<<< тому | зміст | вперед >>>

Володимир Несін. Босоніж за тридев'ять земель

13. Шлях до заповітної мети відкритий

І ось довгоочікувана австралійська віза отримана, я був готовий відправитися до далеких берегів на попутному судні, але тут довідався, що днями з острова Сахалін вилітає у В'єтнам чартерний рейс з новим екіпажем для роботи на бурових. А перед тим я отримав лист від Валентини, де вона повідомляла, що одужала і хотіла б повернутися на маршрут. Мені вдалося зв'язатися з керівництвом ДМУРБ (Далекосхідне Морське Управління Розвідувального Буріння), і за сприяння "Сахморнефтегазшельфа" Валентину безкоштовно доставили у В'єтнам.

Це було дуже до речі, так як в поодинці подорожувати австралійській пустелі було б дуже небезпечно. Правда, треба було чекати ще три тижні візу для подорожі до Австралії для Валентини. Немає нічого гірше, ніж чекати і наздоганяти, говорить російське прислів'я. Тому ми вирішили зайняти час походами по гірських провінціях В'єтнаму, де я ще не ходив. Тут дуже до речі ми випадково познайомилися з одним французом, його звуть Еміль.

Дізнавшись все про нас, Еміль сказав, що, напевно, тільки в Росії люди подорожують так, як я, нічого при цьому не заробляючи. Він швиденько знайшов дві-три фірми, яким потрібна була реклама, і домовився з ними про співробітництво. В результаті я отримав 900 доларів, а він 600. Ще одна фірма, "Romona", підкинула трохи грошей. Так що ми були знову "на плаву". Ще одна фірма, спільна "Вьетсовпетро", організувала нам екскурсію на морські бурові, у час якої ми не тільки побачили багато цікавого, але і спробували таке екзотичне блюдо, як морські змії, а також спиртову настоянку на їх крові, яка у в'єтнамців вважається панацеєю від усіх хвороб.

Екскурсія тривала три дні, після чого ми вирушили в місто Далату, розташований на висоті 2000 метрів. Ми рухалися по своєму звичному графіком, долаючи пішки до 30 км в день, що в умовах пересіченій місцевості займає більше часу, ніж зазвичай. До того ж, був сезон дощів, і доводилося іноді робити зупинки через сильні зливи. Але все одно ми рухалися, сховавшись плащами, що робило нас в цей час схожими на в'єтнамців з поклажею на спині і часом рятувало від настирливої уваги цікавих людей.

Ночі в горах прохолодні, з температурою повітря +10, а коли це супроводжується дощем, то в наметі відчуваєш себе не зовсім комфортно, так як спальних мішків, збираючись на південь, ми не брали, щоб уникнути зайвого вантажу. Правда, в наметі ми ночували через раз, іноді приймаючи запрошення на нічліг в місцеві церкви або житлові будинки. Коли ж ми спускалися до моря, де ночі теплі, то воліли спати під відкритим небом на морському березі. А взагалі під час походу в місто Далат на нашому шляху зустрічалося багато цікавого. До цього міста, розташованого, як я вже говорив, на висоті 2000 м, нам належало пройти 300 км. На підході до міста йти спокійно просто неможливо, так як до всім йде з поклажею постійно пристають кондуктори місцевих мікроавтобусів з пропозиціями підвезти. Ми не раз ставали свідками, а то й учасниками такий приблизно сцени: вздовж узбіччя дороги йде спокійно або просто сидить чоловік з сумкою. До нього під'їжджає мікроавтобус, з якого вискакує кондуктор і затіває приблизно такий діалог: - Поїхали з нами в Далат! - Так я до сусідові йду. - А в Далаті сьогодні базар, чого-небудь купиш, я тебе дешево довезу... і т.д. В цей час автобус потихеньку рухається слідом. Коли "клієнт дозрів", його швиденько запихають у машину, при цьому інші пасажири не нарікають, якщо навіть від тісноти доводиться сідати на коліна до сусіда. Проїзд в такому автобусі коштує дійсно дешево - приблизно долар за 100 км.

Ми йшли поволі вздовж дороги повз рисових полів, плантацій каучуконосів, повз квітучих кавових плантацій. Спостерігали за прибиранням знаменитого далатского зеленого чаю, а також за процесом його виготовлення. Кава тут росте декількох сортів. Один з них ще тільки цвіла, в той час як інший вже сушився у дворах чи мало не на проїжджій частині дороги. У всіх селах виставлена на продаж продукція місцевих ремесел: кошики, гончарні вироби, товари з натурального шовку. А також безліч фруктів і різні харчові продукти, які виготовляються тільки в цьому селі і ніде більше. Все це дуже дешево. Взагалі, у В'єтнамі нам вдавалося не тільки харчуватися на один долар в день, відведений на людину за нашою нормі, але й відвідувати музеї, а також дзвонити по телефону.

Все, що ми бачили на шляху до Далат, можна дуже довго описувати, тому я розповім про найбільш пам'ятну. Одного разу, вже під час вечірніх сутінок, ми побачили попереду розкинулася внизу мальовничу долину. Серед неї був розташований невелике містечко, в якому ми вирішили заночувати. Спустилися вже в темряві, облюбували місце на вершині величезного валуна, що поруч зі статуєю Будди, де і поставили намет. А на ранок перед нами відкрився казковий пейзаж. Долина, залита промінням вранішнього сонця, являла собою як би сад великих каменів. Об'ємні валуни громадилися тісно один до одного, нависали над дорогою. У їх підніжжя тулилися і невеликі хижі, і капітальні п'ятиповерхові будинки. З труб на їх дахах сизий димок вився, люди готували сніданок, напевно, не помічаючи оточувала їх краси.

Наступна наша ночівля пройшла в містечку Баолог. Там з дозволу місцевого священика ми спали під величезними склепіннями будується католицької церкви. А по сусідству з нею, метрах в 50-ти, височів розкішний буддійський храм. Треба сказати, що у В'єтнамі мирно співіснують кілька релігій, але переважає католицизм. І все це незважаючи на наявний соціалістичний лад. Очевидно, тут розуміють, що державі зручніше мати більше віруючих громадян, так як вони завжди законослухняні. У в'єтнамських церквах ранкові служби починаються дуже рано - в половині шостого і збирають чимало людей. Помолившись, вони мирно розходяться по своїм звичайним справах.

Треба зауважити, у В'єтнамі можна сміливо стукати в двері будь-якого сільського будинку або церкви, знаючи, що тебе безбоязно пустять переночувати.

Про Росії нагадала мені тут одна місцевість поблизу Далата - гори, вкриті соснами і "заплатки" оброблених полів. Тільки от грунт тут - червоно-коричневий глинозем, однак він щедро обдаровує працьовитих господарів капустою, полуницею, морквою та ін. У Далате, розкинулося на величезній гірському плато, завжди багато туристів, які милуються красивими старовинними будівлями, побудованими французами більш 100 років тому. Гості бродять по крамничках, наповненим сувенірами, виготовленими працьовитими місцевими жителями з рогів буйвола, срібла та інших матеріалів.

У Далате проживають гірські в'єтнамці. Один день нам знадобився для огляду цього міста, і далі ми рушили вниз до моря по дорозі, яка не користується популярністю у туристів з-за її крутизни і розбитого покриття. Але нам, пішоходам, це не перешкода. І вже через 6 км ми були винагороджені за рішучість іти цим шляхом. У невеликому містечку ми побачили храм невимовної краси. Такої досконалості я не зустрічав навіть у країні тисячі храмів Таїланді. Подібні споруди є в Китаї, і туди спрямовуються туристи, залишаючи там свої грошики.

Часто на шляху нам траплялися люди, що несуть з гір мішки, наповнені деревним вугіллям. Назад вони піднімалися з мішками, набитими банановими листям, в яких тут прийнято готувати різноманітну їжу, зокрема, страва, схожа на наші голубці. Виявляється, бананові листя володіють антисептичними властивостями, тому загорнута або зварена в них їжа довго не псується. По мірі того, як спускаєшся з гір до узбережжя моря, місцевість дуже помітно міняється і залежно від цього - уклад життя і побут населення. Наприклад, інструменти для обробітку ґрунту і навіть їжа на столі в двох сусідніх селах можуть бути абсолютно різними. А рибальські селища на всьому узбережжя схожі один на одного своєю убогістю. Однак за поведінкою їх жителів не скажеш, що це їх сильно засмучує - вони веселі і безтурботні. Нічого, що солом'яні стіни діряві, зате не так жарко. З даху не капає, і риби у морі вистачає і на їжу для себе, і для того, щоб поміняти її у гірських жителів на фрукти і рис. Адже їхні батьки жили набагато гірше, тоді була війна. Жителі сіл, розташованих ближче до міст, живуть заможні, так як мають можливість продавати свою рибу. Місцеві в'єтнамці дуже привітні, гостинні. І вельми цікаві - всюди за нами йшла юрба дітей і дорослих.

По завершенні нашого 20-денного походу ми повернулися в місто Вунгтау. І тут нас чекало пренеприятное звістка - Валентині відмовили у візі в Австралію. Значить, їй доведеться повертатися додому, а мені одному подорожувати по зеленому континенту. Що чекає мене там? Ми прощаємося, і, бути може, назавжди. Навіть те, що добрі люди з ДМУРБа зголосилися забрати Валю додому безкоштовно, нас не радує.

З колишньої південної столиці В'єтнаму Сайгон (нині - Хо-ши-мін) я полетів в Австралії, а саме в місто Перт, що знаходиться в південно-західній околиці. Я вирішив почати знайомство з Австралією в цьому місті за двома причин. По-перше, було початок грудня, тут це літній сезон і доцільніше було рухатися спочатку по південній стороні на схід. А вже потім, з зниженням температури повітря, відправитися на північ по східному узбережжю. По-друге, авіарейси в м.перт виконує сама дешева авіакомпанія "Пацифик", що для мене важливо.

Під час підготовки до подорожі мені по мірі можливостей допомагали кілька сахалінських фірм - "Сахалинморнефтегазшельф", "Сахинфо", "Крильон-Сервіс", "Ролеона", "Овентехнотрейд", "ДМУРБ", "Дмиге". Але зараз, коли всю країну, а особливо забутий Богом і урядом Сахалін лихоманять фінансові кризи, мені незручно просити допомоги. Спасибі добрим людям, які в смутний для Росії час не втратили бажання допомагати іншим. Я сподіваюся, що в нашій країні, так і у всьому світі ніколи не буде панувати над людьми тільки один принцип: "А що я з цього буду мати?" Адже тоді життя перетворилося б у суцільне користолюбство, а людини перед смертю мучив би тільки одне питання - як забрати з собою все набуте і накопичене. Хоча можна, мабуть, побудувати піраміду, щоб покласти коштовності з собою - прецеденти в історії вже були. Але краще все ж залишити після себе добру пам'ять у душах людей.

Однак, я відволікся від теми. В Австралії нас зустріли ввічливі, але допитливі митники, які досить ретельно вивчають документи і багаж пасажирів. З сумок відразу вилучаються всі продукти харчування зі страху пропустити в країну яку-небудь інфекцію. Напевно з тих же міркувань ведуть ретельний відбір з охочих побувати в цій країні, особливо росіян. Я вже розповідав, що у візі було відмовлено моєї супутниці Валентині, причому причина не пояснювалась. Але прикро не це. Кожна країна має право регламентувати потік туристів і емігрантів. Однак людині з азіатських прилеглих країн набагато легше отримати візу в Австралію, ніж громадянину Росії. І стає прикро за державу, коли росіяни отримують від воріт поворот.

Спочатку я було подумав, що в минулому російські емігранти як-то масово себе скомпрометували. На щастя, я помилився. За своє довге перебування тут вони зарекомендували себе нітрохи не гірше, ніж, скажімо, греки або італійці. Швидше за все сьогоднішнє ставлення до росіян пов'язано з неблагополучним положенням нашої країни. А воно, на мою думку, залежить від кожного з нас, а не лише правителів, яких ми звикли критикувати на кожному розі. Коли я подорожував по В'єтнаму, то бачив добре ставлення до себе його мешканців, але це зовсім не тому, що Брежнєв був хороший. А мабуть, тому, що коли російський робітник Іванко жив по сусідству з в'єтнамцем Ваном, він не бив йому морду по п'янці, а приніс ліки, коли той захворів. І так у всьому. До наприклад, людям місяцями в Росії не видає зарплату. Але одні сідають на рейки, і вимагають не закривати їх не приносить доходу шахту. А інші заглиблюються в тайгу і збирають гриби і ягоди або знаходять інші способи прогодуватися. Ось коли в Росії друге стане більше, ніж перше, тоді, я вважаю, і повернеться до росіянам колишнє повагу навколишнього світу.

<<< тому | зміст | вперед >>>