<<< назад | зміст | вперед >>>

Архип Данилюк. Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку

13. Українські скансени та окремі архітектурно-етнографічні колекції в зарубіжжі

Загалом у світі живе близько 62 млн українців, у тому числі близько 7 млн чол. у колишніх республіках та 4 млн - в Західній Європі, США, Канаді, Австралії та Латинській Америці.

Зарубіжні етнічні утворення українського походження формувалися як на основі автохтонного українського населення, так і в результаті міграційних процесів.

До перших належить українська меншина в сусідніх з Україною країнах - Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії. Найбільше українців проживає на території Польщі - від 300 до 600 тис, у Чехії і Словаччині - 150 тис, в Румунії - до 300 тис. чоловік.

В інших країнах українці з'явилися у результаті міграційних рухів, серед яких найбільш помітною була трудова еміграція із західноукраїнських земель наприкінці XIX - на початку XX ст., а також у міжвоєнний час та після Другої світової війни. Емігранти та їхні нащадки проживають у Північній Америці, Латинській Америці, в Європі (крім вищезгаданих країн) та Австралії. Українська етнічна група в США нараховує 1,2 млн чол., у Канаді - 1 млн, Бразилії - 300 тис, в Аргентині - 220 тис, у Франції - 35 тис, Англії - 35 тис, Німеччині - 22 тис, в Австралії - 35 тис. чоловік.

Зарубіжні українці зробили вагомий внесок у загальний розвиток економіки, культури, науки, мистецтва і літератури як українського народу, так і країн свого поселення.

Українці за кордоном завжди дбали і дбають про збереження своєї національної ідентичності. Тому, розуміючи, яку роль відіграє у цьому освіта, головну увагу зосередили саме на ній. Крім того, вони постійно дбають про розвиток культури, зокрема національної преси, радіо, художньої самодіяльності, музейної справи, збереження пам'яток народної архітектури. Особливу цінність така спадщина становить на землях, які безпосередньо прилягають до української етнічної території. Це - райони, які у повоєнні роки було передано Польщі: Перемишльщина з містами Перемишль, Ярослав, Ряшів (колишня частина Львівського воєводства), Лемківщина, Холмщина та Підляшшя. З давніх часів їх заселяли переважно українці. В Румунії українські поселення розташовані в Південній Буковині (Сучавський повіт) і Мармарощині (Мармароський повіт). Українці розселені і на етнічних землях у Східній Словаччині (Пряшівщина). Райони їх проживання прилягають безпосередньо до Лемківщини. На цих територіях у перші повоєнні роки ще зберігалося багато традиційних українських хат під солом'яними стріхами, церков і дзвіниць. На жаль, дуже багато цінних українських храмів на території сучасної Польщі з різних причин було зруйновано. Стан збереженості церков на території Перемишльської єпархії докладно висвітлено в альбомі Олега Іванусіва (Церква в руїні - Торонто, 1987. - 850 с). Перша частина його охоплює колишню Лемківщину, друга - решту пам'яток єпархії. У третій вміщено рисунки храмів, яких уже немає.

Велику наукову цінність має також народна архітектурна спадщина української діаспори, де, як відомо, наші земляки на першому етапі поселення зводили такі будівлі, які були і в їхніх батьків та дідів. Пізніше їхнє житло в загальних рисах стало таким, як і в корінного населення, серед якого вони жили.

Стан і форми збереження архітектурних пам'яток в українській діаспорі на сьогодні нам не відомі. Це вимагає окремих наукових праць. Дане дослідження присвячене тільки одній широко відомій формі збереження і пропаганди культурної спадщини - музеям просто неба.

За нашими відомостями (на жаль, інформування у цій справі в Україні поставлено погано) сьогодні народна архітектура українців експонується в окремих музеях просто неба або в музеях поряд з показом культури інших народів у Польщі, Чехії, Словаччині, Канаді.

У Польщі працюють понад 60 музеїв просто неба. Народна архітектура українців представлена окремими розділами в музеях Сянока та Нового Санча. Два окремі маленькі скансени створюються на Підляшші. Як окремий музей діє хата на Лемківщині.

Музей народного будівництва в Сяноку було організовано 1958 р. Розташований він на заліснених горбах у басейні р. Сян. Площа парку становить 38 га. Тут експонуються пам'ятки народної архітектури етнографічних груп південно-східної Польщі, у тому числі бойків та лемків.

У бойківському секторі музею експонуються типові зразки народного житла та господарських будівель. Це - хата 1861 р. із с. Скородне, що в Бескидах. У плані вона складається із сіней, власне хати, комори, боїща і стайні. Другий будинок із с. Скородне побудовано у 1906 р. Він складається із сіней, де виділено невелику кухню, хати й комори. Із с Волковиї перевезено хату початку XIX ст. В її складі - власне хата, комора, сіни і стайня.

Цінним експонатом у цьому секторі є церква 1731 р. із с. Гронаїв.

План споруди, конструкція трьох окремих дахів, які перекривають бабинець, наву і вівтар, а також форми архітектурних елементів свідчать про високий рівень будівельної техніки народних зодчих. Мистецьку якість об'єкта підкреслюють також галерейка, яка об'єднує його бокові стіни і фасад. Біля церкви встановлено дзвіницю 1712 р. із с. Серакосце. Вона має каркасну конструкцію.

Всього в експозиції музею - 8 пам'яток архітектури з Бойківщини.

Лемківщина у скансені представлена також 8 пам'ятками. Особливо цінні тут "довгі хати". Типовою для східної Лемківщини є хата із с. Команчі. Побудована вона 1885 р. і складається з бокової комори з входом з двору, хати, вздовж якої тягнеться комірчина, сіней, боїща (стодоли) та стайні з комірчиною для полови. Цікава й друга "довга хата" кінця XIX ст. із с. Кроліки, що коло Риманова, з дощатими підсінями (загатами) уздовж сіней, коморою і боїщем. Можна також оглянути хату початку XX ст. із с. Ждиня. Будинок з трьох боків уздовж хати і сіней оточений загатами з дощок.

Перевезено до музею і типову лемківську церкву, яка після 10-річного зберігання в розібраному стані в кінці 90-х років вже відтворена на території музею.

Українське народне будівництво експонується також у скансені м. Новий Санч, де в секторі "Західна Лемківщина" відновлено садибу кінця XIX ст. із с. Вірхомля, в якій налічується 7 будівель.

Близько 20 років працює музей у с. Зиндранова на Лемківщині (повіт Кросно). Він присвячений культурі лемків і битві за Дуклянський перевал. Музей розміщено у садибі XIX ст., типовій для західних лемків, неподалік туристичного маршруту до Бескидів. Він має багаті етнографічні колекції, серед яких особливу цінність становлять народні костюми. У стайні організовано виставку предметів, зібраних на полях битв за Дуклянський перевал.

Маленький музей просто неба працює також на Підляшші у с Біловеж, де вже встановлено одну садибу. У цьому ж регіоні в с. Кожин, що над Нарвою, будується ще один музей. Його організатором став місцевий ентузіаст Іван Михальчук. Усі роботи ведуться на приватні кошти громадським чином. Сюди вже перевезено вітряк кізлового типу.

Українська народна архітектура в Чехії і Словаччині експонується у кількох музеях просто неба. В пам'ятках, які там представлено, можна побачити багато спільних зі східнослов'янською культурою рис та елементів будівельних традицій. До них, наприклад, можна віднести конструкції плетених стін, вимазаних глиною, та глинобитні техніки.

Народному будівництву українців Східної Словаччини значну увагу приділено у першому словацькому музеї просто неба в Бардіїві, де експонуються архітектура словацьких сіл колишньої Шариської жупи і кращі зразки народного зодчества з українських сіл (пам'ятки із сіл Петрова, Фрічка, Грабова Розтока, Лівов, Збой).

Українське народне будівництво у вигляді окремих садиб та окремих пам'яток представлене й у Мартині.

Створення етнографічної експозиції просто неба при Свидницькому музеї української культури розпочали ще в 1969 р. Після обстеження 226 сіл регіону було складено наукову документацію на 183 селянські садиби (графічна документація, фотодокументація, історико-етнографічні характеристики об'єктів). У скансені представлено експонати зі східних та західних місцевостей краю.

Музей української культури розпочав створювати експозицію просто неба в 1975 р. Розташована вона на площі 10 га у межах культурно-спортивного комплексу м. Свидник, за амфітеатром, де щорічно відбувається свято культури українського населення. У 1986 р. в музеї налічувалося 22 пам'ятки народної архітектури з різних українських місцевостей Східної Словаччини: 9 хат, водяний млин, тартак, дві сукновальні, кілька господарських будівель, дерев'яна церква 1766 р. Загалом в експозиції буде представлено близько 50 сільських будівель, розподілених у 13-14 архітектурно-етнографічних комплексах (дворах), які разом нагадуватимуть старовинне село.

Аби якнайповніше показати народну культуру, в експозиції будуть представлені основні заняття населення - рільництво та пастухування.

Шляхом поєднання архітектури з інтер'єрами, природним оточенням, знаряддями виробництва створюється правдива і переконлива картина способу життя місцевого населення.

Музей у Свиднику має велику культурно-наукову цінність. Територія українського заселення у Східній Словаччині належить до Карпатської культурної області, де збереглися виняткові архаїчні форми традиційної народної культури. Тут відбувалися колонізації, які залишили по собі певні культурні нашарування. Показом народної культури східнословацьких українців створюється не лише уявлення про культурний розвиток українського етносу, а й основа для порівняльного вивчення інтеретнічних відносин у Карпатському регіоні. Крім того, архаїчність явищ дає змогу порівнювати минуле із сучасністю, зокрема простежити зміни в культурі.

Музей у Свиднику дає можливість широкій громадськості ознайомитися з надбанням українців, яке є частиною сучасного загального культурного багатства Словаччини. Музеологічне значення підсилюється ще й тим, що експозиція розташована на території, де пролягають туристичні шляхи.

У Канаді працює вже згадуваний вище найбільший в українській діаспорі музей поблизу Едмонтона. Є також окремі маленькі приватні скансени. Відомо, що архітектурні пам'ятки перевозяться й на околицю Вінніпега.

Музей "Село спадщини української культури" знаходиться за 40 км на схід від Едмонтона і займає площу 130 га. Засновано його 1972 р. Він повністю утримується провінційним урядом Альберта. Музей представляє ранню історію та побут українського населення Альберта. Огляд починається з двох садиб українських емігрантів, які розбагатіли і спорудили собі інше житло, подібне до канадського. Це - будинок Пилипіва. Перший емігрант з Прикарпаття, він багато зробив для масового переїзду українців до Канади наприкінці XIX ст. В музеї експонується житло, яке було для сім'ї третім. Збудоване воно в 1905 р. на господарці, поблизу містечка Стар. Будинок відреставровано та умебльовано так, як це було у 1926-1928 pp. Неподалік від нього знаходиться будинок Гавреляків з Буковини. Він був розрахований на 11 членів сім'ї, тому на другому поверсі є 5 спальних кімнат.

Одержавши наділ, перші поселенці, зрозуміло, будували якийсь притулок для життя. Ним була напівземлянка-бурдей. У ній вони жили від кількох тижнів до року і більше. Власне, такий бурдей експонується в розділі "Новоприбулі емігранти".

Найбільша кількість емігрантів прибувала з Буковини та Галичини. Вони освоювали землі у центральній і східній частині Альберти. В музеї відтворено хату Грекулів, які прибули із с Топорівці Новоселицького району Чернівецької області. У її складі - дві стайні і два шпихліри, набуті в різних господарствах.

У розділі "Українсько-канадські фермери" можна побачити крамницю 1926 р. з околиці Лужан. У ній представлено товари тогочасного щоденного вжитку: робочий одяг, консерви, пачки чаю та кави. Неподалік від крамниці розміщено Народний дім і православну церкву св. Миколая з околиці Києва (містечка у Канаді), а також школу 1910 р. з околиць Мусідори. Зовсім поруч - греко-католицька церква св. Марії, збудована вихідцями з Тернопільщини.

Найцікавішим у Музеї є розділ "Містечко". Центром його стала залізнична станція. Залізничні компанії, які на початку XX ст. освоювали захід, пробували координувати розвиток містечок, полегшувати експорт зерна на світовий ринок.

В музеї експонується залізнична станція 1923 р. з містечка Белліс, що на Канадській північній залізниці. Там є типовий будинок із залом для пасажирів, касою і складом для вантажів. З тильного боку жив залізничний агент зі своєю сім'єю. Навпроти станції (через колію) знаходиться елеватор, також з м. Белліс. Власником його був американець, який скуповував зерно у навколишніх господарів. Поряд зі станцією знаходяться готель, кузня, конюшня, промислова крамниця, столярна майстерня, склади для продажу вугілля та будівельних матеріалів.

Всього в музеї експонується 30 пам'яток народного будівництва українських поселенців у Канаді.

Працівники музею показують щоденне життя садиб (прийом, відомий тут під назвою "жива історія"). Доглядачі архітектурних об'єктів, вбрані у відповідний одяг (вишиті сорочки, спідниці фабричного виробництва тощо), працюють у хаті, біля печі, у дворі біля худоби, відтворюючи заняття людей, які жили в цих будинках у 20-30-х роках минулого століття.

Цікавим є музей просто неба української родини Шандро. Розташований він неподалік Едмонтона. Це - ціле містечко з 20 архітектурних об'єктів. Створювався скансен шляхом звезення сюди старих (вже невживаних) будинків родини. Поряд із житловими спорудами різних часів тут стоять вітряк, церква, пошта, кухня, паром, яким перевозили людей через річку Саскачеван.

Відомо також про експонування народного житла лемків - переселенців з України - в американських музеях просто неба (до речі, їх у США більше 160), про українські хати у скансені поблизу Мюнхена (Німеччина).

Підсумовуючи викладене вище, слід сказати, що кількість пам'яток і мережа музеїв, в яких експонується українська архітектура, поки що мізерна. На сьогодні, зокрема, ніде у східній діаспорі не експонуються витвори народних зодчих, хоча ще можна знайти пам'ятки, в яких відбито глибокі традиції української архітектури.

Розширення мережі музеїв просто неба в Україні та за кордоном дасть можливість різнобічніше пізнавати й порівнювати народну архітектуру різних регіонів, відчувати специфіку кожного з них, переконуватися у живучості традицій зодчества.

Музеї просто неба мають взяти під свою опіку всі пам'ятки, які можна зберігати на місцях. Це, звичайно, не означає, що цією справою не повинні займатися державні установи та громадські організації.

Гадаємо, що й у діаспорі створення музеїв просто неба можна починати на основі вже існуючих історико-етнографічних закладів - як продовження їх основних експозицій.

Музейники з української діаспори мають досвід, вартий уваги в Україні. Це, наприклад, показ в експозиції етапів еволюції народного будівництва під впливом різних факторів, як це бачимо у згадуваному вище музеї "Село спадщини української культури". У Свидницькому скансені, наприклад, значну увагу приділено художньому вигляду архітектурних об'єктів: завершенню даху, побілці стін, розмірам вікон тощо.

Заслуговує також на увагу підхід "жива історія", який застосовується в "Селі спадщини української культури". Суть його у тому, що працівники музею унаочнюють історію, граючи ролі осіб, які колись жили та працювали в експонованих будинках. Це дозволяє відвідувачам пережити певний період минулого, по-справжньому відчути атмосферу тогочасного життя.

У зарубіжних країнах важливе значення має співпраця музеїв зі школами. У канадських скансенах, в тому числі й українському, завжди повно дітей. Для них тут розроблено спеціальні програми: вони вивчають музейні експозиції, знайомляться з конструкціями будівель, самі виготовляють макети й моделі.

В усіх названих вище музеях особливу увагу приділено підготовці обмірно-реставраційної документації, на основі якої відтворюються пам'ятки. У скансені "Село спадщини..." по кожному архітектурному експонату готується окремий том з архітектурними кресленнями, обмірами, фотографіями, етнографічними описами. На сьогодні вже видано 20 таких томів. Музей народного будівництва в Сяноку має великий науковий архів, в якому зібрано цінні матеріали з історії народного зодчества. Тут знаходяться також архіви родин, житлові будинки яких перевезено до музею, великі колекції давніх фотографій, зібрано спогади про давні побутові традиції в різних селах цього прикарпатського регіону. На основі польових та інших матеріалів музей видає щорічний збірник наукових праць "Materialy Muzeum Budownictwa ludowego w Sanoku", в якому друкуються матеріали з етнографії.

Хочеться відзначити, що в усіх зарубіжних музеях, де експонується українська архітектура, на належному рівні і консерваційно-реставраційна робота. Тут дбають, як і належить, аби експонати добре зберігалися. Перед тим, як почати відтворення пам'ятки, завжди збирають необхідні матеріали, у тому числі й хімікати, а також кваліфікованих майстрів.

Музеї Канади, Польщі, Чехії і Словаччини випускають цікаві, художньо оздоблені рекламні видання: окремі поштові комплекти листівок, буклети, путівники, календарі із зображенням музейних експонатів. А це, як відомо, сприяє ширшому зацікавленню населення збірками музеїв і, звичайно, збільшенню кількості відвідувачів.

<<< назад | зміст | вперед >>>