<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Іван Нечуй-Левицький. В Карпатах: з мандрівки в горах

II. Щавниця

Містечко Щавниця Вижня розкинулося в долині невеличкого, але шумливого Руського Потока, вище од шосе, котре круто повертає нагору возвозом в западину до мінеральних джерел. Одного ясного погожого дня я пішов оглядати мазурське село в Карпатах.

З пригорка видно всю долину, в котрій розкинулася Щавниця. Серед долини по дрібному камінні шумить потік. Бистро течуть його сизі хвилі з каменя на камінь. Вода зелена та чиста, як сльоза, холодна, як криничана. По обидва береги зелені лужки, а по лужках зеленіють рідкі садки. Здорові дикі грушки та яблуні розкішно розкидають гіллясті верхи. Це місце має красу щиро ідилічну. Зелень незвичайно ясна. Негаряче, але ясне проміння заливає садки й луги. Вода блищить на сонці та шумить і навіває тиху задуму...

В селі, поза єврейськими крамницями, йдуть хати побілені, з квітниками під вікнами. Це ще напівселяни, напівміщани. От на потоці стоїть водяний пильний тартак, чорний, невисокий. Вода проведена через довгі лотоки й падає зверху на колеса. Коло тартаку здорові купи претовстих колодок ялин та тертиць. За тартаком небагата панська оселя, а проти неї костьол убогий, старий, без бані, неначе довгий дім, критий драницями; його стіни так само обшиті рядами драниць. Кругом претовсті столітні липи. Кажуть діди, що цей костьол перероблений з церкви і що колись і в Щавниці були русини, та всі вимерли в якусь велику холеру. Що й в Щавниці жили колись русини, це може бути й правда, бо тут вперве я бачив на рукавах у дівчат червоні ткані смужки і свитки українські, хоч тип людей чисто мазурський.

За костьолом тягнуться двома рядами мазурські хати понад потоком. Я зайшов у перший двір, хоч ніякого двору там нема, бо хати од улиці зовсім не одгороджені. Входжу в одну хату, сидить молодиця-мазурка, вже немолода, напнута червоною хусточкою, в спідниці. Лице бліде, сухорляве, нужденне, віка червоні, очі згаслі. Привітався я до неї, кажу, що я здалека і хочу роздивитись на їх хати. Дивлюся я, хата невеличка, стіни небілені, червонуваті, натуральної фарби ялинового дерева. На стінах, під стелею, образи паперові під склом. По один бік стоїть ліжко. На ліжку валяється розкидана одежа, дві подушки. Збоку одна лава. Проти дверей, коло вікна, стіл та скриня. Діл нечистий. В хаті темно, хоч вікна чималі, і якось неприємно. В хаті тільки груба, а печі нема.

- А де ж ви їсти варите? - питаю я в молодиці.

- А отам у другій хаті, через сіни.

Я пішов у ту хату. То була страшна курна хата. Мені здалося, що я вліз в комин, обліплений сажею... Коло порога стояла піч, неначе давній ідольський жертовник. Це був куб, складений з каміння. На ньому горіли дрова. Дим ішов просто в хату й виходив у дірку, прорубану в стелі. Стіни чорні, вкриті сажею. На долівці грязь, якийсь барліг, тріски, шматки дерева, бо в хаті стояв верстат для стругання дерева. Під стелею на бантинах лежали колодки й сушились в диму. Шибки в вікнах ледве було знати. Я нічого на своєму віку не бачив сумнішого од цих хат. Мені здалося, що я в печері ескімосів.

З других хат прийшло кільки мазурок. Які то були бліді, нужденні люди. Мені ніде не доводилось бачити таких убогих, зомлілих фізіономій. Мазурки виглядали ще мізернішими од русинок, бо були ясні блондинки. Тонка, бліда шкіра на лиці аж світилась... Од диму очі були червоні.

Мене обступили мазурки та мазури, розпитували, з якого я краю, розказували про своє убоге життя. Одна молодиця показала мені житній та вівсяний хліб, спечений у формі коржа завдовжки в долоню. Хліб гливкий, кислий.

Надворі, в кутку, стояла ще одна невеличка хатка. Я одчинив двері. Двері провадили не в сіни, а просто в курну хату. На жертовникові-печі горів огонь, коло огню був приставлений горщик.

- Дзень добрий, цьотко! - тукнув я через поріг.

З хати ніхто не обзивався. Одначе в хаті, в кутку, хтось шелестів, неначе перегортав солому. Мені здалося, що там вештається молодиця, готуючи обід.

- Дзень добри, цьотко! - крикнув я вдруге. І знов нема одповіді.

Я переступив поріг і заглянув у куток за двері. Там коло ясел стояла ряба корова і смикала з-за драбини свіжу траву. Коло неї стояло малесеньке телятко.

«Це добра цьотка! Недурно вона не обзивалася до мене»,- подумав я і пішов у світлицю. Боже мій! яка нечистота! який хаос у тій світлиці!

Не метено, не прибрано; все порозкидано. А яке убожество! В хаті не було ні живої душі. Повітря було таке важке, що я скоріше вискочив надвір...

«От де поле для гуманної діяльності галицької польської шляхти!» - подумав я. Польська шляхта покладає свої сили на полонізацію та латинщення русинів, грається в єзуїтські комітети, тішиться ширенням польського язика між русинами... Все це не більше, як шкідливі і негуманні панські витребеньки, не варті доброго слова. Пани краще б зробили, якби самі та їх пані глянули в оці убогі мазурські хатки, подивились на оту грязь, нечисть, на оте народне убожество та нужду... Польські пани краще б зробили, якби завдали собі гуманне завдання обчистити оцю грязь, навчити хлопів ставити печі, робити димарі, держати в чистоті хати, робити путні землеробні знадоби, пекти людський хліб... Підняття народнього добробуту, народна просвіта були б далеко вищими завданнями для польських панів, ніж надаремна і непотрібна іграшка в полонізацію галицьких українців. Польські пани не впали б у гріх, якби таку саму свою діяльність приклали й до наших убогих русинів. Хоч би й наші русини мали не тільки повний рот, але й повну хату польських слів з польського язика, то це не підніме їх розуму, не піднесе вище їх добробуту... бо з польських слів не навариш борщу, не спечеш печені, не пошиєш чобіт, не заплатиш податі. Полонізація русинам нічого цього не дає... не варта вона й шага. Це просто панська та єзуїтська іграшка та й годі...

Пішло потім монотонне життя на водах, пиття води рано й вечір, з музиками в додаток. В Щавницю на воду приїжджає не дуже багато гостей, та й то половина їх - євреї, та ще й дуже прості, у патинках, із пейсами товстими, як німецькі ковбаси. Друга половина наїзду - поляки. Великоросів та українців набирається душ вісімдесят. Венгрів було зо два та зо три німці. Гостинниці зовсім порядні тільки ті, що належать до Краківської Академії наук, котрій подарував дідич Шалай ті мінеральні джерела і землю. Другі гостинниці показують, що Щавниця - ще не є Європа, а Пів-Азія, як каже француз. Простирадла на постелях, наволочки не міняють по шість неділь. Матраци тверді, напхані соломою. Подушку дають одну тонісіньку, як млинець. Укривала до вкривання тоненькі, літні, а тим часом у горах бувають холоди, як восени. Температура знижується до 12° Реомюра. Хто їде в Щавницю, той мусить везти з собою бебехи, укривала тепліші і простирадла - сливе усю постіль. Обстава в нумерах як у єврейських заїздах або в гостинницях по малих містечках. У великі дощі та зливи готелі течуть, як тарі діжки. Через покрівлю ллється дощ в нумери. У великі дощі в моєму нумері через проточини текла вода, ще й стікала через поміст у нижчий етаж. Під моїм нумером жила якась пані і міцно спала саме тоді, як лив страшний дощ. Вода з мого нумеру лилася через поміст і чисто облила сонну пані, котра тоді прокинулась, як її промочило до тіла. Дзвоників на прислугу в нумерах нема. Слуг кличуть патріярхально: одчиняють вікна» або двері й на все горло кричать: «Владек! Касю! Мариню!» Такі крики тільки й чуєш щогодини в готелі. В моєму нумері розбита була шибка в вікні; через неї дме вітер. Шибку не засклили цілий сезон, і я мусів закладати дірку книжками. Тільки в рестораціях подають добру харч і недорого, бо закладовий доктор, дуже поважний чоловік, таки частенько заглядає в кухні ресторацій.

Про щавницькі води треба сказати, що вони трохи слабенькі й зовсім не вилікують задавнених катарів шлунка та легень. Слабим більше помагає здоровий свіжий гірський воздух, ніж води. Людям з легкими катарами вода помагає, а здоровим людям так зовсім-таки помагає... А здорових людей приїжджає в Щавницю таки чимало, а найбільше з недалеких міст. Матері привозять сюди своїх дочок, щоб їх людям показати... Я примітив, що декотрі дами міняють убрання по два, по три рази на день... От, наприклад, прибула з Варшави якась багата претовста банкирка, єврейка, така товста, що ледви ходить, коливаючись з боку на бік. Вона привезла на собі такий турнюр, що на нього збігалася дивитися вся Щавниця; на ній сукня з чорного дорогого шовку - муара, а турнюр з оксамитових бантів такий великий, що на ньому сміливо міг би сісти чималий хлопець. За нею гуляє по алеї гарного парку якась графиня, вся кругом обвішана дорогими стрічками, котрі мають на вітрі. Часто по алеях гуляє якийсь рабин, певно, єврейський святий або пророк-чудотворець, в чорному оксамитовому каптані, в білих панчохах, з довгими пейсами, а за ним іде його почет. Цей здоровий ескорт складається з десятка євреїв в атласових кафтанах, в мохнатих шапках, з-під котрих теліпаються пейси. Картинка неначе перенесена чудом з древнього Єрусалиму в Карпати. З'явились на часок мадярські студенти-мандрівці...

Переїздили через Щавницю партії венгрів-мандрівців у Карпати. Одного вечора, коли в 10 годині в нашому готелі гості вже лягали спати, серед глибокої тиші почувся страшний галас та клекіт. Чути було, що хтось бігає по коридорах, скрізь стукали дверима, гуркотіли, тупотіли. Мені здалось, що в готелі пожежа... Я вискочив у коридор. Всі гості, навіть дами, повискакували з нумерів напівроздягнені. Коли це в коридор вбігли венгри, мужчини й дами, за ними діти. Вони розмовляли голосно, що було сили в горлі, кричали, махали руками, дами реготалися, бігали по коридорах, заглядали в порожні нумери... Клекіт стояв, як на ярмарку... То веселі венгри заїхали на ніч і вибирали собі нумери на ночівку. Сполохані гості знов поховалися в нумери. Рухливі, жваві венгри ледви через годину затихли. Ще довго було чути через тонкі стіни їх регіт та міцну дзвінку венгерську мову... Другого дня в ресторації знов з'явилася весела компанія і засіла за довгим столом. Знов піднявся в тихій ресторації трохи не гвалт. Венгерки ще гірше сміялися та галасували, ніж венгри. їх білі зуби блищали через тонкі розкриті губи, ще ясніше блищали темні, аж чорні, очі на матових, оливо-жовтуватих, але гарних фізіономіях. У мигах, в розмові венгрів було видно щось східне, дуже нагадуюче казанських нервозних, жвавих та веселих татар. Навіть їх смуглявий тип має в собі примішку чогось татарського. Накричали вони, нареготали всім вуха, знялися з місця, як зграя веселих птиць, та й полетіли десь у гори...

<<< назад | зміст | вперед >>>