<<< назад | зміст | вперед >>>

Легендарні села України

Сокиринці

Сокиринці - українське село в Срібнянському районі Чернігівської області. Розташоване на берегах річки Качка. Населення становить 2000 осіб. Назва села походить від його першого поселенця Івана Сокири, який і започаткував хутір. Перша згадка в літописі про село Сокиринці датується 1092 р. Є відомості, ідо вже в 60-ті роки XVII століття тут була садиба з дерев'яним будинком, господарським двором, регулярним квітником і стриженими липами. На 1903 рік у селі числилося близько чотирьох тисяч мешканців, дві церкви, кілька лавок, базар двічі на тиждень, 60 млинів (один з яких водяний), кілька олійниць.

У 1717 р. село Сокиринці стає родинною резиденцією Ґалаґанів. Село, разом із графським титулом, було подароване полковникові Гнату Галагану царем Петром за знищення Запорізької Січі та сумлінне служіння Російській імперії.

У 1823 р. Сокиринці перейшли в спадок до Григорія Павловича Галагана. З 1823 по 1829 р. тут будується велика садиба в стилі ампір (архітектор Г.Дубровський). При Г.П.Галаганові садиба перетворюється на культурний осередок Чернігівщини. Тут збираються представники української інтелігенції та просвітництва. У садибі знаходилась велика українська етнографічна фамільна колекція.

Палац розташований в центральній частині парку. Двоповерховий, кам'яний, прямокутний за планом, з великим декоративним куполом по центру. Головний фасад прикрашений восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду. Парковий фасад має шестиколонний портик, від якого до бального залу другого поверху відходить пандус. А біля сходів до палацу в кінці XIX ст. було встановлено дві мармурові копії античних скульптур богинь Церери та Гери й декоративні вази. У будинку налічувалося 60 кімнат, які здебільшого були сполучені між собою анфіладною системою.

Центральна частина прикрашена зеленим куполом та восьмиколонним портиком іонічного ордеру, що лежить на міцній аркаді ризаліту. Над вікнами другого поверху -ліпнина, характерна для епохи ампіру.

До основного двоповерхового об'єму ластяться два флігелі по боках, які з'єднуються з палацом одноповерховими критими переходами.

Сокирнянський ландшафтний парк площею 427 га з озерами, парковими спорудами й скульптурами є справжньою пам'яткою садово-паркового мистецтва минулого. Парк створювався поступово, починаючи з 1763 p., переважно місцевими знавцями паркового будівництва.

У 1830-х роках був створений новий парковий комплекс, основа архітектурної композиції якого до сьогодні не змінилася. Для планування парку, проектування і будівництва архітектурних об'єктів був запрошений відомий на той час архітектор П. А. Дубровський, який працював в Сокиринцях протягом шести років. Разом з Дубровським до 1826 року працював учений-садівник Бістерфельд. Можливо, їм належить первинний варіант планування краєвидного парку з галявинами, алеями, ставками, альтанками, мостами та іншими елементами малої архітектури. Основою паркових композицій стала столітня діброва з різноманітними природними пейзажами. Окрім дуба, до складу паркових композицій входять також береза, берест, липа, тополя біла, граб, клен гостролисный, модрина, ялина, сосна звичайна і чорна, каштан. З чагарників найбільш поширеними є спиреї.

У парку є приміщення селянського банку. То була перша кредитна спілка України. Відкрив позикове товариство Григорій Галаган, і збереглися навіть ощадні книжечки, датовані 1917 роком.

Остап Микитович Вересай - відомий кобзар-сліпець, народився в 1803 р. в селі Калюжниці Прилуцького повіту Полтавської губернії у родині сліпого кріпака-скрипаля. Музика мала для нього особливий смисл, але на четвертому році життя хлопчик втратив зір. Обдарований гарною музичною пам'яттю, він без зайвих зусиль повторював «що почув», вчився грати на кобзі та мріяв сам кобзарювати.

Досягнувши п'ятнадцятирічного віку, Остап, маючи велике бажання навчатися музиці, потрапив до кобзарського мистецтва. Зазвичай цьому вчилися З роки й 3 місяці. Отримавши після обряду «визвілки» кобзу з рук майстра та кілька грошів «на щастя», кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ. Він володів могутніми мистецькими засобами впливу на слухача й намагався нести до людей лише високі етичні норми, дарувати позитивні емоції, знаходити ті слова, яких від нього чекали. У репертуарі кобзаря були думи, сатиричні та гумористичні пісні. А також багато жебранок, побутових і танцювальних пісень. Він відчував найтонші струни душ слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття. Майстерність Остапа Вересая стала йому в нагоді і в особистому житті. Відомо, що струни його кобзи зачарували співачку й танцюристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого співця.

У Сокиринцях з чудовим кобзарем Остапом Вересаєм зустрічались Т. Г. Шевченко в 1845 p., a також російський художник Л.М.Жемчужников у 1856 p., який написав у парку декілька картин. Видатний український композитор М.В.Лисенко вважав кобзаря одним із відживаючих виразників внутрішнього естетичного життя народу, високо оцінюючи його майстерність, силу експресії, самобутність музичної форми. Помер народний співець у квітні 1890 р. в Сокиринцях. У 1959 р. в Сокиринцях заснували кімнату-музей Остапа Вересая, а в 1978 р. йому було встановлено пам'ятник.

31988 р. проводитися щорічний республіканський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаеве свято».

<<< назад | зміст | вперед >>>