Туризм в Україні: проблеми та перспективи розвитку

Здобуття Україною незалежності та ліквідація монопольної планово-адміністративної системи відкрило бар’єри на шляху розвитку тих галузей, яким не приділялася достатня увага через надуману непродуктивність та рудиментарність. Історія економіки СРСР переконливо свідчить про пріоритетність розвитку ВПК, важкої металургії, добувної промисловості та машинобудування як максимально прибуткових і таких, що підвищують міжнародний авторитет та імідж соціалістичного табору в очах «нерозумних» капіталістів. Про потреби простих людей намагалися не згадувати, а на чергові відчайдушні заклики відповідали давно знайомою фразою: «Треба потерпіти ще кілька років, затягнути пояси, щоб вже діти жили при комунізмі!». Найсмішнішим і абсурдним було те, що всіма улюблене гасло декламувалося і прийдешнім поколінням, а, зрештою, і їх наступникам. Зміни не спостерігалися, а суспільство все далі котилося вниз, вгрузаючи в болото власної нерозвиненості. Гіркий присмак розчарування в світлих ідеалах загального щастя нав’язливо муляв свідомість, осідаючи липким масляним осадом далеко в глибинах душі. І скільки часу знадобилося для усвідомлення того, що вже довгі 70 років нас відчайдушно намагаються вштовхнути в зачинені двері, водять по колу і знову заводять у той самий тупік, трактуючи це як досягнення стабільного та цілеспрямованого розвитку. Бо в це ж вірили: 20, 40, 70 років поспіль. А потім безглузде блукання боляче вдарило бумерангом скривавлених мозолів: для чого це, коли виходу все одно нема? Потворне пожирання себе самих, ізольованість від навколишнього світу та глибока технологічна відсталість – ось це і є наше найбільше досягнення? Цього ми прагнули і заради цього жили? Е-ні! Треба було робити рішучий крок, відчайдушний, але мужній. І цим кроком стало проголошення Україною незалежності.

Що ж було потім? Зміни не примусили довго чекати на себе. Вибраний шлях ринкового розвитку стрімко почав даватися в ознаки, приносячи перші омріяні плоди: лібералізація та обмеження монополії, розвиток приватної власності та підприємництва, відкриття ринку та підлаштування його не волі «дяді» з вищих ешелонів влади, а об’єктивним економічним законам, становлення механізму ефективного державного регулювання та форсування курсу на максимальне задоволення потреб простого населення.

Так, саме людям стала приділятися найбільша увага, і, що найважливіше, людям не як гвинтикам великої всепоглинаючої машини, а як індивідуальностям, унікальним та неповторним. Яскравим свідченням цього став стрімкий розвиток сфери невиробничих послуг, орієнтованих саме на задоволення наших особистих потреб. Банківські та комерційні, ділові та наукові, готельні та розважальні, медичні й культурні, туристичні й транспортні – вони повивають нас невидимими нитками, без яких вже не можливо уявити сучасне повноцінне буття і які, безумовно, є нашим величезним надбанням.

Проте ніжитися на сонечку незалежності довго не було сили, бо, коли розвіялася ейфорія від повної свободи, назовні почали виринати проблеми насущні. Їх вирішення не можливе ані за 10, ані за 20 років, бо те, що насаджувалося роками, не підлягає моментальному викоріненню. Розгрібаючи завали минулого та боляче б’ючись об уламки скаліченого теперішнього, ми поволі відміряємо кроки вперед. І що чекатиме там, залежить від нас самих.

Що ж реально має Україна на сьогодні? Озирнімося навкруги. Центральне положення на європейському континенті, м’який клімат, вихід до Світового океану, родючі ґрунти, унікальні поклади природних ресурсів, два гірських хребти, що не поступаються один одному за мальовничістю та природною довершеністю, вдалий історичний транзитний коридор, привітне населення, самобутні традиції регіонів тощо. Розумне поєднання та раціональне використання всього цього багатства може стати найсильнішим козирем в наших руках. Якщо, звісно, буде вжите за призначенням.

Що ж, можна й надалі продовжувати цей пафосний монолог про сутність буття в сучасній Україні, але, на мою думку, вже саме час зробити крок назустріч конкретиці, тобто, моєму баченню найактуальніших економічних проблем. Зупинятися одночасно на широкому колі запитань не тільки недоречно, а й неефективно. Тому для себе я обрала таку галузь, яка досі практично не отримала достатнього права на «самовизначення» і тільки ледь-ледь починає розправляти слабкі крильцята. Найприбутковіша та найзанедбаніша, найатрактивніша, але практично забута, така, що створює беззаперечний імідж, але фактично витіснена за межі державної уваги: туризм – це наріжний камінь сьогоднішнього світу. Він створює надприбутки, поступаючись хіба що видобутку нафти, але є фактично повністю позбавленим будь-якої уваги з боку сучасної української економіки.

Ніколи не любила голослівність, тому підтверджу все вищезазначене конкретними статистичними фактами. За даними Всесвітньої туристичної організації на туризм припадає близько 10% виробленого у світі валового продукту та близько 30% світової торгівлі послугами. Також ним закумульовано близько 7% світових інвестицій, кожне 15 робоче місце, близько 5% податкових надходжень. Кількість міжнародних туристичних мандрівок постійно зростає (з 25 млн. у 1950 р. до 675 млн. у 2000 р.), відповідно доходи від готельно-туристичних послуг також підвищуватимуться до приблизно 2 трлн. дол. у 2020 р. (за припущеннями).

За даними Всесвітньої туристичної організації, щорічно подорожує більше 800 млн. чоловік. Витрати туристів без авіаперевезень до 2020 р. становитимуть 5 трлн. долларів США. Примітним є й те, що більш ніж в 40 країнах світу туризм є основним джерелом надходжень національного бюджету. Наприклад, в Іспанії частка прибутків від іноземного туризму в загальній сумі надходжень від експорту товарів та послуг складає 35 %, на Кіпрі та в Панамі – понад 50 %, на Гаїті – більш як 70 %. А що вже казати про про Єгипет та острови Океанії?

Що ж має Україна на такому яскравому тлі? Коли чесно, - то глибоку кризу та занепад! Незважаючи на широку “географію” туристів, які приїжджають до нашої країни, їх переважну частину (78%) складають туристи з колишнього СРСР, і в першу чергу – з Росії, Бєларусі та Молдови. Щодо інших країн, то найбільше Україну відвідують туристи з Угорщини, Словаччини та Польщі. При цьому частина іноземних туристів, які подорожували в туристичних групах, є досить незначною – лише 1,2%. Більшість громадян, які, за існуючою класифікацією, розглядаються як іноземні туристи, фактично такими не є, а відвідують Україну зі службовими або приватними цілями. Це водночас є яскравим свідченням недостатності розвитку в Україні організованого туризму. Найбільшим попитом користується м. Київ та традиційно АР Крим (понад 70 тис. відвідувань), далі – Карпатський регіон (від 20 до 50 тис. відвідувань) і решта країни, на яку в середньому припадає близько 3-5 тис. відвідувань щороку. Так, наведені цифри аж ніяк не вражають. Ми стикнулися з реальною проблемою, яка не може терпіти затягувань та ігнорувань. Туризм в Україні має бути, бо на це є грандіозний потенціал, що може приносити 4 млрд. доларів щороку до Державного бюджету.

Що ж з нами «не так»? Які проблеми гальмують бурхливий розвиток?

Фактори, що спричиняють розвиток туризму, не адекватний природо-ресурсному, історико-архітектурному та рекреаційному потенціалові України, знаходяться як у суто внутрішній, галузевій, так і в зовнішній (переважно загальноекономічній) площинах. Основними з них є:

- Недостатній рівень розвинутості безпосередньо мережі та об’єктів туристичної інфраструктури, їх невідповідність світовим стандартам. Слід пам’ятати, що виробнича база галузі формувалася, в основному, за радянських часів з орієнтацією переважно на невибагливого туриста, тому серед об’єктів інфраструктури переважають великі (порівняно з аналогічними закордонними) комплекси, із значною концентрацією місць та низьким рівнем комфортності. Потрібно також відзначити, що в Україні лише близько 10% готелів відповідають міжнародним стандартам, серед них станом на 2000 рік не було жодного п’ятизіркового, і тільки шість мали чотири зірки. Зараз ситуація починає поступово змінюватися, все ж виник перший п’ятизікровий готель в Україні. Але до стабілізації ситуації ще далеко. На щастя, усвідомлення цього як важливої проблеми галузі вже існує у державі. До 2010 року лише у Києві має з’явитися п’ять п’ятизіркових готелів, 12—15 — чотиризіркових, а також 40—50 — тризіркових, що, за ідеєю, мало б сприяти притоку туристів у столицю.
- Про стан українських шляхів говорити взагалі не доводиться. Одним із дійових засобів прискорення розвитку туризму в Україні є розвиток туристичної інфраструктури у мережі міжнародних транспортних коридорів (МТК). За оцінками експертів, вона має найвищий в Європі коефіцієнт транзитності (з 13 тис. км автомобільних шляхів державного значення понад 9 тис. км є магістралями, зв’язаними з МТК).
- Відсутність скоординованої висококваліфікованої та грамотної системи дій з проведення туристичного продукту України на світовий ринок, яка б давала відчутні результати. Проблеми виникають насамперед з рекламою вітчизняних курортів. Так, в 2002 році в Національному бюджеті на це було передбачено 1,7 млн. грн., отримано ж лише 40 тис. Тому бсолютно зрозуміло, що за кордоном дуже важко отримати інформацію як про саму Україну, так і про туристичні послуги, що в ній надаються. І хоча в 1999 році в нашій країні було створено власну інформаційну систему (UTIS), она значною мірою носить комерційно-інформаційний, а не іміджовий характер. Зовсім інакше за кордоном. Наприклад, Великобританія, котру і так не має особливої потреби рекламувати, витрачає на ці цілі 80 млн. фунтів стерлінгів. На перший погляд здається, що це марнотратство. Але, як було підраховано, кожен вкладений в рекламу фунт приносить дохід від залучених туристів у 27 фунтів. Тому спрямування переважної частини коштів на рекламу України по всьому світу та її широкі туристичні можливості, на мою, думку, буде правильним рішенням.
- Технологічна відсталість галузі. В Україні практично не застосовуються туристичні технології, які в розвинутих країнах набули ознак повсякденної ужитковості: електронні інформаційні довідники щодо готелів, транспортних маршрутів і туристичних фірм з переліком і вартістю послуг, які ними надаються; у світі практично всі довідники з туризму випускаються в електронному , а більшість – у Internet-форматах, що дає їх користувачам можливість бронювати місця в готелях і на транспортні у режимі реального часу – “on-line”. Останнім часом в галузі інформаційних технологій України спостерігається значне пожвавлення. Тому слід також активно використовувати цю можливість для наближення до виходу на світовий рівень обслуговування клієнтів.
- Низький рівень обслуговування, зумовлений загальною кваліфікацією працівників галузі. На сьогодні в Україні практично відсутні відповідна система в галузі туризму для підготовки і перепідготовки кадрів, а також чіткі та адекватні світовим стандартам кваліфікаційні вимоги. В нашій державі поступово виникають відповідні навчальні заклади, але вони роблять лише перші кроки у цьому напрямку, не маючи відповідного досвіду.
- Відставання масштабів (навіть порівняно з середніми показниками по СНД) нормативно-правового та організаційного забезпечення туристичної діяльності, яке значною мірою пояснюється перманентною адміністративною реформою в Україні.

Головними зовнішніми факторами, які стримують розвиток туризму в Україні, є викликана млявістю та несподіваністю економічних реформ несприятливість існуючих умов для підприємництва взагалі та туристичного зокрема, недосконалість і навіть певна агресивність нормативно-правового поля (і в тому числі – правил і умов перетинання кордонів іноземцями) і, як наслідок, відсутність необхідних інвестицій для розвитку туризму – як внутрішніх (через тривалу економічну кризу), так і іноземних (через несприятливий інвестиційний клімат). Несприятливість бізнесового клімату спричинила той факт, що з майже 3000 українських туристичних підприємств, які мають дійсні ліцензії на надання туристичних послуг, фактично на ринку працюють лише близько третини. А якщо додати до цього ще й не підйомний тягар податків і відсутність будь-яких преференцій з боку держави, то виходить взагалі повний букет.

Як вже зазначалося, саме ці зовнішні та внутрішні фактори можуть бути базою, на основі якої розроблятимуться пропозиції щодо виходу галузі з кризового становища та слугувати вказівниками подальших напрямків її розвитку.

І цими проблемами не можна нехтувати, адже Україна, з її унікальним історичним минулим, з її неповторним мальовничим ландшафтом та гостинними людьми, є ідеальним простором для розвитку туризму. Відпочинок серед природи дозволяє не лише відчути себе в гармонії з навколишнім середовищем, але й пізнати культуру того люду, що живе в даній місцевині. Візьмемо для прикладу Українські Карпати – край своєрідний та колоритний. Мальовничість гірської природи та лікувальний мікроклімат приваблює людей зі всього світу. Спеціалісти з кліматотерапії стверджують, що гірський клімат має щось на кшталт містичних здібностей та сам по собі є кориснішим від будь-яких лікувальних рослин. Карпати дивовижні в усі пори року. Взимку сюди приїздять тисячі любителів гірськолижного спорту, влітку – любителі активного відпочинку – гірського та велотуризму, альпінізму, скелелазіння. А сільський зелений туризм – кращий та найдоступніший вид відпочинку в Карпатах. Неповторна краса гірський хребтів, гірські річки, дивовижна аура смерекових лісів захоплюють тишею, спокоєм, здоровим хвойним ароматом. Самобутній фольклор, народна творчість, смачна гуцульська їжа – невже на це можна махнути рукою та закинути «у довгу шухляду»?

І Карпати – це далеко не весь туристичний потенціал, який має в активах наша держава. Так, вагомою його складовою є історико-культурні пам’ятки. Найбільше туристів приваблюють розкопки античних міст Північного Причорномор’я (Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей); пам’ятки Київської Русі ІХ-ХІІ ст. у Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Володимирі-Волинському; пам’ятки оборонної архітектури (фортеці в Луцьку, Меджибожі, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, Ужгороді та Мукачевому); палацеві комплекси в Криму, на Львівщині та Чернігівщині; пам’ятки культової архітектури в Києві, Львові, на Івано-Франківщині, у Почаєві, Мукачевому і Чернівцях, а також дерев’яної культової та цивільної архітектури в Карпатах.

Природний потенціал України складають узбережжя Чорного та Азовського морів, рельєф, водні (понад 70 тис. річок, більше 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних водоймищ), лісові, рослинні та тваринні ресурси. На їх основі створено 5 національних природних парків, 15 державних заповідників, заказники, дендропарки, пам’ятки садово-паркового мистецтва, які належать до природоохоронних територій. Родовища лікувальних грязей, а також мінеральних і радонових вод входять до рекреаційного потенціалу нашої країни, який має не тільки внутрішнє, а й міжнародне значення. Крім того, Україна розташована на перехресті шляхів між Європою і Азією: важливі залізничні та автомобільні магістралі, порти Чорного і Азовського морів, а також Дунаю, авіа мережа здатні забезпечити її інтенсивні багатосторонні зв’язки з багатьма країнами.

І не забуваймо про “зелений туризм”, всі передумови до розвитку якого в нашій державі існують. Адже саме Україна з давніх часів славилася красою та мальовничістю своїх пейзажів. Більш того, саме сільський туризм дає можливість подивитись на сільськогосподарське виробництво (як робиться сир, масло, ковбаса тощо, як вирощуються свині, корови, коні); на майстерність ремісників (як робиться деревяний посуд, як плететься ліжник) та на дивовижні принади національної кухні і традицій.

Розвиток сільського туризму міг би стати не менш як візитівкою України, поширеним видом відпочинку внутрішніх і міжнародних туристів, підґрунтям сталого та безмежно стрімкого економічного зростання. Але це поки що не виходить за межі якихось віддалених мрій та прийдешніх сподівань.

Зрозуміло, приватний капітал ще не вбачає значних перспектив у подібній діяльності, а тому вона й тягне своє існування доволі мляво. Але тут є й прорахунок неурядових організацій, які більшою мірою байдикують, хоча реально могли б здійснювати неабиякий вплив на розвиток цього сектора. Використання маркетингових стратегій, керування, лідерство, пряма підтримка – все це стало б вагомим внеском у становлення України як потужної туристичної країни. Це досягалося б шляхом використання таких підходів як тренінги та послуги для приватного сектора, підтримка інформаційної продукції та дистрибуція, презентація виставок і шоу, організація семінарів для певної частини індустрії, розвиток та менеджмент системи резервування місць, надання грантів, кредитів або інших фінансових стимулів для розвитку галузі тощо.

Реальний туристичний потенціал України неозорий; важко перелічити навіть якісь основні моменти, бо ми маємо такі величезні поклади туристичних ресурсів, що могли стати двигуном бурхливого розвитку, а не гальмом, як це є насправді.

Наведу кілька тез на підтримку сказаного. Карпати, до загального відома, — один із головних районів проведення пішохідних туристських спортивних походів. Різноманітність природних перешкод дає можливість оволодіти майже усім арсеналом прийомів техніки пішохідного туризму та орієнтування на місцевості, повноцінно проводити навчальні заходи. Бурхливі гірські річки можуть лягти в основу розбудови водного туризму, до того ж не тільки в Карпатах, але й на решті території країни.

Більш того, природа Українських Карпат та береги річок ідеальні для верхової їзди. Мандруючи прокладеними маршрутами туристи ознайомлюються з різними районами, з побутом та культурою місцевого населення, що мало змінилася за останні триста років. В деяких місцевостях до Ваших послуг — спеціальна гуцульська порода коней — «Гуцулик», добрий, спокійний та привітний, низькорослий, міцної і сухої конституції, він вважається однією з найкращих гірських порід. Відзначається своєю витривалістю і здатністю нести значний вантаж гірськими плаями. Прогулянка верхи у національному вбранні подарує незабутнє враження, і навіть вершник-початківець, прогарцювавши одного разу, повірить у свої сили і принадність коней.

Велосипедний туризм має свої переваги у порівнянні з іншими видами туризму. Особливо в Карпатах велосипед є дуже зручним засобом пересування. Він дає мандрівнику можливість із досить значною швидкістю долати великі відстані, познайомитися під час короткої подорожі з регіоном, відвідати цікаві обєкти, розташовані один від одного на значній відстані. Але, знову ж таки, проблема - на даний час в Карпатському регіоні ознаковано тільки два велосипедних шляхи.

Не будемо зациклюватися на Карпатах, бо навіть не дивлячись на іхній колосальний потенціал, воне не є нашим єдиним козирем. Чим же ще можемо похизуватися, спитаєте?

Певний прорив у розвитку туристичної галузі зробив Славутич. Упродовж останніх чотирьох років це місто стало відомо поза межами України своїми екстремальними туристичними маршрутами до ЧАЕС. Такі тури влаштовуються на індивідуальні замовлення і можуть включати в себе як відвідання саркофагу, так і національні вечорниці.

Сумська область має непогані туристичні можливості, однак вони використані лише на третину. Туристів можуть зацікавити історично-культурні памятки, такі як давньоруське місто Путивль, колишня гетьманська столиця Глухів, родове село останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Недаремно згадані міста, а також Лебедин і Ромни входять до системи туристично-екскурсійних маршрутів “Намисто Славутича”. Ліси, що займають велику частину півночі області та Михайлівська цілина з її прадавніми ландшафтами обіцяють непогані рекреаційні можливості. Але перетворити можливості в прибуткову галузь не так-то легко. Основними проблемами є: практично повна відсутність інфраструктури (кемпінги, готелі), інформаційного забезпечення (фільми, буклети) і навіть сувенірної продукції.

Заповідник “Козацькі могили” поблизу Берестечка та знамениті Шацькі озера з волинською перлиною “Світязь” упродовж останнього десятиліття є справжніми туристичними “мекками” Волинського регіону. Але якщо масові паломництва до місця козацької битви з польським військом відбуваються епізодично (традиційне свято під Берестечком відбувається щороку наприкінці червня за участю тисяч туристів із різних регіонів України), то узбережжя Світязя й навколишніх озер привертає увагу туристів, починаючи з кінця травня й аж до останніх теплих днів осені.

Для огляду туристам у Донецькій області може бути запропонованим монастир “Святі гори”, де шостий рік тривають інтенсивні реставраційні роботи. “Святі гори” - памятник архітектури 16 ст. За часів СРСР він був повністю переданий під санаторій, а в храмі створили спочатку кінотеатр, а потім традиційно віддали під склад. Сьогодні Словяногірськ - курортно-оздоровча зона, і вся інфраструктура міста в основному зосереджена у цій галузі. Перетворення міста в туристичний центр Сходу України сприяло б вирішенню гострих соціальних проблем всієї області.

Далеко за межами України відомі історичні та культурні памятки Черкащини, які викликають зацікавленість в усьому світі. Це Канів з музеєм-заповідником Тараса Шевченка, Умань зі славетним Софіївським парком та святинею брацлавських хасидів - могилою цадика Нахмана, села Шевченкове та Моринці на Звенигородщині, де народився і виріс Тарас Шевченко, Корсунь-Шевченківський, де в 1943 році палала одна з найзапекліших битв Вітчизняної війни.

Але багатоаспектні проблеми, наче палки в колесах, не дають розвернутися навіть маючи такі скарби. Це, перш за все, щорічна біда з паломництвом брацлавських хасидів. Вони раз на рік, у другій або третій декаді вересня масово приїздять до Умані, аби за заповітом Нахмана відсвяткувати свій Новий рік (Рош-Гашан) біля його поховання. До сьогодні на державному рівні не вирішено проблему розташування тисяч віруючих. Сотні тисяч доларів, які могли б поповнити бюджет області, осідають у кишенях комерційних фірм або приватних осіб. На цьому фоні єдиним острівцем благополуччя виглядає дендропарк “Софіївка” - державний заповідник, на утримання якого централізовано виділяються кошти з держбюджету.

Ідемо далі, на захід. Чернівецька область лише починає розвивати свій туристичний потенціал. А він є досить значним: це передгір’я та низькогір’я Карпат, гірські села зі своїми автентичними принадами, тисячолітня Хотинська фортеця, комплекс печер на кордоні з Молдовою, включно зі 100-кілометровою печерою “Попелюшка”, яка є третьою за розміром у світі гіпсовою печерою. Серед науковців побутує гіпотеза й про те, що є доступні печери, які проходять під річкою Дністер. Однак коштів на детальні дослідження немає.

Чернівецька влада може звітувати лише про початок налагодження зеленого туризму та спроби налагодження бізнес-туризму (побудовано кілька невеличких готелів на 40-50 місць, придатних як для клімато-фіто-грязетерапії, так і для проведення різних зустрічей та семінарів). На користь туризму за останній період зявився лише регулярний авіарейс Чернівці-Київ-Чернівці. Але цього до болю мало.

Північ України – Чернігів. Його називають міні-Києвом за кількістю історичних та культових памяток, однак туристичний належний сервіс у цьому місті відсутній. Досі не налагоджено місця зупинки та відпочинку навіть для тих туристів, які приїздять на вихідні дні подивитися церкви та історичну частину міста. Готелі Чернігова класифікують не вище як двозіркові, однак усі вони мають проблеми із водопостачанням та опаленням.

Поки що нічого суттєвого не зроблено для відновлення туристичних поїздок до унікального заповідника Асканія-Нова на Херсонщині, хоча заповідник функціонує, і на його території розташовано науково-дослідний інститут тваринництва степових районів. Нагадаємо, що Асканія-Нова - єдиний в Європі куточок степу із унікальною рослинністю, яку ніколи не розорювали. Тут створено зоопарк, де зібрано тварин та птахів майже з усього світу. Велику частину займає парк, у якому відтворено різні кліматичні зони землі. Історія парку починається з 1874 року.

Центр країни: природні, історичні, етнографічні та інші ресурси Полтави, Кременчука, Миргорода, Диканьки, Сорочинців чи Опішного ще чекають своїх поціновувачів. І місцева влада має зрозуміти, що розвивати Полтавщину можна, не лише добуваючи газ та нафту, але й дбаючи про природу та історію, приваблюючи туристів, як це робиться в усьому світі.

І, звісно ж, Крим. Тут свої дива і свої негаразди. Якщо коротко, то кримські здравниці абсолютно не відповідають високим цінам на їхні послуги. Побутує самовпевнена думка місцевої влади про те, що для залучення туристів не потрібно особливих зусиль, бо вони все одно приїдуть. Парадоксально та дуже егоїстично. Особливо треба зупинитися на ситуації в Ялті, що є найбільшим і найпопулярнішим для отдых в Крыму. На ялтинському узбережжі діють понад 300 здравниць, баз відпочинку, пансіонатів, готелів (усього в Криму - 650), де вважають за краще відпочивати 40-45% усіх гостей півострова. Разом з тим, Ялта - найдорожчий кримський курорт (вартість відпочинку 1 особи в здравницях середньої категорії становить мінімум 25-50 дол. на добу, а в санаторіях і готелях класу люкс - від 100 і вище дол.). Однак стан курортної інфраструктури в Ялті, рівень її благоустрою, побуту і обслуговування туристів залишається незадовільним, не відповідним цінам. Зокрема, територія міста досі не очищена від сміття, не завершений ремонт автотрас і пішохідних доріг, не готові до відкриття пляжі, не забезпечений контроль за ліцензуванням діяльності, ціноутворенням і якістю обслуговування в сферах громадського харчування, індустрії розваг, приватних пансіонатів і готелів, не відновлені зруйновані очисні споруди, не вирішена проблема забезпечення курорту питною і гарячою водою, яку подають за графіком лише два рази на добу на 1-2 години.

Отже, підсумовуючи все вищенаведене, приходимо до досить простого, але водночас вирішального висновку. Так, можна з впевненістю стверджувати, що в галузі туризму проблемним сьогодні є неефективне та нераціональне використання відповідних ресурсів, і, більш того, - сьогоднішній рівень розвитку туристичної індустрії не відповідає наявному потенціалу.

Якщо розглядати альтернативи, що існують сьогодні перед українським туризмом, то є лише два шляхи, тобто два сценарії подальшого перебігу подій. Саме зараз відбувається той вирішальний момент, від якого залежить майбутнє, коли з’ясовується, чи стане туризм однією з головних статей доходу у бюджеті, як це відбувається у більшості цивілізованих країн світу, чи залишиться на тому ж рівні, на якому він існував до сьогодні. Все це визначається тими орієнтирами, що будуть закладені в політику розвитку туризму, тобто, якщо говорити доступніше, тим, на кого буде спрямований наш ринок туристичних послуг. Таким чином, стоїть альтернатива: чи робити акцент на іноземного споживача, чи реанімувати внутрішній туристичний процес.

Зрозуміло, що палкі суперечки, які ведуться з цього приводу, базуються на перевагах та недоліках як першого, так і другого шляху розвитку.

Якщо орієнтуватися насамперед на іноземного споживача, то це потребуватиме серйозного перегляду всієї суті самого поняття туристичної послуги як такої. Не треба втішати себе ілюзіями, що при наявності сучасного рівня комфорту на кількох туристичних об’єктах в цілій державі можна істотно змінити ситуацію. Адже іноземний турист їде в Україну насамперед за враженнями, і готовий платити за них у державу, а не в ізольований від неї туристичний об’єкт. За оцінками фахівців, за останні 4 роки наші можливості по прийому іноземних туристів використані на 10 %, від чого ми втратили 80 % валютних надходжень. Отже, будьмо реалістами - “буму” іноземних туристів в найближчі роки очікувати не варто.

Саме тому, слід обрати, чи форсованими темпами довести рівень туристичного комфорту до міжнародних стандартів, чи поступово налагоджувати сервіс та реанімувати внутрішній туристичний процес. Зрозуміло, що така постановка питання є досить умовною, але на рівні концептуального обгрунтування програм на найближчу перспективу, перевагу слід віддати другому варіанту. Звичайно, це не значить, що при цьому треба ігнорувати вигоди від міжнародного туризму. Йдеться, насамперед про те, щоб піднятися на ноги за рахунок власних споживачів, і тоді вже, маючи відповідну базу, прагнути максимізувати свої досягнення на світовому рівні.

Не менш важливим є питання розвитку «нетрадиційного» туризму, бо розмір сільського, мисливського та інших спеціалізованих видів становлять лише 9%.

Важливо зазначити ще й наступне: при впровадженні Закону “Про туризм” його метою визначалося створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і субєктів туристичної діяльності, визначення їх обовязків і відповідальності. Як бачимо, пройшло вже понад 14 років, а ситуація в туристичній галузі реально не змінилася. Тому можна дійти до цілком логічного висновку, що вся створена система органів, видана кількість законів, розпоряджень, указів є черговою жертвою бюрократизму в нашій державі. І саме це є головною проблемою сьогодення у суспільстві. Не можна вважати, що, видавши пару законів, ситуацію можна змінити на краще. Доки не прийде усвідомлення у потребі туризму як провідної галузі економіки, ніяких змін на краще не відбуватиметься.

Зараз все ще на стадії поступового впровадження знаходиться “Державна програма розвитку туризму в Україні до 2010 року”. Вона спрямована на вирішення таких існуючих в Україні проблем, як відсутність пропаганди рекреаційних можливостей країни на державному рівні та ефективної моделі інвестиційної політики в цій галузі, високі ціни на готельні послуги при їхнiй низькій якості, надмірний податковий тиск на туристичні підприємства, складні, порівняно iз всесвітньо визнаною міжнародною практикою, візові та митні процедури і подібне. В’їзний туристичний потік має зрости вже 2005 року до 9,2 млн. осіб, а кількість внутрішніх туристів — до 12 млн. За попередніми підрахунками, обсяги реалізації власних послуг принесуть до українського бюджету 5,5 мільярдів гривень при загальному фінансовому обігові в галузі в розмірі 34 млрд.

І ще одне принципове питання. Всі плани, програми та проекти щодо розвитку туристичної індустрії повинні бути максимально зорієнтовані не тільки на створення належних умов для туристів, а й на забезпечення високого комфорту проживання корінних жителів регіону. Іншими словами, розвиток туристичної галузі треба розглядати як фактор стабілізації місцевих ринків праці та розширення зайнятості населення.

Отже, проаналізувавши ситуацію в туристичній галузі України, я спробувала виокремити її головні проблеми та спробувала знайти альтернативний шлях виходу з кризи. Звичайно, така робота є далекою від висновків та думок справжніх фахівців та експертів в цій галузі. Але, незалежно від рівня фахової підготовки, на сьогоднішній день є декілька речей, очевидних, мабуть, кожному громадянинові України. Найважливіше з них – аби досягти успіху слід докласти загальних зусиль до розв’язання проблеми. Це мають бути не лише викладені на папері думки законодавців з приводу того, якою б вони хотіли бачити галузь туризму у майбутньому, а конкретні вчинки з їх боку. І починати слід не тільки з економічних та законодавчих нюансів. Так, на сьогодні можна говорити про деяке покращення загальної ситуації. Так, спостерігається певна зацікавленість іноземних інвесторів. Розпочато реконструкцію ряду київських готелів; в Карпатському регіоні почала свою діяльність з розвитку туристичної галузі міжнародна організація TACIS; британський фонд “Ноу-хау” взяв на себе витрати на відновлення туристичних об’єктів Львова; декілька мільйонів доларів вкладено в ялтинський готель “Ореанда” та відому “Поляну казок”.

Туристична галузь, хоч і дуже повільними кроками, починає збільшувати свої показники. Але не можна зупинятися на досягнутому. Саме від того, яким шляхом піде зараз розвиток галузі, залежить все її майбутнє зокрема та майбутнє економіки, а, отже, і життя України в цілому.