<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.

Лист 8. Виїзд з Мукачевого; німецький візник, порівняння господарства шваба з господарством українця; Ужгород; священик Лучкай; угорський граф; угорський археолог і письменник; зустріч з приятелем; образ вибору віце-пшпана в К...

Ужгород, 13 серпня 1839 р.

Любий друже!

У своїй мандрівці стрічаю людей різних національностей, і можу завжди щось нове підмітити. Мимоволі напрошується порівняння різних народів, що заселяють Угорщину. Цим разом це був візник... німець з Софіївки, що за Мукачевим, при гостинці до Хусту. З ним виїжджаю до Ужгорода. Три міцні коні в хомутах ідуть чвалом, і ми ще перед Давидковим доганяємо п'ять подорожніх німецьких возів, котрі разом з моїм німцем їхали до Ужгорода по збіжжя. Через Рокошіне доїжджаємо до Середнього, і тут застає нас вечір. Мій візник домовляється з іншими німцями, щоб переночувати близько Середнього в знайомого земляка, бо вже темна ніч і почав накрапати дощ. Заїхало тоді шість возів до довгого й вузького двору. Я зліз з воза, увійшов до дерев'яної хати, обліпленої глиною і побіленої. У сінях горів вогонь, а над ним на ремінці висів котел. Комин був виведений прямо вгору. По обох боках сіней доволі чисто вибілені кімнати, але обидві без долівки, в них лавки й стіл, постіль з перинами й подушками та полиці. Це було все, що я бачив. Жодної ікони, бо ця родина була євангелістська. Увійшли гуртом до кімнати й мої німці, розвішуючи свої мокрі чуги, розмовляли своєю німецькою говіркою. Однак уміють говорити й по-українськи, а по-угорськи - як справжні мадяри. Один з них, скинувши чоботи, вліз під перину в мокрих шароварах, а за ним другий. Загалом мушу щиро сказати, що я не бачив уславленої німецької чистоти. Піч була дуже брудна. Адже українська жінка бодай піч тримає у порядку, бо чистота в хаті рідко буває. Лавки, столи, полиці миють і чистять тільки при кінці м'ясниць, перед кожним постом і перед великими святами. Тоді вже також випарюють горщики, і навіть у вогні випалюють, щоб не було нічого масного. Але піч щодня після приготування обіду чи вечері мастять білою глиною, щоб не було видно сажі.

Порівнюючи ведення хати й господарства німецького колоніста з місцевим жителем, бачив я всюди велику різницю. Німецькі хати на селі збудовані в ряд і творять рівні вулиці; двоє вікон виходять на вулицю, а двері на довге, вузьке подвір'я. Побіч нього є «штєпнічка» (гноївка); хата українця стоїть у глибині широкого подвір'я, двері мусять виходити на південь, а одне вікно на схід. Перед вікном, коли в домі є дівчата, мусить бути квітник. Кут біля ікони зветься покуттям і є почесним місцем у хаті, там садять поважних гостей. За часів язичництва це, очевидно, було місце домашніх богів. У німця господарські будинки розташовані в одному ряду. Найближче стоїть стодола. Подвір'я українця кругле; возівня, стайня, хліви стоять довкола, як це описує народна пісня: «його двірочок, так як віночок». Стодола стоїть окремо. У німця на самім подвір'ї є яма, а до неї зі стайні й обори стікає гноївка. В ями гній викидається з хліва. Подвір'я в українця відгороджене плотом або хлівцем, і там є яма для гною, але гній вивозять просто в поле. У кожного німця є криниця на подвір'ї, в українських околицях до одної студні не раз півсела ходить, а буває власникові криниці потопчуть цілий город чи поле, але він не сміє нарікати, бо не годиться відмовити нікому води та вогню.

Пригадую, якось їхав я з хлопцем через німецьку колонію у Галичині й хлопець дуже здивувався, побачивши на подвір'ї кожного господаря криницю. Я пояснив йому, що в німців такий порядок, і це добре, бо кожний має свою власну вигоду. «Де там, паничу,- відповів хлопець,- то вже такий нарід лукавий, що один другому жалує води». Швабські села тягнулись уздовж і творять одну велику вулицю. Німецькі села частіше скупчені (звичайно, на рівнинах). Поля німців тягнуться від хати й города рівною смугою; українці мають по всіх сторонах села розкинуті клаптики (як кажуть, у трьох або чотирьох руках), мабуть, щоб остерегтися перед кривдою і несправедливістю, щоб один не дістав урожайного, а інший поганого грунту. Шваб, коли осяде в лісі, відразу береться вирубувати, корчувати ліс, і за кілька років гущавина перетворюється в чисті поля. Українець спершу зрубує дерева, скоріше з господарської потреби, заготовляє сіно, випасає худобу, начеб йому шкода було силою руйнувати природу. Він радо сам виростить шматок лісу чи гущавину, де міг би займатися бджільництвом або поставити курінь. Якщо в німця вродять овочі, він продасть, коли достигнуть. За це матиме готовий гріш, українець так не чинить. У Мукачевому дорога з міста до монастиря веде через самі сади. Всі ходять, і коли я, йдучи до монастиря, попросив господаря продати трохи сливок, він запросив мене до хати, а хлопця послав по сливи. Той нарвав і приніс повну миску. З'їв я кілька, а решту на прохання господаря мусив взяти з собою. Коли я спитав, скільки маю заплатити,- господар не хотів узяти нічого. Поклав я на стіл кілька крейцерів, але він, наче ображений, казав: «Бог би м'я покарав, кедь би я да што взяв,- кедь панбіг зародив, то буде і нам, і дітем, і іще продасться добрим людем»⁸. Українець їсть тричі на день, німець - чотири рази. Українець обідає рано, поки вийде на роботу, опівдні полуднує у полі (хліб зі сіллю, часником або сиром), а ввечері, повернувши з роботи, вечеряє. Німець після сніданку, як би далеко не був у полі, мусить іти додому на обід. Потім повертається у поле, там їсть підвечірок, і приходить додому на вечерю. Німець узагалі вже відразу при заселенні може вести своє господарство системно, бо не підлягає ніякому примусу. Українець залежний від панської волі і господарює так, як дозволять йому обставини. Німець оре, сіє, збирає, коли настає пора і коли хоче, а українець тоді, коли вільний від роботи на пана. Звичайно, він мусить спершу обробити панські поля, а для себе часто працює уночі, при місяці. Шваб наймає інших людей для допомоги і платить грішми, особливо до молотарки; українець або сам працює, або запрошує сусідів і гостей, котрих за допомогу частує. Німець кожної неділі зайде до шинку і з приятелями натовче собі голову; українця під час жнив не побачиш в корчмі, але зате восени, коли все збере і засіє озимину, тоді цілий тиждень або й два п'є у корчмі або дома, а надто, коли трапиться нагода - весілля, хрестини, проща й т. д. Усе ж, коли серед українців хтось пияк і заречеться пити рік чи два, а чи й ціле життя, то присяги не зламає. Спостерігав я українців і німців у Галичині, але й тутешні мають дуже багато подібного, крім того, що тутешній німець буйнішого темпераменту, більш рвучкий до сварки й до бійки. Взагалі, усі в Угорщині запозичили щось з угорської прудкості й задерикуватості.

Ранок був приємний, коли минали ми села Солотвине, Глибоке, Дравці й Лаз та наближалися до Ужгорода, що видався нам збоку почорнілими мурами замку. На полях зріли жита, у полі було багато людей, навколо лунали співи - у коноплях, у кукурудзі, у траві - і давали подорожньому вістку, що він серед співучого слов'янського люду. Дерев'яним мостом на ріці Уж в'їхав я до головного міста - Ужгорода. Вулиці доволі широкі, бруковані, будинки цегляні, будовані в ряд, крамниці великі, одно слово, місто виглядає кращим від усіх, які я досі бачив на цій землі. Приїхавши до міста, найперше я вирішив відвідати священика Лучкая, автора слов'янської граматики та українських проповідей. Він дуже зрадів, коли дізнався про мету моєї подорожі, і додав, що від часу, коли його відвідав проф. Кухарський, минуло вже десять літ, і ніхто досі не заглянув до цього занедбалого краю. Багато нового розповів мені Лучкай про тутешню околицю, особливо про народ і його говірку, і мені задавав багато питань. «Старовинних пам'яток, грамот, старих рукописів тут нема»,- сказав цей поважний чоловік, бо він сам оглядав консисторський архів і нічого до XIV ст. не знайшов. Говорив, що хоч бракує йому писаних пам'яток, які доводили б стародавність тутешніх славо-русинів, він твердить, що вони є першими мешканцями цих сторін, аборигени, нарікав на байдужість і незацікавленість земляків, серед яких хотів збудити любов до рідної мови. Хотів вивести літературу з ганебної летаргії. Мав намір видавати часопис українською мовою. Але не було можливості. Нема тут друкарні, а рукописи треба було посилати аж до Пешту. А допомоги й підтримки нізвідки. Причому, побачив не тільки те, що освічені земляки асимілюються, а й заздрість та неприязнь між своїми й чужими. Так з гірким почуттям відійшов від усього. І кого б не знеохотила, не зламала така байдужість невдячних земляків?! Показував мені збірки народних пісень і власні твори. Оригінальні вірші - це хвилеві настрої молодої людини під розкішним небом Італії. Лучкай, закінчивши теологію у Відні, був кілька років священиком у воєводи Людвика з Люкки (з родини Бурбонів), зачарованого слов'янським обрядом. Цьому воєводі Лучкай присвятив дві свої українські проповіді.

Нашу розмову перервав стукіт у двері. На слово: «Szabad» (Можна!) увійшов юнак з острогами, вусами й бакенбардами навколо обличчя попід бороду. На шиї мав чорну шовкову шаль з золотими френдзлями. Це був молодий граф С. Після уклонів вони довго розмовляли по-угорськи.

Священик Лучкай представив мене як зарубіжного письменника, а пан граф кинув мені кілька запитань. Виходячи, запросив мене до себе й обіцяв показати багато цікавих речей з національної літератури. Тож я пішов до його оселі. Як тільки ввійшов, відразу побачив, що я в письменника-патріота. На стінах усюди портрети. Всі постаті по-гусарськи одягнені, світлі кольори, червоні й сині, а вуса грізні. Граф представив по черзі всіх славних мадярських мужів, усіх королів, вождів Арпада та Альмуса. Я запримітив при цьому, що останні є плодом уяви якогось маляра. Борони Боже,- відпирався пан граф, оригінали всіх цих портретів є в Народному музеї у Пеніті, де також складена зброя та останки Альмуса й інших. Далі показав мені пан граф свою бібліотеку - твори фольклору, книги поезії, драми, романи, альманахи, пишно оздоблені, з гарними дереворитами, часописи, календарі, друковані на дуже гарному папері. На думку пана графа, це класичні безсмертні твори. Питав далі пан граф про стан північних країн, про їх освіту, територію, звичаї і т. д., з чого я пізнав, що учений граф має дуже скромні поняття про ці землі, а з географії знає стільки, як учень першого класу граматики, хоч подорожував по Німеччині, був у Парижі, Лондоні й Римі. Я хотів уже йти, але пан граф запросив мене на обід і казав, що буду мати нагоду познайомитися з одним із найбільших письменників і дослідників угорської історії. Ледве це промовив, як з великим стуком розчинилися двері і ввійшов низенький, товстий чоловік, з великими сивуватими вусами, наїжаченою чуприною, у цифрованім (вишитім шнурочком) угорському спенсері, вузьких штанях, заправлених в угорські обшиті золотим шнурком чоботи з острогами. Закричав: «Szolgajo!» (Слуга!) і кинув свою соболеву шапку з червоним оксамитним дном на софу. Потім почав оглядати газети чи журнали і весь час молов язиком.

Пан граф відрекомендував мене, але низенький грубас (що мав бути цим славним письменником) не чув чи не хотів чути і лише за другим разом ледве зволив подивитися на мене своїми славними очима. Настав час обіду, попросили до столу, де крім уже названих осіб сіли пані графиня, дві панночки і якийсь юнак в аттиля-одягу з довгим волоссям, що спадало на плечі, малими вусиками й мошком на підборідді. Дами говорили переважно по-французьки з дивним угорським акцентом, а що пан граф був дуже цікавий, то ставив мені багато запитань. Але ще цікавішими виявилися дами, вони засипали мене далеко смішнішими й пікантнішими запитаннями, ніж пан граф. Я мусив усі ці мудрування, фальшиві уваги, дивні запитання лущити, розв'язувати, пояснювати й викладати. Тим часом письменник був у дуже поганому настрої, через те, що розмовляють чужою мовою, дивився лише в свою тарілку і їв або інколи почісував виделками свої сиві вуса. Серед іншого я висловився, що німецька мова в угорському краю дуже поширена серед вищих кіл і багато шляхтичів-мадярів розмовляють нею. На ці слова неговіркий письменник встав, як ошпарений, кинув виделками на стіл, аж ложка підскочила і впала на землю. «Пес бреше по-німецьки, жоден справжній мадяр не говорить по-німецьки!» - крикнув він і подивився на мене, трясучись зі злості всім тілом. Усі замовкли, а я був би щиро розсміявся, але заслонився хустинкою й кашлем здушив у собі сміх. Пан граф хотів мені допомогти й пригадував йому, що я чужинець, мало знаю тутешні обставини, тому міг би мені це вибачити. Тут письменник уже лагідніше, але все ще роздратовано сказав: «то не повинен втручатися в те, чого не знає». Настала довга пауза. Пані графиня знову перервала її новим запитанням, і розмова пожвавилась. Зайшло про стародавні народи, їх освіту і т. д. Це мала бути вода на млин старого письменника. Випивши кілька склянок вина, і, як справжній мадяр-патріот, вина чистого, не змішаного з водою, як інші, просяяв, звернувся до мене й лагідним голосом почав говорити, чи знаю я про те, що старі єгиптяни, фінікійці, греки, спарти були мадяри й говорили по-мадярськи. Я боявся заперечувати й виявив тільки велике здивування цією новинкою. Він усміхнувся, як премудрий педагог над здивуванням цікавого учня. Тепер почав мені перераховувати всі краї й народи, які належали до Угорської корони, тобто краї, в яких раніше згадані народи панували, далі краї, що їх Атілла з гуннами (тобто мадярами) здобув, не оминув і сасів, Лотарінгію та Італію, де воювали мадяри, не опустивши країни, куди Альмус вів мадярів до обітованої землі Паннонії. У своєму запалі, загорнувши ученою фантазією світ мадярського панування, з народною гордістю питає мене, чи була коли на світі така велика держава? Без сумніву - ніколи! А всі ці землі мусить мадярська корона знову здобути, мусить тільки набратися сил, завести мадярську мову, тобто народну мову по всіх провінціях, у школах, в урядах і по домах, щоб всі говорили одною мовою, дихали одним повітрям і з цієї мови черпали освіту. А тоді виберуть собі мадяри короля-мадяра, сміливо оголосять світову війну, і всі краї, до яких вони мають найсправедливіші претензії, відберуть назад. На всіх обличчях відбивалося якесь патріотичне захоплення, а я з свого боку не хотів псувати цей екстаз.

Письменник, задумавшись трохи, знову звернувся до мене, сказавши, що коли хочу дізнатися про це, мушу читати твори мадярських істориків і археологів і тоді відкриється мені новий світ. Стара угорська історія буцім пояснить історію усього світу. Він наводив багато істориків, але вони вилетіли мені з пам'яті, крім одного Horwath Istvan, професора угорської літератури в Пешті, котрого нам літератор дуже часто згадував і називав своїм товаришем. Він сказав мені, що все, що я, може, досі читав або досі знав, нічого не варте, що я досі нічого не знаю і навіки нічого не буду знати, доки не навчуся по-угорськи й не буду читати угорських письменників. У глибокій мовчанці мусив я прийняти цю дуже нестравну науку, бо було небезпечно дражнити вченого археолога; я був радий, коли обід скінчився і я звільнився від подібних «приємностей». Але цього було недосить, почалася суперечка на згадку про релігійні обряди. Кажу, що мадяри, слава Богу, тепер усі християни. «Це неправда,- крикнув мені зі звичайним гнівом письменник,- жоден справжній мадяр не є християнином, тільки кальвіном!» Далі на цю тему загорілася сварка; я доводив, що кальвіністська наука теж християнська, він мені прямо говорив, що це неправда, що це байка; що Кальвін був мадяр, а віра ця є мадярською вірою. До цього додав, що коли б я йому міг довести, що Кальвін не був мадяр і що кальвіністська віра не мадярська, він відрікся б від неї, а за ним всі добрі патріоти зробили б те ж. Побачивши запал письменника, я перестав сперечатися, а на підтвердження його доказів узяв мене граф за плечі, повів до сусідньої кімнати й показав картину, підписану: Ioannes Calvinus, де Кальвін по-мадярськи одягнений, з грізними вусами, цифрованими штанами, як у гайдука, у чоботях з кінцями, задертими вгору і величезними острогами. Граф запитав, чи й досі не вірю, що Кальвін був мадяр? Мусив я мовчати й піддатися, не так з огляду на цей портрет, як на мадярського письменника, що сидів мені на карку й туркотів у вуха. Незабаром я попрощався з цим славним домом, де так багато цікавого побачив, а ще більше почув.

Хотів я вчора скінчити цього листа й віднести на пошту, але зовсім несподівано увійшов до моєї хати мій давній приятель М., котрий саме переїжджав через Ужгород. Я з радості від такої несподіваної зустрічі з дорогим приятелем відклав листа набік і забув про нього при взаємних щирих запитаннях і розмовах. Одержиш його, мабуть, на кілька днів пізніше; у винагороду за це хочу змалювати тобі картину з тутешньої країни, коли б тільки вмів змалювати так, як зробив це мій приятель, наочний свідок.

Було це в головному місті К. напередодні виборів віце-ішпана. До міста з Чхалося багато магнатів, всюди по вулицях їдуть карети, строкато одягнені гайдуки ходять сюди й туди, готелі переповнені, вивозять сміття, замітають вулиці: у всьому місті панує великий рух і всі говорять тільки про вибори. Але це ще нічого. На другий день вранці треба було вийти за міські рогачки; там на полі коло готелю натовпи людей, по всій околиці розлягається крик і гулюкання. У найбільшому куточку грають збиті в купу цигани, а всі, хто чує ноги, старі, молоді, сиві, лисі, усі трясуть ногами, скачуть, бряжчать острогами й шаблями. Недалеко стоїть кілька бочок вина, коло них гайдуки з повними чарками, кожного радо частують, з криком «Віват, барон К.» (прізвище кандидата на віце-ішпана). Недалеко від нас палахкотить багаття, коло нього крутяться різні люди. Один обертає на рожні печеню, другий шкварить сало, третій щось пече на сковороді, а довкола стоїть багато горщиків, кухлів, лежать купами хлібини, хто хоче, той бере, крає. Але недосить цього. Там різник стягає шкуру з щойно зарізаного вола, а біля нього квичить товстий кабан під ножем підпитого челядника. Нараз ціла юрма суне на гостинець, а музиканти наперед: їдуть два драбинясті вози, тягне їх шість величезних волів, а на возах самі немеші - шляхта; цей направо, той наліво вихиляється з воза, цей без шапки, тому шабля з воза звисає і по землі волочиться, цей пишається у червоному дольмані з срібними ґудзиками, той головою лежить на дні воза, а ногами сперся на плечі іншого, той в однім чоботі і одній пантофлі, усі з острогами, усі з шаблюками, хоча б і на мотузку висіла, всі вітаються, цілуються... Незабаром прилетів гайдук на коні і, уклонившися чемно, запросив до голосування. З вереском і викриками, що заглушили й музику, рушив цілий табір до міста, а за ним сунули бочки з вином на візках, які тягнули гайдуки. Ця хвиля вилилася з вулиці на майдан, де вже перед тим стояло багато людей, а з другого боку тягнувся другий такий табір п'яної шляхти, партія графа М., іншого кандидата. На балкон ратуші вийшли пишно одягнені магнати, й обидва табори почали перегукуватися, викрикуючи імена своїх патронів, обох кандидатів. Тут з одного боку висадили на плечі гайдуків високого нотаря й дали йому до рук прикріплений до дрючка прапор, на якому величезними літерами: «Vivat baro К..!» Партія графа М. зробила те саме, а шляхта цієї партії почала відразу страшенно кричати: «Vivat grof M..!» У відповідь на це ще сильніше заревла партія барона. Магнати з балкону дивилися, як юрба шляхти ревіла, кипіла й хвилювалася, немов морські хвилі.. Видно було, що вереск здіймався задля барона, щоб заглушити його суперника. В цьому хаосі сварилися й навіть тягалися за волосся.

Нарешті магнати, побачивши велику перевагу барона К., заплескали в долоні й одноголосно крикнули: «Vivat baro К..!» Партія графа замовкла, сховала свій прапор і зливалася поволі з суперниками, котрі, заволодівши полем, на все горло ревли, а потім зникли в готелях. Барон К. поставився по-мадярськи: дав гостину цілому місту. В тридцяти готелях кожний міг на рахунок віце-ішпана їсти, пити, що тільки хотів і скільки міг, від п'ятої години вечора аж до одинадцятої ночі, а потім мали тільки записувати, що хто з'їв. Шляхта бавилася аж до ранку, і на цьому славні вибори закінчилися.

Але вже досить цих присмаків, щоб тобі не набили оскому. Закінчую свого листа, бо ще сьогодні хочу вирушити в дальшу дорогу. Не піду вже до Пряшова, Лавочного й ще далі і дуже шкодую, що обставини не дозволяють відвідати поштивих словаків, чим зробив би я тобі, певно, найбільшу радість. Тепер це неможливо. Не побачу величних Татрів, бо прямо поспішаю звідси на північ до Галичини.

<<< назад | зміст | вперед >>>