<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Вандрівка руської молодіжі

Іван Франко. 1-ша кореспонденція у газеті «Діло»

Корчин, д. 30 липня 1884 p.

«Судилось нам послідними бути»,- писав жалібно перед півстоліттям перший подвижник нашого народного відродження Маркіян Шашкевич, збираючись класти підвалини нової запізненої, скромної, а по думці многих людей, і зовсім непотрібної будови. І він поклав ті підвалини, а хоч будова нашого відродження йшла дуже помалу, нерівно і велась дуже часто такими будівничими, котрі не розуміли ані її плану, ані на будованню добре не знались, то все ж таки вона розширялась і здвигалась, розширяється і здвигається й досі, чим далі, тим швидше, дай Бог, щоб розумніше і краще. Коли перед півстоліттям ледви трьох, ледви десять людей почувалось до святого обов'язку коло неї трудитися, нині до того обов'язку почуваються вже тисячі,- нині майже кожний русин інтересується публічними справами своєї вітчизни, а й між самим народом чимраз живіше розбуджується почуття своєї народності і своїх питомих інтересів.

Виходячи з того погляду, що життя народне, так як і життя кожного вищого організму, піддержується і змагається обігом крові, обміном живих вражень і живих ідей, молодіж наша підняла думку устроювати вандрівки по краю, щоб, з одного боку, самій доочно ознайомитися з життям і економічним побутом рідного народу, з красою і природними скарбами та історичними пам'ятниками свого краю, а, з другого боку, освіжувати і ширити почуття народне і рух умисловий між народом і інтелігенцією по всіх усюдах нашої країни, нав'язувати особисті і писемні зносини з визначнішими людьми по різних сторонах і, таким способом, насновувати ту живу основу, на котрій з часом могли б виткатись прекрасні узори поступу і розвитку народного. «Нехай і так, що ми послідні ввійшли на поле,- сказала та молодіж, зогріта щирим патріотизмом,- але се ще не рація, щоб ми стояли серед лану, згорнувши руки, і дивились, як другі загонів дожинають, і жалкували, що ось, мовляв, шкода, що нам не можна було раніше схопитись, а тепер шкода й починати, все одно, тамтих не здогонимо. Здогоним чи не здогоним, а все ж таки робімо, бо з чекання сяк чи так хліба не буде».

Ідея вандрівки руської молодіжі стрічена була дуже симпатично цілою нашою інтелігенцією: вибраний для її устроєння комітет під проводом І. Грабовича пильно займався уложєнням планів і кореспонденцією з різними людьми по тих сторонах, куди вандрівка мала переходити. Комітет той, крім відозви і звісток, поміщуваних в руських часописах, видав також осібною брошуркою програму цілої вандрівки, уложену в гумористичний спосіб, де в більш або менш загальних нарисах вказано важливіші і цікавіші предмети кожного місця, через котре вандрівка буде проходити.

Минувшої неділі, 27 липня, розпочалась вандрівка виїздом громади руської молодіжі зі Львова числом 18 людей. До тої громади прилучились також Впов. панове Гр. Врецьона, учитель при учительській семінарії, і п. Спожарський, руський переплетник, котрі товаришили вандрівці в Дрогобичі і дальше до Борислава. Та тільки небо якось немов загнівалось на вандрівників: майже весь день в неділю лив ненастанний дощ, через що не тільки деякі учасники вандрівки не прибули до Дрогобича, але й вечерок там же устроєний не випав так блискуче, як би сего можна було надіятися.

В Дрогобичі на прийняття вандрівки і устроєння вечерка музикально-декламаторського зав'язався був осібний комітет під проводом о. катехита Торонського. Особливу діяльність в тім комітеті розвинув посол п. Кс. Охримович, котрий, не щадячи коштів і заходів, спровадив на вечерок музику військову з Самбора і виєднав від ради міської поміщення для великої часті вандрівників через ніч з неділі на понеділок.

Ще один завід спіткав вандрівників того дня. Перша точка програми вечерка, іменно відчит їв. Франка «О початку і знесенню панщини на руській Землі», не узискала дозволу ц. к. староства. Надармо комітет відносився в тім ділі особисто аж до намісництва; помимо приречення, що «Wszystko to jakos sie zrobi»¹, дрогобицьке староство аж до самої послідної хвилі не дістало від намісництва ніякого рескрипту, і відчит, котрого предметом були річи чисто історичні, не міг відбутися.

Відчисливши ті неповодження, початок вандрівки можна назвати зовсім удачним. І в Стрию, і в Дрогобичі прилучалися до первісної громадки чимраз нові члени, між ними і один професор гімназії, котрий товаришив вандрівці до Східниці. Вечером в Дрогобичі посол Кс. Охримович короткою промовою, теплим словом повітав вандруючу молодіж, а при кінці завізвав присутніх до вислухання мелодії австрійського гімну народного, котрий тут же відіграла військова музика. Зараз же за тою надпрограмовою частиною, «заімпровізованою» п. Охримовичем, бо для інтродукції вечерка молодіжі шкільної, ванд-руючої по краю з цілями чисто національними і науковими, гімн австрійський не був взятий в програму,- відіграла музика військова «Празничну увертюру» Россіні, по чім знов молодіж вандруюча устами правника Ярослава Кулачковського заявила свою подяку дрогобицькій публіці, так численно зібраній на вечерок, а заразом оповістила о тім, що заповіджений відчит задля недозволу ц. к. староства відбутися не може. Слідували дальше напереміну продукції вокальні хору вандруючого під проводом слухача медицини п. Гриневецького і музики військової. Оздобою і славою того вандруючого хору мусимо назвати товаришів питомців Качмарського (другий бас), Ставничого (перший тенор), Лигиновича і Гупала; в Дрогобичі дуже живу участь в тім хорі брав також К. Бандрівський, член товариства співацького «Лютня», котрий тільки в тій цілі прибув сюди на один день зі Львова. Між вокальними продукціями мусимо з особлившою похвалою піднести ще спів панни Стебельської зі Львова, котра своїм чистим і милозвучним голосом відспівала трудну арію з опери, уложеної її братом Юліаном Стебельським; вся публіка прийняла спів панни Стебельської так ентузіастично і нагородила його так грімкими, неперестаючими оплесками, що співачка мусила його ще раз повторити. На загальну похвалу заслужив собі також п. Олекса Кулачковський, укінчений матурист і член вандрівки, прекрасним і повним вогню виголошенням Федьковичевої поеми «Празник у Такові». З продукції інструментальних особливо сподобався концерт на скрипках з опери «Лукреція Борджія», котрий на загальне жадання також мусив бути повторений.

Загалом можна сказати, що сей перший вечерок вандруючої молодіжі лишив по собі в пам'яті всіх дуже милу згадку. В перших рядах гостей бачили ми дрогобицького старосту п. Коляржовського і ще деяких місцевих урядників з родинами; з місцевої руської інтелігенції, крім професорів гімназії Саната і Гошовського та заступника тов. асек. п. Болонного,- не було майже нікого; численніше заступлене було міщанство і молодіж. Дохід з вечерка brutto приніс около 150 зр., по потрученню остаюча решта зістала повернена на дохід місцевої бурси. По вечерку зібрались вандрівники спільно з численною місцевою інтелігенцією в салях міщанського касина, де при відголосі музики і наших руських пісень охоче забавлялись аж до рана слідуючого дня.

В понеділок небо випогодилось; пророки, котрі ворожили вандрівці восьмиденний дощ, завстидані помовкли, і свіжий дух вступив у всіх. Угощені в щиро руських домах п. судді Левицького і п, Болонного, вандрівники вибрались звиджувати Дрогобич, оглянули костьол, оснований королем Ягайлом і будований в готичнім стилі, дальше дерев'яну, прекрасно на сугорбі положену церков св. Юра і вкінці звиділи камеральну соляну жупу. З великою цікавістю всі учасники вандрівки слухали пояснень п. надзирателя Вольського, котрий радо прийняв на себе обов'язок провідника і чичероне по обширнім тім закладі; приглядались вандрівники новим паровим помпам, що видобували «сировицю», далі величезному збірникові і панві, в котрій виварюється сіль². З не меншою цікавістю розвідувались і про життя-буття робітників при солярні і дізнались, що плата їх, у порівнянні до робітників у приватних заводах, досить добра, бо виносить денно 1-2 зр. Ще цікавіше було для наших вандрівників дізнатись, що сотнар метричний готової солі коштує на жупі пересічно 1 зр., а продається за 9 зр. Се є монополь державний.

Пополудні удалились вандрівники локальною залізницею до Борислава, славного з своїх копалень нафти і воску земного і голосного з недавних жидівських розрухів. Говорячи по правді, копалень нафти в Бориславі тепер уже дуже мало. Румунська і російська нафта своєю конкуренцією давно убила нафту бориславську. Борислав держиться тепер тільки воском земним, в котрім конкуренції поки що не має, хіба що за якийсь час стане таким конкурентом Трускавець. Бездонне болото, котрим по вчорашнім дощі залитий був весь Борислав, не дозволило вандрівникам впускатися в ту плутанину тісних доріжок, дощаних кошар і лихо понакриваних ям, котра становить властиву фізіономію тої місцевості. Однако ж і того, ще бачили вандрівники по обох боках одинокої проходимо вулиці з дощатим не то тротуаром, не то кладкою, покладеною на лікоть заввишки понад глибоким болотом, було досить, щоб дати їм поняття о розкошах того «світлодайного» місця. Вони поспішили на Волянку, до копалень (воску) французького товариства. Ті копальні займають кільканадцятьморговий, парканом обведений, обшир і дуже корисно відрізняються зараз на перший погляд від копалень жидівських. Будинки не так докупи збиті, просторі і чисто удержувані, прохід усюди вигідний, бо всі тягарі транспортуються на візках по залізних шинах. Головний «пляц», т. є. місце, де знаходяться шахти і услугуючі машини, представляє дуже цікавий вид. Властиво на цілім тім просторі є тільки дві шахти: головна і водяна,- між тим, коли на прочій жидівській території є їх около 12 000. Від головної шахти, глибокої, на кількадесят метрів солідно вбудованої (цямриння з гори - мур цементований, а нижче - широчезні кадовби з литого заліза), ведуть в різні боки попід усю територію бокові горизонтальні штольні, а від тих знов перехресні штольні поперечні, від тих знов поперечні і т. д.,- доки вгадана верства [воску] не буде докладно і без загроження копальні виексплуатована. Затим о кілька метрів нижче знов вибирається верства [землі], де можна надіятись воску, і експлуатується в той сам спосіб. Таких поверхів є досі шість; чим далі вглуб, тим кращий віск видобувається. Вода ж, котрої численні жили попадаються в штольнях, спроваджується осібними протоками з головного підземного збірника, звідки осібною машиною раз у раз видобувається наверх. Загалом спускання і витягання людей в шахти, де працює їх денно 30-50, витягання грузу, води, млинкування і прочі помічні роботи відбуваються тут силою машин парових, отже, скоріше і краще, ніж силою рук людських.

Що ж тикається недавних розрухів, то не буду тут повторяти фактів урядово сконстатованих і оногди розказаних у «Ділі». Запримічу тільки, які причини зложилися на викликання тих фактів. Причини ті двоякі і загальнозвісні в капіталістичній продукції по цілім світі. Науковими термінами виражаючись, можна б назвати їх: боротьба капіталістів між собою о експлуатацію робітників і о експлуатацію землі. Товариство французьке, розпоряджаюче великими капіталами і проводяче діло видобування воску земного раціонально, задумало так само раціонально трактувати і своїх робітників, закладаючи для них касу позичкову і запомогову, т. зв. «Bruderlade»³, не допускаючи визискуванню їх при помочі звісних квитків, ліквідованих в шинку, і т. д. Таке поступовання, по думці тутешніх жидів, «деморалізує» і псує робітників, - і се перша причина лютості жидів на французьке товариство. А друга причина ще цікавіша і в найвищій степені характеристична для відносин бориславських. Як звісно, в Бориславі, крім кількох великих капіталістичних, є ще багато дрібних, часткових, підприємців. Великі капіталісти стараються витіснити їх, щоб позаокруглювати свої території, щоб однак не робити собі взаємно конкуренції у витіснюванню тих дрібних капіталістів, вони зав'язали між собою картель, поділили Борислав воздушними лініями на кусні і поділились тими куснями. В кожнім кусні може закупувати землі, витискати і вивласнювати дрібних капіталістів тільки той, кому в картелі частина припала. Отож товариство французьке, не маючи уділу в тім картелю, час від часу вдирається в ті райони, закуповуючи ті частки, котрі йому догідні, незважаючи на гнів тих капіталістів, котрі себе згори вже уважають панами району. Се є друга причина гніву, котра досі кілька разів уже доводила до невеличких битв, так як капіталісти, в котрих район вдирається новий, по їх поняттям - неуправнений до Того властитель, всіма силами стараються його відтам прогнати і не вагуються ужити й сили, де сего по добру зробити не можна.

<<< назад | зміст | вперед >>>