<<< тому | зміст | вперед >>>

Володимир Несін. Босоніж за тридев'ять земель

20. Кінець маршруту

До кордону я під'їхав до 23 години, але віза у мене починалася з 23 березня, так що час мені довелося почекати. За цей час я познайомився з човниками з Ашхабада - симпатичними, веселими та компанійськими туркменками. Вони везли додому яблука, ківі, апельсини, болгарський перець і капусту. Я допоміг одній з них завантажити товар в "Газель", за що вони безкоштовно довезли мене до Ашхабада. Протягом сорока кілометрів вони з водієм з гордістю розповідали про своє місто, про те, що світло і газ у них в Туркменії безкоштовні, плюс до цього кілограм солі на людину в місяць теж, а дехкани (селяни) майже не обкладаються податками, і відносини між туркменами і російськими хороші. Так що росіяни звідси майже не їдуть, а от щоб знову отримати приїжджим громадянство, треба прожити тут десять років. У містах і селищах спокійно, злочинність маленька, загалом, всі задоволені життям. І все завдяки Туркменбаші, що в перекладі означає ватажок туркменського народу.

Я порадів за людей, але, чесно кажучи, подумав, що, можливо, все так добре тільки для столичних жителів. Як не дивно, я помилився: за чотири дні перебування в Туркменії я побачив, що в основному всі люди задоволені життям. На мій погляд, в містах, особливо в столиці, дуже багато портретів президента і занадто часто його звеличують по радіо, телебаченню, тобто культ особистості відчувається з першого погляду. Але можливо, справа не в конкретній особистості, а в психології людей цієї країни. З двох годин ночі до дев'ятої ранку я проспав на садовій лавці в одному з парків, загорнувшись у намет. І судячи з того, що вночі мене не розбудили ні хулігани, ні міліція, зробив висновок, що в столиці Туркменії проживають законослухняні громадяни. У парку, де я опинився, було жваво: по доріжках поспішали на роботу і навчання люди, жінки в уніформі підстригали кущі й підмітали алеї. Така робота йшла по всьому місту. Спочатку я думав, що це суботник, але виявилося, таким чином тут вирішують проблему безробіття.

Місто дуже зелене, в ньому багато новобудов, які, відразу видно, вкладено чималі кошти. Приміром, в "пятиножку" - так тут називають величезний торговий центр у вигляді усіченого конуса, з скляним сходами якого падає вода. Цю будівлю звели будівельники з Туреччини за півроку, з його верхнього поверху відкривається вид на місто, а до його підніжжя з'їжджаються молодята, щоб сфотографуватися на пам'ять. Коли я почав знімати на камеру молодят, один з численних фотографів сказав, що бачив мене по московському телебаченню, і відразу ж мене навперебій почали запрошувати на весілля, але, на жаль, у мене не було часу.

Переночувавши в будинку двох братів, один з яких поет, а інший - комерсант, я відправився на попутках в місто Башгидак, звідки при наявності транспорту збирався вздовж Аральського моря їхати через Казахстан в Тюмень. За дорогою туди брати настійно рекомендували мені відвідати місто Куня-Ургенч (Старий Ургенч), де мене зустрінуть і покажуть пам'ятники старовини їх друзі. Особливих витрат часу це не вимагало, і я залишився задоволений відвідинами цього колись галасливого міста, через який проходив великий шовковий шлях. Після того як Чингіз-хан затопив його непокірних мешканців, повернувши сюди річку Аму-Дар'я зовсім пішла з цих місць. Зараз це невелике містечко, жителі якого пишаються його історією. Наостанок пригостивши мене чаурмой, мої гіди посадили мене на автобус, йде в Башгидан, до якого 80 км.

Не доїжджаючи до Башгидана 30 кілометрів, я вийшов у невеликому селищі, так як обіцяв зайти в гості до водія, який віз мене до Куня-Ургенча. Як він і розповідав, що його родина має ферму в 20 га, на якій вирощують картоплю, бавовна, рис, абрикоси, тутовник, а також тримають дійних корів. Живуть вони заможно, завдяки невтомній праці. У сім'ї сім братів, але на період посадки і збирання врожаю вони наймають працівників-туркменів. Самі вони узбеки. Показавши мені ферму і пригостивши смачною вечерею, господарі відвезли мене на залізничну станцію, так як машини зараз через пустелю не ходять, бо що в тому районі немає перехідного пункту. Тепер у мене залишився лише один шлях - через Ташкент на Астану, хоч на попутках, хоч на поїзді.

Завдяки доброті та гостинності людей, мої чотири долара залишилися в недоторканності, тому я вирішив спробувати щастя на поїзді. Провідники виявилися людьми поступливими, і 26 березня я покинув територію гостинного Туркменістану. Я радий за цих привітних людей, чия країна і якщо не виграла від розпаду СРСР, то, принаймні, не сіла в калюжу, як інші.

А ось громадяни Узбекистану самі кажуть, що поки живуть гірше, чим туркмени. Приміром, зарплата машиніста тепловоза $30 в місяць - це мені розповів машиніст, який їхав в одному купе зі мною. Коли поїзд йшов по прикордонній смузі, я запитав його, що це за люди з бідонами і каністрами йдуть по степу? Він відповів, що переносять бензин з Туркменії, бо везти його через митницю в два рази дорожче. Я подумав, що якщо так спокійно можна переносити бензин, то і для наркотиків ця дорога відкрита.

У Ташкенті і вийшов, і до станції Чу дістався на попутках - так швидше, а звідти вже йдуть поїзди до Алма-Ати і Бішкека. Киргизькі провідники теж виявилися не бездушні і взяли мене в переповнений поїзд, уклавши спати у вагоні-ресторані, де я ледве заснув до півночі під п'яні киргизькі пісні.

Через добу я вже ступив босими ногами на привокзальній сніжок площі столиці - саме так перекладається слово Астана, яким казахи, не мудруючи лукаво, назвали колишній Целіноград. Я відвідав маму і родичів, але час підтискав, і я, встигнувши дати інтерв'ю тільки одній газеті, вирушив далі на північ, але вже надівши спортивний костюм і кросівки. Працівники транспортної міліції, знаючи про мене з засобів масової інформації, відправили мене до Єкатеринбурга безкоштовно.

Там в очікуванні поїзда на Нижневартовск я зателефонував знайомим на телебачення, і ті з задоволенням приїхали, а через три години ми розлучилися з обопільним задоволенням. Вони зробили хороший репортаж, а я з їх допомогою оглянув місто. Правда, нас всіх засмутило, що телевізійникам не вдалося умовити бригадира поїзда довезти мене до Нижньовартовська безкоштовно. Що ж, людини не можна засуджувати за те, що він не захотів порушувати посадову інструкцію, спасибі, хоч дозволив сісти в поїзд без квитка, виписавши його потім. На квиток я позичив гроші, знайшовши земляків в поїзді.

Нижневартовск зустрів мене п'ятнадцятиградусний морозцем, який приємно бадьорив, а адже ще місяць тому я парився на сорокаградусної спеці. Я завжди з радісним почуттям приїжджаю в це місто, де пройшли одинадцять років життя і живуть мої друзі і учні, які завжди раді мене бачити. Повірте, моральне задоволення від того, що ти приніс людям користь, більш приємно, ніж підрахунок баришів. Я потрапив знову в якості почесного гостя на турнір з самбо пам'яті Павла Литвиненка, який щорічно проводить фірма "Славтэк", тому в першу чергу зустрівся з її керівником Олександром Петерманом.

Мене чекала приємна новина: мої подорожні нотатки вже оброблені і готові до видання, як ми і домовлялися півроку тому (далеко не кожен в Росії тримає слово). В ході приємною півторагодинної бесіди ми домовилися, що я після турніру посилено візьмуся за перо і опишу подорож, яке тільки що закінчилося, щоб воно теж увійшло в книгу. Потім була зустріч з журналістами, яку організував А.Д.Пясецкий, і багато-багато зустрічей під час турніру з самбо, куди з'їжджаються і ті, хто називав Литвиненко Павло Андрійович", і ті, хто кликав його просто "Пашка-козак". Я радий, що в місті є люди, які не рахуються з витратами, організовуючи цей традиційний турнір, тому що користь від таких заходів не можна міряти грошима. От тільки мені незрозуміла пасивність місцевої молоді - при такій великій кількості реклами я очікував побачити на трибунах набагато більше народу. Невже цікавіше годинами стирчати під'їздах, коли в залі міжнародних зустрічей проходять подібні змагання? Адже багато хто навіть не бачили цього залу.

Я хоч і знаю, що у людей зараз поступово пропадає тяга до читання - телевізор дивитися легше, ніж читати, але все ж сподіваюся пробудити своїми розповідями інтерес до пригод. Щоб читачі захотіли своїми очима побачити екзотичні країни, як в свій час возмечтал про це я, начитавшись Джека Лондона, Жюля Верна і Фенімора Купера. Як видно з моїх подорожніх нотаток, це дуже захоплююче заняття і не надто дороге, якщо вести спартанський спосіб життя. Хоча іноді й ризиковане. Хочу подякувати всім, хто допомагав мені під час подорожей - хто коржем, хто грошима, хто порадою, хто виданням книги, а також тих, хто йшов поруч, розділяючи радості і негаразди.

Моя вдячність завжди жива в моєму серці.

<<< тому | зміст | вперед >>>