<<< назад | зміст | вперед >>>

Архип Данилюк. Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку

3. Початки експонування народної архітектури в Україні

Перші експозиції з демонструванням народної архітектури в Україні та світі пов'язані з організацією етнографічних виставок, на яких було представлено окремі цінні будівлі, а також зі створенням приватних колекцій та перевезенням до міст цікавих храмів та інших пам'яток з метою прикрашання парків і садів. Зацікавлення народним будівництвом у цей період виникло не випадково: на зламі XIX-XX ст. в архітектурі Європи встановлювався новий стиль - "сецесія" (модерн).

На Всеросійській етнографічній виставці у 1867 р. експонувалося 69 моделей будинків, 288 манекенів у костюмах, 567 предметів побуту. На ній уперше було різнобічно показано культуру та побут слов'янських народів. Експонувалася там і українська хата-мазанка, а в дворі - віз-мажа з волами. Пізніше до цього принципу вдалися на виставці у Відні 1873 року і на Всесвітній виставці в Парижі 1878 року. Там, крім макетів і копій пам'яток архітектури, експонувалися оригінальні зразки селянських дворів з Галичини (Бродівщини), Латвії та Костромської губернії.

1890 року на лісосільськогосподарській виставці у Відні експонувалася гуцульська хата. її було відтворено під керівництвом професора Чернівецького університету К.А. Ромсторфела. У виставці брали участь Франція, Італія і Швеція.

Схема етнографічного відділу крайової виставки у Львові (Стрийський парк 1894 року).
1-5, 8 - селянські садиби; 7 - вітряк; 9 - гуцульська церква; 10 - виставковий павільйон.

У липні 1887 р. відбулася перша етнографічна виставка на території України - в Тернополі. її було організовано з метою зацікавити ерцгерцога Рудольфа, спадкоємця австрійського престолу, самобутньою культурою краю. Саме він був ініціатором багатотомного ілюстрованого видання опису усіх провінцій Австро-Угорщини. Представники української інтелігенції розраховували шляхом показу пам'яток народної культури підкреслити її відмінність від польської, відстояти право на самостійний розвиток національної самобутності.

Крім традиційної павільйонної частини, на виставці було відкрито й архітектурний розділ. У парку розмістилися чотири селянські хати - подільська, надбужанська, гуцульська та наддністрянська. Гуцульське житло з інтер'єром закупив для виставки відомий фабрикант і громадський діяч В. Федорович у с Соколівці поблизу Косова.

1894 р. на крайовій виставці у Львові (Стрийський парк), де було представлено експонати промисловості, сільського господарства і культури, демонструвалася садиба заможного селянина із с Радванці Сокальського повіту (нині Радехівського району), яку змайстрував відомий на Сокальщині тесля Дмитро Караван. З Поділля (Тернопільщина) на виставці було представлено садибу зі Скалатського повіту з хатою, стайнею і возшнею, стодолою та оборогом. З наддністрянського села Катеринець Рудківського повіту (нині - с Катериничі Городоцького району) демонструвалася бідняцька хата, стіни якої були сплетені з лози та обмазані глиною.

Особливий інтерес у відвідувачів виставки викликали об'єкти гуцульської архітектури - хата і церква, які побудував відомий народний майстер з Яворова Лесь Копчук.

Експозиція працювала чотири місяці. Після її закриття усі будівлі, крім гуцульської церкви, розіграли в лотерею. Останню придбала громада с. Красів Миколаївського району. Там вона зберігається й донині.

Створенням архітектурно-етнографічного розділу виставки керував відомий український етнограф Володимир Шухевич.

У 1902 р. для учасників XII археологічного з'їзду, що проходив у Харкові, було показано українську хату з Полтавщини. Експозицію влаштували на кошти Христини Алчевської і Миколи Піскунова. Оформленням її інтер'єру займалися відомі українські художники Василь Кричевський та Сергій Васильківський.

У Дніпропетровську (тоді - Катеринославі) на Південноросійській промислово-сільськогосподарській виставці 1910 р. експонувалася типова садиба селянина з Мишуриного Рогу: хата, комора і хлів. На городі буяла картопля, росли помідори, капуста, баштан, біля хати було розбито садочок і квітник. Проект цієї садиби розробив і керував його втіленням відомий історик Дмитро Яворницький.

Думки про створення музеїв просто неба виникали у різні часи. Так, на початку століття академік Микола Біляшівський з групою вчених домагався дозволу на створення парку-музею поблизу теперішнього музею українського образотворчого мистецтва (вул. М. Грушевського) у Києві. На жаль, задум залишився на папері - царський уряд не дозволив його реалізувати.

У 1906 р. буковинський історик Раймунд Кайдль повідомив збори наукового товариства із Зальцбурга про плани створення в Чернівцях музею на зразок скансенівського. Це мав бути не тільки перший музей такого типу в Австрії, але й взагалі - перший публічний музей, де українська етнографія повинна була зайняти належне місце. Однак і цей задум втілити в життя не вдалося.

У другій половині 20-х років XX ст. перевезення предметів народної архітектури до міст вже стало модою у Середній Європі, Так, у 1927 р. із с. Шелестеве до Мукачева було перевезено лемківську церкву (нині вона - у Закарпатсьому музеї просто неба). До Чехословаччини в Прагу у 1927 р. перевезли церкву із с Медведівці, а в 1930 р. з с. Обава - в м. Нове Праце.

Цього ж прагнув і Національний музей у Львові (нині - Львівський музей українського мистецтва), який, як зазначав відомий український мистецтвознавець Михайло Драган, віддавна "носився з думкою перенести якусь одну з кращих старовинних дерев'яних церков до Львова та урядити її зразково до музейних цілей". Нею стала церква св. Миколая 1763 р. із с Кривка Турківського району Львівської області - пам'ятка монументальної архітектури.

У 20-30-х роках Національний музей у Львові був важливим центром музейної роботи, збирання й дослідження пам'яток української культури. За Австро-Угорської монархії і Польщі музей постійно переживав значні матеріальні труднощі. Однак він не тільки зберіг, а й постійно поповнював свої колекції на кошти, зібрані трудящими, любителями мистецтва, громадськими діячами, вченими, художниками.

Уся ця робота проводилася завдяки сподвижництву проф. Іларіона Свенціцького (1876-1956), мистецтвознавця Михайла Драгана, наукових працівників Ярослави Музики, Ірини Гургули та ін. Іларіон Свенціцький, будучи вченим широкого кругозору, організував у музеї різнобічний збір експонатів - від давньоруських стародруків і творів мистецтва до нумізматики та фотографій споруд народної архітектури. Тільки завдяки старанням І. Свенціцького, згадує Ярослава Музика, вона у 1927 р. навчалася реставрації творів мистецтва у Києві, а потім - у Москві, де працювала в майстерні І. Грабаря.

Львівський музей був своєрідним методичним центром. І. Свенціцький та інші працівники надавали допомогу в організації нових музеїв. "Я слухав систематичних викладів проф. І. Свенціцького на теми мистецтва, палеографії і палеотики, - згадував М. Драган, - в музеї приглядався творам мистецтва, рукописам, стародрукам та користав з підручної мистецької бібліотеки. Музей тоді зробив враз з іншими викладами велике діло, бо зв'язав численний гурт людей з працею для нашої культури". Вже тоді в колекції музею, писав М. Драган, було 2500 одиниць фотографій пам'яток архітектури. Пізніше він склав на цю збірку каталог. У 1920 р. стараннями музею було видано альбом "Дерев'яні церкви Галичини XVI-XVII ст.", який уклав архітектор Олександр Лушпинський.

Саме тому цілком природним і логічним було народження в музеї ідеї перевезення до Львова пам'ятки архітектури із с. Кривки. На кінець 20-х років церква та стояла вже без ужитку, бо поряд звели нову, просторішу. Стару мали розібрати. М. Драган домовився про те, щоб її перевезли до Львова. У другій половині липня 1930 р. матеріали розібраної церкви залізницею від станції Нижня Яблунька було привезено до Львова. Тут будівлю складали майстри із с. Цинява Тома Джурин та Прокіп Демків. Вкривав церкву Іван Мельник. Іконостас було відтворено з колекцій ікон Національного музею. Складався він з двох частин: перша - із с. Воля Жовтанецька (Жовквівського повіту) 1675 p., друга (намісні ікони) - з іконостасу с. Боянець (повіту Жовква, поч. XVIII ст.). Царські врата і дияконські двері (у стилі бароко) додано було з Коломийщини. Реставрацію і монтування іконостасу проводили художник Г. Могалевський і музейний співробітник С. Паращук.

У 1933 р. Іларіон Свенціцький був у Стокгольмі на міжнародному з'їзді з проблем культури, де оглядав відомий скансен, створений Артуром Газеліусом 1891 р. Свідченням цього є фото в домашньому альбомі з підписом, що зроблено його у Стокгольмі. Дочка вченого Віра Іларіонівна знайшла записи про те, що батько підготував до місцевої періодики дві статті про відвідини Стокгольмського скансену. На жаль, виявити їх поки що не вдалося.

Працюючи над літописом життя і творчості Іларіона Свенціцького, Віра Іларіонівна встановила, що батько повернувся зі Швеції 15 жовтня 1933 p., а вже 21 жовтня в музеї було відкрито виставку шведського мистецтва.

Львівський дослідник творчої спадщини вченого І. Лозинський стверджує, що Іларіон Свенціцький виношував ідею створення локальних музеїв просто неба у Стрию, Коломиї, Перемишлі та Яворові. Володимир Кобільник був першим музейним працівником, який підтримував цю ідею. У "Літописі Бойківщини" він опублікував план створення маленького музею в Самборі, згідно з яким на міській площі мали бути встановлені бойківська церква і ціла загорода з хатою та господарськими будівлями.

Згадку про те, що саме Іларіон Свенціцький виношував ідею створення музеїв просто неба в Галичині, знаходимо у пояснювальній записці Володимира Паньківа до проекту музею у Львові (1944 p.).

Одразу після Другої світової війни ініціаторами створення музею просто неба у Львові виступили Ірина Вільде, Олена Кульчицька, академіки Михайло Возняк, Філарет Колесса, професори Іларіон Свенціцький та Іван Крип'якевич. Планувалося створити 6 розділів: етнографічний, народного мистецтва і домашнього промислу, нового побуту, історичний, Другої світової війни, флори і фауни. Експонати планувалося показувати просто неба та в павільйонах. До нього мали увійти Високий Замок і прилеглі Знесінські пагорби.

Про потребу створення парку-музею у Львові писали в газеті "Радянська культура" (31.VII. 1968 р. Юрій Гошко, Петро Козланюк, Євген Лазаренко, Іван Крип'якевич, Антон Манастирський та ін.

З проектом створення музею виступив архітектор Юрій Шумей. Його думки щодо структури експозиції були близькими до сьогоднішнього варіанту музею.

Робота з його організації розпочали за рішенням Львівського облвиконкому від 16 квітня 1966 р. У 1972 р. його вже було відкрито для відвідувачів. Дещо раніше почали діяти експозиції в Ужгороді та Переяславі-Хмельницькому.

На початку 70-х років перші пам'ятки народної архітектури з різних сіл України з'явилися на околиці Києва, поблизу с Пирогове, а 1976 р. для відвідувачів було відкрито першу чергу і цього музею.

Створенню музею передувала тривала боротьба ініціаторів - діячів української культури, яка розпочалася відразу після Другої світової війни. Видатний український режисер Олександр Довженко подав свій план побудови музею під Києвом (у районі Саперного поля або Горбів за Лаврою над Дніпром). Сюди мали перенести пам'ятки з усіх географічних регіонів України: Таврійського степу і Поділля, з карпатських верховин і Полтавщини, зі Слобожанщини та Донбасу - звідусіль, оскільки українська хата в різних місцевостях будувалася по-різному.

З хатами планувалося переносити й усі господарські будівлі (повіти, шопи, клуні, комори), а в самих хатах зібрати усе відповідне начиння (посуд, одяг, убранство, знаряддя, реманент тощо).

Село мало бути сплановане з усіма характерними для України громадськими будівлями - управою, гамазеєм, шинком, церквою та кустарними промислами. В цілому передбачалася постійна виставка - музей історії рідного народу.

Згодом знову виникла думка побудувати музей-село в Києві. Дирекція виставки передового досвіду в народному господарстві України вирішила відвести для цього частину своєї території. Максим Рильський, який очолював тоді Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, палко підтримав цю ідею, а етнографи столиці розробили план-проект експозиції. З приводу цього у пресі зі статтями виступили письменниця Ванда Василевська, вчені-етнографи Кость Гуслистий та Яків Прилипко. Однак справа з місця не зрушила. Марно було шукати бодай згадку про будівництво музею просто неба у генеральному плані забудови Києва.

Сьогодні в Україні вже відкрито або створюються 6 музеїв просто неба, які представляють народу архітектуру та побут усіх історико-етнографічних областей. Музеї ці можна розділити на загальні (національні), регіональні та обласні.

До національних музеїв належить музей у Києві. За своєю структурою він об'єднує всю територію України.

До регіональних належать музеї у Львові (охоплює всі західні області України) та Переяславі-Хмельницькому (представляє Середнє Подніпров'я).

Обласні музеї в Ужгороді, Чернівцях та Івано-Франківську представляють у своїх експозиціях території окремих областей (останні два ще будуються). У своїй структурі вони також об'єднуватимуть декілька етнографічних областей або їх частин.

Існують і локальні музеї. Це, зазвичай, маленькі заклади з однієї або кількох садиб чи інших будівель.

На сьогодні в музеях просто неба в Україні (Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях) зберігається понад 600 пам'яток народного будівництва, 100 тис. предметів побуту та творів народного мистецтва.

<<< назад | зміст | вперед >>>