила моя вчителька географії Димніч Лариса Олександрівна, якій я безмежно вдячна за це, тому що з того часу пішохідний туризм став моїм хобі на все життя, а потім і основною роботою.

Перший мій досвід в туризмі була участь в складі команди Радомишльського району в обласних туристських змаганнях, які проходили в с.Глибочиця Житомирського району. І з того часу, я почала займатися в гуртку пішохідного туризму при Радомишльському Будинку піонерів. Заняття в нас вів Старжинський Дмитро Іванович (нині вже покійний). Заняття проходили дуже цікаво, майже кожні вихідні у нас були тренування в лісі і з орієнтування, і з техніки туризму, і просто звичайні виходи, де ми на вогнищі пекли картоплю, вчились ставити намет, співали туристські пісні. В осінньо-весняний період часто займались орієнтуванням, тому що було багато спортивних карт навколишніх лісів (а їх в Радомишльському районі дуже багато), які малював наш тренер – Дмитро Іванович. Ось так і почалось моє туристське життя.

Кожного року члени нашого гуртка брали участь в районних та обласних змаганнях по туризму, орієнтуванню, ходили в одноденні та багатоденні походи по області. В нас був дружний і міцний колектив, хоча займалися в гуртку діти з різних шкіл. Я дуже вдячна Дмитру Івановичу за все, чому він мене навчив, за те, що прищепив любов до туризму. На жаль він рано пішов із життя, але будучи фанатом туризму та орієнтування до останніх днів малював карти наших лісів та проводив заняття гуртка. І звичайно, коли я почала навчатися в Києві в інституті, то дуже хотіла продовжувати займатися туризмом. На жаль в нашому інституті такої секції не було, тому я навіть півроку займалась альпінізмом, тоді я перший раз побувала на скелєдромі в Денишах. Через півроку наш тренер виїхав до Росії і, знайшовши по оголошенню «Школу туризму», я почала знову займатися туризмом. І ось, навчаючись в цій школі, в квітні 1980 р. я вперше пішла в серйозний похід І категорії складності по Буковинським Карпатам. Враження були незабутні: це і стрімкі смереки, і гомінливі потічки, і цвітіння пролісків та крокусів прямо у снігу, захоплення неймовірними розписами писанок, які побачили у місцевого населення (адже на той час випало свято - Великдень).

Потім був Кавказ, похід ІІ категорії складності, який вразив своєю величчю та здавалось неприступністю. Але ми пройшли свій маршрут на якому вражало то цвітіння садів, то глибокі сніги на перевалах, то цвітіння чорних тюльпанів в горах. А який смачний був «нарзан» прямо з джерела та ще й з халвою. Вразила також гостинність місцевого населення, доброзичливість, взаємопорозуміння.

У 1981 році мені пощастило побувати на Забайкаллі (похід ІІІ категорії складності) та побачити цю перлину світу. Моєму захопленню не було меж. Такої кришталево чистої води я більше не бачила ніколи. Незаймана тайга, мох ягель по якому йдеш, як по перлині, могутні кедри та кедрові горіхи, які ми скуштували тут вперше, море грибів та довірливі як діти буряти, бездонне небо з яскравими великими зорями, що здається їх можна дістати руками, - все це залишило незабутні враження в моєму серці про цей край.

В 1982 році був похід ІІІ категорії складності в горах Тянь-Шаню. Де як в кожному з походів вражала насамперед краса місцевої природи, гостинне населення – киргизи, які пригощали нас хлібом, кумисом (кобилячим молоком). Дуже багато сімей вивозять в гори на ціле літо пасти овець, корів, коней, тому ми частенько зустрічали на своєму шляху їх юрти. Вражала велика кількість дітей у сім’ях, наївність та доброзичливість і дорослих, і дітей. Дуже їм подобалось фотографуватися, тому частенько ми влаштовували фото-сесії. В горах Тянь-Шаню я вперше побачила льодовик на висоті більше 4000 м, роботу гляціологів на ньому (це люди, які займаються вивченням льодовиків). А ще ми бачили як добувають золото та срібло, яка це кропітка, виснажлива робота.

Цього ж року, тільки вже в серпні я попала в експедицію, яка була організована газетою «Комсомольская правда» на пошуки «снігової людини» в горах Паміро-Алтаю. І хоча «снігову людину» ми не бачили, зате появилось багато друзів та знову ж таки вражень про природу цього краю.

Шість довгих років я туризмом не займалась тому що вийшла заміж і мала двох маленьких доньок, але з своїми друзями-туристами підтримувала зв’язки.

І ось в 1988 році мої друзі з міста Орла (Росія) запросили мене взяти участь в експедиції, присвяченій 150-річчю з дня народження знаменитого мандрівника Михайла Пржевальського, організованою тою ж газетою «Комсомольская правда». Експедиція організовувалась на Далекий Схід, ми повинні були пройти по самому першому маршруту, по якому йшов Пржевальський. І знову безліч вражень, і зовсім інших ніж раніше. Перше – це місто Владивосток, а потім – далекосхідні сопки, бухточки Японського моря з такою голубою та чистою водою, що аж очі вбирає, шипшина величиною з яблуко, китайський лимонник, з якого варили духмяний та дуже смачний чай, кета, горбуша та червона ікра, якими нас пригощали. А ще нас дуже вразило українське село, яке знаходилось на озері Ханка на границі з Китаєм, в якому говорили тільки на українській мові і зберегли традиції України. Предки жителів цього села були переселені сюди ще до Жовтневої революції. І як у всіх походах доброзичливе відношення місцевого населення, зустрічі, спілкування. Закінчилась наша експедиція на зльоті туристів Приморського краю, присвяченого 150-річчю від дня народження М.Пржевальського, де ми були дорогими та почесними гостями. І знову море пісень, конкурсів, спілкування, нові друзі та туга розлук.

Якщо раніше туризм був моїм хобі, то з листопада 1992 р. - став моєю роботою. Я почала працювати в Житомирському обласному центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді керівником туристських гуртків.

Перший набір гуртківців був у ЗОШ № 5 м.Житомира і до цих пір я співпрацюю з цією школою, з вчителем географії Глушенко Оленою Михайлівною. Гуртківці, що займались у мене, починаючи з 1995-1996 року неодноразово займали призові місця на міських, обласних та змаганнях нашого Центру з орієнтування та техніки пішохідного туризму. Це Киризюк Сергій, Рудич Алла, Кусковський Ігор, Хоменко Ганна, Левченко Олександр, Катанаха Юрій, Наумчук Сергій, Радько Ірина, Бояркіна Олена, Шевченко Олександр, Тимошенко Василь, Валієва Алія, Ткачук Марина, Талімонов Андрій, Сікорський Олександр, Волік Роман, Киризюк Юрій, Несвітій Дмитро, Дубовецький Андрій, Рудич Інна, Скакуновська Христина.

Нажаль в 90-х та на початку 2000-х років виїжджати за межі області не було змоги за браком коштів, тому багато одно, двох, трьох та багатоденних походів було проведено по нашій області, адже у нас є чимало мальовничих куточків природи.

В 1999 р. було пройдено дуже цікавий похід по Житомирській області за маршрутом Житомир – хутір Бистри – с.Левків – с.Кринички – с.Смолівка – с.Раскидайловка – с.Трикопці – с.Шахворостовка – с.Щеглієвка – с.Озера – с.Соболівка – Корнинське водосховище. Йшли двома групами: одна група була моя, а друга – під керівництвом Кравчука Олександра Васильовича, керівника туристських гуртків нашого Центру (нині, на жаль, покійного). Учасники походу: Ванат Слава, Святненко Віталій, Романюк Олександр, Глушенко Володя та інші.

Похід був дуже цікавий, спочатку ми йшли мальовничими берегами р.Тетерів, а потім, коли проходили по Коростишівському району, то бачили просто казкові озера, де ліс підступав до самої води і відбивався у воді озера, як у дзеркалі. Багато грибів, чорниці та чудова рибалка, посвята у туристи на Корнинському водосховищі запам’яталися назавжди.

Та ось, нарешті, покращилось фінансування нашого Центру і у 2004 році ми змогли піти в похід по Українських Карпатах.

В серпні 2004 р. група під моїм керівництвом в складі 8 гуртківців, які вже займались туризмом 5-6 років, - Радько Ірина, Бояркіна Олена, Ткачук Марина, Киризюк Юрій, Сікорський Олександр, Талімонов Андрій, Волік Роман, Скакуновська Христина, - нарешті виїхали з Житомира в Карпати. Цей похід чекали багато років займаючись туризмом, але як нам було гірко коли Яремча зустріла нас дощем. Та не піддаючись паніці, відмітившись в КРС (контроль-рятувальній службі) ми стали на ночівлю недалеко від знаменитого Яремчанського мосту з водоспадом. Цілу ніч йшов невеликий, але густий дощ, один з наметів підмок і на ранок настрій у всіх був зовсім невеселий. Зрозумівши, що вийти на маршрут нам поки що неможливо, залишивши свої речі на турбазі «Прут» (до того ж небо прояснилось), ми пішли на екскурсію «Стежка Довбиша».

Хотілось би зауважити керівників і всіх бажаючих піти в похід в Карпати: ні в якому разі не ведіть дітей в гори, коли там зливи; ваш маршрут можна скоротити, зробити більш екскурсійним (так як вийшло у нас), діти все рівно побачать багато цікавого, але ні в якому разі не можна ризикувати життям дітей.

І ще одно побажання: якщо будете в Яремчі - поведіть дітей на «Стежку Довбуша», але обов’язково візьміть екскурсовода, тому що він розповідає багато цікавого і про Довбуша, і про самі Карпати, а просто пройтись 1,5 км по стежці не має сенсу, хоча краєвиди відкриваються надзвичайні.

Нашій групі пощастило – екскурсовод виявився дуже неординарною і знаючою людиною, тому ми дізнались багато цікавого. І незважаючи на дощ, який почав моросити ( у нас були дощовики, отже нам було не страшно), з захопленням слухали розповідь про цей чудовий край та його легендарних героїв.

Друга ночівля у нас була на турбазі «Прут» і ми зовсім про це не жалкували. Грози в Карпатах – це дуже страшно і небезпечно. В цьому ми впевнились вночі, коли вже полягали спати. Сильні гуркоти грому та неймовірної величини блискавки наганяли жах, тому ми були щасливі що знаходимось у теплі, під гостинним дахом місцевих господарів і спостерігаємо за зливою через вікна.

Вставши вранці побачили, що дощ не вщухає і настрій від цього не піднявся, всі хотіли в гори, хотіли покорити найвищу вершину Карпат – Говерлу, а тут негода!!! Та сидіти на місці не мали права, кожен день був безцінним. Тому, незважаючи на дощ, зібрались і потягом поїхали до смт.Ворохти, де поселились на турбазі «Говерла».

На наше щастя небо прояснилось і ми пішли на підйомник, який знаходиться біля трампліну, щоб побачити навколишні краєвиди. Захопленню не було меж, але хотілось все-таки в гори.

Вночі знову була страшенна злива, такі бувають мабуть тільки в Карпатах! І ще день в Ворохті, і знову дощ. Та ми не втрачали надії, що на Говерлу все ж таки піднімемося.

І ось, нарешті, на 4-й день нашого походу розпогодилось. Від Ворохти під’їхали десь біля 10 км до повороту в напрямку Говерли. Там навіть стоїть вказівник. Через пару переходів дійшли до кордону заповідника і нас далі не пропустили, тому що вже була 16.00 година, мотивуючи тим, що в темноті підніматись на Говерлу небезпечно, ночувати та палити багаття на території заповідника заборонено.

Хоча тут нібито обладнана стоянка скрізь було сміття і зовсім не затишно. Тому ми ледве найшли місце для ночівлі аж внизу біля р.Прут. Дров, звичайно, було багато, воду брали з річки, бо тут вона вже була джерельної чистоти. Вставши вранці і поснідавши вийшли на маршрут. За вхід на територію заповідника заплатили по 5.00 грн. з кожного. Кілометрів 4 йшли по рівній щебенистій дорозі і вже з неї бачили вершину Говерли. Вона здавалась так далеко, не вірилось що ми в цей день її покоримо.

Погода чудова енергії та сил багато і головне – бажання, тому ми з ентузіазмом йшли вперед. Але тут раптово почався затяжний підйом і настрій поступово падав. Незважаючи на це всі тримались і йшли вперед. І чим вище ми піднімались, тим цікавіше було спостерігати за Прутом, який з широкої, не дуже бурхливої річки перетворювався у вузьку, але бурхливу. Хвилин за 40 дійшли до бази олімпійського резерву «Заросляк», тобто до підніжжя вершини Говерли. База являє собою невеликий багатоповерховий комплекс з невеликою територією. Нижче бази побудована капличка, продаються місцеві сувеніри та дещо з продуктів.

І ось тут, біля самого підніжжя, стоїть вказівник «Говерла – 4,1 км». Це ніби то небагато, але якщо врахувати, що весь час треба йти вгору і підйом крутий, то підніматись досить важко. Стежка зразу повела нас в смерековий ліс, метрів 300 по ній було йти досить добре і підйомів практично не було, а потім почалися складності. Стежка пішла круто вгору, крім того скрізь бігли маленькі струмочки – було слизько, ноги чіплялись за покручені корені дерев. Тому треба зразу налаштувати дітей на те, що підйом буде важкий, але не довгий, вони можуть відпочивати через кожні 10-15 хвилин і потихеньку підніматись вгору. Піднімались ми всього хвилин 30 по лісу і коли вийшли з нього (а піднялись ми вже досить високо) захоплюючі краєвиди, що відкрились перед нами, змусили нас забути про втому. Зробивши перекус та трохи відпочивши ми пішли на штурм вершини, бо далі підйом був набагато крутішим. На підйом вела добре втоптана стежка і подолали ми його за хвилин 20 (як кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють). І ось, йдучи по стежці ми дійшли до витоку р.Прут, це був малесенький струмочок, який виходив з гори і тут цю могутню річку можна було перекрити рукою. А далі підйом був помірний, правда дошкуляв вітер, тому що гори тут вже безлісі.

Від підніжжя і до самої вершини ми піднялися приблизно за 3 години. Рекомендую керівникам, які захочуть піднятися з дітьми на Говерлу, підніматися саме з цього боку, тому що хоча підйом тут і крутий, зате не затяжний, а якщо група ще й фізично підготовлена, то можливо піднятися на вершину й за 2 години (правда це без привалів, а чистий ходовий час).

Нарешті ми на вершині! Погода чудова, всі Карпати були як на долоні, від баченого просто захоплювало дух. «Ми це зробили!!!» - кричали діти, дзвонили батькам, друзям і з хвилюванням розповідали про побачене.

Я стояла на вершині разом з дітьми, вдихаючи чисте гірське повітря і як завжди до щему стискалось серце, хотілось і сміятися, і плакати, і волати від баченої краси, від того, що ти переміг себе, покоривши цю вершину і ще раз впевнившись в тому, що В.Висоцький був правий, коли казав : «Лучше гор могут быть только горы, на которых ещё не бывал».

Далі був спуск з вершини, спуск не крутий, донизу йде хороша стежка. До першого джерела йшли хвилин 20, але там вже стояла якась група, тому ми пішли далі. Всі були трохи замучені, а води все не було. Пройшовши ще з півгодини ми побачили капличку недавно збудовану капличку (там були ікони, рушники і навіть свічки), і невеличкий дерев’яний будиночок, правда там нікого не було, він був зачинений. Отже, ми вирішили, що десь повинна бути вода і дійсно неподалік від будиночку знайшли джерельце. Тут і зупинились на ночівлю. Всі були дуже змучені, тому на Петрос (другу по висоті вершину) вже думали не йти. Але прокинувшись вранці, бадьорі і відпочивши, вирішили піднятися на Петрос. До підніжжя гори вела хороша стежка і вже через 20 хвилин ми були там. Стежка йде траверсом тому йти по ній не важко. По дорозі зустріли невеличку групу студентів з Чернівців та дуже велику, десь чоловік 30-35 групу вчителів з Дніпропетровська. Обмінявшись інформацією ми підійшли до підніжжя Петроса і вирішили зробити радіальний вихід на вершину. Йти з рюкзаками на вершину було недоцільно (по-перше, набагато довше і важко, а по-друге, треба було знову повертатися сюди до низу, щоб продовжувати маршрут).

Піднявшись на вершину та помилувавшись краєвидами (погода знову була чудова), подивившись на Говерлу, тільки вже здалеку. Ми спустились до наших рюкзаків і пішли далі. Підйом і спуск зайняли у нас всього 2 години.

Від підніжжя Петроса йшла хороша ґрунтова дорога траверсуючи гори, тому йти було зовсім не важко, адже підйомів та спусків практично не було. По плану ми повинні були спуститися до с.Кваси (там є джерела мінеральної води, хотілось скуштувати її). Пройшовши кілометрів 12 зупинились на роздоріжжі, хороша дорога вела різко донизу вправо, а вліво йшла дорога й надалі траверсом, але було видно що вона малоходжена, тому ми пішли донизу і десь через 500 м зупинились біля групи киян, на ночівлю бо вже сутеніло. Вони нам люб’язно запропонували приготувати вечерю на їхньому вогнищі, що набагато зекономило час. Так і повинно бути – це головний закон туризму, допомагати в скрутну хвилину людям в горах.

І от останній день походу. Йдемо на спуск до с.Кваси. Спуск не складний, але дуже затяжний, місцями крутий, хоча дорога широка, але щебениста і спускатись дуже незручно. Тому взуття повинно бути з товстою підошвою, а інакше буде відчуватися кожен камінець і дуже «набиваються» ноги. Спускались ми години 1,5-2, назустріч нам йшло багато дитячих туристських груп, всі вони підіймались на Говерлу з прапорами, емблемами своїх організацій, адже це було 24 серпня – День Незалежності України. Я б не рекомендувала керівникам підійматись на Говерлу (якщо це без ночівлі) з боку с.Кваси, тому що підйом дуже затяжний і виснажливий, крім того забирає багато часу.

І ось ми нарешті в с.Кваси. Скуштувавши прямо з джерела мінеральної водички ми сіли на потяг, що довіз нас до міста Коломиї, а звідти поїхали додому. Похід закінчився!

Було сумно розлучатись з чарівним карпатським краєм, але ми були впевнені, що ще не раз сюди повернемося. Що і сталося весною 2008 року, але група у нас була уже трохи більша.

А весною 2007 року з групою гуртківців в складі Бояркіної Олени, Талімонова Андрія, Ткачук Марини, Демченко Любові, Демченко Тетяни, Киризюка Юрія, Воліка Романа, Верлан Олени, Томіна Артема, Лозовського Івана, Шумейка Сергія, Сік орського Олександра та моїм замісником, керівником гуртків, Штиком Андрієм Петровичем ми побували в поході в Криму за маршрутом: Сімферополь – Ангарський перевал – Південна Демерджі – т/с «Джурла» - водоспад Джур-Джур – с.Генеральське – с.Солнечногорське – т/с «Семидвор’е» - м.Алушта, крім того у нас був радіальний вихід на вершину Ангар-Бурун та екскурсія в знамениту печеру Мраморну. Кримські гори відрізняються від Карпат, вони по своєму колоритні і побачені чудеса природи як от «гриби» вершини Південної Демерджі, райдужні переливи водоспаду Джур-Джур, чарівна казка в печері Мраморній, ще більше вразили та покорили серця дітей і бажання до мандрівок по рідному краю у них стало ще більше. Отже, пішохідний туризм – це насамперед походи, адже саме в походах діти пізнають свій край, дізнаються багато цікавого, вчаться дружбі, взаємодопомозі, дисципліні. Тому дуже хочеться, щоб походів у нас було якнайбільше і не тільки по області, а й в інших регіонах України і навіть за кодоном.

Хочу ще декілька слів написати про семінар керівників туристських гуртків, який відбувся в жовтні 2008 року. Планом семінару було проведення походу І категорії складності по Гірському Криму, а метою підвищення кваліфікації вчителів, адже для того щоб водити в походи дітей вони самі повинні мати відповідну кваліфікацію. Крім того хотілось провести їх саме цим маршрутом, тому що він не складний, але дуже насичений і цікавий, на протязі всього маршруту багато різноманітних природних об’єктів. Тому рекомендую керівникам гуртків провести дітей цим маршрутом. Бажано на початку літа або ж в кінці, коли там не сильна спека, або на травневі свята. Пройти його можна за 6-7 днів.

Нитка маршруту: м.Сімферополь – печера Мраморна – вершина Еклізі Бурун – Ангарський перевал – долина Привидів – фортеця Фуна- вершина Південна Демерджі – тс «Джурла» - Демерджи яйла – водоспад Джур-джур – Карабі яйла – тс Чигінітра – смт.Рибаче – м.Судак – м.Новий Свет – м.Алушта. Крім побачених чудес природи в цей період, а також в кінці серпня можна поласувати дуже смачним кримським виноградом, скуштувати кизил, інжир та хурму, які ростуть там.

Похід пройшов чудово. По-перше вчителі випробовували свої сили, побачили свої можливості з фізичної точки зору, крім того побачили багато цікавого та незрівнянно чарівного.

А скільки було пісень, жартів біля нічного вогнища, спілкування. І ті, хто був вперше в поході, і старі наші вчительські кадри отримали масу задоволення, позитивних вражень і у них появилось ще більше бажання займатися туризмом з дітьми.

Хотілось би назвати учасників цього походу: Тимощук В.І., (Червоноармійський район), Колішенко Д.І. (Баранівський район), Штик А.П. (ЖОЦТКСЕУМЖОР), Гайдученко М.Г., Гаращук С.О. (Попільнянський район), Самотошніков І.І. (м.Бердичів), Бовсунівський В.С. (Лугинський район) – це люди, які вже багато років займаються туризмом, внесли великий вклад в розвиток туризму області, виховали багато дітей гідними громадянами України.

А от Гнап Ю.М. (Новоград-Волинський район), Дорош А.С. (Олевський район), Костюк С.В. (Попільнянський район), Литвинчук О.М. (м.Житомир), Пищев М.В. (м.Бердичів), Радіонова Н.П., Радько І.Ю. (м.Житомир), Садурський П.В. (смт.Романів), Тесленко С.А. (м.Житомир), Фоміненко В.Л. (Житомирський район с.Висока Піч) не зовсім новачки в цій справі, але у них набагато менше досвіду ніж у «зубрів» туризму, та після цього походу я надіюсь і вірю, що бажання займатися туризмом у них не пропаде.

То ж, бажаю всім нових походів, нових вражень, нових друзів і вічної молодості душі!

<<< назад | зміст | вперед >>>