<<< назад | зміст | вперед >>>

Матвєєв С.О., Лясота Л.І. Економічна соціологія

Тема 5. Соціологічний аналіз економічних інститутів

5.4. Ефективність власності як економічного інституту

Власність як інститут виконує економічні та соціальні функції. З економічного погляду ефективність форм власності оцінюється, виходячи з того, наскільки вони забезпечують власнику можливість організовувати вільне використання ресурсів, що йому належать. Щодо цього кожна форма власності повинна забезпечити відповідне співвідношення між вільною конкуренцією та державним регулюванням при використанні економічних та інших ресурсів. Показниками ефективності реалізації економічної функції є: можливість акумулювати необхідні капітали, раціональне використання економічних ресурсів, рівень стимулювання різними формами власності активності суб'єктів економічного процесу, піднесення підприємницького духу та збільшення можливостей у цій сфері діяльності.

Соціальні функції власності визначаються її роллю в формуванні соціальної структури суспільства й відносин нерівності між соціальними групами та спільностями. Показниками соціальної ефективності власності є: можливість вільного розвитку особи та окремих соціальних спільнот; ступінь соціальної нерівності; можливість соціальної мобільності; адекватне реагування та врегулювання конфліктів; охорона природного середовища та забезпечення екологічної безпеки населення і т.ін.

Власність забезпечує певний соціальний статус, владу та престиж у суспільстві. Володіння певними економічними ресурсами означає не тільки отримання більш високих доходів, але й приносить людям незалежність та свободу. Зміни у формах власності й перерозподілу власності детермінують зміни соціальної структури суспільства.

Наприклад, характерним світовим процесом у соціальній стратифікації суспільств є тенденція заміни індивідуального суб'єкта власності колективним - корпорацією. Зростання корпоративного капіталу формує новий тип власників - акціонерів та новий тип товару - акції. Акціонери-власники є різнорідною соціальною групою, яка поєднує різних суб'єктів: фізичних осіб - власників акцій, акціонерні фонди, взаємні фонди (страхові, пенсійні та ін.).

Акціонерна власність є щаблем на шляху подолання межі між двома полярними економічними суб'єктами - власниками та найманими працівниками. Масовий акціонер є одночасно і масовим робітником, і менеджером. Таким чином, розширюється коло власників, обмежується соціальна диференціація, пірамідальність доходів, зростає відносний відсоток середнього класу, зменшуються потенційні умови соціальних конфліктів.

Процес політичної та економічної трансформації в Україні та в інших пострадянських країнах спричинив масові інновації у сфері економіки, у тому числі зміни у формах власності. У результаті проведених економічних реформ у цих країнах виникла та утвердилася приватна власність, а системи централізованого планування і матеріально-технічного забезпечення були замінені на ринкові механізми. Економіка набула відкритого характеру, споживчий ринок наповнився товарами, поширилася дрібна приватна торгівля. Люди отримали можливість приватизувати свої квартири та купувати нерухомість у приватну власність, право суміщати кілька робіт. Зник загальний обов'язок працювати в суспільному виробництві. Ці зміни мали сприяти і розвитку економіки в цих країнах, і поліпшенню матеріального добробуту їх громадян.

Однак у результаті нелегітимної приватизації, розподілу більшої частини суспільного багатства між правлячою елітою та представниками кримінального світу виникло відчуження більшості громадян від власності та праці. Олігархічна приватизація призвела до руйнування багатьох сфер великого виробництва, стагнації дрібного та середнього підприємництва, кризи інвестицій, спаду виробництва, незаконного вивезення капіталів на Захід.

Для значної частини населення України разом із демократизацією суспільного життя та розвитком капіталізму прийшла бідність, якщо не злиденність. За даними всеукраїнського моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України в березні 2005 року, лише 17,9% українських громадян вважають, що все не так уже й погано і можна жити. Половина опитаних (51,4%) вважають, що жити важко, але можна терпіти. У п'ятої частини (21%) терпець уже урвався1. Більшість населення України, незважаючи на те що отримали деякі права і свободи, одночасно втратили колишні соціальні гарантії, у тому числі право на своєчасну оплату праці, гарантований державою належний дохід, безкоштовне використання медичної допомоги та безкоштовну освіту і т.ін.

Моніторингові дослідження останніх років показують, що лише половина населення однозначно висловлюється за приватну власність. Друга половина або вагається щодо цього питання, або вважає за необхідне повністю зберегти державну власність, виступає проти приватизації, перш за все, землі та великих підприємств2.

Очевидно, що соціальна поведінка суб'єктів приватизаційних процесів обумовлюється відповідністю змісту приватизації інтересам і потребам різних соціальних груп і верств населення. У перспективі перехід до приватновласницьких відносин залежатиме від характеру взаємодії всіх суб'єктів приватизації. Тому особливого значення набуває створення соціального механізму приватизації з надійним зворотним зв'язком, який дав би змогу оперативно враховувати рівень реалізації соціально-рольових очікувань суб'єктів приватизації, порушення балансу їх інтересів і своєчасно вносити необхідні корективи до програм економічних реформ.

Стратегія приватизаційної політики в Україні не може не враховувати особливості міжнародного досвіду. З одного боку, розвинені країни світу завдяки приватизації, збільшенню кількості власників привели в дію потужні внутрішні резерви не тільки подолання дестабілізації своїх економік, а й нові джерела модернізації, піднесення. З іншого - світовим досвідом доведено, що сумарний соціальний та економічний ефект досягається не тільки там, де діють плюралістичні форми власності та ринкові відносини (ринок існує і в слаборозвинених країнах із низьким рівнем життя населення), а й там, де досягли високих ступенів розвитку управління виробництвом, організації праці, де ціна робочої сили адекватна її вартості. Головним стає не власність, а управління. Тому принципове піднесення якості національної інституціональної системи, у тому числі й у сфері відносин власності, можливе лише за умови узгодження та інтеграції всіх її елементів на новому рівні.

Таким чином, у процесі роздержавлення власності змінюються характер, масштаби та спрямованість перетворень соціальної структури населення, залежно від чого мають коригуватися державні програми приватизації відповідно до критеріїв її соціальної ефективності.

Питання для самоконтролю

<<< назад | зміст | вперед >>>