Головчан А.І.
Вісник ДІТБ. - 2011. - №15. - С.139-145.

Теоретико-методичні підходи до оптимізації розвитку туризму в дестинаціях

У статті досліджено сутність туристичної дестинації як ключового компоненту системи світового туризму. Побудовано імітаційну модель розвитку туристичної дестинації, яку покладено в основу оптимального стратегічного управління нею.

Ключові слова: система туризму, туристична дестинація, прогнозна нелінійна динамічна модель функціонування дестинації, туристичний кластер, синергетичний ефект.

Постановка проблеми. Розвиток туризму в Україні, який визнано пріоритетною сферою соціально-економічної діяльності, забезпечує не тільки отримання валового внутрішнього продукту, а й, що особливо важливо в сучасних умовах, сприяє інтелектуалізації суспільства та трансформуванню його економіки в інтелектономіку. Таке визнання ролі туризму з об’єктивною необхідністю ставить проблеми виявлення й оптимізації невикористаних можливостей наявних туристичних ресурсів країни на основі обґрунтування теоретико-методологічних засад створення й ефективного використання сучасних туристичних дестинацій.

Аналіз літературних джерел. Проблеми визначення сутності туристичних дестинацій, закономірностей їх розвитку та ролі у світовій системі туризму висвітлено в працях вітчизняних і зарубіжних вчених: В.С. Боголюбова, Р. Батлера, В.Ф. Данільчука, Л.П. Дядечко, Н. Лейпера, С. Медліка, М.А. Морозова, В.П. Орловської, Дж. Суорбрука, Т.І. Ткаченко та ін. Але питання оптимізації туризму територіальних утворень, якими є дестинації, залишилися поза увагою дослідників.

Сучасні умови глобалізації світогосподарських процесів і набуття туризмом характеру потужної індустрії вимагає створення ефективної взаємодії внутрішніх і зовнішніх процесів, що формують життєвий цикл кожної туристичної дестинації на українському й зарубіжному ринках. Таке положення обґрунтовує актуальність дослідження оптимізаційних механізмів їх розвитку та визначає розробку теоретико-методологічних підходів до створення туристичних дестинацій та оптимізації їх функціонування, що постало метою написання статті.

Для досягнення мети дослідження вирішено такі завдання: визначено сутність туристичних дестинацій, розроблено модель стратегічного управління, побудовано нелінійну динамічну модель розвитку дестинацій, яка дозволяє прогнозувати результати впровадження стратегічних альтернатив управління та визначати величину синергетичного ефекту від створення туристичних кластерів на їх територіях.

Виклад основного матеріалу дослідження. Формування сучасної сфери вітчизняного туризму, як складної соціоекономіко-екологічної системи, ґрунтується на взаємодії її суб’єктів, тобто туристів, та об’єктів – туристичних дестинацій, інтерес до ресурсів, яких мотивує здійснення подорожей. Саме туристична дестинація виступає ключовим компонентом системи туризму [1, 2], оскільки її формують функціонально пов’язані елементи (туристичні ресурси, туристична та загальна інфраструктура території, трудовий потенціал та органи управління), що розташовані на певній території, мають інформаційно-комунікаційні структури для забезпечення виконання стратегії й тактики виробництва та реалізації туристичного продукту, спрямованих на ефективну економічну, соціальну та екологічну діяльність у ній. Проведене дослідження сутності туристичної дестинації [3] дає підстави розглядати туристичну дестинацію як соціо-економічну місцевість певного масштабу, що характеризується конкурентоздатними туристичними ресурсами та інфраструктурою, яка створює і реалізує привабливий для споживача турпродукт, не завдаючи шкоди довкіллю.

Результати аналізу кількісного та якісного складу ресурсного потенціалу туристичних дестинацій [4] указали на необхідність їх типізації з метою розробки ефективних механізмів управління. Визначальними ознаками визнано види туристичних ресурсів та масштаби діяльності. За видами ресурсів виділено такі типи туристичних дестинацій: природно-географічні, природно-антропогенні, культурно-історичні та соціально-економічні, а за масштабами: мега-, макро-, мезо-та локальні. Розроблена типізація туристичних дестинацій виступає основою теоретико-методичних підходів до створення й розвитку дестинацій не тільки в соціально-економічному, а й у екологічному значенні, а також до визначення життєвого циклу кожного її типу, що дозволить уніфікувати управління всією туристичною інфраструктурою.

Такий підхід до управління туристичними дестинаціями повинен бути направленим на вирішення проблем інтенсифікації їх розвитку, а саме, забезпечення збереження кількості та якості явних туристичних ресурсів, упровадження інноваційних технологій у процеси формування, реалізації та надання туристичних послуг, підвищення рівня оновлення основних фондів інфраструктури, а також збільшення пропускної спроможності дестинацій. Упровадження такого підходу до управління розвитком вітчизняної туристичної дестинації потребує підвищення її привабливості регіональних дестинацій для інвесторів. Першочергове значення для реалізації цього процесу набуває оцінка ринкової привабливості інфраструктурних підприємств туристичних дестинацій, метою якої є створення рейтингу суб’єктів туристичної діяльності за пріоритетністю залучення інвестицій на основі аналізу результативних показників їх фінансово-господарської діяльності (ліквідності, платоспроможності, ділової активності, оборотності та рентабельності активів і капіталу).

Дослідження функціональної структури вітчизняної дестинації [4] дозволило визначити Донецьку, як одну з найперспективніших у розвитку туризму, бо в ній виявлено потужну систему локальних оздоровчо-лікувальних дестинацій, провідну роль серед яких відіграє цілорічний курортно-рекреаційний центр “Святогір’я” [5], що має загальнодержавне значення і використовує близько 40% ресурсного потенціалу даного регіону.

Оскільки логістизація та кластеризація розвитку туризму на території дестинації [4, с. 194] передбачають забезпечення її конкурентоздатності та туристичного продукту, то обґрунтування моделі стратегічного управління “Святогір’я” повинно охоплювати розробку адекватних функціональних стратегій (рис. 1), що визначають ключові механізми впливу на результати її діяльності. Провідним механізмом виступає управління привабливістю дестинаційного туристичного продукту, величина якого залежить від показників кількості туристів, які її відвідали, та обсягу доходів від реалізації туристичного продукту за певний період часу.

Рис. 1. Модель стратегічного управління туристичною дестинацією на основі механізмів забезпечення її конкурентоздатності

З метою оптимізації діяльності дестинації “Святогір’я” розроблено нелінійну динамічну модель її розвитку, яка дозволяє не тільки обґрунтувати стратегічні альтернативи переходу до інтенсивної стадії її життєвого циклу, а й оцінити очікуваний синергетичний ефект від упровадження такої моделі управління. Запропонована імітаційна модель ґрунтується на економіко-математичному апараті TALC-теорії Tourist Area Life Cycle Theory [6]. Оскільки ключовим завданням управління діяльністю дестинації “Святогір’я” є збільшення кількості клієнтів, обслуговуваних закладами оздоровлення та розміщення, то система рівнянь, що описує оптимальний розвиток дестинації, набуває такого вигляду:

(1)

де N - кількість туристів, які відвідали дестинацію;
М - пропускна спроможність дестинації;
М_max - максимально можлива пропускна спроможність дестинації;
к₁ - коефіцієнт привабливості дестинації для туристів;
r – частка прибутку дестинації, реінвестованого у подовження сезону функціонування підприємств розміщення туристів;
t – час.

Розраховані параметри прогнозної нелінійної динамічної моделі функціонування дестинації “Святогір’я” представлено у таблиці 1.

Таблиця 1