<<< назад | зміст | вперед >>>

Філіпов З.І. Спортивний туризм. Організація і методика спортивно-туристичної роботи

10. ТЕХНІКА ПЕРЕСУВАННЯ ТА ПОДОЛАННЯ ПРИРОДНИХ ПЕРЕШКОД

10.7. Рух по снігу та фірну

Складність руху по сніжних та фірнових схилах визначається крутістю цих схилів, товщиною та щільністю сніжного покриття, а також ступенем лавинонебезпечності цих схилів. На гірському маршруті чи не найголовнішим є вміння ходити по снігу та льоду. Сніг у різну пору року видозмінює свою структуру. Він буває то щільний, то пухкий, то сипкий. Тому від його стану і залежить техніка пересування та організація страховки.

Максимум зусиль під час руху по снігу та льоду припадає на притоптування слідів (сходинок) або на їх вирубування. Основним правилом є те, що влітку виходити на снігові та льодові схили краще зранку, коли сніг ще не розкис і міцно тримає. На м'якому снігу не варто ударяти ногою в сніг, а краще поступово сніг спресовувати, утворюючи опору для ступні. Це допомагає краще зберігати сходинки, які обвалюються від різкого удару, а головне - економити сили.

Якщо наст нещільний і не витримує ваги тіла, не потрібно намагатися втриматися на ньому. Краще ударом ноги проломити його, а потім ущільнити під ним сходинку. Коли настовий схил достатньо крутий, то можливе спирання на нього коліном, що збільшує площу опори. Рухаючись по сніжних полях, потрібно дотримуватися правила вертикального положення тіла. Прокладаючи сходинки, слід пам'ятати, що відстань між сходинками повинна бути рівноцінна кроку найнизькорослішого учасника групи.

Учасник, який іде першим, виконує важку роботу, і тому його необхідно періодично змінювати. Це робиться в такий спосіб: пробивши 10-15 сходинок, головний (перший) учасник вибиває дві сходинки збоку від напрямку руху, організовує особисту самостраховку, пропускає наступного за ним учасника вперед, а сам, пропустивши повз себе всю колону, стає у хвості руху. Ця тактика продиктована також із міркувань загальної безпеки, адже втомлена людина частіше помиляється, приймаючи рішення щодо вибору шляху підйому, організації страховки тощо.

Слід пам'ятати, що обов'язковою для всіх учасників є необхідність ступати слід у слід, не збиваючи країв прокладених сходинок.

Треба надавати перевагу навіть більш важкому шляху, якщо він безпечніший. Так, іти прямо вгору краще не тільки тому, що це коротший шлях, але й тому, - а це найголовніше, - що не підрізується сніжний пласт, як у разі пересування серпантином або траверсом, що може призвести до сходу лавини.

Коли крутість схилу та щільність снігу збільшуються, то переходять на рух серпантином, змінюючи час від часу напрямок руху - під кутом 45° від вертикалі (напрямку падіння води). Сходинки вибиваються рантом черевика навскісним ковзким ударом. У цей час льодоруб опирається штичком у схил. Цю навичку необхідно відпрацьовувати, тому що, розмахуючи ногою і різко вдаряючи, легко втратити рівновагу, а льодоруб слугує надійною додатковою опорою.

На схилах середньої крутості льодоруб переноситься на нову точку опори при кожному кроці. Долаючи схили з дуже твердим настом або фірном, трудомістку роботу вибивання сходинок можна замінити вирубуванням сходинок льодорубом.

Рис. 10.10. Рух "в три такти": а - підйом; б - схема послідовності тактів руху; в -траверс

Рухатись по розтопленому сонцем, м'якому снігу стає важче через провалювання в сніг. Слід пам'ятати, що схили з розталим на значну глибину фірном, а також схили, покриті сухим снігом, - лавинонебезпечні. Тому рухатися по таких схилах траверсом та серпантином не варто. Іти необхідно прямо вверх або вниз "у три такти" (рис. 10.10).

Перший такт: тримаючи льодоруб за головку, необхідно встромлювати його в схил на всю довжину (якщо це не можна зробити з першого разу, то прийом застосовують повторно, розширюючи отвір обертом древка льодоруба в різні сторони). Таким чином льодоруб стає надійною точкою опори. Другий і третій такти полягають у почерговому вибиванні сходинок для ніг (тримаючись за льодоруб). Сходинки слід вибивати не ближче 20-25 см одна від одної, щоб вони не руйнувалися. Ці три такти повторюються знову і знову. Такий підйом дозволяє впевнено долати круті схили, покриті глибоким нетривким снігом.

Спуск по некрутому сніжному схилу необхідно здійснювати спиною до схилу, прямо вниз або дещо навскіс. На сипкому сніжному схилі група може спускатися колоною і за необхідності організувати страхування. По пухкому та розкислому снігу краще іти, майже не згинаючи колін, тому що кожен крок амортизується за рахунок спресовування снігу. Спускаючись по більш твердому снігу, сліди вибивають ударом підбора черевика, а рівновагу підтримують, опираючись на альпеншток або штичок льодоруба. На спуску по фірновому та обледенілому сніжному схилу

значної крутості рекомендується спускатися лицем до схилу описаним вище прийомом "у три такти", обережно переносячи вагу тіла з однієї ноги на другу, притримуючись за льодоруб. Спуск здійснюється слід у слід.

Рис. 10.11. Підйом на стременах за допомогою схоплювальних вузлів

По некрутих рівних снігових схилах без каміння та тріщин можна спускатися глісуванням - ковзанням на підошвах черевиків, спираючись льодорубом до схилу. Положення тіла під час глісування нагадує низьку стійку лижника при спуску. Спускаючись глісуванням, турист завжди повинен бути впевненим, що він контролює ситуацію і в будь-який момент може згасити швидкість і зупинитися. А у разі набирання великої швидкості турист повинен негайно впасти набік, перевернутися на живіт та загальмувати льодорубом. Недопустимий спуск по сніжному схилу сидячи - на сніжному схилі завжди може бути вмерзле каміння, утворення льоду, предмети, загублені попередніми мандрівниками. Такий спуск призведе до серйозного травмування.

У разі необхідності піднятися з льодової тріщини або піднятися на скелю з від'ємним нахилом застосовується система з двох п'ятиметрових репшну-рів, вузлів "стремено" та "прусик", грудної обв'язки та карабіну (рис. 10.11).

<<< назад | зміст | вперед >>>