Дутчак С.В., Дутчак М.В.

Екотуризм та еколого-освітня робота: об’єкт, суб’єкт і територія її здійснення

Уточнюються поняття об’єкту та суб’єкту при здійсненні еколого-освітньої діяльності. Обґрунтовується поняття екологічного ландшафту – як підкласу туристсько-рекреаційного антропогенного ландшафту.

Останнім часом термін «екотуризм» набув більш конкретних рис та змістовного наповнення. Під цим терміном, зокрема, розуміється туристсько-рекреаційна діяльність в природному середовищі, яке підлягає під статус природоохоронної території; вона має відповідні обмеження, стосовно середовища здійснення та знаходиться в рамках коректного ставлення до способу життя і традицій місцевого населення з боку туристів і організаторів екотуризму. А також включає в себе елементи просвітницької роботи стосовно проблем охорони природного та історико- культурного довкілля, як із туристами так і з місцевими жителями. Основною метою цієї публікації є змістовне наповнення понять «об’єкт екотуризму» та «суб’єкт екотуризму», а також особливості територіального забезпечення здійснення екотуристичної діяльності.

Завданням екотуризму є, в першу чергу, проведення еколого-освітньої роботи. Тобто знайомство туристів з унікальними природними та історико-культурними ресурсами, як елементами цілісної системи в межах природоохоронних територій. Поняття ресурсу для екотуризму нині має досить розмиті обриси. Зупинимось більш докладніше на цьому питанні.

Вся сукупність ресурсів екотуризму складається в чітку ієрархічну систему. Кожен вид ресурсу має своє місце в цій системі. Воно залежить від розміру території поширення, виду та значущості його для системи в цілому.

Коли мова йде про об’єкти природно-заповідного фонду, такі як природні та біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, то маємо всі підстави віддати їм найвище місце в ієрархічній системі ресурсів екотуризму. Вони, відповідно, мають найскладнішу структуру і складаються із окремих компонентів природи та історико-культурного потенціалу території. В свою чергу, компоненти природи поділяються на геологічні, біотичні, гідрологічні, комплексні і т.д. Історико-культурні компоненти об’єкту природно- охоронного фонду цього рангу можна об’єднати у дві групи: матеріальні та нематеріальні. До матеріальних відносяться пам’ятки архітектури, зокрема - сакральні об’єкти, старовинні замки, фортеці, старовинні традиційні помешкання місцевого населення, тощо. До цього виду ресурсів можна віднести також вироби місцевих ремісників та народних умільців – вишиті рушники, одяг, вироби з глини, дерева, металу та ін. До нематеріальних слід відносити народні традиції: спосіб господарювання, народні релігійні та побутові обряди (весілля, хрестини, святкування релігійних свят, тощо) і власне саме їх проведення.

Заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, або штучно створені об’єкти – відносимо до нижчого рангу. Критерієм цього твердження є простіша внутрішня структура самого об’єкту. В першу чергу – це території менші за площею, компонентний набір, як природних так і антропогенних об’єктів тут простіший, тощо.

Всі об’єкти природоохоронного фонду України нині певним чином залучаються до формування єдиної екомережі, як цілісної, різнорівневої, просторової системи, до якої входять природі біотичні елементи, абіотичні елементи екосистеми, змінені та деградовані ландшафти, або їх елементи, пов’язані між собою функціонально і територіально. Всі елементи цієї системи, відповідно, вимагають збереження або відновлення (в тому числі і шляхом невиснажливого використання). І якраз екотуризм тісно пов’язаний з цими процесами.

Основними елементами екологічної мережі є природні ядра, головна функція яких - збереження біорізноманіття. Вони оточені буферними зонами та з’єднані екологічними коридорами. На буферні зони покладається захисна функція природоохоронного ядра (як території з найвищим режимом заповідності), але вони одночасно є природоохоронними територіями, хоча із легшим режимом заповідності навколишнього середовища. [6].

Організація природних ядер, буферних зон та коридорів супроводжується їх інтеграцією в різні сектори господарства. Найближчим із напрямків господарської діяльності якраз є екотуризм і як його складова – екоосвітня робота. Але тут виникають конкретні питання – з чого починається ця робота, що є об’єктом навколо якого вона ведеться.

Отже, з позиції екотуристичної діяльності, об’єктом власне екотуризму є туристичні маршрути прокладені по територіях з природоохоронним статусом. По суті - це нитка маршруту, що пролягає від одного об’єкту огляду до іншого, певним чином впорядкована для можливого здійснення огляду вибраних об’єктів. Тобто, коли мова йде про екотуризм – то об’єктом тут виступає екологічний туристичний маршрут. Коли ж йдеться про власне маршрут – об’єктами є ті чи інші природні і антропогенні компоненти, які знаходяться в межах відповідної природоохоронної території. При подальшій конкретизації доцільно виходити з тематичного спрямування маршруту, або ж із мотивації самого туриста (рекреанта) – що саме його цікавить. Скажімо маршрут пролягає по території національного парку. Об’єктом пізнання (вивчення) є самий парк - як суб’єкт екологічно- освітньої роботи, природоохоронної діяльності. В цьому випадку, прокладаючи маршрут доцільно вибирати ті об’єкти заповідання, які є типовими для цього парку. Наприклад це можуть бути типові натуральні ландшафти, ареали поширення тих чи інших представників рослинного та тваринного світу. Але особливістю екологічних туристичних маршрутів є саме інформація про взаємозв’язки у природному довкіллю, як живої так і неживої природи. Роз’яснення туристам закономірностей та взаємообумовленості природних явищ, специфіки проживання певних тваринних угрупувань, їх взаємозалежності один від одного. Тобто, ми підійшли до основного моменту еколого-освітньої функції екомаршрутів – єдності вибору об’єктів та інформації що подається на цьому маршруті групі туристів. А цей момент в свою чергу висуває професійні навики та вміння до самих гідів, провідників, чи інших представників туристичного супроводу.

Означені моменти стосуються в першу чергу буферних зон природоохоронних об’єктів, а територія по якій пролягає екомаршрут є, власне, екологічним туристсько-рекреаційним ландшафтом, який виконує свої еколого-освітні функції в структурі національного природного парку.

Зовсім інша ситуація з природними ядрами в межах національних природних парків. Вони виступають в ролі об’єктів відвідування для дуже обмеженого контингенту людей – науковців, студентів профільних спеціальностей, представників міжнародних екологічних організацій, а також відповідних працівників парків (чи біосферних заповідників) тощо. Діяльність їх в межах територій із найвищим режимом заповідності зводиться до моніторингу за середовищем загалом чи окремого компоненту.

Найбільш доступними для розвитку екотуризму є, на наш погляд, території екологічних коридорів. Екокоридори – це структурні елементи екомережі витягнутої конфігурації, що зв’язують між собою природні ядра і представлені територіями різного ступеня природності, а також тими що підлягають ренатуралізації[4]. Головне функціональне призначення – забезпечення процесів міграції, розмноження, обміну генофондом, підтримання екологічної рівноваги.

Вони, як правило, включають окремі, невеликі за площею природоохоронні об’єкти – заповідні урочища, заказники, пам’ятки природи. В складі екомережі України, функцію екологічних коридорів мають виконувати природні ядра місцевого значення та міжрегіонального значення. Вони власне мають стати основними об’єктами екотуризму.

В переважній більшості природними екологічними коридорами є долинно річкові ландшафти (з відповідним набором видів місцевостей), території не залучені в сільськогосподарській діяльності, території лісових господарств тощо. В межах екологічних коридорів при залученні їх до траси туристичного маршруту доцільно відповідним чином облаштовувати місця зупинок груп, залучати до туристичної діяльності місцевих жителів (як суб’єктів сільського туризму - надання послуг з проживання, харчування). До надання послуг туристичного супроводу доцільно, на наш погляд, залучаючи працівників освіти (скажімо вчителів біології, географії) місцевих шкіл. Це зацікавить їх із матеріального боку, і стимулюватиме до роз’яснювальної роботи учням шкіл, а через них і з громадами тих територій, що залучені до екомережі у статусі екологічних коридорів. Території самих коридорів також можна віднести до екологічних туристсько-рекреаційних ландшафтів.

Нині, нажаль, відсутні відповідні міжнародні документи (мається на увазі на рівні всієї Європи або більшої її частини), які давали б визначення категорій «міжнародні екологічні коридори» та «міжнародні екологічні буферні зони». Це означає, що екологічні коридори і буферні зони можуть існувати виключно на національному або міждержавному рівні (за домовленістю держав-сусідів). Але одночасно з тим, буферні зони є складовими біосферних заповідників, національних парків – є зонами регульованої рекреації. Об’єднуючою ланкою виступають екокоридори. І саме території буферних зон та екокоридорів, при розгортанні екологічного туризму стануть основним полігоном для його здійснення. Вони фактично перейдуть у клас антропогенного туристсько-рекреаційного ландшафту екологічного спрямування. Така трансформація означених територій у складі екомережі дасть підставу виокремити їх у ранг туристсько-рекреаційних територій із основною екотуристичною пізнавально-освітньою функцією.

Література

1) Дутчак С. Проблеми використання природних національних парків у туристсько-рекреаційній діяльності та варіанти їх розв’язання.// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 304: Географія. – Чернівці: Рута, 2006. – 208 с., С. 55 –61.;
2) Дутчак С. В. Туристсько- рекреаційні ресурси ландшафтів (на прикладі території Чернівецької області). Автореф. дис. на здобуття наук. ст. канд. геогр. наук. - Київ, 2007. – 21 с.;
3) Забелина Н.М. Национальный парк. – М.: Мысль, 1987. – С 170.;
4) Царик П.Л. Теоретико-правові основи формування екологічної мережі. // Наукові записки ТДПУ. Серія: географія. – Тернопіль, 2002. - №1. – С. 86-96.;
5) Царик П.Л. Регіональні ландшафтні парки як об’єкти рекреаційної і туристичної діяльності. // Матеріали другого всеукраїнського наукового семінару “Регіональне географічне краєзнавство”. – Тернопіль, 2002. – Ч.2. – С.244-249.
6) Царик П.Л. Методичні підходи до конструктивно- географічних досліджень регіональних екологічних мереж.//Матеріали II міжнародної наукової конференції" Екологічна географія: Історія, теорія, методи, практика".- Тернопіль,2004.-С.33-38