<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Ганс Цбінден. Мандрівка по гуцульських горах

У Верховину!

Зі Станіславова, міста, положеного над Дністром (!)¹, відгалужується від великого східного шляху бічна лінія - карпатський залізничний шлях, що веде в гори. Незабаром натрапляємо на запінений Прут, що випливає високо з Говерли - найвищого верху Східних Карпат, блискучими далековидними гуками. Всюди по дорозі вітають нас прекрасні, старі, дерев'яні, восьмибанні церкви, покриті гонтяними дахами із трираменним хрестом греко-католицького обряду. Деякі з цих церков з їх широкими дахами, заховані між старими буковими лісами, виглядають, наче дивні екзотичні пагоди. У старій гуцульській коляді співають, що всюди, де впала на землю краплина Христової крові, там виросла церква.

При брамі огородженого частоколом цвинтаря стоїть окремо дерев'яна дзвіниця, вкрита гострокінчастим дахом, що, наче крисаня, лежить на чотирикутному дерев'яному риштуванні й отвертими вирізами-віконницями глядить довкола, наче гордий вартівник.

У Ворохті, останній карпатській станції на території Польщі, покидаємо поїзд. Якщо нам пощастить, можемо переїхати ще кілька годин дороги далі в гори, на отвертому, подібному до коробки, вагоні малої лісової залізнички, що служить для перевозу дров. Тягне її допотопна машина. Бухаючи густими клубами диму, сичить і, наче яка дивна потвора цієї пустелі, з лоскотом посувається вона крізь тишину лісів. Та незабаром приходить кінець і на цей несміливий остаток модерної цивілізації.

Нас огортає могутня лісова пустеля. Шумною долиною, крізь багнисті котловини та густий і м'який мох, в'ється вгору стежка, частково кам'яним річищем потічка, деколи - необтесаним пнем дерева, що лежить над пропастю і служить за місток. Стрункі ялиці з розкішними верхами, наче готичні фіяли², тісно, одна при другій, здіймаються вгору над кручами.

Вкінці доходимо до водного ділу над лісом. Під нашими ногами простягається в безконечність зорана яругами, мовчазна глибина лісу. По другій стороні стирчать самітні й темні вершки Чорногори. Прекрасно сформованими групами і хребтами піднімаються вони вгору, як могутня мелодія землі. Ми - в серці Верховини, гористого краю гуцулів.

Тепер веде дорога по квітчастих полонинах високих Грунь, а потім вниз, у темну гущавину лісу. Серед велетнів-ялиць, буків, кленів і берез зсувається стежечка стрімко вниз. Прастарі, напівспорохнявілі пні лежать простягнені в гущі молодняку, буйно оброслі мохом, грибами й корінням молоденьких дерев. Ні один звук не бентежить тиші, не чути навіть голосу птиці. По довгій мандрівці - у глибині чути вже шум гірських потоків - ліс розступається й залиті сонцем стеляться перед нами квітчасті левади та вид на привітну долину.

Мала темно-бронзова хатина, ніби фортеця з дивно вигнутим на японський лад дахом, стоїть на самому краї гори, над яром. А далі, внизу, розсіяні на узбіччях і малих горбах, мерехтять сріблом ґонтами вкриті дахи малих поодиноких хиж і оседків, окружені ясно-зеленими огородцями й невеличкими нивами льону.

<<< назад | зміст | вперед >>>