<<< назад | зміст | вперед >>>

Архип Данилюк. Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку

1.Особливості архітектурно-побутової спадщини України та значення ii збереження

Своїм багатогранним талантом український народ створив невмируще мистецтво, зразки якого передаються від покоління до покоління. Найбільш повно і всебічно життя народу розкриває архітектура, задовольняючи матеріальні та духовні потреби суспільства. Архітектурні твори практично формують постійне середовище людини. Водночас у них віддзеркалюється суспільна і природна дійсність - ступінь розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, рівень науки і техніки, суспільний лад, панівні ідеї, національна самобутність.

Що таке народна архітектура? Це - мистецтво зводити споруди з простих будівельних матеріалів, які дає людині природа. Українці уміли створювати прекрасне: кожна деталь, кожен орнамент на тій чи іншій будові виконують своє призначення і свою функцію, мають своє обгрунтування.

Крім того, народна архітектура залежить від географічних умов і господарських потреб. Споруди виростають з будівельного матеріалу, доступного в тому або іншому регіоні (глина, камінь, дерево, солома). Людське житло завжди розповідає про того, хто в ньому живе.

Народну архітектуру можна поділити на цивільну, тобто таку, що займається будівництвом хат і господарських споруд, та церковну (сакральну) - це, передусім, церкви, каплиці, дзвіниці, вхідні ворота до церков, надмогильні пам'ятники тощо.

На півночі України, у лісостеповій смузі і в Карпатах віддавна розвинуте дерев'яне будівництво. Колись воно було поширене по всій Європі. В Україні збереглося багато типових зразків дерев'яних споруд, за якими можна досліджувати і вивчати народну архітектуру. Народні майстри-будівельники, враховуючи вікову практику, винаходили власні форми, не змінюючи національного стилю і місцевих традицій. Усе це залишило в наших селах сліди справді народної культури, чого не знайдемо в Німеччині чи, наприклад, у Франції.

У дерев'яному будівництві відомі дві принципово відмінні конструктивні системи: каркасна і зрубна. Вони чітко вирізняються в архітектурі будівель. У зрубних будинках основний художній мотив - ритм колод або брусів, з яких складено стіну, а також малюнок кутових врубок, профіль кронштейнів, форма одвірків та віконниць. В архітектурі каркасних будинків провідним був площинний малюнок каркаса, а в зрубних, особливо культових, визначальне місце займали оригінальні об'ємні форми та високоверхі бані.

Складний історичний шлях розвитку, багатство природно-кліматичних умов зумовили різноманітність форм народної архітектури. Водночас у ній чітко виявилися риси, притаманні всій українській архітектурі. Зокрема, спільні типові риси народного житла для всіх районів України простежуються в плані житлового будинку, у використанні окремих приміщень, в принципах архітектурно-художнього вирішення. Ці риси сформувалися у процесі історичного розвитку і є результатом етнічної спільності народу, а також єдності творчого методу народних майстрів, який виходить з глибокого органічного зв'язку між функціональними вимогами, конструкцією та архітектурною формою.

Людина завжди вчилася у природи. Це особливо помітно в народній архітектурі. Наприклад, в культових спорудах в Україні вирізняється стилізація форми тополі в центральних районах або смереки в Карпатах. Уже на першому етапі природа підказала людині дуже багато: межі села, його форми, планування, відстані між спорудами. Природне оточення створювало психологічний клімат, формувало настрій людей. Селянин повертав своє житло до Сонця. Йому хотілося, щоб у хаті було більше тепла, світла, щоб завжди можна було бачити рух Сонця, орієнтуватися у часі та погоді.

Будівничі завжди прагнули вписати свій архітектурний витвір у ландшафт так, щоб він був його продовженням і завершенням. Відомі два способи гармонійного поєднання будівель з довколишнім ландшафтом: за подібністю і за контрастом. У кожній споруді є риси, які поєднують її з місцевістю і виділяють серед тієї ж місцевості.

Хата кінця XIX ст. в с. Глибочок Борщівського р-ну Тернопільської обл.

Хата в с. Глинне Рокитнівського р-ну Рівненської обл.

Народне житло Карпат, наприклад, характеризується компактністю композицій та використанням для стін і даху одного й того самого матеріалу - дерева. Його сірий колорит створює цілісність архітектурного вирішення. Важливу роль на Гуцульщині відіграє дах. Під ним, зокрема, ховаються рублені стіни хат і прибудов. Ним же забезпечується світло-тепловий режим у приміщеннях. Завдяки напівкурному опаленню дерев'яні дахи завжди сухі. Сніг на них не затримується через тепло, яке нагромаджується на горищі разом з димом під час користування печами.

Традиційною ознакою хат лісостепової зони є білені стіни. Біла хата - найбільш характерна для українського села. Згадаймо слова Т. Шевченка :

Хати біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках,
У піжмурки в гаю гуляють...

Конструкції хат чіткі і легкі. У більшості з них помітне гармонійне поєднання частин, яке досягається відповідними пропорціями. Часто трапляються пропорції "золотого перетину" у співвідношенні основних вертикальних і горизонтальних елементів. Народні майстри тонко відчувають симетрію і ритміку. У цьому можна переконатися, подивившись на розміщення вікон, дверей та декоративних прикрас у хатах

Білизною стін хати вирізняються з-поміж зелені садів, а червоні і жовтогарячі обводки навколо вікон і дверей роблять їх веселими і теплими. Аби стіни не замокали, а в сонячні дні падала тінь, уздовж головного фасаду хат на Полтавщині і в деяких місцях на Поділлі робилися піддашшя.

Хата служила не тільки житлом. В її архітектурі відбилося все багатство народних традицій, символів, звичаїв та обрядів.

Окремо слід сказати про монументальну архітектуру. У 20-х роках чеський дослідник Ф. Заплетал сказав, що українські дерев'яні церкви можуть бути славою, гордістю й радістю кожного народу. Приглядаючись до форм церков в Україні, він дійшов висновку, що "це все творить у дерев'яній церкві атмосферу, яка приневолює схилитися й вклонитися глибокому творчому генієві українського простолюддя, котрий напруженою працею цілих поколінь створив дорогоцінний, на жаль, досі непізнаний і неоціненний, скарб світової культури - дерев'яний храм" (В. Сочинський. Історія українського мистецтва. Архітектура. - Нью-Йорк, 1956.- Т.1 - С 86).

Українська церква - справді видатний витвір архітектури, який увібрав у себе чи не ввесь мистецький доробок і багатовіковий досвід народу. Майстри-будівничі, пристосовуючи матеріал до того чи іншого просторового об'єкта, враховували оптично-перспективні закони, тому й зуміли втілити мистецькі ідеали свого часу, створивши видатні шедеври архітектури, які за силою і своєрідністю мистецького зображення досягли найвищого рівня зодчества.

У цьому - невмируща вартість пам'яток архітектури, секрет їхньої краси, яка й досі хвилює нас і дарує естетичну насолоду.

Загальний вигляд церков зумовлювався пропорційною побудовою, похідною від розмірів центральної частини. В ній, як у гені, закодовано архітектурно-мистецьке обличчя споруди.

В Україні у формах церков стилізувалися форми смереки чи тополі. У населених пунктах вертикалі в них відіграють таку ж роль, як, наприклад, група ялин у рослинному ландшафті.

Важливим є те, що зовнішня форма кожного зрубу споруди повністю відповідає формі інтер'єру. При цьому іконостас "стежить" за заломами верхів і завжди вражає своєю легкістю та прозорістю різьби на рамах ікон і царських врат.

Українські хати також пов'язані з ландшафтом подібністю і контрастом, їх вирізняють білі стіни, які створюють велику нейтральну пляму на фоні рослинності різних відтінків і забезпечують перепочинок для ока. І навпаки, солом'яний дах зі стеблистою будовою та сірим кольором пов'язує хату з ландшафтом.

На рівнині класичні архітектурні пам'ятки завжди мають зримі горизонтальні форми (наприклад, Меджибізький замок на Поділлі). Часто в них за допомогою контрасту дуже вдало поєднуються вертикальні форми - куполи церков і дзвіниць.

Народний досвід, вроджений смак і знання місцевої природи керували поколіннями зодчих, які створювали обличчя сіл. Для кожної будівлі вибирали найзручніше місце. Церкви, наприклад, найчастіше будували на підвищеннях, на поворотах доріг. Села в Україні будували в місцях, з яких далеко проглядалися долини річок з луками, ліси, ближчі села. Такий зоровий зв'язок поселень з оточенням віддавна позбавляв людину самотності, допомагав відчувати близькість сусідів.

Зв'язок природи і людини позначений різними аспектами. Один з них пов'язаний з тим, що кожен природний ландшафт створює населенню, яке живе в його межах, певні умови для біологічного існування.

Займаючись землеробством, людина культивувала не тільки потрібні їй рослини, розводила тварин, осушувала болота, вирубувала ліси, а й творила штучний ландшафт - будувала греблі, канали, тераси на схилах гір. При цьому "олюднення" простору слід розуміти не тільки як пристосування до нього людини, а й як осмислення, інтерпретацію, наділення природи новими символами.

Карта застосування у житлових будинках глинобитних стін²

Житло віддавна виконувало багато функцій - фортеці, церкви, майстерні. Це позначилося на зовнішньому вигляді житла. Фортечні риси, наприклад, збереглися в житлі народів Кавказу. На півночі України будинки споруджують з міцними стінами, високим фундаментом, надійною системою опалення. На півдні у будівлях влаштовують відкриті веранди та балкони.

Житло - це штучне середовище, в якому відбуваються побутові і трудові процеси. До нього людина пристосовується, беручи все необхідне від природного середовища. У помірній зоні - землеробство, у напівпустинях і сухих степах - тваринництво. Зі зміною ландшафту або його окремих компонентів змінюється і характер господарства та будівництво.

Для культурного ландшафту, тобто освоєного людиною, характерні деякі особливості народного будівництва, зокрема житла. Насамперед воно стає постійним, що зумовлюється прив'язаністю до оброблюваної землі. Народне житло перетворюється в садибу - комплекс житлових і господарських будівель, без яких неможлива інтенсивна сільськогосподарська діяльність.

Таким чином, характер місцевості стає першим і головним чинником у виробленні стилю архітектури.

Своєю працею людина створювала красу навколишнього ландшафту. В "Заметках о русском" (Москва, 1981) академік Д. Лихачов писав, що селянин, орючи землю, задавав їй певні габарити щодо своєї праці і можливостей коня. Вирівнюючи ділянки, він робив природу м'якшою, згладжував переходи від поля до лісу чи річки.

Таким чином, ландшафт творився зусиллями природи і людини. Кожен народ по-своєму співпрацював з природою в різних сферах матеріальної і духовної культури. Отже, можна говорити про етнічні ландшафти.

Українські ландшафти вирізняються своєрідністю: розлогий простір, широкі, з високими тополями, шляхи, мальовничі околиці сіл.

Кожному регіону України притаманні свої ландшафти. Так, для Лівобережної України типові пейзажі з розкішними ланами, селами в зелених садках та невеликими перелісками. Ось як описує полтавський краєвид Григорій Тютюнник у романі "Вир":

"Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь - заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю".

Для Донбасу характерний хвилястий сіро-зелений степ, вкритий влітку хлібами, небо до обрію - сіро-чорне від диму, що снується з численних димарів.

Мальовничий ландшафт Поділля. На рівнинах його півночі - величезні села, обсаджені вербами, подібні на зелені оази серед моря половіючого хліба. На півдні - поєднання широких межиріч та глибоких каньйоноподібних долин.

Зовсім іншого характеру гірські ландшафти в Карпатах і Криму.

Пейзажі різних регіонів України можна знайти у творах класиків української літератури - Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Гната Хоткевича, на художніх полотнах О. Сластіона, Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського та ін.

Краса місцевих ландшафтів у гармонії із забудовою помітно впливає на настрій людей. Як вдало зазначив видатний французький архітектор Ле Карбюзьє, відчуття батьківщини народжується саме з гармонії між природою і будівлями.

Цінність пам'яток узагалі, в тому числі й народної архітектури, в тому, що вони несуть нам інформацію про культуру минулого, про побут і звичаї народу, дають можливість "прочитати" важливі сторінки історії своєї країни. Про це прекрасно сказав М. Гоголь: "Архітектура - також літопис світу: вона говорить тоді, коли вже нічого не говорять про загиблий народ. Нехай же вона хоч уривками з'являється серед наших міст у такому вигляді, в якому була при живому ще народі, щоб при погляді на неї осяяла нас думка про минуле життя і занурювала б нас у його побут, в його звички і ступінь розуміння і викликала б у нас вдячність за його існування, що було показником нашого зростання" (Об архитектуре нынешнего времени / Н. Гоголь. Собрание сочинений в шести томах. - Т. 6. - Москва, 1950. - С. 57).

Збереження кращих надбань минувшини завжди було невід'ємною ознакою культурного суспільства. Відомий український письменник Василь Земляк з доброю заздрістю писав: "Мене завжди захоплювало в чехах оте рідкісне і дивовижне уміння - берегти, охороняти своє. Думаю, що і в цьому також їхня мудрість..." І це справді мудро, бо речова і духовна спадщина предків давала можливість пізнавати свою історію, поетику праці і боротьби, спонукаючи і далі розвивати кращі зразки їх досягнень. У цьому і виявляється спадковість культурного процесу та розвиток взагалі. Долучаючись до духовної спадщини предків, ми стаємо зрілішими, впевненішими у собі. Цю впевненість дає відчуття могутнього культурного пласту, на якому будуємо сьогоднішні цінності. Лише усвідомивши себе учасниками безперервної праці багатьох поколінь, люди відчувають відповідальність за долю країни.

Архітектурні пам'ятки, як і народні пісні, належать до основних фондів культурного надбання кожного народу. Оцінюючи спадщину українського народу, один з героїв роману "Левине серце" П. Загребельного висловлює цікаву думку: "Цей музей - не тільки прощання з минулим, але й вічне нагадування про минуле, про глиняно-солом'яну цивілізацію українського народу, про безмір і смуток часів, крізь товщу яких наші предки мали пробиватися з таким убогим і примітивним набутком, що нині тільки дивуєшся їхній мужності та зухвалості".

Отже, зберігаючи цінні зразки народної архітектури для нащадків, ми ніби створюємо пам'ятник дереву, глині і соломі, їх колишньому повсюдному "життю". Зводячи будівлі, народні зодчі спиралися на попередній досвід, тому багато будівель цікавлять нас сьогодні саме у цьому плані, оскільки вони - свідчення рівня технічної думки народу на тому чи іншому етапі розвитку, джерело глибокого розуміння епохи, різних аспектів життя та естетичних смаків.

Збережені пам'ятки стануть для археологів майбутнього тим матеріалом, за допомогою якого вони встановлюватимуть аналогії - допомагатимуть у дослідженні знахідок. Передані майбутнім поколінням зразки народної архітектури служитимуть справі художнього виховання народу. Вони благодійно впливатимуть на людину силою своєї краси і високої художньої культури. Доглянуті на місцях та у спеціальних музеях народної архітектури, вони виховуватимуть у людей почуття гордості за свій народ, за своїх предків.

Які ж перешкоди і труднощі існують сьогодні в організації охорони пам'яток дерев'яного будівництва?

Природно, відходять у минуле будівлі, які формували архітектурний образ і стиль старого села, тому важко зберегти ці пам'ятки у їх природному, історичному середовищі. Багато старих будівель зникло за часів колективізації села, коли їх звозили до колгоспних дворів для спорудження з них ферм та різних складів, тому сьогодні дуже важко знайти повністю укомплектовану сільську садибу. Та й потреби в ній за радянської влади не було, бо в селян було відібрано землю.

У повоєнні роки селяни часто перебудовували старі хати, збільшуючи кількість кімнат за рахунок сіней чи комор, розширювали вікна, перекривали будівлі шифером або черепицею. Будуючи нові хати, старі селяни тимчасово залишали під склади та ін., а потім зносили їх зовсім. Так безслідно зникали навіть цінні будівлі. Втрати пам'яток пов'язані також з переселенням до міст - люди залишали свої будівлі без догляду. Багато цінних споруд було знищено під час війни, будівництва ГЕС, заводів тощо.

Існують різні форми організації збереження пам'яток народної архітектури. Сьогодні державою охороняються цінні культові споруди, створені народними зодчими. Питання необхідності охорони житлових, господарських і промислових споруд до недавнього часу не порушувалося. В Болгарії, наприклад, консервація та охорона пам'яток архітектури фінансувалася державою через місцеві органи управління. Вирішуючи питання про те, які будинки краще зберегти, вона викуповувала їх у власників, тому в цій країні уважно обстежили, взяли на облік і під охорону численні населені пункти, часто розташовані далеко від шляхів сполучення. Все це робилося з урахуванням специфічних особливостей кожного з них. Консервація і реставрація пам'яток проводилися кваліфікованими працівниками за проектами і під керівництвом спеціалістів з Національного інституту пам'яток культури.

Звичайно, збереження пам'яток на місцях - найкращий спосіб, оскільки при цьому не порушується зв'язок природи та архітектури, що робить будівлю поетичнішою і виразнішою. Тому, насамперед, слід дбати про збереження цінних зразків давньої архітектури на місцях. Але, на жаль, у плануванні сіл питання охорони пам'яток враховується далеко не завжди.

Не тільки архітектура, а й побут сільського населення України представляють великий інтерес. Різні історико-економічні та природні умови регіонів України сформували особливості господарства, побутових традицій, житла, одягу та народного мистецтва.

Землеробство в Україні віддавна було основним заняттям населення. Свої наділи селяни обробляли запряженими в плуг волами чи кіньми. Сіяли вручну з коробок, мішків, збирали за допомогою серпів, кіс. Головним і найдавнішим знаряддям молотьби був ціп. Не могло обійтись господарство і без скотарства, яке давало сім'ї тяглову силу та їжу. Рибальство, мисливство, бджільництво були поширені всюдно і значно допомогали в господарстві. Суто українським явищем було чумацтво, яке втратило своє значення з розвитком транспорту.

В умовах натурального господарства були поширені промисли і ремесла. Секрети цих виробництв передавалися від покоління до покоління, а форми та оздоблення виробів зберігали місцеві особливості.

Специфіку українського етносу більше, ніж будь-який інший вид матеріальної культури, характеризує народний одяг.

На його формування та розвиток впливало багато факторів, серед яких найважливіші - тип господарства, рівень розвитку продуктивних сил, кліматичні умови та естетичні смаки. На сільському одязі позначалися усі ті зміни, які відбувалися у традиційній культурі.

Народне мистецтво України в цілому характеризується багатством видів, форм, чіткістю та майстерністю виконання. Настінні розписи і мальовані скрині, тонке різьблення по дереву і чудове гутне скло, глиняний посуд і вовняні килими, багатокольорові вишивки і тканини свідчать про багатогранний талант нашого народу. У кожному предметі народного мистецтва простежуються індивідуальність майстра, тонке відчуття стилю і матеріалу.

Аби цю багату і цікаву культуру не тільки зберігати, а й пропагувати, потрібно експонувати її в музеях. Експозиції, на нашу думку, мають бути розраховані на системне емоційне сприйняття предметів у їх природному взаємозв'язку.

<<< назад | зміст | вперед >>>