<<< назад | зміст | вперед >>>

Архип Данилюк. Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку

5. Скарби Шевченківського гаю

Музей народної архітектури і побуту у Львові розташований у північно-східній частині міста, в мальовничому Шевченківському гаю, неподалік Княжої гори, де в XIII ст. Данило Галицький заклав замок, а біля її підніжжя - місто. Створення скансену було розпочато 1966 р. працівниками Музею етнографії й художнього промислу за підтримки державних і громадських організацій. Львівською міською владою у Шевченківському гаю було виділено ділянку площею 50 га для побудови експозиції. При Музеї етнографії та художнього промислу спочатку створили відділ народного будівництва, який у 1971 р. реорганізували в Музей народної архітектури та побуту у Львові.

За досить короткий термін було створено актив музею. До нього увійшли Роман Беряк, директор Музею етнографії та художнього промислу АН України Юрій Гошко, науковці та архітектори Павло Жолтовський, Ярослав Новаківський, Лариса Скорик, Наталка Дзядик, Іван Сенів, Архип Данилюк, Микола Шпак, Марко Мандюк, Іван Кра-совський, Любов Марусенкова, Борислав Рибак, Надія Боренько, Анна Якимович, Тамара Андрієвська, Роман Радович (теперішній директор), заступник голови Львівської організації Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури Ігор Кудін.

Схема забудови Музею народної архітектури та побуту у Львові

У червні 1972 р. першу чергу експозиції музею було відкрито для відвідувачів. Сьогодні можна оглянути більше 120 пам'яток народної архітектури Західної України. Крім того, в діючій експозиції і фондах зберігається понад 20 тис. предметів побуту, творів народного мистецтва.

Музей будується за етнографічним принципом. На території Західної України наприкінці XIX - на початку XX ст. виділялося 8 історико-етнографічних областей: Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина, Поділля, Покуття, Полісся, Волинь і рівнинне Закарпаття. Усі вони представлені в музеї окремими секторами. Створюються також експозиційні сектори "Буковина" та "Львівщина".

Будівлі (житлові, господарські, виробничі) відтворюються в ансамблях, до яких вони належали; у даному випадку - в сільських комплексах. Експонуються кілька мікросіл по 15-20 архітектурних об'єктів. У житлових і господарських будівлях представлено предмети домашнього вжитку, одяг, інструменти ремесла, сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби. У церквах, дзвіницях і каплицях збережено відповідні інтер'єри.

Шлях до цього був складним і тривалим. Спочатку гору взяла думка встановити цінні пам'ятки народної архітектури у парку довільно - як скульптури чи альтанки. З цим не погоджувалися музейні працівники, пропонуючи встановити пам'ятки у типових етнографічних мікроселах, ідентичних до існуючих. Але архітектори-проектувальники не могли змиритися з необхідністю обнести музей огорожею. Вважали за необхідне зберегти проходи через територію музею для жителів довколишніх вулиць... Згодом все-таки запанувала думка, що музей - це окремий ансамбль.

Огляд експозиції розпочинається із сектора "Бойківщина". Як етнографічна область, Бойківщина, що відома своїми традиціями народної архітектури, охоплює територію Українських Карпат від річок Уж і Сян на заході - до річки Лімниця на сході. Найдавнішою пам'яткою у цьому секторі є хата 1749 р. із с. Либохора Сколівського району Львівської області. На її сволоку зберігся напис: кирилицею зафіксовано рік побудови й зазначено, що будував хату Степан Павич зі своїми синами, майстром був Фесьо (Федір) Удич. Житлова споруда має типове українське планування: хата-сіни-комора. Будова зрубна, дах високий, під соломою. У ній - багато архаїзмів: гряди (своєрідні полиці під стелею з трьох сторін), глиняна долівка, курна піч, маленькі відсувні дев'ятишибкові віконця, які при потребі відкриваються вбік за принципом волокових.

Миколаївська церква 1763 року з с. Кривка Турківського р-ну Львівська обл.
(мал. М. Багнюк)

Хата 1792 р. з с. Орявчик Сколівського р-ну Львівської обл.

Привертають увагу хати 1792 р. із с. Орявчик Сколівського району та 1812, р. із с. Либохір Турківського району Львівської області.

До цінних експонатів належить і хата 1910 р. з с. Тухолька Сколівського району. У плані вона складається з чотирьох приміщень - двох житлових кімнат, розділених сіньми, і комори. Цікаві тут фігурні кронштейни та прикрашені різьбою стовпи. Вхід на півзакриту галерейку зроблено у вигляді арки, оздобленої плоскою різьбою. Подібні хати трапляються всюди в басейні річки Опір.

З с. Мшанець Старосамбірського району Львівської області перевезено бідняцьку хату, в якій під одним з житловим приміщенням дахом знаходиться хлів. Функцію сіней виконує боїще (клуня), що розділяє хату і хлів. Зруб хати складено з товстих брусів. Щілини між ними зароблені мохом і замазані глиною. Такий тип житла побутував тільки на крайньому заході Карпат.

З с. Гусний Великоберезнянського району Закарпатської області експонується хата кінця XIX ст. Складається вона з сіней, житлового приміщення, комори, боїща та стайні. Загальна довжина будівлі 27 м. Таке житло було зручне для догляду за худобою в будь-яку погоду та для виконання різних господарських робіт.

Кузня 1870 року з с. Тур'є Старосамбірського р-ну Львівської обл.

Монументальне будівництво у секторі "Бойківщина" представлено двома церквами: із с. Кривка (1763 р.) Турківського району та із с. Тисовець (1863 p.) Сколівського району Львівської області. Вони вирізняються оригінальністю архітектурних форм і конструкцій, своєрідністю окремих деталей. У плані обидві церкви - тризрубні. Багаті архітектурними деталями та прикрасами входи до них. Церква з с. Кривка має дві галереї, які декорують її нижню частину. Одна з галерей утворює з хорами другий поверх, що притаманне храмам Київської Русі.

Хата 1909 р. з с. Шандровець Турківського р-ну Львівської обл.

Фрагмент одвірка хати 1749 р. з с. Либохори Сколівського р-ну Львівської обл.

Відомий українсько-російський художник, мистецтвознавець, академік Ігор Грабар у відомій праці "История русского зодчества" (1902 p.) писав про бойківські церкви: "Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, у цих легкозлітаючих до неба струнких силуетах храмів, у дитячій простоті їх конструкцій, що надає їм вигляду дивовижних іграшок, відбилася вся неповторна чарівність цього справді народного мистецтва".

Важливе місце у секторі займають господарсько-виробничі споруди: водяний млин, олійня, кузня, сукновальня. Особливо цікавий механізм сукновальні, перевезеної із Закарпатської області: вовняна тканина збивається в кориті клепачами (молотами), які падають і піднімаються за допомогою чотирьох пер, вставлених у вісь водяного колеса. Цей спосіб обробки тканини застосовувався на перших суконних фабриках - мануфактурах Європи.

Із сектора "Бойківщина" відвідувач може перейти до лемківської садиби початку XX ст. з с Зарічеве Великоберезнянського району Закарпатської області. Лемківщина охоплює територію Українських Карпат до річки Попрад та окремі села в Закарпатській області. Головною спорудою садиби з с. Зарічеве є "довга хата", що складається з житлової кімнати, сіней, комори, хліва і боїща. Неподалік від хати - приміщення для сіна, шпихлір з підвалом, курятник і криниця.

У секторі "Рівнинне Закарпаття" експонуються дві багатобудинкові садиби. Типовою є садиба з с. Крайникове Хустського району. Вона складається з хати, комори, возівні й шопи. Стіни хати складено з дубових плах, оштукатурених ззовні і всередині. У плані хата складається з житлової кімнати та кухні. Обидва приміщення мають окремі виходи на галерею.

Вікно в хаті 1812 р. з с. Либохора Турківського р-ну Львівської обл.

З с. Брід Іршавського району перевезено бідняцьку садибу початку XX ст. Складається вона з хати, клуні, комори, оборога, "пчолника" (приміщення для вуликів), кошниці, літньої печі. Усі будинки зведено з бука і розташовано по периметру навколо двора.

Курна піч в хаті 1812 року Турківського р-ну Львівської обл.

Садиба з с. Брід Іршавського р-ну Закарпатської обл.

На найбільш розчленованій частині території музею розташувався сектор "Гуцульщина". Ця етнографічна область охоплює території в Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях. Місцеві майстри здавна займалися художніми промислами - різьбою по дереву, керамікою, вишивкою, виготовленням килимів, писанкарством.

В інтер'єрі гуцульських хат багато різних кольорів. Стіл, скрині, шафа для посуду - все оздоблене різьбою; велику піч прикрашено кахлями.

Житла на Гуцульщині здавна були розкидані по горах далеко одне від одного. Кожна садиба тут нагадує своєрідну фортецю. Хату з прибудовами і двір обносили зрубною стіною. Таким чином утворювався замкнутий двір - ґражда, що була захистом від звірів і негоди. Таку садибу вже перевезено із с Криворівня Івано-Франківської області. Крім того, в музеї встановлено двокамерну хату XVIII ст. і колишню зимарку (садибу, в складі якої, крім хати, є хлів і колешня - піддашшя). Сюди приганяли худобу з полонини, згодовуючи заготовлене на зиму сіно.

Розпочато також роботи щодо відтворення полонинського стійбища, яке складатиметься зі стаї, кошари (огорожі, куди заганяли овець після доїння), струнки (піддашшя, де доїли овець) та застойки (примітивної споруда, в якій ночували пастухи).

Вже експонується стая з полонини Криничної Верховинського району, де можна побачити обладнання і посуд для переробки молока та виготовлення овечого сиру - бринзи.

Сьогодні відтворюється комплекс, який широко розкриває процес лісорозробки і лісосплаву. Вже добудовано кілька типів лісорубних колиб і стайню. Планується показати греблю і пліт, на схилі яру - "ризи" (настил з колод, по якому ліс спускали до річки).

Криниця з с. Брід Іршавського р-ну Закарпатської обл.

Карпатську групу завершує сектор "Буковина" (Буковина - історико-географічна область України, яка лежить між річками Прут і Дністер у межах Чернівецької області). Тут експонується садиба з с. Бережонка Вижницького району. Складається вона з хати, стодоли і карника (приміщення для свиней). Хата побудована наприкінці XIX ст. зі смереки. Зовні зруб відкритий, а навколо вікон обмазаний глиною і побілений. У плані хата складається з двох житлових приміщень, розділених сіньми. У ній багато кераміки, різних тканин, одягу.

Садиба поч. XX cm. з с. Зарічево Перечинського р-ну Закарпатської обл.

Криниця з с. Яблуниця Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.

У центрі буковинського мікросела - Троїцька церква 1773 р. з передмістя Чернівців - Клокучки. Церква - тридільна у плані. Кожен зруб має окремі перекриття: середній - двоярусною банею, західний - півсферою. Під масивним дахом, як під шапкою, ховаються перекриття і зруб церкви. Рисунки споруд такого типу ми знаходимо на давніх мініатюрах. Вони підтверджують, що такі будівлі існували ще за часів Київської Русі одночасно з відомими багатоярусними храмами. У 1514 р. Молдавію і Буковину захопили турки, які заборонили будувати високі бані, тому селяни споруджували церкви саме такого типу.

У багатій колекції будівель і споруд з дерева, створених народними зодчими, важливе місце займають вітряки. У них втілено цікаві конструктивно-технічні ідеї та художньо-естетичні смаки народу. В музеї експонується шестикрилий вітряк із с. Ширівці Хотинського району Чернівецької області, що належить до т. зв. "буковинського" типу, для якого характерне нависання верхнього ярусу будівлі над нижнім.

Церква св. Володимира і Ольги 1831 р. з с. Котанъ Кросненського воєводства (Польща), реконструкція

Стодола з с.Бережонка Вижницького р-ну Чернівецької обл.

Триває будівництво у секторах "Львівщина", "Поділля", "Полісся" та "Волинь".

Цікаво буде представлено, зокрема, "Полісся" (північні райони Волинської і Рівненської областей). У пам'ятках цього району України збереглися форми часів Київської Русі: однокамерні і багатокамерні будівлі. З Полісся вже перевезено "підварок" (замкнутий двір), семикутну клуню, стебку, кліть, три вітряки та однокамерну хату.

У перспективі буде показано житлові і господарські споруди періоду зародження капіталістичних відносин.

Рідкісною пам'яткою народного теслярства є козацький човен ("дуб"), відкопаний у заплаві річки Горинь, який зберігається у музеї. Човен видовбано з дуба, якому тоді було 720 років. Довжина його -13 м, ширина - 2,6 м.

Кожен експонат музею просто неба потрібно розмішувати, за можливості, в тому природному оточенні, яке він мав у місцевості, звідки його привезено.

Комора з с. Ріпень Чернівецької обл.

Музей народної архітектури та побуту у Львові потребує генеральної реконструкції у плані "створення" географічних ландшафтів етнографічних підрозділів музею. Кожна пам'ятка має бути поставлена у наближеному до природного середовищі.

Реконструкцію насаджень, частково рельєфу і створення відповідних краєвидів у цих секторах уже розпочато.

Наприклад, на Бойківщині села і міста розмішуються переважно однією лінією у долинах річок. На їхніх схилах - орні землі, а на вершинах гір - ліси, тому при дворах старалися садити дерева, які майже не зустрічалися в лісі і були потрібні для господарства. Біля кожної садиби росло 3-5 ясенів, що використовувалися як матеріал для виготовлення возів. Крім того, ясени мали красиву розлогу крону; їх завжди висаджували для висушування у зволожених місцях. Садили також липу, яка йшла на виготовлення бочок, хатніх речей, а цвіт збирали для ліків. Поблизу садиб росли також верби, явори, дички, а ще - любисток та барвінок.

З-поміж городніх культур поширеними були капуста, біб, буряки, редька, цибуля, огірки, іноді - льон. У полі, яке найчастіше було на пологому схилі за хатою, вирощували картоплю, жито, овес та ячмінь.

Біля церкви, як і біля садиби, росли лісові породи дерев: липи, явори, клени, дикі груші та яблуні. Завдяки їм споруди добре "вписувалися" в ландшафт.

Хата 1895 року з с. Трійця Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.

Сільські дороги не обсаджувалися деревами. Тільки на перехрестях у самому селі і за його межами, де стояли хрести та фігури, росли верби, ясени й інші дерева.

Навколо водяних млинів, які стояли біля потічків та річок, садили верби, вільхи, а біля самого млина - калину, горобину, бузину, малину.

На узліссях та вершинах росли ліщина, вільха, бузина, шипшина, жостір. Далі йшли ліси, а вище - полонини.

В музеї уже створено краєвиди, які нагадують справжні бойківські. Це - куточки біля церкви із с Кривка, хата із с. Шманець, водяний млин з с. Либохір.

Ландшафт Гуцульщини вирізняється тим, що гори тут набагато вищі, ніж на Бойківщині, тому характер поселень і рослинність у садибах - інша. Власне, села у повному розумінні тут не побачиш. "Бачиш гори, чорну ковану скелю...,- писав Г. Хоткевич в акварелі "Недобудована плебанія".- А села нема. Десь-не-десь виткнеться хата на горбі, оборіг якийсь або колешня - і знов нема нічого. А потім оп'ять високо-високо, як ластів'яне гніздо, хатка, кавалок білого побою - і знов нічого".

Біля садиби - невеликі городці з буряками, цибулею, кукурудзою, квасолею і картоплею. Тут же - кілька дерев: диких груш, яблунь і слив.

У секторі "Гуцульщина" вже розпочато реконструкційні роботи біля садиб із сіл Яворів, Замагорів, Верховина. Гуцульські краєвиди відтворено біля ґражди з с. Криворівня та біля стаї з полонини Кринична, де створюється мікрополонина.

У лісостеповій частині Буковини переважають букові і дубово-грабові ліси, а в садибах - явори, ясени, липи, дикі черешні, яблуні, груші, на городах - кукурудза, тичкова квасоля, гарбузи. Саме такі насадження вже є в зоні "Буковина".

Піч у хаті 1895 р. з с. Трійця Івано-Франківської обл.

Іншого характеру ландшафт на Закарпатській низовині, де переважають дубові ліси з домішками ясенів та яворів. У садибах - ясен, явір, липа, тополя пірамідальна, горіх волоський. Після Першої світової війни в садибах, крім диких, висаджували й культурні rpyuii" яблуні та черешні, а також виноград. У горах вирощували кукурудзу, соняшник, цибулю, огірки, часник, помідори. Біля вікон житлових будівель - квіти (рожі, м'яту, нарциси).

У напрямку створення подібних ландшафтів ведуться роботи і в музейному секторі "Рівнинне Закарпаття".

У Карпатах і на Прикарпатті в минулому всюди був поширений тис. Він цінувався за свою твердість і стійкість проти гниття. Міцністю тисова деревина поступається тільки металу. Гуцули вистругували з тису цвяхи, якими збивали дошки і кріпили на дахах дранку. З тису робили навіть гарматні ядра, стріли і луки.

Пам'ять про тис збереглась у назвах міст і поселень: Біла і Чорна Тиси на Закарпатті, села Тисовець на Бойківщині і в Словаччині.

Широке використання тису в минулому спричинило його зникнення. Тисові дерева збереглися тільки у заповідниках. Працівники музею народної архітектури та побуту у Львові вирішили висадити тисові дерева в "карпатській" частині музею. Прижилося понад 100 деревець.

Після завершення флористичної реконструкції на території музею створено дендропарки Карпатсько-прикарпатського і Поліського регіонів, а місто Львів прикрасилося незвичними зеленими насадженнями.

Експонат з Музею народної архітектури і побуту у Львові

<<< назад | зміст | вперед >>>