<<< назад | зміст | вперед >>>

Стойко С., Гадач Е., Шимон Т., Михалик С. Заповідні екосистеми Карпат

2. Історія та організаційна структура охорони природи в Карпатах

2.1. Історичний огляд природоохоронних заходів

У країнах, на території яких розташовані Карпати, охорона природи має давні традиції. Це свідчить про розуміння народами, що заселяють дану територію, життєво важливого значення природного середовища та про належну оцінку природних ресурсів для їх економічного розвитку. На підставі історичного аналізу охорони природи в регіоні можна виділити кілька якісно відмінних етапів у розвитку природоохоронної концепції. Початковим, найбільш давнім етапом слід вважати видову охорону, зокрема, турботу про збереження мисливської фауни. Багата фауна гірських ландшафтів сприяла розвитку мисливського промислу, який мав у минулому важливе економічне значення. У реєстрах часів угорського короля Андрія II (1205- 1233 pp.) відзначається, що у долинах закарпатських рік - Боржави, Ужа, Латориці водилось чимало великих звірів, зокрема зубрів. У верхів'ї басейну Ужа назви таких населених пунктів, як Тур'я Ремета, Тур'я Поляна, свідчать про те, що колись були поширені дикі бики - тури. На Буковину з південноукраїнських степів заходив тарпан. Цей дикий кінь був широко розповсюджений у Паннонській низовині до XI ст. До речі, з популяцією тарпана генетично пов'язана гуцульська порода низькорослих гірських коней, яка ще донедавна була досить поширена у гірських районах Карпат.

На жаль, хижацьке винищування багатьох видів диких звірів спричинилося до збіднення їхнього видового складу. Тому вже у другій половині XIX ст. з'являються перші юридичні акти про охорону диких тварин. У 1851 р. професор Ягеллонського університету у Кракові Людвик Цейснер виступив з пропозицією видання спеціального указу про охорону гірської сарни (Rupicapra rupicapra), бабака (Магmоta marmota) та інших зникаючих у високогір'ї Польських Карпат звірів. У 1868 р. у Словаччині зоолог Даніель Лихард пише статтю "Слово про охорону бабаків і сарни", в якій звертає увагу на необхідність їх охорони. За клопотанням спеціальної комісії Краківського наукового товариства Крайовий сейм у Львові в 1868 р. видав указ про заборону відстрілу та відлову рідкісних татранських тварин. Це був перший юридичний акт такого характеру в Європі. Починаючи з 70-х років минулого сторіччя питанням охорони рідкісної фауни належну увагу приділяло Угорське карпатське товариство. Однак, незважаючи на вжиті заходи щодо охорони рідкісних тварин та регламентування полювання на них, популяції багатьох видів не вдалося врятувати. Архівні дані та археологічні знахідки свідчать, що протягом останніх 12 сторіч у Карпатах повністю було знищено вісім видів диких звірів та понад 10 видів птахів (Турянин, 1976). До тварин, що зникли, належать зубр, тур, тарпан, лось та ін. В Українських Карпатах зникли також сарна, бабак, дрофа. Остання водилась у рівнинних ландшафтах Закарпаття ще в 30-х роках.

У другій половині XIX ст. виникла необхідність в охороні рідкісних видів рослин, зокрема білотки альпійської (Leontopodium alpinum). У 1880 p. Татранське товариство, засноване в 1873 p., видало спеціальне звернення до відвідувачів Закопаного і Польських Татр. Ідею охорони рідкісних видів рослин пропагують також відомі ботаніки - М. Рациборський, В. Шафер та ін. До списку таких видів було включено, крім білотки, сосну кедрову (Pinus cembra), ломиніс альпійський (Clematis alpina), шафран спишський (Crocus scepusiensis) та інші рідкісні рослини.

Ретроспективний аналіз причин зникнення багатьох видів диких звірів свідчить, що цей процес був пов'язаний не лише з безпосереднім їх фізичним знищенням, але й з деградацією потрібних для них біотопів, зокрема, з скороченням площі природних лісових та лучних екосистем. Щоб запобігти бездумному знищенню лісових масивів, у середині XVIII ст. вже на державному рівні стала проявлятись певна турбота про лісові ресурси. У 1769 р. королева Марія Терезія видала спеціальне розпорядження (Waldordnung) про ведення господарства в лісах, у тому числі гірських, яке мало до певної міри і природоохоронне значення. Протягом 1767-1779 pp. в Угорщині, до якої в той час належала значна частина Західних, Східних та Південних Карпат, було прийнято ряд спеціальних законів про охорону й відновлення державних лісів. Отже, є підстави вважати, що подібне регламентування й регулювання використання природних багатств сприяли розвитку якісно нового поресурсного етапу охорони природи.

У другій половині XIX ст. після побудови в Карпатах мережі залізниць широких масштабів стала набувати експлуатація гірських лісів. Ліси вирубували не лише для задоволення внутрішніх потреб, але й для експорту деревини, що становив важливу складову частину національного прибутку країн, на території яких розташована гірська система. У Польщі особливе незадоволення дослідників природи викликала масова вирубка лісів у Татрах та Піенінах. Тому вже в 1889 р. у журналі "Pamiętnik Towarzystwa Tatrzańskiego" було поставлене питання про охорону всієї території Татр.

З кінця XIX ст. в Карпатах стала розвиватись лісохімічна промисловість, яка споживала велику кількість лісорослинних ресурсів. Так, лісохімічний завод "Клотильда" у Великому Бичкові на Закарпатті у 1869-1871 pp. щорічно споживав понад 150 тис. м³ букової деревини (Zlatnik, 1934). Істотні зміни у ценотичній структурі лісів не могли не вплинути від'ємно на їх екологічну стабільність. Уже в другій половині XIX ст. у Карпатах фіксуються катастрофічні вітровали. Архівні матеріали свідчать, що з 1868 по 1872 pp. у Закарпатті в околицях Ясиня такими вітровалами знищені смерекові ліси на площі 4316 га, а в околицях Усть-Чорної - на площі 2250 га.

Небажані екологічні зміни спостерігались і у високогірних ландшафтах, де субальпійські та альпійські луки освоювались валашськими племенами для випасу худоби вже в XVI ст. З метою розширення площі полонин вони знищували криволісся, штучно знижували природну межу лісів. На підставі архівних даних А. Златнік встановив, що лише в Мармарошських горах до 1912 р. на площі 322 га знищено криволісся душекії зеленої та гірської сосни, що мали особливе захисне значення. Внаслідок істотних кількісних та якісних змін у структурі рослинного покриву високогір'я тут стали частіше з'являтись снігові лавини, ерозія грунтів та інші небезпечні схилові процеси.

Гумідний регіон Карпат характеризується розгалуженою мережею гірських рік. У минулому вони мали важливе економічне значення не тільки завдяки рибним ресурсам, але й сплаву лісу, який місцями практикувався до 60-70-х років нашого сторіччя (верхів'я Тиси, басейн Черемошу в Українських Карпатах). Масова вирубка лісів у басейнах гірських рік спричинилась до порушення їх гідрологічного режиму, внаслідок чого почали з'являтись небезпечні повені, шкідливі для народного господарства. Наприклад, у результаті повені 1912 р. у басейні Тиси була залита значна частина Хуст-Солотвинської низовини на Закарпатті. У 30-х роках від повені на Тисі сильно потерпіло село Вилок. Катастрофічні повені періодично повторювались у басейні Тиси і на території Угорщини. Для їх попередження довелось будувати потужні захисні дамби.

Внаслідок зростаючого антропогенного впливу на гірські ландшафти вони стали збіднюватись у біогеоценотичному відношенні. Тому вже в кінці XIX - на початку XX ст. вчені-натуралісти ставлять питання про збереження цінних забутків природи. У Словацьких Карпатах в 1895 р. створюється резерват "Поницька Гута", в 1907 р. - "Скеля Сабова", в 1913 р. взято під охорону "Доброчський" і "Бадинський" праліси. У 1906 р. польський природолюб А. Стадницький створює невеликий резерват "Барновець" у своєму маєтку в Сондецькому Бескиді.

У 1900 р. було видане спеціальне розпорядження угорського міністерства землеробства про охорону пам'яток природи та вікових дерев. На початку XX ст. на захист цінних ботанічних об'єктів у Татрах виступає відомий угорський ботанік Філярський. На Міжнародному конгресі по землеробству, який відбувся в 1907 р. у Відні, румунський вчений П. Антонеску поставив питання про спеціальне законодавство у справі збереження унікальних ландшафтів та пам'яток природи. Мережа таких пам'яток поступово розширюється. В Закарпатті на схилах г. Стужиця, розташованої в Східних Бескидах, в 1912 р. був створений невеликий резерват букових пралісів. Протягом 1912-1914 pp. в області взяті під охорону нові лісові резервати - ялицевий в урочищі Тиха у верхів'ї Ужа та смерековий на схилах Попа Івана Мармарошського. Завдяки зусиллям Л. Ломницького та В. Шафера в 1914 р. в Прикарпатті взято під охорону унікальний Княж-Двірський ялицево-буковий масив з тисом ягідним.

Вагому роль у справі територіальної охорони природи відіграла створена в 1912 р. у рамках Татранського товариства "Секція охорони Татр". В 1930 р. вона була перетворена в "Секцію охорони гірської природи" і поширила свою діяльність на всі гірські ландшафти. В ній активно співробітничали Г. Павликовський, В. Гоетель, В. Шафер, М. Сидлецький, С. Соколовський та інші вчені. Секції належить велика заслуга в організації національного парку в Польських Татрах.

Так поступово став формуватися якісно новий етап територіальної охорони природи. Для його дальшого розвитку істотне значення мала перша Міжнародна конференція по охороні природи, що була скликана швейцарським урядом в 1913 р. в Берні за ініціативою відомого зоолога П. Саразена. У ній взяли участь вчені 17-ти європейських країн, які розробили широку програму природоохоронних дій. На жаль, перша світова війна на певний час загальмувала її реалізацію.

Після війни настали сприятливі умови для вирішення в європейських країнах багатопланових питань охорони природи, в тому числі в Карпатах. Вже в 1919 р. на спільному засіданні в Закопаному чеський ботанік К. Домін з В. Гоетлем, В. Шафером та іншими польськими вченими обговорюють питання охорони природи Татр. В 1922 р. у Словаччині видають розпорядження про охорону білотки альпійської, гірської сарни, бабака. Незабаром для охорони сарни і бабака в Словацьких Татрах створюються два резервати.

В 1924-1925 pp. розпочалось співробітництво між науковцями Чехословаччини і Польщі в справі створення національних парків у прикордонній зоні Татр і Пієнін. Незабаром з'являється публікація В. Шафера (Szafer, 1929), в якій викладена природоохоронна характеристика Татранського, Пієнінського та інших національних парків Польщі.

В 1928 р. за ініціативою голландського вченого І. Я. Тинховена в Амстердамі і Брюсселі були засновані спеціальні міжнародні установи по охороні природи. їхня наукова діяльність сприяла дальшому розвитку природоохоронних ідей на континенті, в тому числі і в Карпатському регіоні.

У галузі заповідної справи в Українських Карпатах особливе місце належить А. Златніку, який обгрунтував перший проект організації мережі природних резерватів в Закарпатті та розпочав їх дослідження (Zlatnik, Hilitzer, 1932; Zlatnik, 1936). Завдяки зусиллям ученого в 30-х роках були взяті під охорону унікальні букові праліси на схилах полонини Красної, де збереглись найбільші їхні масиви у Середній Європі. На базі цих пралісів у 1968 р. був організований Карпатський державний заповідник. У його створення значний вклад внесли П. С. Погребняк, І. Г. Підоплічко, Ю. Д. Третяк та інші українські природознавці.

Після другої світової війни загострення екологічних проблем стало привертати увагу не лише природодослідників всього світу, але й політичних діячів та широкої громадськості. За ініціативою ряду країн в 1947 р. у Швейцарії (м. Берн) відбувся Міжнародний з'їзд по охороні природи. Згідно з його рішенням у 1948 р. в м. Фонтебло у Франції був скликаний Міжнародний конгрес по охороні природи, на якому засновано Міжнародний Союз охорони природи та затверджено його статут. В 1956 р. він був перейменований у Міжнародний Союз охорони природи і природних ресурсів (Union Internationale pour la Conservation de la Nature el de ses Ressorces JUCN - МСОП). У рамках МСОП була створена спеціальна екологічна комісія, одним із завдань якої є наукове обгрунтування розширення світової мережі національних парків та інших категорій заповідних екосистем. Під впливом нових природоохоронних ідей у Карпатах у повоєнний період почався своєрідний "ренесанс" у розвитку заповідної справи. Площа існуючих раніше заповідних територій поступово розширюється, створюються нові національні і ландшафтні парки, заповідники та резервати у Західних, Східних та Південних Карпатах.

У результаті фундаментальних відкрить у різних галузях науки в середині нашого сторіччя починається науково-технічна революція (НТР), яка зумовила дальший вплив техногенного пресу на природне середовище. У багатьох індустріальних країнах, у тому числі і в Карпатах, спостерігається посилений процес денатуралізації природного середовища, що зумовив зміни в структурі природних екосистем. При такій загрозливій ситуації природоохоронні ідеї набувають виразного екологічного контексту, а в природоохоронній концепції настає якісно відмінний екологічний етап розвитку. Охорона природи стала розглядатись як пріоритетна інтегральна екологічна, економічна та соціальна проблема міжнародного значення.

Інтенсифікація техногенного впливу на природне середовище у карпатському регіоні зумовила не лише девастацію природних ландшафтів та збіднення видового складу флори і фауни, але й порушення екологічного балансу, що проявилось у почастішанні стихійних явищ - снігових лавин, вітровалів у лісах, катастрофічних повеней. Такий екологічний стан викликав почуття тривоги в спеціалістів у галузі біології, екології, географії та економіки. У 1960 р. АН СРСР і АН УРСР організували у Львові першу Міжнародну конференцію по флорі і фауні Карпат. На ній була прийнята екологічна програма, що стосувалась не лише охорони біологічних видів, але й збереження унікальних гірських екосистем, оптимізації природокористування та поліпшення екологічного балансу в регіоні. Ці питання обговорювались пізніше на подібних наукових форумах в Чехо-Словаччині, Угорщині, Польщі, Румунії. Вони включені у програму міжнародного науково-технічного співробітництва.

У рамках наукової проблеми "Охорона екосистем (біогеоценозів) та ландшафтів у карпатському регіоні" ведуться дослідження по темі "Екологічні основи оптимального використання і охорони біогеоценозів" та інших питаннях. Розгортаються флористичні дослідження, в результаті яких планується написання робіт, що матимуть загальноєвропейське значення: "Флора Карпат та Паннонського басейну", "Червона книга флори Карпат".

Охорона природи такої потужної гірської системи, як Карпати, сприяє екологічній стабілізації і в прилеглих до них ландшафтах Середньої Європи. Тому цій проблемі надається належна увага на субрегиональному рівні і в міжнародній програмі ЮНЕСКО "Людина і біосфера" (Програма МАБ). На 8-й конференції національних комітетів країн Середньої Європи, що проводилась під егідою ЮНЕСКО в червні 1990 р. в Києві, розглянута програма порівняльних досліджень "Вплив людської діяльності на лісові екосистеми Карпат - їх стан, використання, розвиток". У справі оптимізації лісових екосистем важлива роль належить також системі державного природно-заповідного фонду. Кожна місцевість характеризується своєрідною специфікою природоохоронних проблем та заповідної справи і власними підходами до їх вирішення. Досвід організаційної структури в галузі охорони природи становить взаємний інтерес і подається в розрізі країн, на території яких розташована Карпатська гірська система.

<<< назад | зміст | вперед >>>