<<< назад | зміст | вперед >>>

Стойко С., Гадач Е., Шимон Т., Михалик С. Заповідні екосистеми Карпат

6. Поліфункцюнальне значення заповідних екосистем та оптимізація їхнього охоронного режиму

У комплексній проблемі охорони природи, яка охоплює різні аспекти взаємодії людини і біосфери в процесі її виробничої діяльності, заповідні екосистеми мають багатопланове значення у збереженні незайманих ландшафтів, охороні генофонду та відтворенні біологічних ресурсів. Деякі вчені висловлюють думку, що в такому контексті даний розділ охорони природи формується як самостійна складова частина ширшого екологічного або енвайронментального (від англ. environment) - навколишнє середовище) природоохоронного напряму, завдання якого полягає у розробці теоретичних положень і практичних заходів інтегральної охорони й оптимізації навколишнього середовища. Г. Вайнічке (Weinitschke, 1987) запропонував для цього розділу назву "Спеціальна охорона природи".

Ми вважаємо, що цілком слушно ставиться питання про два природоохоронних наукових напрями - загальний та спеціальний. Останній займається теоретичними і прикладними питаннями охорони і відтворення біологічних ресурсів, раціонального природокористування, збереження біогеоценотичної різноманітності природних та оптимізації окультурених екосистем, догляду за ландшафтами, організації системи заповідних територій. Його можна назвати екологічна созологія.

Історичний аналіз розвитку заповідної справи свідчить, що адекватно інтенсифікації антропогенного впливу на природне середовище, денатуралізації й екологічній дестабілізації природних ландшафтів, а також пауперизації генофонду поступово розширялись функції заповідних територій різного призначення, виникали нові форми територіальної охорони природи. У минулому людина старалася зберегти шляхом заповідного режиму окремі зникаючі види тварин чи рослин. Завдяки розробленій К. Ліннеєм філогенетичній системі органічного світу, з середини XVIII ст. видова охорона поступово могла розвиватись на науковій основі. Починаючи з середини XIX ст. під впливом географічних праць і природоохоронних ідей Гумбольдта та інших природодослідників починає розвиватись територіальна охорона природи, мета якої полягала спочатку у збереженні унікальних природних феноменів, а згодом і цінних у природознавчому та соціальному відношенні ландшафтів.

У наш час, коли зростаючий геохімічний і геофізичний вплив технічно озброєної людини проявляється у масштабах всієї біосфери як арени органічного життя та планетарної екосистеми, перед заповідними територіями виникли нові завдання не лише біогеографічного чи ландшафтно-географічного характеру, але й екологічного і соціально-економічного. Виходячи з цих якісно нових вимог, заповідну справу слід розглядати не лише з позицій пасивної охорони природи, а як специфічну форму природоохоронної діяльності людини, спрямованої на підтримання біогеографічної і біогеоценотичної різноманітності біосфери та її екологічного балансу на різних географічних рівнях - регіональному, зональному, континентальному, біосферному. У такому контексті і розглядається нами поліфункціональне значення заповідних екосистем у багатоплановій проблемі охорони біосфери і підтримання її організованості.

Залежно від головного призначення, природоохоронного статусу, охоронного режиму, територіальної та ландшафтної структури заповідних об'єктів їх функції можна умовно поділити на прямі і непрямі (таблиця 3). Спочатку з'ясуємо прямі функції заповідних екосистем різних категорій.

Біоконсерваційна функція (збереження генофонду). У природному процесі еволюції органічного світу, характерному для доагрокультурного періоду, зараз, в умовах глобального техногенного впливу на навколишнє середовище, виникли небажані вторинні явища, які. зумовлюють катастрофічне збіднення генофонду, а отже, зниження параметрів еволюційного потенціалу у природі. Тому збереження генетичних ресурсів і біологічної різноманітності на нашій планеті належить до пріоритетних завдань екологічної созології. На жаль, темпи зникання біологічних видів випереджують розробку теоретичних засад та практичних заходів їх збереження. Зоологи встановили, що з початку XVI ст. на планеті було знищено 36 видів ссавців і 94 види птахів (Fisher, Simon, Vincent, 1970). З інтенсифікацією впливу техногенного фактора на природне середовище зростають темпи збіднення генофонду. Якщо чотири століття тому з біосфери протягом 100 років зникало в середньому по одній формі (виду, підвиду, географічній расі) хребетних тварин, то в XX ст. в середньому вимирає по одній формі організмів кожних вісім місяців. На жаль, нам відомо дуже мало про наслідки антропогенного впливу на генофонд мікроорганізмів, біогеохімічна роль яких у біосфері надзвичайно вагома.

За станом на 1975 р. у Червону книгу світу, складену МСОП, включено 193 види риб, 138 видів амфібій і плазунів, 400 видів птахів, 305 видів ссавців (всього 1036 видів хребетних) і 25 тис. видів судинних рослин (10 % видів даної групи).

У країнах, на території яких розташовані Карпати, зараз індивідуальної охорони теж потребують близько 10 % видів судинних рослин. Приблизно таку їх кількість потрібно охороняти і в Карпатському регіоні. Виходячи з фітоісторичних міркувань, у групу рідкісних видів слід включити передусім третинні релікти, популяції яких збереглися в специфічних екологічних умовах на обмеженій площі. До неї належать водяний горіх (Trapa natans), тис ягідний (Taxus baccata), бруслина карликова (Euonymus nana) (Буковина), яловець козачий (Juniperus sabina), (Пієнінські гори, вапнякова гряда в У польському заповідному масиві), клокичка периста (Staphylea pinnata), бузок угорський (Syringa josikaea), рускус під'язиковий (Ruscus hypoglossum) (передгір'я Словацьких Карпат), рододендрон східнокарпатський (Rhododendron kotchyi), наскельниця лежача (Loiseleuria procumbens).

Таблиця 3

Охороною слід охопити також геологічно молодшу групу аркто-альпійських видів, що мігрували в Карпати з північних широт. Це айстра альпійська (Aster alpinus), дріада восьмипелюсткова (Dryas octopetala), верби списовидна і трав'яна (Salix hastata, S. herbacea), ліннея північна (Linnaea borealis), ситник каштановий (Juncus castaneus), осока двоквіткова (Carex biflora).

Рідкісними в деяких частинах Карпат є також ранньоголоценові релікти - модрина європейська й польська (Larix europaea, L. polonica), сосна кедрова європейська (Pinus cembra), сосна чорна (Pinus nigra), берези низька, карпатська, темна (Betula humilis, В. carpatica, В. obscura) та реліктові види, що збереглися з середнього голоцену - липа срібляста (Tilia argentea), ясен білоцвітий (Fraxinus ornus), виноград лісовий (Vitis sylvestris), ясенець білий (Dictamnus albus), фізаліс звичайний (Physalis alkekengi), ковила (Stipa pulcherrima) та ін.

На особливу увагу заслуговує в Карпатах генофонд диких родичів культурних рослин. При сучасних методах селекції, спрямованих на максималізацію продуктивності нових сортів, їх генетична основа звузилась до критичного рівня. Тому у "Світовій стратегії охорони природи" (1980) особлива увага приділена збереженню видової різноманітності диких родичів культурних рослин, яка є їх своєрідним "страховим генетичним фондом"". В Українських Карпатах природно росте й культивується близько ста видів (крім родини злаків) квіткових рослин, плоди і насіння яких вживаються у різних формах людиною. Вони відносяться до 40 родів та 18 родин. Найбагатшою є родина розових, що включає 12 родів і 68 видів аборигенних і культивованих плодових та ягідних рослин. Значною внутрівидовою різноманітністю плодів відзначаються дика черешня (Primus avium), яблуня (Pyrus malus), груша (Pyrus communis), терен колючий (Prunus spinosa), берека (Sorbus torminalis), дерен (Cornus mas) та інші види.

Цінні по наявності генофонду корисних диких та культурних рослин родини ломикаменевих (2 роди, 6 видів), брусницевих (2 роди, 5 видів), пасльонових (4 роди, 4 види), бобових (2 роди, 3 види), горіхових (1 рід, 3 види), деренових (1 рід, 1 вид), гречкових (2 роди, 2 види), березових (1 рід, 1 вид), водяно-горіхових (1 рід, 1 вид), макових (1 рід, 3 види), виноградних (1 рід, 1 вид), тутових (1 рід і 1 вид).

Заповідні екосистеми Карпат мають також важливе значення для збереження генофонду лікарських рослин. Лише в Українських Карпатах відомо понад 300 видів таких рослин, що належать до 31 родини, 55 видів занесено в Десяту Фармакопею СРСР (Комендар, 1971). Флора Карпат відзначається великим багатством лучних рослин (понад 700 видів), декоративних (36 родин), ефіро-олійних (понад 140 видів) та медоносних (понад 270 видів). Збереження їх генофонду в системі заповідних територій - важлива біоконсерваційна функція останніх.

Така ж вагома їх функція в збереженні раритетного генофонду ссавців, орнітофауни, герпетофауни, батрахофауни, круглоротих і риб, малакофауни, ентомофауни.

У зв'язку з існуючою тенденцією дальшої денатуралізації природних ландшафтів біоконсерваційне призначення заповідних об'єктів набуватиме виняткового значення в ефективному збереженні генофонду біосфери. Адже зникаючі види найкраще можуть вижити в тих природних умовах, які відповідають їх еколого-біологічним властивостям. Екологічно різноманітні гірські регіони Карпат особливо цінні для виконання цієї функції. Чим більш денатуралізовані і окультурені ландшафти, розташовані навколо них, тим екологічно вагомішою буде біоконсерваційна функція заповідних екосистем природного походження.

Але в багатьох випадках таку функцію успішно можуть виконувати і охоронні об'єкти штучного походження - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки. Чимало видів диких тварин - зубр, дикий кінь тарпан та інші - саме завдяки їм збережені та повернуті у природні умови. У майбутньому ці об'єкти матимуть ще вагоміше рятувальне біоконсерваційне значення, зокрема, для популяцій тих видів рослин і тварин, які в природних умовах знаходяться в особливо загрозливому стані.

Біогенетична функція. В доіндустріальний період головною причиною зникання популяцій рідкісних видів було їх безпосереднє фізичне знищення, здебільшого для утилітарних потреб. Історичні дані свідчать, що так зникли в карпатському та інших регіонах мамонт, зубр, тур, дикий кінь - тарпан та інші великі звірі. Зараз основною причиною видової пауперизації флори і фауни є скорочення в індустріальних районах площі природних ландшафтів, з якими екологічно пов'язані стенотопні та інші рідкісні види, погіршення загальної екологічної ситуації у біосфері, зумовленої хімічним і фізичним забрудненням природного середовища та дисфункцією екосистем. Доказом цього є незадовільна екологічна ситуація у промислово розвинутих країнах Середньої Європи, де вже зникло 1,4-1,5% видів аборигенної флори. Деякі ботаніки вважають, що протягом найближчих 100-200 років на континенті може зникнути декілька тисяч видів рослин (Sukopp, 1978). Існують підстави стверджувати, що у польодовиковий період у наших широтах вперше у біосфері темпи вимирання біологічних видів стали випереджувати темпи їх еволюції. Тому пріоритетним завданням екосозології є підтримання генетичної мінливості у природі. Така мінливість - наслідок еволюційного процесу у біосфері, з одного боку, І запорука його нормального ходу - з другого. Найсприятливіші екологічні умови для спонтанного ходу цього процесу існують у природному середовищі. Тому створена у різних природно-географічних зонах система заповідних територіальних комплексів має вагоме значення.

Поряд з біогеографічними регіонами тропіків і субтропіків, в яких зосереджено близько 50% генетичних ресурсів біосфери, важлива функція в еволюції рослинного і тваринного світу та збереженні його генофонду належить гірським ландшафтам, що відзначаються значною варіабільністю екологічних умов. Відзначимо, що гори висотою понад 1000 м, які розташовані в різних кліматичних зонах, займають 28% суші. Це підтверджують ботанічні дослідження наявності в горах Середньої і Південної Європи значної кількості поліплоїдних і ендемічних видів рослин. Так, у флорі Швейцарських Альп виявлено 51-56% поліплоїдів (Favarger, 1961). У Європі найвищим ступенем ендемізму відзначаються географічно ізольовані гірські масиви Корсіки і Центральної Греції (38%). За ними йдуть гірські масиви Сьєрра-Невада (36%), Східні Альпи (18%), Піренеї (14%), Західні Альпи (13%), Центральні Апеніни (13%), високогір'я Карпат (12%) (Favarger, 1988).

У Карпатській гірській системі високим ступенем ендемізму відзначаються Ретезатські і Бучеджські гори, Високі Татри, Пієніни, Чорногора та деякі інші гірські масиви. У високогір'ї Ретезата поширений вузький ендем суріпиця лепушнянська (Barbarea lepusnica), Бучеджа - льнолистик Кернера (Thesium kernerianum), у Високих Татрах - ломикамінь тривалий (Saxifraga perdurrans), дельфіній татранський (Delphinium oxysepalum), сон слов'янський (Pulsatilla slavica), в Пієнінах - жовтушник пієнінський (Erysimum pieninicum), кульбаба пієнінська (Taraxacum pieninicum), в Чорногорі - медунка Філярського (Pulmonaria filarszkyana), приворотень туркульський (Alchemilla turculensis) та ін. Всього в Карпатах відомо 238 ендемічних видів і підвидів судинних рослин, багато з яких ще мало вивчені. Охорона ендемів - особливо важливе біосозологічне завдання, бо зникнення таких видів - це втрата для світової флори. Списки ендемів карпатської флори подано в кінці монографії.

Організація широкої мережі заповідних об'єктів у Карпатах, як і в інших гірських масивах, сприятиме збереженню генетичної різноманітності на нашому континенті. Для виконання цієї функції вони повинні бути територіально значними і охоплювати найбільш цінні щодо біогеографії й екології природні екосистеми, розташовані у всіх висотних рослинних ступенях.

Інформаційна і документаційна функції. Заповідні території організуються на базі незайманих господарським впливом наземних, прісноводних або морських екосистем, розташованих у різних природно-географічних зонах. Такі об'єкти містять у собі цікаву й важливу екологічну інформацію про хід еволюційних процесів у природі, про структурно-функціональну організацію екосистем, їх гомеостаз та динамічні тенденції в різні геологічні періоди (реліктові та ендемічні фітоценози). Вони служать рівночасно своєрідними природними еталонами, на базі яких можна давати порівняльну екологічну і економічну оцінку культурним екосистемам, а також оцінку різних форм антропогенного впливу на природне середовище. В цьому плані особливе значення мають біосферні заповідники, які об'єднують природні і господарські комплекси і служать натуральними моделями оптимізації останніх. На жаль, мережа їх у Карпатах зараз незадовільна і потребує розширення.

Науково-дослідна функція. Полягає у можливості проведення в заповідних територіях систематичних стаціонарних досліджень екологічних процесів. У біосфері під впливом різноманітних природних сил - космічних, геоендогенних, геоекзогенних, біогеогенних (зв'язаних з біогеохімічними функціями живої речовини) - проходять постійні зміни - еволюційні, кліматичні, геофізичні, геохімічні, біотичні. З початку агрокультурного періоду істотні зміни відбуваються також внаслідок антропогенного впливу. В останнє сторіччя науково-технічний прогрес став настільки вагомим і масштабним, що В. І. Вернадський прирівнює його до сил природи. Складну організованість біосфери та функціонування її екосистем при взаємному впливі природних і антропогенних факторів найкраще можна вивчати в стаціонарних екологічних умовах. Цій меті служить географічна мережа державного природно-заповідного фонду. На її базі у карпатському регіоні вже проводяться комплексні дослідження при допомозі біологічних, екологічних, геохімічних, біогеографічних та інших методів.

Біологічні методи дають змогу вивчати біологічні особливості типових і раритетних для певних регіонів видів флори і фауни з метою охорони і відтворення їх популяцій. При допомозі екологічних методів вивчається структура і організованість здатних до саморегуляції екосистем як природних комплексів зі зворотніми екологічними зв'язками. їх функціонування забезпечується шляхом матеріального і енергетичного обміну між аутотрофними та гетеротрофними компонентами і абіотичним середовищем. Завдяки нормальному функціонуванню екосистем підтримується екологічно збалансований стан у природному середовищі. Геохімічні методи дають змогу з'ясувати складні геохімічні процеси у ландшафтах різних типів, вікові геохімічні і біогеохімічні зв'язки між ними. При допомозі біогеографічних методів досліджуються закономірності просторового розташування популяцій різних екосистем і їх формування залежно від взаємозумовленої дії кліматичних, ґрунтових, гідрологічних, геолого-геоморфологічних факторів.

Результати таких комплексних досліджень у заповідних екосистемах використовують при науковому обгрунтуванні раціонального природокористування, оптимізації господарських екосистем, що знаходяться в сфері антропогенного впливу, при реконструкції екосистем, девастованих внаслідок техногенних змін. Еталонна функція заповідних екосистем набуває особливої ваги при космічних та дистанційних методах вивчення географічної оболонки Землі.

Велике наукове значення мають також створені людиною охоронні об'єкти - дендрологічні парки й арборетуми, ботанічні сади, зоологічні парки. Результати багаторічних, часто навіть багатовікових експериментальних досліджень у галузі інтродукції й акліматизації різних видів рослин та доместифікації тварин, що проводяться на їх базі, становлять значний інтерес для лісового господарства, луківництва, фармакології, тваринництва, озеленення міст і індустріальних комплексів.

На міжнародній конференції по охороні навколишнього середовища, що відбулася в 1972 р. в Стокгольмі, була висунута важлива у природоохоронному відношенні ідея національного і глобального екологічного моніторингу для фіксації змін у біосфері, одержання достовірних даних про акселерацію техногенного впливу на її складові блоки, екологічного прогнозування можливих змін їх параметрів та регулювання впливу техносфери на біосферу. Такі системні дослідження на регіональному, зональному та глобальному рівнях запропоновано проводити на базі глобальної мережі біосферних заповідників.

Структурою екологічного моніторингу передбачені спостереження за динамікою абіотичних і біотичних процесів під впливом природних і техногенних факторів. Абіотичні процеси досліджуються в рамках геофізичного (слідкування за фізичними параметрами біосфери) і геохімічного (слідкування за наслідками хімічного впливу) моніторінгів. Біотичні процеси досліджуються за програмою біотичного моніторингу, що охоплює екосистеми природні, господарські та девастовані. Зараз у Карпатах існують лише чотири біосферних заповідники - Баб'є-Гурський у Польських Карпатах, Ретезат та Петросул Маре - у Румунських Карпатах, Агтелекський - в Угорських Карпатах. Для того щоби програмою екологічного моніторингу охопити всю біогеографічну різноманітність гірської системи, необхідно розширити їх мережу і створити нові біосферні заповідники у Татрах, Бескидах, Чорногорі. Результати досліджень у рамках комплексного екологічного моніторингу на їх базі дадуть змогу обгрунтувати екологічну стратегію інтегральної охорони природного середовища в гірській системі та вирішувати актуальні для різних галузей народного господарства питання постійності природокористування.

Захисна екологічна функція. Проявляється у підтриманні шляхом охоронного режиму екологічно збалансованого стану в районах розташування державного природно-заповідного фонду. Заповідні екосистеми оточені прилеглими до них господарськими угіддями і тому між ними існують двосторонні екологічні і біогеоценотичні зв'язки. Чим територіально більший заповідний масив, тим відчутніше проявлятиметься його захисний і біогеоценотичний вплив на господарські екосистеми, і навпаки. Це емпіричне екологічне правило стосується і оцінки зворотного впливу господарських територіальних комплексів на заповідні.

При організації заповідної території важливо обгрунтувати таку оптимальну площу, яка б забезпечувала її геохімічну, екологічну та біогеоценотичну автономність, нормальний хід геохімічних, екологічних і біогеоценотичних процесів і, таким чином, нормальне функціонування природних екосистем та виконування захисної ролі. Зокрема, цей екологічний постулат стосується забезпечення нормальних умов для представників тваринного світу, які охороняються. Належну увагу слід приділяти конфігурації заповідної території, щоби вона сприяла елімінації несприятливого впливу з боку господарських угідь. У гірських умовах найкраще визначати контури заповідних територій за природними межами басейнів гірських водних артерій.

Корисне екологічне значення заповідних об'єктів може проявлятись у різних формах. У гірських районах найбільш відчутний ефект їх грунто- і водозахисної ролі, а в селе- та лавинонебезпечних місцях - протиселевої й протилавинної функцій. Територіально значні заповідні екосистеми можуть мати і певне кліматорегулююче значення.

Грунто- та водозахисна функції заповідних екосистем найкраще проявляються в гумідних районах Карпат. На лісогідрологічному стаціонарі Хрипелів, розташованому в межах висот 840-1225 м в Горганах (північно-східний мегасхил Українських Карпат), встановлено, що із 1183 мм опадів стиглі буково-ялицево-смерекові ліси, які тут охороняються, затримують 300 мм, або 26% (Олійник та ін. 1986). Потужність снігового покриву тут значно нижча, ніж на відкритому ландшафті, промерзання лісових грунтів неглибоке і короткочасне. Тому вони трансформують поверхневий стік у внутрігрунтовий, завдяки чому відбувається рівномірне живлення вологою гірських рік і, таким чином, забезпечується їх нормальний гідрологічний режим. Дослідженнями, виконаними в Карпатському державному заповіднику, встановлено, що в басейнах гірських рік Лужанки і Угольки, де схили на площі 10 тис. га захищають заповідні букові ліси, за останні 50 років не було жодного разу повеней, незважаючи на те, що в даному районі випадає 1390 мм опадів на рік. Захисна екологічна функція заповідних екосистем найвиразніше проявляється в зоні окультурених та денатуралізованих ландшафтів.

Економічна функція. Заповідні екосистеми мають вагоме економічне значення для багатьох галузей народного господарства, які використовують відновні природні ресурси, зокрема, для лісового і мисливського господарства, луківництва та інших, їх безпосередній економічний ефект полягає в тому, що заповідні території, виконуючи функцію сховища генофонду, сприяють також міграції біологічних видів у прилеглі господарські угіддя, збагачують видовий склад її флори і фауни, підтримують біогеоценотичну гетерогенність, а отже, і природний потенціал окультурених екосистем. Як встановив В. Шафер (Szafer, 1930), понад 110 гірських карпатських видів рослин мігрували в прилеглі рівнинні ландшафти, де стали компонентами лісових і лучних екосистем. Окремі групи тварин, що охороняються на заповідній території, виконують корисну біосанітарну роль далеко за її межами. Для того щоби між заповідними і господарськими екосистемами підтримувався корисний біогеоценотичний вплив, потрібно приділити належну увагу територіальним зв'язкам між ними. Тому навколо заповідних територій слід створювати захисну (буферну) зону не радіальної, а радіально-променевої конфігурації. При такій конфігурації її променево розташовані природні екосистеми виконуватимуть функцію своєрідних "екологічних коридорів", що сприятиме кращому обміну генофондом між заповідними та господарськими комплексами.

Безпосереднє народногосподарське значення заповідних об'єктів - заказників, резерватів, пам'яток природи - полягає в тому, що осередки елітних дерев, диких плодових та лікарських рослин, які охороняються на їх території, можуть бути використані як насіннєві ділянки для селекційних робіт. Відомо, що дикі родичі культурних рослин стійкіші проти різних захворювань, тому вони цінний генетичний ресурс для покращання біологічних властивостей культурних сортів.

Народногосподарське значення заповідних екосистем полягає і в тому, що вони служать природними моделями для формування біологічно стабільних лісових, лучних чи водних екосистем. Шляхом тривалого екоценогенетичного процесу у них виробилась потенціальна здатність до саморегуляції та підтримання гомеостазу. Вивчення такого "тисячолітнього досвіду природи" має чимале значення для галузей народного господарства, зв'язаних з використанням ресурсів природних і окультурених екосистем.

Соціальна функція. Властива національним паркам, охоронним ландшафтним областям (районам), паркам-пам'яткам садово-паркового мистецтва, що мають поряд з природоохоронним і безпосереднє рекреаційне призначення. Потреба розширення мережі цих охоронних об'єктів зумовлена існуючими швидкими темпами індустріалізації й урбанізації - характерної економічної і соціальної риси суспільства. За даними демографічного відділу ООН, у 1975 р. у світі у містах проживало 1,6 млрд. чоловік, а в сільській місцевості - 2,4 млрд. Згідно з прогнозом демографів при існуючому прирості населення 1,9% в рік у 2000 р. населення планети досягне 6,1 млрд. чоловік, з яких більше половини житиме у містах. Такий глобальний демографічний процес поставив перед соціальною екологією важливе завдання - забезпечення рекреаційними ресурсами населення міст і індустріально-промислових комплексів. Адже здоровий відпочинок людини, відновлення її фізичних і духовних сил позитивно впливають на економічний ефект у сфері матеріального виробництва та розумової праці, що сприяє підвищенню добробуту й культурного рівня суспільства. Тому рекреаційна сфера розглядається економістами як складова частина єдиного народногосподарського комплексу. Історичний аналіз розвитку заповідної справи в індустріально розвинутих зарубіжних країнах свідчить, що ідея організації мережі національних парків стала у цілому світі такою популярною і економічно вигідною завдяки поєднанню в них природоохоронних та соціальних функцій. У цьому плані природні ландшафти поки що незабруднених Карпат, що збереглися в індустріальній і густозаселеній зоні Середньої Європи і відзначаються сприятливими кліматичними умовами та багатими й різноманітними рекреаційними і бальнеологічними ресурсами, набувають особливого соціального значення для розвитку рекреаційної індустрії.

Поряд з відміченим безпосереднім значенням заповідних екосистем різних категорій вони виконують і ряд посередніх функцій - природопізнавальну, культурно-освітню, дидактичну, ландшафтно-естетичну.

Природопізнавальна функція властива заповідним екосистемам як природного, так і культурного походження. Природні екосистеми дають змогу ознайомитись із видовим складом їх флори і фауни у різних природно-географічних зонах, складними взаємозв'язками між біоценозами і їх середовищем, наслідками охорони популяцій зникаючих видів.

Зокрема, цікавими у природопізнавальному плані є незаймані господарським впливом гірські екосистеми Карпат, на базі яких можна на відносно короткому проміжку простору спостерігати за тими закономірностями зональних явищ у Середній Європі, за якими в рівнинних ландшафтах вдається простежити лише на значних територіях.

У заповідних об'єктах культурного походження є можливість ознайомитись з інтродукованими з різних біогеографічних районів видами рослин і тварин та їх здатністю до адаптації у нових екологічних умовах (рис. 35).

Культурно-освітня і дидактична функція. Полягає у сприянні розвитку загальноосвітньої сфери людини, розширенні її природничого і краєзнавчого кругозору, вихованні природоохоронної активності і відповідальності за стан природи як національного, так і загальнолюдського багатства. Історичний аналіз взаємодії суспільства і біосфери свідчить про значення природних багатств не лише для матеріального добробуту людини, але й для її інтелектуального і духовного розвитку. Вже для первісної людини навколишнє природне оточення було своєрідною "натуральною школою життя". Розвиток природопізнавальної сфери людини допомагав їй у боротьбі за існування, формування вольових властивостей, спрямованих на оптимізацію взаємовідносин з природою. Природне оточення впливало на емоціональну та естетичну сферу людини. Саме завдяки такому всебічному впливу гармонійної природи на духовне життя ми зобов'язані розвитку мистецтва доісторичного та античного періодів (рис. 36).

Рис. 35. Дендрарій у Підліснівському лісництві Карпатського національного парку.
Фото М. Клапчука.

Переконливі приклади про значення навколишньої природи для фізичного та духовного формування людини знаходимо у творах багатьох мислителів і педагогів, починаючи від античних - Платона, Сенеки, Тита Лукреція Кара, Вергілія,- до середньовікових і сучасних - Яна Амоса Коменського, Григорія Сковороди, Жан-Жака Руссо, Льва Миколайовича Толстого, Костянтина Дмитровича Ушинського, Василя Олександровича Сухомлинського та ін. У своїх педагогічних концепціях та філософських роздумах Коменський завжди спирався на природну сферу. У класичній праці "Didactica magna" (Велика дидактика), опублікованій у 1657 p., він пише: "Із всього цього витікає, що той лад, який ми бажаємо зробити універсальною ідеєю для всього мистецтва - повинен бути запозичений не з будь-чого іншого, а лише з вказівок природи. Як лише це буде здійснено точно, створене штучно буде миновати так же легко й свобідно, як легко й свобідно минає усе природне".

Такі ж яскраві приклади про виховне значення природи для людини знаходимо в працях Ушинського і Сухомлинського.

Культурно-освітнє значення природних екосистем для інтелектуального єства людини нашої доби є ще вагомішим, оскільки істотно поглибилась її пізнавальна сфера, а наявність вільного часу розширила можливості спілкування з природою.

Ландшафтно-естетична функція. Розуміючи всебічно життєво важливе значення навколишньої природи, людина здавна прагнула зберегти не лише корисні для неї природні ресурси, а й естетично вартісні ландшафти. В організованій формі це її прагнення вперше було практично реалізовано в минулому столітті у Франції, коли на вимогу митців та інших культурних, діячів у 1858 р. в околицях Парижа був взятий під охорону з естетичних міркувань природний лісовий масив та знаменитий середньо-віковий парк у Фонтенбло. Перший у світі Еллоустонський національний парк у США створений також завдяки не лише оригінальності, але й захоплюючій естетичності природних ландшафтів.

У нашому столітті під впливом монокультурного напряму розвитку лісового й сільського господарства характерною рисою окультуреного географічного середовища стає його ландшафтна монотонність. Внаслідок зростаючого техногенного впливу площа природних і естетично вартісних ландшафтів скорочується подібно до "шагреневої шкіри" у знаменитому творі Бальзака. Існуючий екологічний прогноз свідчить, що процес денатуралізації природних ландшафтів зростатиме, а отже, відбуватиметься і їх естетичне знецінення.

Тому серед різноманітних функцій заповідних екосистем однією з вагомих є і надалі залишиться ландшафтно-естетична.

* * *

Заповідні території, хоч і виключені з господарського користування, проте вони теж зазнають до деякої міри посереднього геохімічного і геофізичного впливу, а національні парки та охоронні ландшафтні парки - безпосереднього антропогенного пресу. Для того щоби ці об'єкти могли виконувати згадані прямі і непрямі функції, потрібно вдосконалювати природоохоронне впорядкування їх території і відповідно з ним забезпечувати диференційований режим охорони.

При існуючих темпах катастрофічного збіднення видового складу флори і фауни пріоритетним завданням державного природно-заповідного фонду є забезпечення на його території абсолютної та регульованої (шляхом різних біотехнічних заходів) охорони популяцій зникаючих видів. На жаль, теоретичні засади в цьому плані ще не обгрунтовані в повному обсязі, що гальмує здійснення практичних заходів. Деякі практичні рекомендації, які стосуються охорони окремих звірів, містяться в монографії "Биология охраны природы", опублікованій в 1983 p. під редакцією американських зоологів М. Сулея і Б. Уилкокса та колективній праці "Жизнеспособность популяций. Природоохранные аспекты", що вийшла у світ у 1989 р. під редакцією М. Сулея. На підставі теоретичних узагальнень та емпіричних біогеографічних даних М. Сулей вважає, що до існування популяцій зникаючих видів хребетних тварин з 95%-правдоподібністю кількість особин їх мінімальної життєздатності п пуляції повинна становити одну-дві тисячі.

Рис. 36. Церква Святого Різдва (XVIII ст.) с. Ворохта. Архітектурна пам'ятка.
Фото М. Клапчука.

Необхідно відзначити, що екологічні передумови, які стосуються охорони зникаючих тварин, відмінні від тих, які потрібно мати на увазі при збереженні рідкісних видів рослин. Останні, в свою чергу, відрізняються своїми біологічними, екологічними та ценотичними особливостями і тому для їх збереження потрібно застосувати різні способи та диференційовані режими охорони. Щоб їх обгрунтувати, необхідний загальносистемний підхід до встановлення біотичних і абіотичних причин раритетності рослин, які знаходяться у загрозливому стані. При такому підході потрібно з'ясувати характер ареалу та висотного поширення виду, відповідність умов місцезростання його екологобіологічним та ценотичним властивостям, динаміку генеративного і вегетативного поновлення популяцій, їх стійкість до від'ємного біотичного і антропогенного впливу та екстремальних стихійних факторів.

Для оцінки життєздатності популяцій рідкісних видів рослин потрібно знати не лише їх чисельність, але й характер поширення на певній території та придатні для них екологічні умови. При цьому слід виходити з емпіричного положення, що існує зв'язок між мінімальною необхідною територією, на якій збереглась популяція, та мінімальною її життєздатністю. В основі цього положення покладені взаємозв'язані у біологічних видів демографічні і генетичні аспекти (Ланде, Бэрроуклаф, 1989).

Основний екологічний постулат для підтримання життєздатності популяцій зникаючих рослин - забезпечення для них потрібного життєвого простору (ландшафту), належної структури екосистем, з якими вони пов'язані філоценогенетично, підтримання консорційних зв'язків з гетеротрофними компонентами (напр., опилювачами). Для видів евритопних слід забезпечити також біогеоценотичну різноманітність природного середовища. Основна стратегія збереження раритетного фітоценофонду повинна полягати у поєднанні профілактичних заходів з пасивними та активними заходами їх охорони. Ці вимоги слід врахувати і при підборі природних заповідних територій, обгрунтуванні їх площі та режиму охорони.

Існуюча зараз тенденція збіднення генофонду та зростаючі потреби населення в рекреаційних ресурсах вимагають збільшення кількості заповідних об'єктів різного призначення та розширення їх площі. Такі можливості в Карпатах ще існують, хоч в густозаселених та окультурених районах вони обмежені. Тому підвищення екологічної ефективності різних форм заповідання ми вбачаємо не лише в розширенні мережі державного природно-заповідного фонду, але і в покращанні його організаційної структури, вдосконаленні територіального впорядкування, в оптимізації природоохоронного режиму.

<<< назад | зміст | вперед >>>