<<< назад | зміст | вперед >>>

Одрехівський М.В. Валеологічні інноваційні центри: економічні проблеми створення і функціонування

Розділ 2. Методичні основи організаційного проектування валеологічних інноваційних центрів

Надзвичайно важливою особливістю сучасної теорії та практики менеджменту є спроба висунути проблему формування організаційних систем, зокрема організаційних структур управління, як наукове завдання організаційного проектування.

У широкому розумінні організаційне проектування визначається як впорядкованість і процес впорядкування організаційно-структурних характеристик для досягнення або поліпшення ефективності, результативності й адаптованості організацій. З одного боку, предмет оргпроектування - це система стійких характеристик організації (переважно апарату управління), її проекту. З іншого - в складній соціально-економічній системі важливим є і результат, і процес її проектування [20].

На відміну від проблеми впорядкування умов здійснення окремих робіт (з допомогою раціоналізації затрат часу, документообігу, технічного забезпечення, збагачення та розширення діяльності), тобто проектування на "мікрорівні", більш широка проблема "мезо-" та "макропроектування" постає до організації загалом та її підрозділів, яка охоплює проблеми диференціації й інтеграції, розподілу праці, її контролю, координації тощо.

Стосовно мезо- та макропроектування суттєвими є дві постановки проблеми: перша-якими повинні бути характеристики організації, передусім її оргструктури, що відповідали б об'єктивним економічним, ринковим та іншим умовам; друга - якими мають бути характеристики організації, що визначають поведінку людей, відповідну до об'єктивних економічних, ринкових та інших законів. Тобто, організаційний проект повинен охоплювати планування основних організаційних змінних, бути важливим засобом, за допомогою якого адміністратори пробують надати необхідне окреслення поведінці членів організації та впливу на них. До цих формальних змінних входять структура організації (у вигляді оргсхем і посадових інструкцій), системи показників (системи обліку, інформаційні системи управління, схеми оцінки результатів); практика компенсацій (оплата, просування по службі, грошові винагороди) [20;98;100]. Отже, сучасні підходи до оргпроектування передбачають:

- проектування системи управління як завдання аналізу та синтезу структури з деяких первинних елементів;
- проектування системи управління як задачі раціоналізації технології організаційних процесів, до яких належать процеси прийняття рішень, планування, мотивації, контролю, інформаційні процеси, процеси комунікацій, нововведень та ін.;
- вивчення варіантів розв'язання проблеми удосконалення організацій, їх адаптації до змін у зовнішньому середовищі;
- шляхи розв'язання ситуаційного вибору характеристик організаційної системи управління.

В межах цих напрямів розробляється специфічний концептуальний і методичний апарат оргпроектування й удосконалення організацій. Безперервний процес організаційного вивчення, свідомого планування та регулювання змін - це об'єктивна вимога, яка визначається динамікою оргсистем у їх найважливіших аспектах, що й призводить до створення спеціальних відділень організації управління і відділів організаційного проектування. Реальна побудова прогресивних та життєздатних структур управління можлива лише на основі системного аналізу, який об'єднує кількісні оцінки й організаційне моделювання з вдумливою роботою експертів і господарських керівників [43]. Оскільки організаційна структура управління є одночасно структурою цілей і структурою функцій та органів, що забезпечують їх досягнення, то це означає орієнтацію в процесі оргпроектування ВІЦ на створення таких організаційних форм і структур управління, при яких вся сукупність функцій, діяльності та зусиль забезпечувала б досягнення кінцевої мети і розглядалася б з позицій розв'язання наявних проблем, станів у зовнішньому середовищі на мезо- та макрорівнях.

2.1. Системний підхід до організації валеологічних інноваційних центрів

ВІЦ можна віднести до класу соціальних систем, основними завданнями дослідження яких в абстрактному плані є аналіз і синтез [34;35]. Аналіз систем дає змогу при використанні методів декомпозиції розбити їх на підсистеми та визначити функції, що виконуються системою та підсистемами, а також її структуру. Синтез передбачає використання методів інтеграції для відтворення системи з її елементів (підсистем) для реалізації заданих функцій.
Методи аналізу та синтезу діалектично зв'язані між собою, і завдання синтезу можна виконувати через аналіз на основі системного підходу. Системний підхід у свою чергу передбачає розгляд цілісної системи в процесі її функціонування, взаємозв'язку зі зовнішнім середовищем і з врахуванням того, що елементи системи можуть бути розглянуті як підсистеми. Тобто, системний підхід стосовно ВІЦ, на нашу думку, вказує на те, що ВІЦ необхідно розглядати як організацію із сукупністю взаємозалежних елементів, до яких належать мета, завдання, структура, технології та люди, орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах зовнішнього середовища, що змінюється. Виходячи з цього, цілі повинні містити конкретні кінцеві константи або бажаний результат, якого прагне домогтися ВІЦ. У ході процесу планування діяльності ВІЦ такі цілі будуть розроблятися і доводитися до членів організації. Цей процес повинен стати потужним механізмом координації, оскільки він надає можливість співпрацівникам ВІЦ знати, до чого вони повинні прагнути. Структура - це логічне взаємовідношення рівнів управління та функціональних елементів, побудована у такій формі, яка дає змогу найефективніше досягати мети. Завдання - це визначена діяльність, серія робіт або частина роботи, що повинна бути виконана наперед встановленим способом і в наперед установлені терміни. З технологічного погляду завдання приписують посаді. їх традиційно поділяють на три категорії: робота з людьми, предметами та інформацією. Технологія - це об'єднання кваліфікаційних навиків, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних технологічних знань, необхідних для здійснення перетворень у матеріалах, інформації або людях. Завдання й технологія тісно пов'язані між собою. До виконання завдань належить використання конкретної технології як засобу перетворення входів у форму, отриману на виході.

Робітники визначають остаточну придатність конкретної технології, коли вони здійснюють свій споживацький вибір. В організації люди є важливим і вирішальним фактором при визначенні відносної відповідності конкретного завдання і змісту операцій вибраним технологіям. Жодна технологія не може бути корисною і жодне завдання не може бути виконане без співпраці людей.

Як зовнішнє середовище щодо ВІЦ (оскільки останні варто вважати відкритими системами) виступають ринок, споживачі та конкуренти, вищестоячі охороноздоровчі установи, законодавчі, політичні та громадські організації, постачальники, фінансові організації й джерела трудових ресурсів, релевантні щодо операцій і ВІЦ. Тобто, ВІЦ як відкрита система характеризується взаємодією з зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали та технології - це об'єкти обміну із зовнішнім середовищем. ВІЦ не належать до класу самозабезпечуючих систем. Вони залежать від енергії, інформації та матеріалів, що надходять ззовні. Відкрита система має здатність пристосовуватись до змін у зовнішньому середовищі й повинна робити це для того, щоб продовжувати своє функціонування. Теорія систем забезпечує основами для інтеграції концепцій організації систем управління з метою синтезування нових знань і теорій по адаптації організацій до зовнішнього середовища.

Отже, системний підхід-це спосіб мислення стосовно організації й управління, а система - деяка цілісність, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких робить свій внесок у характеристику цілого. Теорія систем дає змогу створити концепцію організації як цілісності, що складається з взаємозв'язаних частин: цілей, задач, структури, технології та людей. Однак теорія систем не визначає конкретно основні змінні, які впливають на функцію управління. Не визначає вона і того, що в зовнішньому середовищі впливає на управління, і того, як середовище впливає на результати діяльності організації. Тому для визначення змінних та їх впливу на ефективність організації варто використовувати ситуаційний підхід [42;57]. Він - логічне доповнення системного підходу.

Теоретичною основою системного аналізу є загальна теорія систем, з погляду якої системність дослідження об'єкта природи - це розгляд об'єкта як деякої системи у повній її різновидності та у взаємодії зі зовнішнім середовищем. Згідно з даною теорією, система S - це множина об'єктів (частин, компонентів, елементів) Е, що характеризуються набором властивостей V, і знаходяться у заданих відношеннях R, які проявляються в часі Т [61]:

S : {Е, V, R, Т}. (2.1)

Засобом дослідження систем є моделі різної природи (матеріальної, інформаційної), які на вищому рівні узагальнення становлять об'єкт М, що складається з двох множин - непустої множини В і відношень F, визначених на множині В:

M:{B,F}. (2.2)

 Зіставляючи й аналізуючи відношення (2.1) і (2.2), можна дійти висновку, що для моделі системи множина В вбирає в себе множини Е, V, Т, а множина F - відношення R на них, а також відношення між елементами пар EV, ET, VT, тобто:

В : { Е, V, Т } ; (2.3)

F : { R(E), R(V), R(T), R(EV), R(ET), R(VT) } (2.4)

На практиці складність сучасних систем, яка визначається багатократністю їх функцій, неоднорідністю структурних елементів, багатогранністю форм їх існування на всьому періоді життєвого циклу, робить неможливим їх системний розгляд одним дослідником. Це призводить до багаторівневої та багатоетапної декомпозиції складної системи при аналізі різних її аспектів.

Складність, що породила декомпозицію і спрямувала зусилля дослідників на поглиблення знань про певні аспекти явищ, зумовили також проблему об'єднання досліджуваних компонент складної системи - проблему інтеграції. Для розуміння суті відновлення зв'язків, виділення загальних аспектів, підходів до інтеграції різних класів систем варто розглянути принципи зворотного процесу - процесу декомпозиції, сформульованого з використанням теоретико-множинного подання системи. До першого принципу декомпозиції належить принцип аспектності, відповідно до якого кожна складна система на найвищому рівні декомпозиції розглядається у двох аспектах: предметному і часовому (функціональному).

При розгляданні складної системи в предметному аспекті декомпозиція проводиться за ознакою <властивість (характеристика, атрибут)>. Групуються частини системи за ознакою ідентичності властивостей. Ці властивості визначаються як домінуючі. У подальшому дослідження системи проводяться в аспекті домінуючої властивості. При цьому вона спрямована на вивчення даної властивості, залежності її від інших властивостей і впливу на інші властивості системи тощо.

В категоріях системної моделі (2.3), (2.4) предметне дослідження оперує елементами множин: Е, V, R(E), R(EV). Основними видами відношень є відношення введення та підлеглості. При цьому сучасні засоби обробки даних забезпечують швидкий доступ до будь-якої сукупності елементів множин Е і V та поданню її в зручному для дослідника вигляді. У цьому випадку можна підходити до "повноти" множин Е та V складної системи.

При розгляданні складної системи в часовому аспекті декомпозиція здійснюється за ознакою ідентичності виконуваних операцій або за приналежністю до одного часового інтервалу.

В категоріях системної моделі функціональне дослідження оперує відношеннями R(V), R(T), R(ET), R(VT) на множинах Е, V, Т. Основними видами відношень є відношення порядку, слідування та функціональні відношення.

Формально складна система як при предметному, так і при часовому дослідженні може бути описана в теоретико-множинних поняттях у вигляді графу взаємозв'язків, що становить найвищий абстрактний рівень моделі складної системи, де можуть бути задані лише одиниці характеристик або властивостей системи і зв'язки між ними.

При предметному дослідженні кожна вершина графової моделі відображає лише одну властивість із множини властивостей, що характеризують систему, а дуги - це факт залежності властивості V_i від властивості V_i' із множини V або відношення між об'єктами Е_j, Е_j' множини Е.

При функціональному вивченні кожна вершина графової моделі відображає певний стан системи, а дуги - факт можливості переходу із одного стану в інший. Дуги при цьому можуть бути завантажені числами, які визначають значення певних властивостей. Наприклад, може бути названий час переходу зі стану в стан множини Т або інтенсивність переходів зі стану в стан за названий час цієї ж множини Т.

Отже, предметний аспект декомпозиції ВІЦ - це виділення організаційної та забезпечуючої частин, у межах яких розглядаються, наприклад, окремі ланки системи, відношення введення та підлеглості між ними, компоненти забезпечуючих засобів, їх атрибути і взаємозв'язки. Функціональний аспект декомпозиції ВІЦ - це виділення функціональної, технологічної частин, стадій, циклів, режимів функціонування ВІЦ.

Наступним принципом декомпозиції вважають принцип декомпозиції за цілями, суть якого - у наступному. Аналізуючи складний об'єкт, дослідник переважно йде від мети аналізу і формує передусім саме ті підмножини об'єктів, атрибутів (е Є Е, v Є V) та відношень на них (R), що безпосередньо (або з певним ступенем наближення) впливають на цільові показники. При цьому зміна мети призводить до зміни підмножин (е, v, R), які попадають в поле зору дослідника. Наприклад, аналізуючи певний атрибут об'єкта управління, дослідник виділяє атрибути V₂,V₄,V₅,V₆, зв'язані деякими відношеннями з V₃, а вид цих відношень визначає локальну модель Mm і описує множину знайдених відношень (граф Гv ). Виходячи з мети дослідження (визначення параметру V₃), дослідник отримує модель лише частини системи Sm.

Стосовно ВІЦ цей принцип можна проілюструвати наступним прикладом. Припустимо, що проектанти функціональної частини ВІЦ мають на меті проаналізувати вплив впроваджених нових технологій рекреації та лікування на такі показники системи охорони здоров'я, як підвищення профілактичного і відновлювального ефекту Ve, зменшення витрат Vb тощо. В його поле зору попадає підмножина Ек (санаторіїв) із повної множини Е оздоровчих закладів ВІЦ, що постійно впроваджують нові технології рекреації та лікування, підмножина v параметрів, які безпосередньо впливають на цільові Ve, Vb з повної множини V параметрів, що характеризують багатогранну діяльність ВІЦ. Сформована дослідником модель для даного прикладу буде локальною стосовно об'єкта дослідження - ВІЦ.

З іншого принципу випливає третій принцип декомпозиції - принцип взаємного перетину. Оскільки при вивченні та дослідженні складної системи виділення підсистеми проводиться з певною метою, кожний дослідник (через взаємозв'язки між вершинами графів системи), змушений охоплювати певні сусідні вершини, вводячи їх в об'єкт дослідження і описуючи своєю професійною мовою. Так, у місцях об'єднання підсистем виникають зони взаємного перетину. Отже, маючи локальні моделі складної системи, які описують різні її аспекти (підсистеми), не можна простим їх об'єднанням синтезувати глобальну модель, отримати схему залежності, наприклад, однієї властивості від іншої, оскільки, по-перше, різні підсистеми можуть бути описані в різних формальних категоріях; по-друге, апріорі можуть бути невідомими сфери їх взаємного перетину (відповідно до принципів виділення підсистем за метою).

Даний принцип може бути найхарактернішим для ВІЦ, які безперервно розвиватимуться, матимуть багаторівневу та різнорідну структуру, володітимуть різними технологічними процесами, що вимагає підготовку спеціалістів різних професій. Тому тут характерними можуть бути неув'язки на матеріальному й інформаційному рівнях. Це значною мірою затруднюватиме застосування ефективних методів системного дослідження.

Четвертий принцип - принцип кінцевості декомпозиції - полягає в наступному. Незважаючи на існування декількох способів розбивання множин E,V,R,T на підмножини, процес декомпозиції закінчується зразу ж, коли створюються елементи, тобто компоненти системи, що приймаються за неподільні об'єкти. Вибір способу та границі декомпозиції визначається суттю досліджуваного об'єкта, метою, предметною сферою дослідника.

Оскільки в процесі аналізу системи її структура є результатом декомпозиції, однозначно визначити цю структуру неможливо, поки не вибрані метод декомпозиції та критерій елементності підсистем системи. Для цього використовують формальнішу мову, вхідними поняттями якої є [40;41;61]:

- формальна множина структури - система, до якої входять декомпозиційний об'єкт Е та дослідник, де останній ототожнюється з множиною сімейств декомпозиції D, які він здатний використати до структуризованого об'єкта;
- тотожна декомпозиція (J) - декомпозиція, внаслідок якої структуризований об'єкт перетворюється у самого себе, тобто реальна декомпозиція не проводилась;
- стан (Z) - вся множина характеристик атрибутів, що об'єкт виявляє в даний момент.

Нехай So - декомпозиційна система. Застосуємо до So декомпозицію Do. Припустимо, що Do не J, тоді отримаєм множину, яка складається із підсистем S₁ S₂, ..., S_m.

USi =So; Si∩Sj =0

                             при і <> j                           (2.5)

і Є J; і, j Є J; J= {1,2,...,m}.

Якщо розчленювати отримані підсистеми, тоді Sp наприклад, можна розбити на SiPSj2 ... S.,, якщо декомпозиція, яка використовується до Sj5 не тотожна декомпозиції J. Підсистеми S^uio входять у So, відносяться до першого рівня, а підсистеми S , - до другого. Внаслідок подальшої декомпозиції послідовно з'являються підсистеми з усе більшими номерами рівнів.

 Процес декомпозиції закінчується локально для кожної підсистеми, якщо до неї застосовується J. У результаті отримуємо кінцеве дерево декомпозиції, якому відповідає дерево системи, що подає її структуру [75].

В процесі декомпозиції необхідно виконувати дві умови:

- підсистеми k-го рівня повинні бути однорідними, тобто володіти спільними властивостями, які дають змогу об'єднувати їх у рамках підсистем (k-l)-гo рівня;
- підсистеми одного рівня повинні бути взаємно розділеними, тобто:

Uk+1 Sk+1 = Sjk ; S_j1^k+1∩Si2k+1 =0
при i1<>і2;

                          і Є J                         (2.6)
J^ki={l,2,...n^k}.

Підсистеми, до яких застововують J, називаються кінцевими підсистемами від So для даного дерева при декомпозиції. Як кінцеві підсистеми можуть бути елементи системи, тобто її абсолютно неподільні частини. Кінцевими підсистемами можуть бути і так звані граничні підсистеми або системні одиниці, під якими розуміють мінімальні підсистеми, що зберігають основні ознаки системності та нероздільні на інші підсистеми, а тільки на елементи. Дерево декомпозиції, в якому Do Є J, називається номінальним і позначається крапкою. Дерево декомпозиції, де Do <> J, але всі наступні декомпозиції Є J, називається первинним деревом декомпозиції, а дерево системи, що відповідає первинному дереву декомпозиції, називають первинною структурою системи.

Отже, для декомпозиції ВІЦ можна запропонувати наступну схему: ВІЦ (0-й рівень)-відділення (1-й рівень)-відділи (2-й рівень) -сектори (3-й рівень) - групи (4-й рівень) - спеціалісти (5-й рівень), яку в загальному випадку можна подати у вигляді: ВІЦ (макрорівень) -підрозділи (мезорівень), спеціалісти (мікрорівень) - де залежно від виду діяльності ВІЦ кінцеві підсистеми можуть бути різними.

Наведені принципи декомпозиції дають змогу чіткіше подати проблеми та завдання інтеграції - об'єднання локальних частин, відновлення втрачених зв'язків; вказати на домінуючі напрями досліджень, які вимагають першочергової уваги, класифікувати підходи та методи інтеграції. Незалежно від класу створюваних об'єктів на верхньому рівні узагальнення можна виділити два підходи до інтеграції, зумовлені початковим станом проектування й інваріантності до способу декомпозиції [61]:

1. Початковий стан: задана кінцева кількість незалежних підсистем складного об'єкта, кожна з яких описується локальною моделлю, що становить підмножину множини Ms.

Необхідний стан: функціонування взаємозв'язаних підсистем ВІЦ відповідно до системної моделі:

Ms: {E,V,T,R}.                   (2.7)

Узагальненими етапами переходу від початкового до необхідного стану інтегрованого об'єкта в цьому випадку є:

-розробка локальних моделей, які відображали б кінцеву кількість функціонуючих підсистем;
- зв'язок локальних моделей з виділенням зон перетину та ланок, яких не вистачає;
- розробка моделей зв'язків;
- реалізація моделей зв'язків, об'єднуючих локальні підсистеми в цілеспрямовано функціонуючий ВІЦ.

2. Початковий стан: задані мета функціонування ВІЦ і кінцева кількість підсистем об'єкта управління (технологій ВІЦ).

Необхідний стан: функціонуючий відповідно до системної моделі
Ms: { Е, V, Т, R } ВІЦ.
До узагальненого алгоритму інтеграції в цьому випадку входять наступні стани:

- розробка системної моделі об'єкта управління (організації технологій ВІЦ);
- розробка моделі управляючого об'єкта, відповідної до вимог реалізації функцій управління з керування технологіями ВІЦ та цільового впливу на зовнішнє середовище;
- розробка системної моделі ВІЦ;
- організація ВІЦ відповідно до системної моделі.

Таким чином, результатом першого та другого підходів до інтеграції є формування в кінцевому підсумку системної моделі ВІЦ, закономірності, проблеми та завдання якого виявляються через призму принципів декомпозиції.

Відповідно до першого та другого принципів декомпозиції системна модель повинна забезпечити інтеграцію моделей організації, функціонування та розвиток складного об'єкта [63]. Виходячи з третього принципу декомпозиції, системна модель інтегрованого об'єкта не повинна бути надлишковою. Необхідно уникати дублювань у зонах перетину локальних моделей та усувати їх недоліки. У цьому напрямі актуальні завдання класифікації видів відношень на множинах локальних об'єктів, визначення не вистачаючих відношень у цій множині, встановлення однозначності об'єктів, що належать різним локальним моделям, розв'язання зон перетину і розриву контурів зв'язку. Четвертий принцип декомпозиції засвідчує необхідність виділення завдань ієрархічного моделювання, міжрівневої інтеграції, горизонтальної інтеграції у межах однієї верстви дерева композиції. Все це дає змогу створити концепцію організації ВІЦ як цілісності, що складається з наступних взаємозв'язаних компонент: мети, структури, технологій і людей як моделі внутрішніх соціоекономічних та технологічних підсистем ВІЦ. Тобто, при системному дослідженні складного об'єкта множини {E,V,T,R} повинні бути доповнені множиною цілей, які задаються категоріями Езс, Vзс, Тзс, Rзc складного об'єкта, що є зовнішнім середовищем стосовно досліджуваного об'єкта. Взаємозв'язок категорії мети з виділеними множинами системної моделі забезпечується введенням до розгляду категорій <операція(процедура)> і стан [42;61].

З певним ступенем імовірності можна вважати, що на верхньому рівні узагальнення повноту системної моделі забезпечує розгляд у взаємозв'язку наступних загально системних множин: Е - множина об'єктів; V - множина властивостей, що характеризують елементи множини Е; для множини V виділяються дві підмножини: Vi -підмножина імен; Zi - підмножина значень, що змінюються в часі; W - множина станів складного об'єкта, елементи якої визначаються поєднанням на множині значень властивостей у фіксований момент часу із множини Т; О - множина операцій (функцій, дій), що забезпечують перехід складного об'єкта від початкового стану до мети; Ц - множина цілей фукціонування об'єкта; R - множина відношень, до якої входять підмножини співвідношень між елементами кожної з названих множин та між самими множинами.

Між множинами системної моделі існують наступні види відношень:

- R1(E,Vi) - відповідність, яка висуває кожному елементові множини відповідно деяку виборку із Vi;
- R2(Vi,Viz) - рівність між властивостями, заданими іменем і конкретним його значенням у момент часу t;
- R3(Viz,W) - відповідність, яка висуває кожному елементові множини Viz у відповідність підмножину значень усіх елементів множини W у момент часу t;
- R4(W,0) - порядок, який задає послідовність виконання операцій у ході досягнення мети Ця мета, у свою чергу, може формуватись як вимога досягнення конкретних значень властивостей або станів чи виконання певних операцій.

Оскільки основою ефективної діяльності ВІЦ є організація системи управління, то коротко зупинимося на аналізі побудови загальної моделі ВІЦ, використовуючи відомі моделі з теорії управління [8]. Кібернетична модель системи в загальному випадку описується як: вхід {X}, процес {Р}, вихід {Y}, або S : {X,P,Y}, де елементи множини X становляють підмножину (виборну) з множини V - ознак (властивостей) об'єкта Е, на які здійснює вплив зовнішнє середовище, інша система чи підсистема. Підмножина властивостей об'єкта, якою володіє дослідник у тому чи іншому аспекті і на які діють параметри із множини входів та які, в свою чергу, впливають на показники (параметри, ознаки, властивості) зовнішнього середовища, у кібернетичних системах розглядаються в якості виходів Y. Звичайно, елементи множин {X} та {Y}, змінюючи свої значення в часі, у конкретний момент можуть знаходитись у певному стані. Тут йдеться про стани входу Wx і виходу Wy.

У ВІЦ як входи {X} можуть бути природні ресурси оздоровлення, матеріали, технологічне обладнання й апаратура, трудові ресурси, інформація, капітал і енергія; процесом {Р} доцільно вважати технології рекреації, лікування, реабілітації, екологічних досліджень, навчання, сервісу, виробництва й управління; виходами {Y} -товари, сервісні послуги, оздоровчі послуги, прибутки, зростання ВІЦ, задоволення потреб співпрацівників тощо. Тобто, ВІЦ можна вважати відкритою та керованою системою (рис. 2.1).

Процеси кібернетичних систем - це множина впорядкованих операцій Оі, що забезпечуюють перехід від початкового стану входу Хо до кінцевого стану виходу Yц. Відношення між станами входу і виходу кібернетичної моделі можна задавати диференціальними рівняннями, скінченними автоматами [14;15], імовірнісними автоматами [16], булевими функціями [26], функціями висловлень [15] та ланцюгами Маркова [45], які пропонується використовувати для оцінки, аналізу і прогнозування станів ВІЦ.

Оскільки у системах управління виділяють три групи взаємозв'язаних об'єктів [62] - об'єкт управління (ОУ), управляючий об'єкт (УО) та зовнішнє середовище (ЗС), - то щодо ВІЦ об'єктом управління можуть бути технології ВІЦ, а управляючим об'єктом відділення організаційного управління та органи управління. Відділення організаційного управління стежитиме за станами технологій ВІЦ на основі попереднього, поточного і заключного контролів з метою прийняття оптимальних рішень з управління ОУ. Йому функціонально доцільно знаходитись у зворотному зв'язку: ОУ -> УО. В дане відділення повинна поступати також інформація від служб, що стежать за інформаційними станами зовнішнього середовища і станами на ринку, тому останнє вимагає введення в структуру ВІЦ служби маркетингу, яка б здійснювала належні маркетингові дослідження.
Кожен з названих об'єктів системи управління характеризується вісімкою множин системних компонентів. Тобто, розглядаючи систему управління, необхідно виділити наступні обов'язкові множини, що забезпечують повноту системного моделювання:

Ms: {Е^оу, Е^уо, Е^зс , V^oy, V^yo, V^зс, W^oy, W^yo, W^зс,
                     O^oy ,О^yo, О^зс , Ц^oy, Ц^уо, Ц^зс, R^oy R^yo, R^зс,               (2.8)
R(ЗС,ОУ)R(ЗС,УО), R(OУ,УO)}.

Для систем, які розвиваються і до класу яких можна віднести ВІЦ, повнота структуризації об'єктів ОУ, УО, ЗС повинна бути забезпчена на всіх етапах їх життєвого циклу: дослідження (Д), проектування (П), створення (С), функціонування (Ф), зупинки функціонування або розпаду (3). Основними аспектами існування при цьому є їх будова (морфологія), функціонування (циклічна динаміка) і розвиток (історична динаміка).

Відповідно до класичних наук морфологічні та динамічні інваріанти відповідають інваріантам у просторовочасовій системі координат. При цьому просторовій координаті відповідає морфологія (будова) - організаційно-адміністративна, функціональна, технологічна, географічна тощо; часовій координаті - динаміка (циклічна та історична). Циклічна динаміка розглядає функціонування системи у фіксованому (стаціонарному) інтервалі часу, а історична - процеси перетворення морфології та функціонування життєвого циклу (ЖЦ) системи, до якого належить послідовність стаціонарих інтервалів. Для циклічної динаміки характерні цикли та режими дії, закон і процес функціонування, режим обслуговування користувачів та інші критерії якості роботи системи у фіксованому часовому зрізі. Для історичної динаміки таким критерієм є рівень розвитку, що охоплює морфологічні і циклодинамічні критерії якості системи.

У межах ЖЦ системи існує один або декілька (до безмежності) стаціонарних інтервалів розвитку. В межах стаціонарного інтервалу розвитку може існувати декілька стаціонарних інтервалів функціонування. Кожному стаціонарному інтервалові розвитку відповідає одна версія або черга системи. Для того, щоб послідовність версій або черг відповідала одній і тій самій системі, необхідно у процесі перетворення версій зберегти системоутворюючі властивості, які становлять інваріант стосовно групи цих перетворень.

У загальному розумінні інваріант - це деяка властивість системи, що розвивається, відносно постійна у часі, тобто зберігається в деякому часовому інтервалі, незважаючи на зміни багатьох груп властивостей системи. Ця властивість повинна бути суттєвою, зв'язаною з системою, яка розвивається так, щоб можна було забезпечувати розвиток однієї і тієї ж самої системи, а не спонтанний перехід однієї системи в іншу, оскільки останнє становить ознаку безсистемності. Окрім цього, дана властивість повинна визначатись як постійна щодо критерію, з допомогою якого оцінюється змінність єдиної системи, внаслідок чого можна дослідити не тільки постійність або незмінність, а й інваріантність стосовно даного процесу зміни [61].

Під інваріантом розвитку системи в інтервалі часу розуміють таку систему, характеризуючу побудову та функціонування процесів і взаємозв'язків між ними, яка має місце у кожний момент часу t Є Т. Розвиток системи тут подають як зростаючу послідовність інваріантів, що характеризують чергові якісно різні рівні розвитку.

Так можна дійти висновку, що кожна версія розвитку системи визначається зростаючою послідовністю інваріантів. Тобто, до неї входять усі попередні версії. Неправильним варто вважати те, що остання версія розвитку системи відповідає останньому її інваріанту, оскільки кожен наступний рівень розвитку вищий від попереднього. В загальному випадку процес розвитку може бути як скінченним, так і безмежним. При скінченному процесі розвитку послідовність інваріантів (рівнів розвитку) обмежена. Отже, існує таке tk, коли інтервал (tk, і) є стаціонарним інтервалом, а інваріант - цільовим рівнем розвитку. При цьому розвиток полягає у перетворенні скінченної кількості кроків деякого початкового рівня у цільовий. А при безмежному процесі розвитку не існує стаціонарного інтервалу - цільовий рівень розвитку може існувати або не існувати. В першому випадку процес розвитку називають необмежено цільовим, у другому - необмеженим. ВІЦ, ефективний розвиток яких неможливий без мети і котрі як інноваційні середовища повсякчас повинні перебувати у стадії розвитку, варто віднести до систем із необмежено цільовим розвитком. Для них не повинно існувати кінцевого стаціонарного інтервалу, бо об'єктові управління (технологіям ВІЦ) і методам та органам управління, що входять до складу ВІЦ, властивий необмежений характер їх розвитку.

Виділені закономірності структуризації та існування систем управління вважаються початковими правилами виділення класів об'єктів і атрибутів концептуальної моделі системи управління як ядра ВІЦ. Виходячи з цього, на верхніх рівнях декомпозиції, з погляду повноти системної моделі ВІЦ, обов'язковим є розгляд у взаємозв'язку наступних об'єктів:

Е: {Е^оу, E^уо, Е^зс(Е_д^зс, Е_n^зс, Е_с^зс, Е_ф^зс, Е_з^зс)}                  (2.9)

Для кожного об'єкта із множини (2.9) необхідно виділити повний набір системних компонент - {V,Z,W,0,Ц,R} при класифікації елементів концептуальної моделі. Подальша декомпозиція об'єктів (2.9) та їх компонент залежить від класу розглядуваної системи управління. Спільним для будь-якої з них є ієрархічність структуризації (4-й принцип декомпозиції).

Формально це можна описати на теоретико-множинній мові у вигляді дерева взаємозв язків, що становить собою абстрактний рівень ієрархічної моделі об'єкта управління (технологій ВІЦ), де задаються лише одиниці його характеристик і взаємозв'язки між ними. Тобто, дане дерево - це граф на шість верств (рис. 2.2), в якому перший граф (Ге) - дерево елементів, другий (Гv) - дерево атрибутів, третій (Гz) - граф значень атрибутів, четвертий (Гw) - граф станів, п'ятий (Го) - граф операцій,  шостий (Гц) - граф або дерево цілей. Співвідношення між елементами цих графів (співвідношення між верствами графу) були наведені раніше, тобто даний багатоверствний граф задає правила формування системної моделі СУ будь-якого класу. Отже, системна модель ВІЦ також може бути подана у вигляді даного дерева, де на рівні першої верстви знаходитимуться ієрархічні структури УО, ОУ та ЗС [84]. Для графічного показу верств дерева ВІЦ використаємо графи з макро-, мезо- та мікрорівнями. Тобто, об'єкти Еоу, Еуо та Езс ВІЦ можуть бути описані трирівневими графами, зображеними на рис. 2.3, 2.4 та 2.5 відповідно, і показують верхній рівень декомпозиції ВІЦ (граф, рис.2.2).

Другим рівнем декомпозиції ВІЦ (граф Гv.) виступають характеристики ОУ, УО та ЗС, а третім (граф Гz) - інші параметри. Четвертий рівень (граф Tw) - внутрішні стани ОУ,УО та ЗС ВІЦ, а технологічні дії й операції, що зумовлені станами ВІЦ і сприяють досягненню мети, становлять п'ятий рівень (граф Го) декомпозиції, детальніший аналіз яких буде здійснено в наступних параграфах. Шостим рівнем декомпозиції ВІЦ буде дерево мети ВІЦ, показане на рис. 2.6. Воно визначає основну мету ВІЦ і шляхи її досягнення, тобто містить цілі ОУ, УО та ЗС, де: Ц0 - підвищення ефективності оздоровлення - становить основну мету ВІЦ, яка безпосередньо залежить від підвищення ефективності наукових, технологічних і екологічних досліджень, підвищення профілактичної ефективності, ефективності лікування та реабілітації, економічної ефективності й ефективності управління діяльністю ВІЦ;

ЦІ - наукові дослідження;
Ц2 - технологічні дослідження;
Ц3- навчання (підготовка та перепідготовка кадрів);
Ц4 - впровадження і використання ефективних технологій;
Ц5 - оптимальне управління;
Ц11 - валеологічні та курортологічні; Ц І2 - медико-психолого-соціологічні; Ц13 - екологічні; Ц14 - природної флори і медичної ботаніки; Ц І5 - дієтологічні; ЦІ6 - економічні та кібернетичні;
Ц21 - діагностики і прогнозування; Ц22 - рекреації, лікування та реабілітації; Ц23 - виробництва; Ц24 - сервісу; Ц25 - управління;
Ц31 - навчання знанням; Ц32 - навчання технологічним діям і операціям; Ц33 - подання довідкової інформації; Ц34 - використання сучасних технологій навчання; Ц35 - дослідження процесу навчання;
Ц41 - рекреації; Ц42 - лікування та реабілітації; Ц43 - сервісу; Ц44 - виробництва; Ц45 - управління;
Ц51 - планування; Ц52 - організація; Ц53 - мотивація; Ц54 - контроль; Ц55 - оперативне управління; Ц56 - зв'язок та передача інформації (зведень).

До основних ознак системного підходу при оцінці ефективності ВІЦ як організаційних систем можна віднести:

- розгляд ВІЦ як відкритих і керованих систем, розділення та дослідження станів характеристик їх зовнішньої (щодо середовища) і внутрішньої (щодо ресурсів) ефективності;
- цільовий (інструментальний) підхід до трактування оцінок ефективності, які охоплюють всі головні компоненти системи (передусім виходи, але також входи, перетворення та зворотний зв'язок);
- перехід від однокритеріальної до багатокритеріальної (по вертикалях та горизонталях ієрархії) оцінки ефективності;
- використання загальносистемних і часткових характеристик: показників досягнення результатів (максимальних, мінімальних тощо) оздоровлення, показників станів системи, наприклад, із досягнення мети та розвитку ВІЦ, пошук шляхів узгодження різних критеріїв ефективності ВІЦ;
- порівняльний аналіз об'єктивних економічних та інформаційних показників ефективності одних ВІЦ з поведінковими характеристиками інших ефективних ВІЦ, а також документальних і суб'єктивнооцінкових джерел інформації про ефективність;
- ситуаційний підхід до відбору критеріїв, згідно з яким тип організаційної системи управління диктує основний тип критеріїв ефективності.

<<< назад | зміст | вперед >>>