<<< назад | содержание | вперед >>>

Спогади ветеранів самодіяльного туристського руху в Україні

РОЗДІЛ III. ПІДГОТОВКА ТУРИСТСЬКИХ КАДРІВ

В. А. Горобець

ПЕРШІ КРОКИ КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ ТУРИЗМУ

Практична діяльність першого набору школи туризму в Києві тісно переплелася з самодіяльним туристським табором Академії Наук УРСР у Домбаї на Західному Кавказі. Першим керівником і першим начальником школи був Юрій Іванович Козуб.

Наше знайомство сталося восени 1961 р. Тоді він запросив мене працювати у республіканській маршрутно-кваліфікаційній комісії, а невдовзі взяти участь у роботі школи туризму. У подальшому доля часто зводила мене з різних питань туризму з цією досвідченою, ініціативною й авторитетною в українському спортивному туризмі 1960-70-х рр. людиною.

З самого початку роботи школи туризму планувалося, і так воно сталося, що путівки на першу зміну кавказького табору були викуплені для навчально-тренувального збору школи. А інструкторські кадри наступних змін були забезпечені майбутніми випускниками школи туризму.

Перші організаційні збори, а потім і теоретичні заняття відбувалися у клубі Водоканалтресту на Набережному шосе.

Якось одразу сформувався сталий склад слухачів – 30 чоловік. Я став начальником учбової частини школи.

Практичні заняття з туристської техніки почалися виходом на ще засніжені схили Дніпра навесні 1962 р. Значно пізніше школа переселилася до приміщення Київського міського клубу туристів на вул. Карла Маркса (тепер архітектора Городецького), де штатним інструктором був Борис Семенович Лещінер, який активно допомагав нам у господарських питаннях.

Велика увага в школі приділялася тренувальним походам вихідного дня. Кожного разу призначався новий умовний керівник групи, по черзі. Потім були розбори його діяльності. Учасники цих походів добре згадують маршрути в районах Спартака, Буяна, Бортничів, Мотовилівки, пам’ятні тренування в урочищах біля ст. Снітинка, у Плисецькому кар’єрі, орієнтування під Биківнею. А ввечері - обов’язково традиційні вогнища, пісні під гітару, вперше почуті заборонені рядки Висоцького, КВН дружніх команд.

І все ж найяскравішим спогадом залишився Домбай, де пройшли літні збори.

Групове спорядження для самодіяльного табору ми отримали у спортклубі “Наука”, а спеціальне гірське було одержано з міської бази прокату. Вже на Кавказі виникло чимало найважливіших господарських питань. Серед них найбільше клопоту керівництву табору завдавало харчове забезпечення. Усі продуктові бази знаходилися у селищі Теберда, що розташоване за 18 кілометрів від Домбаю. Там треба було налагодити і підтримувати складні стосунки з завідуючими-карачаївцями, вирішувати транспортні проблеми, своєчасність розрахунків тощо. Усім цим довелося займатися переважно самому начальнику табору Ю. І. Козубу.

Спочатку на посаді завгоспа випробували, як здавалося, спритного хазяйновитого Аркадія Голдовського, але у нього справа не пішла. Тоді – запропонували учаснику зборів Павлику Сої. Ця людина прийшлася до місця. Він так і відпрацював усі таборні зміни, дуже допоміг в організації харчування. Пізніше його господарські здібності проявилися професійно. На своєму Дарницькому шовковому комбінаті він став керівником відомчого ЖЕКу.

Учасники зборів від самого початку були поділені у відповідності з попередньою підготовкою та інтересами на дві групи: пішохідну і гірську. Керівником першої було призначено Бориса Подколзіна, другої – Гліба Коваленка.

Серед нас була група робітників з київського “Арсеналу”. Вони трималися завжди дружно: Міша Іванченков, Володя Максименко, Вітя Передерій, Валя Березіна та ін. Майже усі вони і далі були активними туристами, увійшли в ядро арсенальської секції. М. Іванченков певний час її очолював.

Загальним складом зборів у перші дні було здійснено тренувально-акліматизаційні виходи на Алібекський льодовик, зроблено сходження на вершину гори Мусатчері 1А (початкової складності), побували на красивих Муруджинських озерах. Учасники набували досвіду гірських походів, розкривалися краще риси їх характеру. Запам’ятався, наприклад, Олексій Іванович Безпалов, найстаріший тоді серед нас. Потім він ще займався походами і бігом до 79 років, брав участь у забігах на приз “Правди”, а під час зборів йому було вже 60. Так ось, одного разу на днівці виходжу я з палатки, бо зверху щось нявчить і кукурікає. І бачу сидить високо на дереві наш пенсіонер. Виявляється, що це він відбуває покарання, бо програв!

Пішохідна група пройшла під час зборів маршрут ІІ категорії складності. Вона зробила два кільця. Перше проходило через Мухінський і Бадукський перевали, а друге через Муруджинський і далі через Клухор до чорноморського узбережжя. У складі групи були Толік Веселов і його сестра Галя, Надя Голік, Саша Самборський, Лев Житницький, Аркадій Голдовський. Веселов потім якийсь час ходив у походи, брав участь у рятувальних роботах, Самборський пізніше працював директором Дарницького автокемпінгу, Житницький працював інструктором школи туризму, як і Голдовський, обидва керували складними походами. Керівник цієї групи Б. Подколзін у наступні роки якийсь час був членом міської маршрутно-кваліфікаційної комісії, працював у клубі туристів, але був більш відомий серед туристів заводу “Більшовик”. Г. Веселова, В. Шилов та І. Шилов залишились після зборів у таборі працювати інструкторами наступної зміни. Як бачимо, випуск з цієї групи був досить плідний.

Але історія гірської групи була більш цікавою. Ю. І. Козуб ще у Києві домовився з Віталієм Васильовичем Овчаровим, який влітку працював щороку начальником учбової частини альпіністського табору “Домбай”, про те, що учасники групи гірської підготовки разом з альпіністами “Домбаю” здійснять сходження на відому залікову вершину Суфруджу (1Б к.с.) і отримають посвідчення і значок “Альпініст СРСР”.

На місці, в Домбаї, з’ясувалося, що зараз для нашої групи немає вільного інструктора і доведеться чекати. Цей час було заповнено заняттями. І от одного дня ми отримали повідомлення: “Інструктор є!”. Ним виявився відомий майстер спорту СРСР з альпінізму киянин Володимир Рапопорт. До нього було направлено Г. Коваленка і Ю. Шемегана для з’ясування організаційних питань – матеріально-технічного забезпечення, харчування, інструкторської оплати. Останнє питання було вирішене просто – усі учасники проплатили за власний рахунок десятиденну працю інструктора. Сума була невелика.

Рапопорт, як його ніжно звали учасники “Папа Рапа”, провів групу чотириденним заліковим походом навкруги вершини Сулахат через перевали Джаловчат і Алібек. У перший день група (“відділення” – альпіністською термінологією) пройшла реєстрацію у контрольно-рятівній службі (КРС) і зробила підхід до Алібекського льодовика. Заночували в Алібекській хижі, “хазяйкою” якої була жінка начальника КРС. На той час будинок пустував, й інструктор побоювався, що господиня з’явиться. Обійшлося.

Наступного дня на схилах Джаловчатського перевалу відбулися льодові і снігові заняття, а заночувала група вже на протилежному схилі. На перевалі випили пляшку шампанського, закусили шоколадом. Настрій був чудовий, добре згадали Овчарова, який так допоміг нам. І в подальшому мені неодноразово доводилося відчувати його підтримку. Ніколи він не був формалістом, завжди допомагав гірським туристам у питаннях затвердження сходжень на вершини під час спортивних походів.

Третього дня група повернулася з Аксаутської долини через Алібекський перевал до Домбаю, а на четвертий день провели заняття по налагодженню переправ через гірську річку й обідали вже у своєму таборі.

Два дні відпочинку, підготовки, чекання наступного сходження на залікову вершину. Нарешті, дочекалися! Шість відділень “новаків” альпіністського табору і наше сьоме рушили до гори Суфруджу. Очолював сходження Заслужений майстер спорту, відомий дослідник Паміру Е. А. Білецький, йому тоді вже було під 60 років. Наше відділення йшло передостаннім. Подолали кілька нескладних скельних стінок і по добре набитій крутій стежці вийшли на відомі Ведмежі стоянки. Погода була чудова, усе далося легко. Тут і заночували. Наступного дня (вірніше – ночі!) підйом у темряві. Вихід без рюкзаків у ранніх сутінках. Більшість руху по снігових схилах. О 9.00 група була вже на вершині. Того ж дня повернулися до свого табору. А через два дні 9 липня 1962 р. усі учасники сходження здали залік і отримали посвідчення і значки “Альпініст СРСР”.

У гірській групі було четверо дівчат: Валя Передерій, Валя Березіна, Іра Семенова і Надя Пшеніцина. Всі вони потім ще кілька років продовжували ходити у дальні походи. А керівник групи Г. Коваленко займається туризмом і досі. Мені довелося ще чотири рази пройти з ним гірськими стежками. Його туристсько-альпіністська доля надалі була пов’язана з секцією заводу “Більшовик” і спортклубом “Наука”.

Після сходження ця група пройшла ще гірський похід 2Б категорії складності.

У Києві восени усі учасники зборів були направлені у свої трудові колективи для проходження інструкторської практики. Крім того весь зимово-весняний сезон 1962-1963 р. майбутні випускники школи допомогали у проведенні планових туристських заходів у місті. У квітні 1963 р. вони здали екзамен на звання “Молодший інструктор туризму”, а у травні одержали відповідні значки і посвідчення.

Проведення навчального збору школи туризму на базі самодіяльного туристського табору мало певний резонанс. У квітні 1963 р. профспілками в Криму було проведено республіканський семінар з питання “Обмін досвідом роботи самодіяльних туристських таборів”. Бути керівником семінару запросили Ю. І. Козуба. Я був на цьому семінарі викладачем.

<<< назад | содержание | вперед >>>