<<< назад | зміст | вперед >>>

Стойко С., Гадач Е., Шимон Т., Михалик С. Заповідні екосистеми Карпат

4. Екосистеми Карпат

4.4. Українські Карпати

Розташовані в центральному секторі карпатської дуги Українські Карпати включають значну частину Східних Карпат, сполучаючи таким чином Західні і Південні Карпати. Разом із передгір'ями площа Українських Карпат становить 37 тис. км². Середня їх висота 1000 м н. р. м., а шість вершин перевищують 2000 м. Це Говерла (2061 м), Брецен-голоценового періодів. У високогір'ї добре помітні сліди плейстоценового зледеніння - трогові долини, карові ніші, в яких збереглись цікаві у фітоісторичному відношенні осередки флори і рослинності.

Рис. 24. Заповідні території Українських Карпат. Чорногірський (1), Угольсько-Широколужанський (1а), та Хустський (16), масиви Карпатського заповідника; Карпатський (2), Синевирський (3), та проектований Бескидський (4) національні парки; важливіші резервати - (5) - Чорна Гора, 6, 6а, 66 - резервати і пам'ятки природи бузку угорського в Климці, Жденеві і Пашківцях, 7 - Високий Камінь, 8-Кедрин, 9-Яйце, 10-Княж-Двір, // - Городище, 12-Петровецький, 13 - Свидовецький); 14 - біосферний заповідник (проект). / - національні парки, біосферний заповідник та природні масиви Карпатського заповідника, // - резервати природи.

Грунти. В умовах м'якого і вологого клімату під буковими лісами сформовані світло-бурі гірсько-лісові грунти. Вони характеризуються активнішим розкладом грунту й інтенсивнішим кругообігом речовин, ніж бурі і темно-бурі грунти, що утворились під хвойними лісами. В субальпійському та альпійському рослинних ступенях під криволіссям та полонинськими луками сформовані торф'яно-гірсько-підзолисті та гірсько-лучні буроземні малопотужні, щебенисті грунти.

Водна мережа. Чорногора - один із найбільш гумідних районів Українських Карпат, що зумовлює наявність розгалуженої гідромережі. У заповідному масиві беруть початок притоки Білої Тиси - Говерла, Бребенескул, Білий Потік, Богдан. У минулому на багатьох з них були побудовані спеціальні плотини (клаузури) для лісосплаву, що практикувався тут до 50-х років. Вони служили для сплаву деревини і рівночасно мали важливе водорегулююче значення.

Кліматичні умови. Клімату заповідного масиву властива висотна диференціація. За даними метеостанції Луги (613 м), середня температура січня мінус 6,8° С, липня - 15,7°С, а середньорічна - 5,4° С На метеостанції Пожижевська (1430 м) ці показники адекватно такі: мінус 6,4, 11,5, 2,8° С. В альпійському рослинному ступені (1860- 2061 м) середньорічна температура коливається в межах 0-2° С. Вертикальний температурний градієнт на 100 м висоти становить зимою 0,3° С, влітку - 0,6° С, а середньорічний - 0,47° С. Починаючи з висоти 1000 м середньорічна температура повітря падає на 0,6-0,8° С на кожних 100 м.

З висотою над рівнем моря клімат міняється від гумідного до евгумідного. В Лугах випадає 987 мм опадів на рік, а на Пожижевській - 1465 мм. Середньорічна кількість опадів збільшується на 60 мм на кожних 100 м.

Рослинні ступені. На вертикальному профілі заповідного масиву можна вичленувати сім рослинних ступенів (PC). В його західній частині у середньогір'ї, куди надходять теплі повітряні течії, на південних макросхилах, обмежене поширення має PC букових лісів (Fagetum sylvaticae). На полонині Рогнеска на висотах 1000-1100 м на цих схилах вузьку смугу утворюють яворово-букові і буково-яворові ліси .(Acereto pseudoplatanae-Fagetum, Fageto-Aceretum p.), приурочені до скелястих грунтів. У місцях з холоднішим кліматом сформовані PC смереково-ялицево-букових (Piceeto-Abieto-Fagetum), а вище - буково-ялицево-смерекових лісів (Fageto-Abieto-Piceetum), що поширені до висоти 1200 м. Вище, в умовах холодного і евгумідного клімату домінує PC чистих смеречин (Piceetum abietis), які на верхній межі лісу (1600-1650 м) зріджені і мають парковий характер. У межах висот 1650-1860 м сформований PC криволісся і субальпійських лук, вище якого на найбільших вершинах - Говерлі, Брескулі, Туркулі, Попі Івані - вузьку смугу утворюють флористично бідні формації альпійських лук та пустошів (рис. 25).

Рис. 25. Рослинні ступені смерекових лісів та криволісся в Чорногорському заповідному масиві - на задньому плані г. П'єтрос. Фото І. Шелевера.

Флора. Завдяки екологічній різноманітності Чорногори та історичним особливостям флорогенезу її флора відзначається значним видовим багатством. У заповідному масиві і його охоронній зоні росте близько 700 видів рослин. Вони представлені в основному бореальним (28,1 %), неморальним (25,5 %) та альпійським елементами. Рідше зустрічаються види аркто-альпійського (7 %), космополітного (3,4 %) та аридного (0,7 %) елементів (Малиновський, 1987).

У фітосозологічному відношенні особливої уваги заслуговують поширені у високогір'ї реліктові, ендемічні й інші рідкісні рослини. До цієї групи належать: аркто-альпійські види - сосюрея альпійська (Saussurea aipina), гірчак живородний (Polygonum viviparum), гронянка півмісяцева (Botrychium lunaria), тирлич весняний (Gentiana verna), айстра альпійська (Aster alpinus); східно-карпатські ендеми - медунка Філярського (Pulmonaria filarszkyana), смілка сумнівна (Silene dubia), волошка м'яка (Centaurea mollis), тирлич роздільний (Gentiana laciniata), перестріч скельний (Melampyrum saxosum), жовтяниця альпійська (Chrysosplenium alpinum); східно-південно-карпатські ендеми - фіалка відхилена (Viola declinata), аконіт волотистий (Aconitum paniculatum); карпато-балканський ендем - сугайник карпатський (Doronicum carpaticum).

Із раритетних загальнокарпатських ендемів слід згадати кострицю карпатську (Festuca carpatica), тоцію карпатську (Tozzia carpatica), перестріч Гербіха (Melampyrum herbichii), грушанку карпатську (Pyrola carpatica).

Всього в заповідному масиві росте понад 100 рідкісних видів рослин. Проводяться експериментальні дослідження по розмноженню цінної лікарської рослини - тирлича жовтого (Gentiana lutea).

Рослинність. Заповідний масив належить до району Чорногірсько-Мармароських гірсько-карпатських хвойних лісів. Ценотична структура рослинного покриву вивчена досить добре (Комендар, 1968; Тасенкевич, Стойко та ін., 1982; Малиновський, 1988 та ін.). Панівним типом рослинності є лісові формації. В умовах холодного клімату Чорногори букові ліси мають обмежене поширення і приурочені до південних і прилеглих до них схилів та карбонатних грунтів. Чисті бучини трапляються зрідка, вони представлені асоціаціями перелісниковою (Fagetum mercurialidosum) та окопниковою (F. symphytosum), для яких характерною є домішка явора. На багатших буроземних грунтах формуються бучини зубницеві та зрідка підмаренникові (Fagetum dentariosum, F. galliosum).

На більш кам'янистих схилах поширені смереково-букові (Piceeto-Fagetum) та ялицево-смереково-букові ліси (Abieto-Piceeto-Fagetum). Під полониною Рогнеска на висоті 1100 км площу кілька гектарів займають рідкісні для Чорногори буково-яворові ліси та фрагменти яворин (Fageto-Aceretum pseudoplatanae, Aceretum pseudoplatanae).

Вздовж гірських потоків вузьку стрічку утворюють чисті та змішані сіровільшняки (Alnetum incanae, Piceeto-Alnetum incanae).

Подібно до листяних лісів ялицеві фітоценози також мають обмежене поширення. На родючих буроземних грунтах формуються високопродуктивні буково-смерекові яличини безщитникові (Fageto-Piceeto-Abietum athyriosum) та менш продуктивні - чорницеві (Fageto-Piceeto-Abietum myrtillosum).

Основну площу у заповідному масиві займають смеречини. Де висоти, 1200 м поширені ялицево-букові смеречини безщитникові та кислицеві (Abieto-Fageto-Piceetum athyriosum, A.-F.-Piceetum oxalidosum). У вологих едатопах трапляються осередки ялицево-букової смеречини ожикової (Abieto-Fageto-Piceetum luzulosum sylvaticae), а в сирих - кременевої (A.-F.-Piceetum petasitosum). На крутіших схилах та кам'янистих грунтах формуються ялицево-смерекові та буково-смерекові деревостани.

На північних схилах вище 1200 м поширені чисті смеречини, що відзначаються простішою ценотичною структурою. Панівними є смеречини квасеницева, чорницева, гілокомієва, політріхова (Piceetum oxalidosum, P. myrtillosum, P. hylocomiosum, 4P. polytrichosum). Біля верхньої межі лісу, що проходить по лінії 1500-1600 м, місцями формується смеречина розставленолисто-безщитникова (P. athyrioso-distentifoliosum).

Вище межі лісу значну площу займає криволісся сосни гірської, представлене такими асоціаціями: сосняк чорницевий, політріховий та сфагновий (Pinetum mugi myrtillosum, P. m. polytrichosum, P. m. sphagnosum). На більш родючих і менш кам'янистих грунтах поширена формація душекії зеленої, в межах якої виділені душекієвники розставленолисто-безщитниковий, куничниковий та жовтозіллєвий (Duschekietum athyrioso-distentifoliosum, D. calamagrostidosum, D. seneciosum).

Угруповання яловцю сибірського (Junipereturn sibirici calamagrostidosum) приурочені здебільшого до деградованих едатопів.

В умовах багатосніжного високогір'я криволісся виконує важливу снігостабілізуючу та противолавинну функцію.

Територія, зайнята субальпійською та альпійською рослинністю, входить у захисну зону заповідного масиву. В субальпійському рослинному ступені поширені чагарничкові угруповання рододендрона східно-карпатського (Rhodoretum kotchyi) (на схилах Говерли росте і в альпійському ступені), зрідка верб трав'яної та туполистної (Salicetum herbaceae, S. retusae). Трав'яний тип рослинності представлений щучниковими, біловусовими та кострицевими луками, а також фрагментарними формаціями аденостилеса сіролистого (Adenostyletum alliагіае), осота Вальдштейна (Cirsietum waldsteinii), жерухи Опіца (Cardaminetum opizii), сугайника карпатського (Doronicetum carpatici). На скельних фаціях трапляються фрагменти формації костриці мальованої, безостої і різнобарвної (Festucetum pictae, F. inarmatae, F. versicoloris), тонконога Дейла (Poaetum deylii). В місцях тривалих стоянок худоби на значній площі виникли вторинні щавелеві зарості (Rumicetum alpini).

Для альпійського PC найбільш характерні формації осоки вічнозеленої і зігнутої (Caricetum sempervirentis, C. curvulae), ситника трироздільного (Juncetum trifidi) та мохово-лишайникові пустища.

Фауна. Видовий склад фауни хребетних на території заповідного масива досліджений О. Е. Луговим і К. А. Татариновим (1987) та іншими зоологами. З ссавців тут переважають види тайгового і альпійського комплексів. Серед копитних типовими є олень карпатський

(Cervus elaphus carpathikus), європейська козуля (Capreolus capreolus), дика свиня (Rus scrofa). 3 хижих звірів живуть бурий ведмідь (Ursus arctos), сірий вовк (Canis lupus), рись (Lynx lynx), куниця (Martes martes), горностай (Mustela erminea), борсук (Meles meles). Зрідка трапляється включений у міжнародну Червону книгу європейський лісовий кіт (Felis sylvestris). Із гризунів слід згадати ендемічну карпатську білку (Sciurus vulgaris carpathicus), а з комахоїдних - рідкісні ендемічні види - бурозубку звичайну (Sorex alpinus), звичайну і малу кутори (Neomys fodiens, N. anomalus) та підковоноса великого (Rinolophus ferrumequinum).

З орнітофауни у заповіднику поширені такі рідкісні види, як карпатський глухар (Tetrao urogallus rudolfi), беркут (Aquila chrysaetos), орел карлик (Aquila pennata), пугач (Bubo bubo), довгохвоста карпатська неясить (Strix uralensis macroura), тетерев (Lyrurus tetrix), лісова і альпійська завирушки (Prunella modularis P. collaris). Серед зимових залітних птахів відмічені північний в'юрок (Fringilla montifringilla), чечетка звичайна (Acanthys flammea) та ін.

З рідкісних плазунів слід відзначити ящірку прудку та живородя-чу (Lacerta agilis, L. vivipara), веретільницю (Anguis fragilis), з земноводних - тритонів карпатського й альпійського (Triturus montadoni, Т. alpestris),занесених до Червоної книги СРСР.

Облік фауни безхребетних ще не закінчено. З рідкісних ендемічних і реліктових молюсків на охорону заслуговують великий лісовий слизень (Bielzia coerulans), кущівка (Trichia benowskii), арктичний вид - Vertigo alpestris, східнокарпатський вид - Zenobiella umbrosa та ін. (Здун, 1988). У групі молюсків є і шкідники сільськогосподарських рослин, такі, як слизняк польовий, що пошкоджує овочеві та інші культури. Личинки фасціоли - небезпечний паразит тварин.

З рідкісних комах поширені деякі ендемічні види жужелиць (Сагаbidae) і довгоносиків (Cuculonidae). У Червону книгу України включений парусник аполон (Parnassus apolio).

Угольсько-Широколужанський заповідний масив. Географічне положення. Розташований на південному мегасхилі центральної частини Полонинських Карпат в межах висот 400-1280 м н. р. м. Тут існують оптимальні екологічні умови для росту бука лісового, який формує угруповання клімаксового характеру. Вперше питання про їх охорону було підняте ще в 30-х роках (Zlatnik, 1936). Зараз це найбільший у Середній Європі заповідний масив букових пралісів.

Геологічна та геоморфологічна будова. Геологічну будову території утворюють крейдові і палеогенові відклади флішових порід. У геологічному, як і в біогеографічному, відношенні цікавою є вапнякова гряда мармароських стрімчаків, що тягнеться через все Угольське заповідне лісництво і відзначається наявністю специфічної флори та ряду ендемічних і реліктових видів.

Заповідний масив охоплює відроги хребта полонини Красна і Менчул, які утворюють полого-випуклі схили з вираженими формами давнього пенеплену. Найвищі його вершини - Угольська Плеша (1108 м), Поганська Кичера (1092 м), Видножанська Кичера (1072 м), Вежа (937 м).

Рис. 26. Велика нічниця (Myotis myotis Bork.). У печері Дружба. Фато І. Шелевера.

Оригінальними геоморфологічними витворами є вапнякові останці - Молочний Камінь, Гребінь, Копиця, Чурь, Задній Камінь з карстовими печерами (рис. 26). Найбільша з них, печера Дружба, довжиною 220 м і шириною 46 м, знаходиться в урочищі Романія (Черниш, 1966). В печері Молочний Камінь виявлена пізньопалеолітична стоянка людини (Гладишин, Пашкевич, 1977).

Грунти. Під дубовими і буковими лісами утворились світло-бурі, а під хвойними - бурі і темно-бурі, гірсько-лісові грунти різної потужності. Вони сформувалися на флішевих породах та вапняках, що позначилось на їх хімічному складі та родючості.

Водна мережа. Через Угольський масив протікають Велика і Мала Уголька, які, перетинаючи гірські схили, утворюють мальовничі ущелини. В Широко-Лужанському масиві бере початок річка Лужанка - права притока Тересви. На території масивів є мінеральні джерела, що здавна використовує місцеве населення.

Рослинні ступені. У заповідному масиві букові ліси мають суцільне поширення, тому тут сформований лише один PC, висотний діапазон якого становить майже 900 м. Дослідження показали, що в межах такого широкого висотного діапазону бук відрізняється за характером росту, фенологією, а його угруповання - за флористичними особливостями трав'яного покриву. Тому виділено варіант рослинного ступеня середньогірських бучин до висоти 1000 м та гірських бучин 1000- 1280 м. В останньому варіанті в холоднішому кліматі вегетаційний період бука на 10-20 днів коротший, продуктивність насаджень нижча, в них збільшується участь явора, а для трав'яного покриву характерна домішка гірських бореальних видів - чорниці (Vaccinium myrtillus), підбілика альпійського (Homogine alpina), аденостилеса сіролистого (Adenostyles alliariae) та ін.

Флора. Завдяки значній різноманітності кліматичних, геологічних і геоморфологічних умов, заповідна територія відзначається багатою і різноманітною флорою. За даними Л. О. Тасенкевич (1982), тут росте 550 видів вищих спорових і судинних рослин. Переважають види неморального (39,7%), бореального (28,1%) та монтанного (16,9%) географічних елементів.

Особливим флористичним багатством відрізняється вапнякова гряда (Угольське лісництво), де росте понад 200 видів. Серед них такі реліктові й рідкісні дерева й чагарники: тис ягідний (Taxus baccata), яловець козачий (Juniperus sabina), клокичка пірчаста (Staphyllea pinnata), жостер проносний (Rhamnus cathartica), кизильник цілокраїй (Cotoneaster integerrima), липи широколиста й європейська (Tilia platyphyllos, Т. europaea), дуб скельний, форма золотиста (Quercus petraea f. aurea).

З рідкісних неморальних і аридних видів поширені клопогін європейський (Cimicifuga europaea), півники злаколисті (Iris graminea), очиток іспанський (Sedum hispanicum), сеслерія Гефлерова (Sesleria heufleriana), костриця валійська (Festuca valesiaca) к. несправжньо-далматська (F. pseudodalmatica).

Ряд альпійських і монтанних видів мають тут мінімальні висотні межі поширення. Це льнолисник альпійський (Thesium alpinum), ломикамінь волотистий (Saxifraga paniculata), щебрушка альпійська (Acinos alpinus), аконіт стрункий (Aconitum gracile), борідник Прейса (Jovibarba preissiana), порізник гірський (Libanotis montana), дзвоники карпатські (Campanula carpatica).

Із інших рідкісних видів відзначимо такі, як еритроній собачий зуб (Erythronium dens-canis) (урочище Альдомирово), листовик сколопендровий (Phyllitis scolopendrium), аконіти волотистий і рябий (Aconitum paniculatum, A. variegatum), кортуза Маттіолі (Cortusa mattioli), скополія карніолійська (Scopolia carniolica), вероніка австрійська (Veronica austriaca), надборідник безлистий (Epipogium aphyllum), коральковець тричінадрізаний (Согаl-lorhiza trifida). З цієї місцевості був описаний новий для науки вид - підмаренник закарпатський (Galium transcarpaticum), (Стойко, Тасенкевич, 1979).

Вапнякова гряда цікава і в палеоботанічному відношенні. Тут знайдені відбитки міоценової флори - магнолії, пальм, ліквідамбра, корицевого дерева, мирта та ін.

Рослинність. У заповідному масиві існують оптимальні екологічні умови для росту бука. Тому основну площу займають моно- і олігодо-мінантні бучини клімаксового характеру, які відзначаються високою вітальністю як на вапняках, так і на фліші. Ценотичне ядро формації становлять евтрофні бучини - бучина підмаренникова (Fagetum galiosum), зубницева (F. dentariosum), безщитникова (F. athyriosum) та ожикова (F. rubosum hirtae). їх деревостани відзначаються високою продуктивністю. На моніторінговій пробі в Угольському лісництві запас стовбурної деревини дорівнював на 1 га 588 м³ деревини (на вапняках), а в Широколужанському - 678 м³ (на фліші).

В сугрудах обмежене поширення мають мезотрофні типи - бучина орляково-чорницева (F. pteridioso-myrtillosum), куничникова (F. саіаmagrostidosum), кострицева (F. festucosum (drymeae), осокова (F. caricosum brizoidis) та рідкісна для Карпат бучина перлівкова (F. mеlicosum uniflorae).

В Угольському лісництві на вапняковій гряді в оліго-мезотрофних едафічних умовах збереглись унікальні для Карпат угруповання тисових бучин - бучина тисово-плющева (F. taxoso-hederosum), тисово-сеслерієва (F. taxoso-sesleriosum heuflerianae), тисово-чорницева (F. taxoso-myrtillosum). На крутих схилах вапнякових останців у ксерофітних оліготрофних локалітетах виявлено єдиний в Карпатах осередок яловцю козачого (Juniperetum sabini).

Серед суцільних бучин цього лісництва на кам'янистих грунтах, менш придатних для бука, сформовані азональні угруповання дуба скельного (Quercetum petraeae luzulozum luzuloides), дубово-букових (Querceto p.-Fagetum calamagrostidosum), буково-грабових (Carpineto-Fagetum spiraeoso-mercurialidosum) та буково-липових (Fageto-Tilietum platyphyllae sesleriosum heuflerianae) лісів. Вони збереглись з доби теплішого клімату середнього голоцену, мають реліктовий характер і підлягають абсолютній охороні.

Таке ж фітоісторичне значення мають реліктові осередки смерекових (Piceetum myrtillosum), смереково-буково-ялицевих (Рісее-to-Fageto-Abietum myrtillosum), березових (Betuletum pendulae myrtillosum) лісів, що збереглися з раннього голоцену в оліготрофних едафічних умовах у Широколужанському лісництві.

Серед інших рідкісних угруповань слід відмітити буково-яворові (Fageto-Aceretum p.), ільмово-ясенево-яворові (Ulmeto-Fraxineto-Aceretum p.), ясеневі (Fraxinetum excelsioris) ліси, поширені в Угольському лісництві.

У верхів'ї басейну річки Лужанки сформовані сіровільшняки (Alnetum incanae struthiopteridosum, А. і. caricosum brizoidis), які мають локальне захисне значення.

В субальпійському PC Широколужанського лісництва збереглись біогрупи криволісся душекії зеленої (Duschekietum viridis), яке колись займало тут більшу площу, але було знищене.

Трав'яний тип рослинності має обмежене поширення. У вологих едатопах трапляються фрагментарні фітоценози кремени судетської (Petasitetum kablikiani), теліптериса болотного (Thelipteritetum palustris), пухівки вузьколистої (Eriophoretum angustifolii). На вапняковій гряді збереглось ксерофітне угруповання костриці валійської (Festucetum valesiacae). В урочищі Малої Угольки Л. О. Тасенкевич описала рідкісне угруповання скополії карніолійської (Scopolietum carniolici).

Фауна. Видовий склад фауни вивчався О. Є. Луговим, К. А. Татариновим (1987) та іншими зоологами. Типовими для місцевості є хижі звірі - бурий ведмідь, вовк, борсук, дика свиня. Зрідка трапляються лісовий кіт, куниці лісова та кам'яна (Martes martes, M. foina),

горностай (Mustela erminea), річкова видра (Lutra lutra). По долинах гірських рік іноді заходить сюди інтродукована ондатра (Ondatra zibethica). З великих парнокопитних трапляється карпатський олень та європейська косуля.

Багатий видовий склад рукокрилих. У сприятливих для них нішах карстових печер зимують велика нічниця (Myotis myotis), європейська широковушка (Barbastella barbastella), великий і малий підковоноси (Rhinolophus ferrum-equinum, Rh. hypposideros), лісовий нетопир (Vespertilio nathusii) та ін.

Характерна особливість пралісів заповідного масиву - змішаний видовий склад південних та північних представників орнітофауни. Тут поширені мухоловка-білошийка (Muscicapa albicollis), горлиця (Streptopelia turtur), боривітер (Falco tinnunculus), чеглок (Falco subbuteo), домовий сич (Athene noctua), вушкаста сова (Asio otus), дятли зелений, сірий і великий (Picus viridis, P. canus, Dendrocopos major), рябий кам'яний дрізд (Monticola saxatilis), білоспинний дятел (Dendrocopos leucotos), трипалий дятел (Picoides tridactylus). Вздовж потоків живе гірська трясогузка (Motacilla citreola). В останній період сюди проникли сирійський дятел (Dendrocopos syriacus) та дрізд горобинник (Turdus pilaris).

Із плазунів спеціальної охорони заслуговує ескулапова змія (Еіаphe longissima), яка зрідка трапляється в букових пралісах і включена у міжнародну Червону книгу. Звертає на себе увагу частіше, ніж в інших районах Закарпаття, поява третинного релікту саламандри плямистої (Salamandra salamandra), що зустрічається до 1000-1100 м.

У специфічних вологих локалітетах можна побачити й жовтобрюху жерлянку (Bombina variegata), прудку жабу (Rana dalmatina), карпатського і альпійського тритонів.

Із рідкісних видів ентомофауни слід відмітити декоративні види - вусача альпійського (Rosalia alpina), сатурнію-аглію (Saturnea aglea).

Хустський заповідний масив "ДОЛИНА НАРЦИСІВ". Це унікальний ботанічний об'єкт, в якому охороняється найбільший в СРСР осередок нарциса вузьколистого (Narcissus angustifolius). Він розташований в урочищі Кіреші в околицях м. Хуст Закарпатської області (рис. 27). Згідно з геоботанічним районуванням ця місцевість належить до району грабово-дубових лісів Хустсько-Солотвинської котловини. Загальна площа масиву 256,5 га, висота 180-200 м н. р. м.

У геоморфологічному відношенні заповідний масив відноситься до Солотвинської морфоструктури, яка займає верхньотисянський тектонічний прогин, заповнений міоценовими моласами. Рельєф Долини нарцисів однорідний, вона являє собою рівнину, яка на північно-східній і східній межах переходить у передгір'я. З заходу територія масиву обмежена р. Хустець, що є притокою Тиси. Клімат тут відносно м'який, помірно-вологий. Середньорічна сума опадів становить близько 1027 мм, середньорічна температура повітря -8,8°С, січня - мінус 4,6°С, липня -20,1 °С. Це тепла семигумідна кліматична зона з сумою активних температур 2400-2800°С.

Рис. 27. Долина нарцисів (Narcissus angustifolius Curt.). Фото І. Шелевера.

У Долині нарцисів переважають важкосуглинисті дерново-глеєві грунти з високою кислотністю (рН-3,7), місцями сформовані дерново-буроземні грунти (РН-4,5).

Головний об'єкт охорони - нарцис вузьколистий - середньоєвропейський високогірний вид, що зустрічається в Альпах, на Балканах і в Карпатах на висотах 1100-2060 м н. р. м. На території СРСР росте лише в Закарпатті. Основна гірська частина його ареалу (26 місцезнаходжень) розташована у високогір'ї на Свидовці, в Мармароських Альпах і частково в Горганах в межах висот 1300-1600 (1900) м н. р. м.

Друга, рівнинна частина (з відомих раніше 13 місцезнаходжень збереглось лише два) приурочена до Закарпатської низовини і передгір'я, де нарцис росте на висотах 120-250 м н. р. м.

На невеликій території Долини нарцисів виявлено понад 400 видів судинних рослин 52 родин. Найбільш багаті за видовим складом родини айстрових, осокових, злакових, розових. У географічному відношенні переважають види євразіатського і європейського типів ареалу. У складі флори представлені здебільшого види, характерні для відкритих лучних типів. Крім нарциса вузьколистого тут зростає ще шість видів, що включені у Червоні книги СРСР та Української РСР: астранція велика (Astrantia major), пізньоцвіт осінній (Соlchicum autumnale), білоцвіт весняний (Leucojum vernum), еритроній собачий зуб (Erythronium dens-canis), підсніжник білосніжний (Galanthus nivalis), крокус Гейфеля (Crocus heuffelianus), а також сім рідкісних видів з родини орхідних: пальчатокорінник травневий (Dactylorhiza majalis), пальчатокорінник Фукса (D. fuchsii), пальчатокорінник плямистий (D. maculata), зозулинці салеповий (Orchis morio), блощинний (О. coriophora), рідкоквітковий (О. laxiflora), билинець комарниковий (Gymnadenia conopsea). Охороні підлягають також такі рідкісні рослини, як півники сибірські (Iris sibirica), морозник червонуватий (Helleborus purpurascens), плавушник болотний (Hottonia palustris), косарики черепитчасті (Gladiolus imbricatus). Рослинний покрив Долини нарцисів досить різноманітний. Найбільший інтерес становлять угруповання з нарцисом вузьколистим, що займають площу близько 80 га. Вони включені до Зеленої книги Української РСР (1987). У вологих едатопах нарцис зустрічається в угрупованнях з ситником скупченим (J uncus conglomeratus-J-N. angustifolius), щучкою дернистою і гадючником звичайним (Descham-psia caespitosa-f-Filipendula vulgaris-N. angustifolius), на перезволожених - з осокою пухирчастою і гадючником звичайним (Carex vesi-caria+F. vulgaris-N. angustifolius). У свіжих едатопах він зростає з родовиком і пахучою травою (N. Angustifolius+Sanguisorba officinalis+ Anthoxanthum odoratum), кострицею червоною (N. angustifolius +Festuca rubra) та утворює ряд інших полідомінантних фітоценозів. У більш сухих місцях нарцис росте з кострицею польовою і медовою травою шерстистою (N. Angustifolius+F. pratensis+Holcus lanatus) (Стойко, Тасенкевич, 1982; Комендар, Кричфалуший, 1985). На решті площі лук поширено осоково-злакове різнотрав'я.

У зоогеографічному відношенні заповідний масив відноситься до Притисянської рівнинно-лісової ділянки Закарпатсько-Волино-Подільського лісостепового району. За даними О. Е. Лугового та ін. (1987), тут поширені: з амфібій - зелена (Bufo viridis) і сіра (В. bufo) ропухи; з рептилій - ящірка прудка (Lacerta agilis), водяний вуж (Natrix tesselata); з птахів - білий лелека (Сісопіа сісопіа), шпак (Sturnus vulgaris), зяблик (Fringilla coelebs), сорокопуд жулан (Lanius cristatus), деркач (Crex crex), фазан (Phasianus colchicus), сіра куріпка (Perdix perdix), боривітер звичайний (Falco tinnunculus). З метеликів фоновими видами є Epinephele jurtina, Aphantopus hyperanthus. З рідкісних, занесених до Червоної книги України видів, поширені махаон (Papilio machaon) і ведмедиця-дама (Callimorpha dominula).

У заповідному масиві стаціонарно вивчаються еколого-біологічні особливості та динаміка відновлення популяцій нарциса вузьколистого й інших рідкісних рослин. Важливе також його ландшафтно-естетичне значення.

Природоохоронне зонування. Згідно з існуючим положенням, в заповідниках практикується абсолютний природоохоронний режим. Біотехнічні заходи дозволяються лише у випадках катастрофічних явищ (масові вітровали, інвазія короїдів, епіфітотії, небезпечне захворювання диких тварин, потреба регуляції популяцій хижих звірів), які можуть порушувати нормальне функціонування природних екосистем. Такі заходи доцільно проводити у тих випадках, коли екосистеми в минулому були настільки змінені, що зараз не можуть спонтанно функціонувати. Так, у Чорногірському масиві в загущених монокультурах смереки, при відсутності прочисток, може бути катастрофічний сніголом і виникнути пожежонебезпечна ситуація. Заростання Долини нарцисів чагарниками в Хустському заповідному масиві є загрозою зникання популяції виду, заради якого він був створений. Для того щоб у заповіднику екологічно обгрунтовано застосувати диференційований природоохоронний режим, на підставі біогеоценотичної оцінки існуючого стану змінених екосистем слід провести природоохоронну категоризацію його території. У критично небезпечних екосистемах дозволяється здійснення екологічно виправданих біотехнічних заходів, спрямованих на підтримання їх нормального функціонування.

Наукове та народногосподарське значення. На території Карпатського заповідника флористичні і геоботанічні дослідження були розпочаті ще у 30-х роках. Після його створення програмою досліджень охоплено різні біогеоценотичні, екологічні та природоохоронні проблеми, їх результати опубліковані в монографічних працях "Флора і рослинність Карпатського заповідника (1982)", "Карпатський заповідник" (1986) та ін.

Заповідні екосистеми мають важливе наукове значення для вивчення історії розвитку рослинності у польодовиковий період, дослідження сучасної динаміки природного відновлення на верхній межі лісу. У пралісах закладені моніторінгові пробні площі для тривалого слідкування за їх ценотичною структурою та взаємовідносинами між едифікаторами. Зоологи вивчають функціональні зв'язки між автотрофними і гетеротрофними блоками пралісових екосистем, а географи - обмін речовин і енергії в них.

Враховуючи біогеоценотичну оригінальність заповідних пралісів планується використати їх як модельні екосистеми для тривалих стаціонарних досліджень по програмі ЮНЕСКО "Людина і біосфера".

Народногосподарське значення заповідника полягає також у тому, що його екосистеми служать природними еталонами для ведення лісового господарства. Створені на початку століття в Угольському лісництві експериментальні культури псеудотсуги Манзіеса (Pseudotsuga manziesii) є цікавим об'єктом для вивчення їх акліматизації. Рівночасно це цінна лісонасіннева ділянка.

У Чорногірському лісництві закладено експериментальні культури смереки на верхній, знищеній межі  лісу та проводяться стаціонарні дослідження трансформації вторинних щавельників у корисні лучні фітоценози.

Туристичне, рекреаційне та дидактичне значення. За існуючим положенням заповідники не використовують для рекреаційних, туристичних та спортивних цілей. У Карпатському заповіднику туристи можуть ознайомитись з його дендропарком, колекціями рослин і мінералів. Він має вагоме освітнє значення. На базі заповідника студенти біологічних, географічних, лісогосподарських, агрономічних факультетів під час проходження виробничих і переддипломних практик досліджують природні екосистеми, мають можливість ознайомитись із закономірностями їх формування та оцінити ефективність пічних способів активної і пасивної охорони.

Антропогенний вплив. У найбільших масштабах він проявився у передгір'ї, де є людські поселення, та у високогір'ї, де протягом кількох століть практикувався випас худоби, що зумовив антропогенне зниження верхньої межі лісу. На тих ділянках, де він припинений, після встановлення заповідного режиму досить швидко проходить процес природного відновлення смереки на верхній межі лісу. Відновлення бука в місцях, де були знищені приполонинні букові фітоценози, проходить незадовільно.

З метою поліпшення біогеоценотичної репрезентативності Карпатського заповідника в 1990 р. до нього приєднано ландшафтний заказник Кузій, де на вапнякових скелях збереглись великий осередок тиса ягідного (близько 80 дерев) та цікава кальцефільна й рідкісна флора - півники злаколисті (Iris graminea), фізаліс звичайний (Physalis alkekengi), очиток іспанський (Sedum hispanicum), дзвоники карпатські (Campanula carpatica) та ін. В заповідник включено також праліси на схилі Попа Івана Мармарошського та інші важливі у природоохоронному аспекті угіддя.

Карпатський національний парк. Це перший на Україні національний парк, організований в 1980 р. на площі 50,3 тис. га. Історія його створення складна і тривала. Ще в 1914 р. професори В. Шафер і С. Соколовський обгрунтували необхідність створення на північно-східному макросхилі Говерли територіально невеликого лісового резервату. Після війни його площа була розширена до 832 га, і він розглядався вже як національний парк (Szafer, 1929).

В 1940 p., після возз'єднання західних областей з Україною, була прийнята постанова про створення на площі 68 тис. га державного заповідника "Чорногора", але події Великої Вітчизняної війни перешкодили її реалізації. Чорногірський масив був взятий під охорону в рамках Карпатського заповідника лише в 1968 р. В 1980 р. він увійшов до складу національного парку.

Географічне положення. Парк знаходиться в оригінальній у біогеографічному і ландшафтному відношенні місцевості Чорногори і Скибових Горган в Івано-Франківській області. Він розташований в межах висот 450-2061 м у басейнах гірських рік Прут і Чорний Черемош, що відзначаються великим рекреаційним потенціалом (рис. 28). Протяжність парку з північного заходу на південний схід 55 км, ширина 20 км.

Географічна та геоморфологічна будова. Геологічну основу парку, як і Карпатського заповідника, становлять флішові породи крейдового і палеогенового віків. Вони різняться за мінералогічним і хімічним складом та характером вивітрювання. У Скибових Горганах тверді безвапнисті пісковики, що належать до ямненської, вигодської, манявської світ, вивітрують дуже поволі. Тому тут на значній площі поширені кам'яні розсипища з характерними для них реліктовими угрупованнями - сосняками і березняками.

Територія парку знаходиться в межах чотирьох геоморфологічних районів. Північна частина належить до Передгорганського низькогір'я з висотами до 1000 м. Південно-західна частина розташована в Скибових Горганах з найвищими вершинами Синяк (1665 м) і Хом'як (1542 м). Середня частина парку належить до Ворохтянсько-Путильського давньотерасового низькогір'я. Верхів'я басейну Прута та Чорного Черемошу відноситься до Чорногори. В охоронній зоні парку розташовані найвищі його вершини - Говерла (2061м), Брескул (1911м), Туркул (1933. м), Бребенескул (2037 м), Піп Іван Чорногірський (2020 м).

Рис. 28. Ландшафт Чорногори - на передньому плані заростаюче торфяне болото. Фото I. Шелевера.

У Чорногірському масиві добре збереглись сліди льодовиків, які вивчав Б. Свидерський (Swiderski, 1938) та ін. На північно-східному макросхилі виявлено 15 льодовикових карів. Висота стінки найбільшого з них - кілька сот метрів, а ширина днища - більше півкілометра. У карах збереглась цікава флора і рослинність, яка підлягає ретельній охороні.

Грунти. Під буковими і мішаними лісами парку сформовані різні типи буроземних грунтів, аналогічні до Чорногірського масиву Карпатського заповідника. В його горганській частині під сосновими і кедровими лісами переважають малопотужні торф'янисто-підзолисті грунти. Для кам'яних розсипищ характерна ініціальна стадія грунтотворчого процесу.

Водна мережа. Значна кількість опадів у районі розташування парку сприяє формуванню густої гідромережі. Головна водна артерія парку - Прут, що бере початок у верхів'ї Чорногори, а також його найбільші притоки - Орендарчик, Фовресок, Піги, Прутець Яблонецький і Чемегівський, Женець. Привабливими є водопади на Пруту - Говерлянський та Яремчанський (рис. 29). Такою ж мальовничістю відзначається Чорний Черемош і його притоки - Шибений, Погорілець, Дземброня, Бистрець, Степанець. На Черемоші ще до 60-х років практикувався лісосплав.

У днищах льодовикових озер виникло кілька високогірських озер. Найбільші з них озера Несамовите (0,4 га), розташоване на висоті 1750 м біля підніжжя гори Туркул, та Марічейка (0,5 га) - на висоті 1500 м біля підніжжя гори Шурин. На їх узбережжі збереглись рідкісні для Карпат рослини бобівник трилистий (Menyanthes trifoliata), ситник каштановий (Juncus castaneus) та ін.

Кліматичні умови. Клімат на території закономірно міняється від помірно-теплого і вологого у передгір'ї до холодного і дуже вологого у високогір'ї. На метеостанції Яремче (530 м) середня температура в січні дорівнює мінус 4,5°С, в червні -16,4°С, а середньорічна -6,9°С.

На метеостанції Пожижевська (1430 м) ці показники відповідно становлять мінус 6,4°С, плюс 11,5, 2,8°С.

Парк розташований в гумідній кліматичній зоні. Середня річна кількість опадів в Яремчі становить 954 мм, а на Пожижевській - 1465 мм. Зимою випадає понад 100 мм твердих опадів в Яремчі і понад 200 мм на Пожижевській. На схилах Говерли, Брескула, Гомула, Туркула періодично сходять снігові лавини, які руйнують криволісся, верхню межу лісу і бувають небезпечними для людей.

Рослинні ступені. Значна амплітуда висот, що становить понад 1600 м, впливає на висотну диференціацію рослинного покриву. На території парку вичленовано сім рослинних ступенів. PC букових лісів (Fagetum sylvaticae) має обмежене поширення на південних - теплих схилах. Він приурочений до уміркованої і вологої кліматичної зони з сумою позитивних температур 1800-2400°С. На грунтах, багатих на кальцій, бучини трапляються і вище.

Рис. 29. Водопад на р. Прут у рекреаційній зоні парку. Фото І. Шелевера.

В цій же кліматичній зоні, але з меншою сумою температур поширені ялицево-букові та буково-ялицеві ліси (Abieto-Fagetum, Fageto-Abietum). Теплолюбний граб у них, на відміну від бучин, відсутній, зате характерну домішку утворює смерека.

З висотою над рівнем моря, у прохолодній гумідній кліматичній зоні з сумою температур 1400-1800°С, сформовані PC смереково-ялицево-букових та буково-ялицево-смерекових лісів (Piceeto-Abieto-Fagetum, Fageto-Abieto-Piceetum), що відзначаються високою продуктивністю.

Починаючи з висоти 1100 (1200 м) і до верхньої межі лісу (1500- 1600 м) в помірно-холодній евгумідній кліматичній зоні з сумою позитивних температур 1000-1400°С поширені монодомінантні смерекові ліси клімаксового характеру. А. Сьродонь (Środoń, 1948) провів детальні дослідження коливання верхньої межі лісу в цьому регіоні.

Субальпійський PC, що охоплює зональні угруповання сосни гірської, душекії зеленої з фрагментами яловцю сибірського, розташований від 1500 (1600) до 1860 м. В межах висот 1860-2061 м на згаданих найвищих вершинах у холодній евгумідній кліматичній зоні з сумою температур нижче 600°С сформований альпійський PC з типовими для нього альпійськими лучними фітоценозами.

Флора. В районі розташування КНП флористичні і геоботанічні дослідження проводило багато ботаніків (Попов, 1949; Козій, 1954; Комендар, 1966; Чопик, 1976; Голубец, 1978; Малиновський, 1984 та ін.). Проте повна інвентаризація флори ще незакінчена. За попередніми даними Л. О. Тасенкевич, тут росте 1100 видів вищих спорових і квіткових рослин, що становить половину флористичного багатства Українських Карпат. Найбільшою кількістю відзначаються монтанний (286 видів, або 25,9%), бореальний (273 види, або 24,7%) та неморальний (339 видів, або 30,7%) елементи флори. Більш обмежене поширення мають аркто-альпійський (52 види, або 2,7%), альпійський (60 видів, або 5,4%), полізональний (64 види, або 5,8%) та арідний (31 вид, або 2,8%) елементи флори.

У фітосозологічному аспекті на особливу увагу заслуговують ендемічні, реліктові та інші раритетні види. До загальнокар патських ендемів належить 12 таксонів - молочай карпатський (Euphorbia carpatiса), борідник Прейса (Jovibarba preissiana), верба туполиста (Salix retusa), вечірниця біла (Hesperis Candida), тоція карпатська (Tozzia carpatica), трищетинник війчастий (Trisetum ciliare) та ін. (рис. 30).

З групи південно-карпатських ендемів у парку виявлено 14 видів, більшість з яких підлягає охороні. Це жовтець карпатський (Ranunculus carpaticus), первоцвіт полонинський (Primula poloniensis), фітеума Вагнера (Phyteuma vagneri), борщівник карпатський (Heracleum carpaticum), костриця Порціуса (Festuca porcii), тонконіг Дейла (Poa deylii) та ін.

Особливої охорони потребують східнокарпатські ендеми (10 видів) - аконіт волотистий (Aconitum paniculatum), смілка сумнівна (Silene dubia), тирлич роздільний (Gentiana laciniata), дзвоники головчасті (Campanula subcapitata), волошка мармароська (Centaurea marmarosiensis).

На охорону заслуговують також представники інших географічних елементів. Серед них відзначимо карпато-балканські види - ломикамінь карпатський (Saxifraga carpatica), деревій язиколистий (Achillea lingulata); альпійсько-карпатські - щебрушка альпійська (Acinos alpinus ssp. baumgartenii), трищетинник альпійський (Trisetum alpestre); альпійські - ломикамені висхідний (Saxifraga adscendens) та моховидний (S. bryoides), горянка дворядна (Oreochloa disticha) (єдиний в СРСР локалітет); аркто-альпійські види - верба трав'яна (Salix herbacea), дріада восьмипелюсткова (Dryas octopeatala), ллой-дія пізня (Lloidya serotina), вероніка альпійська (Veronica alpina), ситник трилусковий (Juncus triglumis) та ін.

До раритетних таксонів належить ряд реліктів - ліннея північна (Linnaea borealis) (єдиний в Карпатах локалітет), скополія карніолійська (Scopolia carniolica), сосна кедрова європейська (Pinus cembra) та ін.

Більшість із згаданих рідкісних видів включено в Червону книгу УРСР.

Рис. 30. Шафран Гейфеля (Crocus heuffelianus Herb.) на полонинських луках.
Фото М. Клапчука.

Багата і різноманітна біофлора парку, яка нараховує 440 видів мохоподібних (Зеров, Партика, 1975), що становить 60% біофлори Українських Карпат. З рідкісних печіночників тут знайдені Haplomitrium hookeri, Pleuroclada albescens, Barbilophozia quadriloba, Anastrepta orcadensis.

З раритетних зелених мохів відзначимо Tetrodontium brownianum, Shistotega pennata, Hookeria lucens, Campylostelium saxicola.

Рослинність. Відмінні кліматичні, геоморфологічні та геологічні умови вплинули на ценотичну гетерогенність рослинного покриву парку. На його території переважають лісові формації бореального та неморального типів. До неморального типу належить формація бука,  який на північно-східному холоднішому макросхилі Карпат відзначається меншою вітальністю, ніж на південно-західному. Монодомінантні букові ліси поширені лише на південних схилах передових хребтів.

У них вичленовані такі асоціації: бучина зубницева (F. dentariosum); підмаренникова (F, galiosum), безщитникова (F. athyriosum) та волосистоосокова (F. caricosum pilosae). В теплих місцях на кислих грунтах зрідка трапляються грабові бучини ожикові (Сагріnеto Fagetum luzulosum luzuloidis). На тіньових схилах переважають ялицево-букові ліси, представлені зубницевою і безщитниковою асоціаціями (Abieto-Fagetum dentariosum, A.-F. athyriosum). Вище них сформовані ялицево-смереково-букові ліси зубницеві, безщитникові та квасениц'еві (Abieto-Piceeto-Fagetum dentariosum, A.-P.-F. athyriosum, A.-P.-F. oxalidosum). В оліго-мезотрофних едатопах зрідка трапляються смереково-букові ліси чорницеві (Piceeto-Fagetum myrtillosum).

В урочищах з прохолодним кліматом та меншою інсоляцією цено-тичної переваги набувають смерека і ялиця. В цих умовах переважають буково-ялицеві (Fageto-Abietum albae), буково-смереково-ялицеві (Fageto-Piceeto-Abietum) та ялицево-смерекові ліси (Abieto-Piceetum).

На алювіальних грунтах річкових терас поширені стрічкові сіро-вільхові ліси калюжницеві, трясунковидно-осокові, лабазникові і страусоперові (Alnetum incanae calthosum, А. і. caricetum brizoides, А. і. filipendulosum, А. і. struthiopteridosum). На ділянках третіх терас співдомінантом сірої вільхи стає смерека, завдяки чому формуються смереково-сіровільхові угруповання (Piceeto-Alnetum incanae).

Ліси формації вільхи клейкої (Alnetum glutinosae) трапляються на території парку, як і на північно-східному мегасхилі Карпат взагалі, дуже рідко. В урочищі Підліснів у Микуличинському парковому лісництві в резерваті вільхи клейкої охороняються вільшина лабазникова та калюжницева (Alnetum glutinosae fillipendulosum, A. gl. calthosum).

На терасах гірських рік і потоків місцями трапляються фрагментарні угруповання ендемів - крем'яника гарного (Telekietum speciosae) та осота Вальдштейна (Cirsietum waldsteinii), які підлягають охороні. В останні роки проник кавказький вид - борщівник Сосновського (Heracleum sosnowskii).

В урочищі Рудяк Ворохтянського лісництва збереглось з середнього голоцену унікальне оліготрофне сфагнове болото. Для нього характерне пригнічене рідколісся смереки і берези повислої висотою 3-8 (10) му стиглому віці. У пухівково-сфагновій оліготрофній смеречині (Piceetum (depressi) eriophoro-sphagnosum) ростуть такі рідкісні для Карпат болотні рослини, як журавлина дрібноплода і болотна (Oxycoccus microcarpus, О. palustris), осока малоквіткова (Carex pauciflora), росичка круглолиста (Drosera rotundifolia), андромеда багатолиста (Andromeda polifolia), водянка чорна (Empetrum nigrum), пальчатокорінник Фукса (Dactylorhiza fuchsii), коральковець тричінадрізани й (Corallorhiza trifida). Домінують пухівка одноквіткова (Eriophorum vaginatum) та сфагнові мохи (Sphagnum fuscum, Sp. rubellum). Болото охороняється як ботанічний резерват.

З фітоісторичної точки зору такі ж цікаві реліктові угруповання берези звислої та сосни звичайної, що збереглись з раннього голоцену у басейні Прута в Скибових Горганах на кам'янистих південних схилах. У формації берези вичленовані березняк кладоніє-вий, чорницевий і чорницево-орляковий (Betuletum cladoniosum petraeum, В. myrtillosum petraeum, В. myrtilloso-pteridiosum). У формації сосни найбільш поширені такі асоціації: сосновий бір чорницевий, чорницево-сфагновий та сосновий субір чорницево-орляковий (Pinetum myrtillosum, P. myrtilloso-sphagnosum, P. myrtilloso-pteridiosum).

Рідше трапляються березово-соснові та смереково-соснові ліси (Betuleto-Pinetum, Piceeto-Pinetum).

В парку збереглися найбільші в Українських Карпатах суцільні масиви мішаних і чистих смеречин, які становлять інтерес як у фіто-географічному, так і в ценотичному аспектах. Субформація мішаних смеречин представлена такими асоціаціями: буково-ялицева смеречина квасеницева, квасеницево-політріхова, безщитникова і чорницева (Fageto-Abieto-Piceetum oxalidosum, F.-A.-P. oxalidoso-poly-trichosum, F.-A.-P. athyriosum, F.-A.-P. mytillosum). Рідше трапляються буково-ялицеві смеречини ожикові і кременеві (F.-A.-P. luzulosum luzuloidis, F.-A.-P. petasitosum).

В урочищі Кедроватий у Чорногорі на південному сильно кам'янистому схилі на висоті 1410-1470 м збереглася з раннього голоцену кедрова смеречина чорницева та сфагнова (Pineto cembrae-Piceetum myrtillosum, P. c.-P. sphagnosum). Для їх охорони тут створено резерват.

Починаючи з висоти 1100 (1200 м) до верхньої межі лісу сформовані суцільні смеречини клімаксового характеру. Найбільш поширені - смеречина квасеницева, гілокомієва, розставлено-безщитникова, чорницева, рунянкова (Piceetum oxalidosum, P. hylocomiosum, P. distentifoliosum, P. myrtillosum, P. polytrichosum). Рідше поширені смеречини ожикова та кременева (P. luzulosum luzuloidis, P. petasitosum). У Говерлянському лісництві на моренових валунах трапляються бідні смерекові мохові субори (Piceetum muscosum), а на водонепроникливих породах - смереково-сфагнові субори (Piceetum sphagnosum).

Вище смерекових лісів поширений субальпійський PC з характерним для нього криволіссям із сосни гірської, душекії зеленої, яловцю сибірського. Тут зустрічаються рідкісні угруповання рододендрону східнокарпатського (Rhodoretum kotchyi), наскельниці лежачої (Loise-leurietum procumbentis), верби трав'яної та Китайбеля (Salicetum herbaceae, S. kitaibelianae). До рідкісних належать трав'яні фітоценози сердечника Опіца (Cardaminetum opizii), сугайника карпатського (Doronicetum carpaticae), костриці аметистової (Festucetum amethystinae), геліосперми карпатської (Heliospermetum carpaticae), водянки чорної (Empetretum nigrae), ломикаменю зірчатого (Saxifragetum stellaris).

Охороні підлягають також раритетні угруповання з участю тонконога Дейла (Poa deylii), бартсії альпійської (Bartsia alpina), родіоли рожевої (Rhodiola rosea), ломикаменю волотистого (Saxifraga paniculata), первоцвіту малого (Primula minima), горянки дворядної (Огеоchloa disticha), жовтяниці альпійської (Chrysosplenium alpinum).

В альпійському PC поширені лучні фітоценози осоки вічнозеленої та зігнутої (Caricetum sempervirentis, C. curvulae), костриці приземистої (Festucetum supinae), ситника трироздільного (Juncetum trifidi) та мохово-лишайникові пустища.

Фауна. За даними А. П. Федоренко, І. В. Рогатко, І. М. Яківчука, на території парку зафіксовано понад 180 видів наземних хребетних, з яких близько 50 видів ссавці. Із хижих звірів у найбільш глухих місцях живуть бурий ведмідь (в 1986 р. було 10 особин), вовк, рись, лісовий кіт, горностай (Mustela erminea). Частіше трапляються лісова й кам'яна куниці (в 1986 р. нараховано 66 особин), видра, ласка (Mustela nivalis), тхір (Putorius putorius), борсук (Meles meles). Із порядку парнокопитних зустрічаються дика свиня (44 особини), європейська козуля (264 голови), карпатський олень (212 голів).

Із комахоїдних слід відзначити альпійську бурозубку, що живе на верхній межі смерекових лісів, та малу кутору, яка трапляється нижче у хвойних лісах. Із рукокрилих у парку відмічено 10 видів, це вечірниця руда (Nyctalus noctula), нетопир карлик (Vespertilio pipistrellus), кажан пізній (V. serotinus), нічниці велика, водяна, вухата (Myotis myotis, M. daubentoni, M. mystacinus) та ін.

Порядок гризунів представлений 17 видами. Це карпатська білка, соня лісова і горішникова (Dyromys nitedula, Muscardinus avellanarius), снігова полівка (Chionomys nivalis ulpius), що включена в Червону книгу УРСР, та ін.

Серед хребетних найбільш численний клас птахів, який нараховує понад 100 видів. З рідкісних соколоподібних слід відзначити боривітра звичайного (Falco tinnunculus), що живе на верхній межі лісу й полонинах, сокола-сапсана (Falco peregrinus), чеглока (Falco subbuteo), з куреподібних - глухаря, тетерука, рябчика, сіру куропатку (Perdix perdix).

Глухарі віддають перевагу високогірським смеречинам, а тетеруки - криволіссю гірської сосни.

Голубоподібні представлені чотирма видами, порядок сов - трьома, що занесені в Червону книгу УРСР. Це пугач (Bubo bubo), мохноногий сич (Aegolius funereus), сич горобиний (Glaucidium passerinum). Із дятлоподібних зустрічаються жовна (Dryocopus martius), дятли - зелений (Picus viridis), сірий (P. canus), трипалий (Picoides tridactylus), великий (Dendrocopos major), білостінний (D. leucotos), малий (D. minor), крутиголовка (Lynx torquilla).

Широко представлені в парку родини дроздових (Turdidae), славкових (Sylviidae), синицевих (Paridae), в'юркових (Fringillidae), воронових (Corvidae) та ін.

Із земноводних слід відзначити саламандру плямисту (Salamandra salamandra), тритонів карпатського і альпійського (Triturus montadoni, T. alpestris), кумку гірську (Bombina variegata), жабу трав'яну (Rana temporaria). З плазунів поширені ящірка живородяча (Lacerta vivipara), гадюка звичайна (Vipera berus), веретільниця (Anguis fragilis).

Понад 20 видів тварин, поширених у парку, включено в Червону книгу УРСР.

Природоохоронне зонування. На підставі комплексної оцінки сучасного стану паркових екосистем, ступеня їх порушення, потенціальної можливості відтворення, науково-природничої та рекреаційної вартості проведене природоохоронне зонування території. Пралісові та інші малозмінені фітоценози Говерлянського лісництва, які мають природоохоронне значення, включені в заповідну зону, площа якої 10 253 га, більше 20% території КНП. У цій зоні заборонене будь-яке втручання в спонтанне функціонування екосистем (за винятком випадків, коли бувають катастрофічні стихійні явища).

Ділянки лісів, які виконують захисну функцію і тому мають обмежене рекреаційне значення, включено в захисно-рекреаційну зону. її площа 20 777 га, або 41% території. У ній прокладені транзитні туристичні маршрути для ознайомлення з парковими екосистемами організованими групами.

Рекреаційна зона площею 10 628 га (20% території) призначена для масового відпочинку. У ній дозволяються усі види рекреаційної і спортивно-туристичної діяльності, які не суперечать завданням парку.

Рекреаційно-господарська зона, площа якої 8645 га (17% території парку) включає селитебні ландшафти населених пунктів та сільськогосподарські землі. В ній розміщені установи, які обслуговують туристів і рекреантів та інші об'єкти соціальної сфери.

Науково-природниче та народногосподарське значення. На території парку збереглися в різних висотних ступенях унікальні й типові природні та малопорушені антропогенним впливом екосистеми, які мають істотне значення для вивчення історії розвитку рослинного покриву в польодовиковий період, закономірностей його сучасного формування і висотного розташування, дослідження біогеоценотичної структури та динамічних тенденцій. На полонині Пожижевській з 1959 р. працює єдина в високогір'ї Українських Карпат метеорологічна та сніголавинна станція. На базі високогірного біологічного стаціонару Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного з 1957 р. проводяться екологічні дослідження в різних типах екосистем. їх результати опубліковані в семи монографіях. У 1977 р. в парку створено географічний стаціонар Львівського державного університету ім. Івана Франка, в якому проводяться за широкою програмою ландшафтно-географічні дослідження.

Народногосподарське значення парку полягає у важливій захисній функції паркових екосистем, збереженні генофонду та збагаченні ним полеглих господарських угідь.

Туристичне, рекреаційне та дидактичне значення. Територія парку здавна традиційно використовувалась для рекреаційних і туристичних цілей. За останні десятиріччя потоки рекреантів і туристів значно збільшились, і зараз у парку щороку буває до мільйона відвідувачів. У рекреаційно-господарській зоні парку є спеціалізовані санаторії, багато будинків відпочинку, туристичних баз та спортивних таборів. Більшість з них працює постійно. Для ознайомлення з парковими екосистемами влаштовується мережа з п'яти учбово-пізнавальних маршрутів.

Крім природних екосистем увагу відвідувачів приваблюють архітектурні та інші пам'ятки народного зодчества, що збереглись на його території. Зокрема, цікаві гуцульська народна архітектура та дерев'яні церкви. В Делятині охороняється побудована в 1785 р. церква Різдва Богородиці з художнім іконостасом. В Ямній взято під охорону Михайлівську церкву з дзвінницею, побудованою у XVII-XVIII ст., її інтер'єр багатий старовинними іконами. До цікавих пам'яток народної архітектури належать Дмитріївська церква з дзвіницею в с Кременці (XVIII ст.), церква Різдва Богородиці у Ворохті (XVII ст.) та ін.

В історичному аспекті на території парку цікавий Яблунецький, або Татарський, перевал (931 м), через який 1241 р. пройшла в Дунайський басейн очолювана ханом Батиєм татаро-монгольська орда. В середньовіччі тут проходив один із важливих торгових шляхів з Галицько-Волинського князівства в Трансильванію та Угорщину.

Антропогенний вплив. Його наслідки найбільше помітні у високогір'ї Чорногори, де внаслждок пасквальної дигресії істотно знизилась природна межа лісу. Тому тут почастішали лавинні процеси та сельові потоки. Після суцільних рубок у мішаних лісах у минулому створювались біологічно нестійкі монокультури смереки, які періодично пошкоджуються катастрофічними вітровалами та сніголомами. Тому корінні типи лісу, які збереглися в парку, мають велике еталонне значення для реконструкції монокультур. Внаслідок масового відвідування парку зараз у його рекреаційній зоні має місце рекреаційна дигресія. На жаль, можливості дирекції парку у ліквідації від'ємних наслідків антропогенного впливу на природні ландшафти обмежені.

Національний парк "Синевир". Розташований у Привододільних Горганах, своєрідному у ландшафтно-географічному та популярному в рекреаційному відношенні гірському районі Закарпаття. Тут на висоті 989 м знаходиться найбільше в Українських Карпатах Синевирське озеро, назване народом "морським оком". З метою раціонального використання рекреаційних ресурсів у 1974 р. навколо нього був створений на площі 1000 га Синевирський ландшафтний заказник республіканського значення. Та згодом виявилось, що він не може задовольнити зростаючі рекреаційні потреби населення. Тому в 1989 р. у цій місцевості на площі 40,4 тис. га організований перший в Закарпатті національний парк.

Географічне положення. Територія парку охоплює південні мегасхили західної частини Привододільних Горган. Вона включає типові горганські ландшафти, що розташовані з півночі на південь, на віддалі більше 30 км, а з заходу на схід - на віддалі 20 км.

Геологічна та геоморфологічна будова. Парк знаходиться в межах Силезької (Кросненської) тектонічної зони. У верхній течії ріки Ріка відслонені найстарші відклади (нижня крейда), представлені мергелями і мергелевидними аргілітами. Палеогенові відклади складені переважно породами олігоцену. Наймолодші четвертинні відклади на території парку - флювіогляціальні, вони утворюють конуси виносу на схилах долин та окремі ділянки річкових терас.

Парк знаходиться в районі середньовисотних хребтів і гірських груп Привододільних Горган Вододільно-Верховинської області. В районі водні артерії - Теребля і Ріка - своїми верхів'ями змістили глибоко на північний схід частину вододілу. Для південного мегасхилу Вододільного хребта характерними є відроги та гірські групи, такі, як Негровець (1712 м), Канч (1576 м) та ін. Різке вертикальне розчленування місцевості, глибокі поперечні долини, гострі форми гребенів і вершин, численні їх відроги, кам'яні розсипища - характерні ознаки району.

Грунти. Під буковими і змішаними хвойно-буковими лісами до висоти 1000-1100 м переважають середньопотужні світло-бурі слабокислі грунти, а вище під хвойними деревостанами - менш потужні кислі бурі і темно-бурі грунти. У криволіссі утворились малопотужні торф'янисто-підзолисті грунти, а під лучною рослинністю - гірсько-лучні дерново-буроземні грунти різної потужності. Для горганських скелетних розсипищ "греготів" характерна ініціальна стадія грунтотворчого процесу.

Водна мережа й озера. Головна водна артерія парку - ріка Теребля, що бере початок у його північній частині, протікає через весь масив. У верхів'ї правими її притоками є Красний, Синевірський, Стенешур, Студений, Толчка, а лівими - Розтока, Канчівський, Ясеновець, Негровець, Герсовець, Сухар, Красовець та річка Озерянка з притоками Дубелянка, Песья, Яворовець. Різке коливання стоку води у водних артеріях пов'язане не лише з синоптичними процесами (велика кількість опадів), але й з особливостями підстилаючої поверхні, крутизною схилів, малопотужним ґрунтовим покривом, слабою водопроникливістю гірських порід. Все це у комплексі зумовлює швидкий і масовий стік води в ріки під час великих опадів та раптового сніготанення. У руслах деяких гірських потоків бувають іноді водокам'яні та грязе-кам'яні селі.

У верхів'ї Тереблі розташована головна ландшафтна особливість парку - мальовниче Синевирське озеро. Площа його водного дзеркала коливається протягом року і в середньому становить 4,4 га, глибина - 16-17 м, в окремих місцях -21 м. Озеро завального типу, живиться водою кількох гірських струмків. Вихід води з нього перегородив старий гірський завал, що міг статися ще в дольодовиковий період. З його підніжжя просочується невеликий Синевирський потік.

В урочищі Гропа на висоті 900 м розташоване ще одне невелике озеро Озірце, його площа 1,2 га, глибина 9,5 м. Завдяки оригінальній болотній флорі і рослинності воно цікаве в ботаніко-географічному відношенні.

Гірський ландшафт парку урізноманітнює мальовниче штучне водосховище на річці Озерянці, води якого ще з кінця минулого сторіччя використовувалися для сплаву лісу.

Кліматичні умови. Територія парку розташована в чотирьох кліматичних зонах - помірній, прохолодній, помірно-холодній та холодній. У Синевирській Поляні (772 м) середня температура липня 14,4°С, січня - мінус 5,9°С, а середньорічна -4,7°С. Річна кількість опадів 1321 мм. Найбільш дощові літні місяці, протягом яких випадає близько 35-37% річної суми опадів. Зима в районі холодна, триває чотири місяці. У січні і лютому абсолютний мінімум може опускатись до мінус 30 °С. Звичайно зима багатосніжна, висота снігового покриву вище 50 см, його тривалість 100-110 днів. Зимові місяці сприятливі для лижного спорту, але для цього потрібно впорядкувати лижні траси.

Рослинні ступені. За ценотичною структурою рослинних ступенів Синевирський парк подібний до Карпатського. В межах висот 450- 700 м, у теплішій частині парку в околицях Міжгір'я, сформований PC букових лісів (Fagetum sylvaticae) з домішкою хвойних порід. В його трав'яному покриві багато типових бореальних видів.

Вище, до висоти 900 м, поширені змішані смереково-ялицево-букові та смереково-буково-ялицеві ліси (Piceeto-Abieto-Fagetum, Piceeto-Fageto-Abietum). В міру похолодання, в межах висот 900- 1100 м сформовані буково-ялицево-смерекові та ялицево-буково-смерекові ліси (Fageto-Abieto-Piceetum, Abieto-Fageto-Piceetum). Монодомінантні смеречини поширені між гіпсометричними рівнями 1100-1500 м. Вище, в умовах холодного клімату і короткого вегетаційного періоду (90 днів), переважає криволісся з сосни гірської, рідше душекії зеленої і яловцю сибірського та субальпійські луки.

Флора. Флора Горган бідніша, ніж у суміжних районах - Чорногорі чи Бескидах - і нараховує 1043 види (Берко, 1967). Це можна пояснити обмеженою площею високогір'я, суворим кліматом та наявністю бідних грунтів. Тому флора національного парку теж не відзначається якоюсь ботаніко-географічною особливістю. Найцікавіший ботанічний резерват "Глуханя" (23 га), створений для охорони найбільшого в Горганах верхового сфагнового болота. Тут ростуть такі рідкісні болотні види, як лікоподіелла заплавна (Lycopodiella inundata), шейхцерія болотна (Scheuchzeria palustris), ринхоспора біла (Rhynchospora alba), андромеда багатолиста (Andromeda polifolia), журавлина дрібноплодна (Oxycoccus microcarpus), осоки - Буксбаума (Carex buxbaumii) і дрібноквіткова (С. pauciflora), росичка круглолиста (Drosera rotundifolia). Таке ж цікаве у флористичному відношенні Озірце, де на торф'яному плавні, крім росички круглолистої, журавлини дрібноплідної, шейхцерії болотної, осоки дрібноквіткової, ростуть бобівник трилистий (Menyanthes trifoliata), зозулині сльози серцелисті (Listera cordata), карликова смерека (Picea abies).

Ряд рідкісних рослин поширено в паркових лісах - багаторядник Брауна (Polystichum braunii), чемерник червонуватий (Helleborus purpurascens), стрептоп листообгортний (Streptopus amplexifolius), листових сколопендровий (дуже рідко). На річкових терасах ростуть ендемічні та субендемічні види - крем'яник гарний (Telekia speciosa), осот Вальдштейна (Cirsium waldsteinii). На гірських луках відмічені купальниця європейська (Trollius europaeus), траунштейнера куляста (Traunsteinera globosa), тирлич хрещатий (Gentiana cruciata), арніка гірська (Arnica montana), дзвоники пилчасті (Campanula serrata).

На скелястих розсипищах - греготах - поширені перестріч Гербіха (Melampyrum herbichii), жовтець платанолистий (Ranunculus platanif olius), а на полонинських луках - фіалка дакійська (Viola dacica).

Рослинність. Панівними у парку є лісові формації. Хоча експлуатація лісів тут велась здавна, на значній території ще збереглись корінні або близькі до них лісові фітоценози. Формація бучин не відзначається ценотичною різноманітністю, вона представлена бучинами зубницевою (Fagetum dentariosum) та безщитниковою (F. athyriosum). В рослинному ступені смереково-ялицево-букових лісів на висоті 900 м описане рідкісне для Карпат угруповання буково-ільмового явірника лунарієво-аденостилесового (Fageto-Ulmeto-Aceretum p. lunarioso-adenostylosum), що за флористичною класифікацією відноситься до асоціації Ulmeto-Aceretum Issler, 1926.

Вище змішаних хвойно-букових лісів, у більш холодному кліматі, співвідношення едифікаторів змінюється на користь смереки й ялиці, завдяки чому формуються змішані ліси з їх перевагою. Найбільш поширена тут буково-ялицева смеречина квасеницева (Fageto-Abieto-Piceetum oxalidosum). В субформаціях ялицевих смеречин вичленовані асоціації з домінуванням у трав'яному покриві щитника австрійського та шартрського (Abieto-Piceetum dryopteridosum austriacae, A.-P. dryopteridosum carthusianae).

Корінні смерекові ліси збереглись в олігомезотрофних умовах. Вони представлені смеречиною чорницевою і зеленомоховою (Piceetum myrtillosum, P. muscosum). На сильно кам'янистих і у сирих едатопах трапляються оліготрофні смеречини сфагнова та левкобрієва (Piceetum sphagnosum, P. leucobryosum).

На післялісових луках поширені кострицево-арнікові фітоценози (Festuceto-arnicosum montanae), що підлягають охороні.

Для високогір'я типовими є криволісся сосни гірської, рідше трапляються зарості душекії зеленої, приурочені до менш кам'янистих схилів.

Фауна. На території парку переважають види бореального зоогеографічного комплексу. У віддалених урочищах із великих ссавців поширені бурий ведмідь (Ursus arctos), вовк (Canis lupus), дика свиня (Sus scrofa), рись (Lynx lynx), куниці лісова та кам'яна (Martes martes, M. foina), видра (Lutra lutra)," борсук (Meles meles), горностай (Mustela erminea). Досить часто зустрічаються карпатський олень (Cervus elaphus carpathicus), козуля (Capeolus capeolus), білка (Sciurzus vulgaris carpathicus), норка європейська.

Багатий видовий склад орнітофауни. В глухих місцях у смерекових лісах та криволіссі гніздяться глухар (Tetrao urogallus rudolfi), тетерук (Lyrurus tetrix), рябчик (Tetrastes bonasia), часто трапляються великий яструб (Accipiter gentilis), канюк (Buteo buteo), пугач (Bubo bubo), довгохвоста неясить (Strix aluco), жовна (Dryocopus martius), різні види дятлів (Picus viridis, P. canus, Dendrocopos major), чикотень (Turdus pilaris subpilaris), біловолий дрізд (Turdus torquatus).

На торф'яні болота іноді залітають по долині Тереблі білий і чорний лелеки (Ciconia ciconia, C. nigra), а на Синевирське озеро зрідка дикі качки (Anas strepera).

Із класу земноводних слід згадати саламандру плямисту (Salamandra salamandra), тритонів карпатського і альпійського (Triturus montandoni, T. alpestris), ящірку прудку і живородячу (Lacerta agilis, L. vivipara), гадюку звичайну (Vipera berus). У гірських річках водяться форель (Salmo trutta morpha fario), харіус (Thymallus thymallus), гірська щипавка (Cobitis montana), голець (Phoxinus phoxinus).

Природоохоронне зонування. На території парку виділено чотири зони - заповідну (7 тис. га), захисну (20,1 тис. га), рекреаційну (5,0 тис. га) та агрогосподарську (8,3 тис. га). У природоохоронному відношенні найціннішими є заповідна та захисна зони. Зона заповідна (17,3% території) включає цінні в науково-природничому відношенні екосистеми (заказники, резервати і пам'ятки природи), в яких виключається господарська діяльність і дозволяються лише екологічно обгрунтовані заходи, необхідні для забезпечення їх нормального функціонування.

Половину території парку (49,8%) віднесено до захисної зони, екосистеми якої виконують важливу водо- і ґрунтозахисну та протилавинну функції. Ця зона має також природопізнавальне та обмежене туристичне значення.

Рекреаційна зона зараз впорядковується.

Наукове та народногосподарське значення. У ландшафтно-естетичному аспекті найціннішим об'єктом парку є Синевирське озеро, оточене ялицево-буково-смерековими фітоценозами пралісового характеру. У флористичному та ботаніко-географічному відношенні особливий інтерес становить найбільше в Закарпатті Негровецьке торфяне болото, цікаве для вивчення польодовикової історії розвитку рослинності. На горі Гропа створений комплексний гідрологічний і ландшафтно-орнітологічний заказник республіканського значення (328,3 га). В ньому охороняються рештки смерекових пралісів, криволісся гірської сосни та душекії зеленої.

У Синевирському лісництві на базі водосховища створено іхтіологічний заказник (25 га), в якому розводять форель, харіусів та інші цінні породи риб.

Туристичне, рекреаційне та дидактичне значення. Парк поки що не пристосований до повного туристичного і рекреаційного освоєння. Протягом року в ньому буває 60-80 тис. відвідувачів. За даними генерального плану розвитку, на його території рекреацією можуть займатись 280 тис. чоловік, у тому числі у літній період -180 тис. Проте навіть при такому навантаженні рекреаційні ресурси парку будуть використані лише на 65%.

Туристів приваблюють не лише оригінальні природні ландшафти Горган, але й цікаві культурні об'єкти. У Синевирській Поляні охороняється Покровська дерев'яна церква і дзвіниця - пам'ятка архітектури з XVIII-XIX ст., в с Негровець - Михайлівська дерев'яна церква з XVII ст. У будинку середньої школи в Колочаві створено музей чешського письменника Івана Ольбрахта, який вивчав тут побут горян, збираючи матеріал для соціального роману "Микола Шугай - розбійник", перекладеного на багато європейських мов. У Міжгір'ї народився і жив український поет Василь Гренджа-Донський.

Територія цікава для дослідження історії лісового господарства та лісоексплуатації. У верхів'ї Тереблі ще в XIX ст. було побудовано для лісосплаву п'ять гребель (клаузур). З них на р. Озерянці збереглася найбільша в Українських Карпатах гребля з водосховищем. На її базі створено оригінальний музей сплаву лісу - єдиний не лише в СРСР, а й у Середній Європі взагалі.

Природні екосистеми парку мають певне учбове значення. В с Колочаві розташована учбова база біологічного факультету Ужгородського університету.

Антропогенний вплив. Найбільш істотні антропогенні зміни зв'язані з експлуатацією лісів. Як і в інших районах Карпат, у парку на місці мішаних деревостанів, створювались біологічно нестійкі монокультури смереки, які часто терплять від несприятливих стихійних явищ. Так, протягом 17-19 грудня 1989 р. було пошкоджено катастрофічним вітровалом і буреломом понад 400 тис. м3 деревини. Тому одним із важливих природоохоронних завдань є поліпшення екологічної стабільності лісів та підвищення їх захисних функцій у цій гумідній зоні.

Інші важливіші природоохоронні території. Крім описаних вище національних парків та заповідника на території Українських Карпат взято під охорону понад 400 менших за площею, але також цікавих у геолого-геоморфологічному, біогеографічному та народногосподарському відношенні природних об'єктів. Нижче подається природоохоронна характеристика важливіших лісових і ботанічних заказників, резерватів та пам'яток природи.

Ботанічний заказник "Чорна Гора" (823 га). Розташована в околицях Виноградова біля Тиси відносно невисока Чорна Гора (508 м) - одна із найбільш цікавих у флористичному і фітоценотичному відношеннях вершин Гутинського хребта. Завдяки оригінальній флорі і рослинності з південно-європейськими генетичними зв'язками, вона здавна приваблювала увагу ботаніків (Bucek, 1931; Margittai, 1937; Jirasek, 1937; Фодор, 1958, 1959, 1972; Стойко, 1966 та ін.).

Заказник республіканського значення розташований у теплій кліматичній зоні. За даними метеостанції у м. Берегове (113 м), середньорічна температура тут дорівнює +9,9 °С, середня температура січня - мінус З °С, липня -24,1 °С. Річна кількість опадів 780 мм.

Геологічну основу утворюють андезити, ліпарити, туфи, які місцями виходять на денну поверхню у вигляді стрімчакових скель (скелі Шойом, Бабок та ін.). На цих вулканічних породах сформувалися буроземні грунти різної потужності, у підніжжі гори трапляються буроземи опідзолені і глеєваті грунти.

Протягом тривалого агрокультурного періоду рослинний покрив у заказнику зазнав істотної антропогенної трансформації, найкраще він зберігся на верхній частині гори на скелястих схилах. Панівними є формації дубових та букових лісів.

Дубові ліси сформовані дубом скельним (Quercus petraea), частково дубами багатоплідним (Q. polycarpa) та Далешампа (Q. dalachampii). Поодиноко в цих ценозах зустрічаються берека (Sorbus torminalis), липа срібляста (Tilia argentea). У чагарниковому ярусі ростуть такі теплолюбні види, як бирючина (Ligustrum vulgare), бруслина європейська (Euonymus europaea), глід одноматочковий (Crataegus monogyna), дерен (Cornus mas). На вершині гори виявлено виноград лісовий (Vitis sylvestris). (Фодор, 1972). Характерні компоненти трав'яного покриву - теплолюбні види - тимофіївка степова (Phleum phleoides), костриця борозниста (Festuca rupicola), перлівка трансільванська (Melica transsilvanica), егоніхон фіолетово-голубий (Aegonychon purpureo-coeruleum). З весняних геоефемероїдів слід відзначити шафрани Гейфелів та банатський (Crocus heuffelianus, С. banaticus), еритроній собачий зуб (Erythronium dens-canis).

На виходах андезитових порід в урочищі Шойом зберігся цікавий природний осередок ясена білоцвітого, про який є згадка у М. Дела (Deyl, 1936). Цей середземноморський вид росте в угрупованнях Fraxineto orni - Quercetum petraeae - dalechampii phleoso-festucetum sulcatae і Fraxineto orni - Quercetum petraeae - dalechampii melicosum pictae (Стойко, 1965).

Букові ліси поширені на північному мегасхилі, вони представлені бучиною підмаренниковою та осоковою (Fagetum galiosum, F. caricosum pilosae). І у флористичному відношенні особливо інтересні локалітети остепнених і скельних фітоценозів на крутих південних схилах. Тут ростуть рідкісні для Українських Карпат види - вишня степова (Cerasus fruticosa), жостер проносний (Rhamnus cathartica), клокичка периста (Staphyllea pinnata), рокитник австрійський (Cytisus austriacus), ферульник лісовий (Ferulago sylvatica), свербіжниця паннонська (Knautia pannonica), туніка пагононосна (Tunica prolifera), воловик Баррельє (Anchusa barrelieri), молочай багатоквітковий (Euphorbia polychroma), льнолистик гіллястий (Thesium ramosum), цибуля круглоголова (Allium spherocephalon), гвоздика голувата (Dianthus glabriusculus), півники закарпатські (Iris germanica var. transcarpatica). До здичавілих рослин на вулканічних туфових скелях слід віднести: очиток закарпатський (Sedum hispanicum var. trancarpaticum), молодило Шлегана (Sempervivum schlehani).

З рідкісних плаункових і папоротей трапляються селагінела швейцарська (Salaginella helvetica), аспленій чорний (Asplenium adiantum-nigrum) та ін.

Всього на території заказника зростає 386 видів і різновидностей судинних рослин. З них 16 поширені і у Південній Європі та Малій Азії, вісім - належать до паннонської флори, два види є ендемічними (Sedum hispanicum var. transcarpaticum і Iris germanica var. transcarpatica).

На території заказника поширені також рідкісні види ентомо-фауни з південно-європейськими зв'язками.

Ботанічні резервати і пам'ятки природи бузку угорського. Бузок угорський (Syringa josikaea) - балкано-південно-східнокарпатський ендем з диз'юнктивним ареалом. Л. Фекете і Т. Блатний (Fekete, Blattny, 1914) відзначали 16 його локалітетів у Південних Карпатах (Бігарські гори, в долинах гірських рік і потоків) і приблизно стільки ж у Східних Карпатах. Однак у результаті різних форм антропогенного впливу ряд локалітетів вже зникло. Тому охорона цього зникаючого третинного релікта - важливе фітосозологічне завдання.

В Українських Карпатах острівні, територіально незначні осередки бузку збереглися в Закарпатті у верхів'ях рік Ужа, Латориці, Ріки та їх приток (Стойко, 1980). На північно-східному мегасхилі виявлено один локалітет у верхів'ї р. Стрий Львівської області (Wierdak, 1923). Враховуючи його близьке розташування до закарпатських осередків у Жденеві і Підполоззі, можна допускати про існування між ними генетичних зв'язків.

Резервати бузку угорського в Жденеві (4 га) та Пашківцях (2 га). Розташовані у Східних Бескидах у верхів'ї р. Жденянки в рослинному ступені ялицево-букових лісів на території Жденевського та Пашківського лісництв Воловецького лісокомбінату Закарпатської області. Жденевський резерват знаходиться на другій терасі правобережної частини згаданої ріки на висоті 410 м, а Пашківський - на її лівобережній частині на висоті 475 м. Клімат тут помірний, середньорічна температура 7-8 °С, середня температура січня мінус 5 °С, липня - 17-18 °С. Річна кількість опадів 1300 мм. Грунти дерновооглеєні і торф'яні, сформовані на старих алювіальних відкладах.

Як правило, бузок поширений у сирих едатопах. Він формує підлісок в угрупованнях Syringeto-Alnetum incanae calthosum та Syringeto-Alnetum incanae filipenduloso-calthosum. До вільхи сірої домішується ясен звичайний, явір, горобина звичайна. Деревостани різного віку від 20 до 60 років. У ярусі підліску ростуть, крім бузку, бруслина європейська (Euonymus europaea), жимолость пухнаста (Lonicera xyiosteum), крушина ламка (Frangula alnus), верба козяча (Salix caprea). У трав'яному покриві переважають евтрофні та гігрофільні, частково монтанні види - калюжниця болотна (Caltha palustris), лабазник оголений (Filipendula denudata), осока трясунковидна (Carex brizoides), чемериця біла (Veratrum album), валеріана цілолиста (Valeriana simplicifolia), паслін солодко-гіркий (Solanum dulcamara), аґрус відхилений (Grossularia reclinata), тирлич ваточниковий (Gentiana asclepiadea) та ін.

Бузок добре відновлюється насіннєвим та вегетативним способами, що забезпечує його збереження. У розріджених фітоценозах він досягає другого ярусу, рясно цвіте і плодоносить.

Пам'ятка природи Климець (2,6 га) розташована в околицях села Климець у верхів'ї р. Стрий в Сколівських Бескидах на території Климецького лісництва Славського лісгоспзагу в рослинному ступені смереково-ялицево-букових лісів. Кліматичні умови близькі до попередньої ділянки. Як і у Закарпатті, бузок угорський тут зберігся в угрупованні вільхи сірої (Alnetum incanae syringeto-calthoso-filipendulosum). Він трапляється поодиноко або групами висотою 2-4 м. У підліску рясно представлені горобина, жимолость пухнаста. Трав'яний покрив утворюють гігрофільні види - калюжниця болотна, лабазник оголений, вербозілля лучне (Lysimachia nummularia), чемериця біла та ін.

Усі локалітети бузку угорського збереглись на північній межі його диз'юнктивного ареалу в Українських Карпатах і тому становлять особливий ботаніко-географічний інтерес.

Геоолого-ботанічний резерват Високий Камінь (22,1 га). Розташований у Східних Бескидах в межах висот 380-712 м на схилах однойменної гори на території Підполозянського лісництва Воловецького лісокомбінату, де Латориця розсікає одну з антиклінальних складок внутрішньої Дуклянської зони. Біля підніжжя гори вздовж берегів Латориці на денну поверхню виходять темно-сірі масивні пісковики, в яких трапляються дрібні чисті кристали кварцу, так звані "мармароські діаманти".

Клімат помірний, вологий. Середньорічна температура становить 6,8 °С, середньосічнева - мінус 5,2 °С, середньолипнева -17,6 °С. Річна кількість опадів -1354 мм. Грунти - малопотужні буроземи, що утворилися на пісковикових породах, поверхнево сильно кам'янисті. Життєвість бука на таких породах знижена. Тому в рослинному ступені букових лісів на крутих схилах і кам'янистому гребені збереглись реліктові угруповання з домінуванням липи широколистої (Carpineto-Tilietum platyphyllae urticosum), серцелистої (Carpineto-Tillietum cordatae urticosum, C.-T. mercurialidosum) та дуба скельного (Fageto-Quercetum p. luzulosum, Quercetum p. poosum, Q. p. myrtillosum). На вершині Високого Каменя виявлено фрагменти реліктового сосново-дубового і соснового фітоценозів (Pineto-Quercetum p. myrtillosum, Pinetum myrtillosum). Це один з двох реліктових осередків сосни звичайної в Закарпатті.

На кам'янистих розсипищах поширені зарості порічок блискучих (Ribes lucidum), аґрусу відхиленого (Grossularia reclinata). Тут ростуть такі рідкісні види, як листовик сколопендровий (Phyllitis scolopendrium), лілія лісова (Lilium martagon), любка дволиста (Platanthera bifolia).

Пролом Латориці, скельні ущелини, мальовнича гора Високий Камінь мають важливе ландшафтно-естетичне значення на туристичному шляху через Верецький перевал. Ця місцевість, як і сам перевал, цікава і в історичному плані. Тут зупинялись очолювані Арпадом угорські племена, які у 896 р. пройшли через Верецький перевал у Паннонію, про що свідчить запис у давньоруському літопису "Повесть временных лет".

Кедрово-модриновий резерват Кедрин (168 га). Розташований на території Бертянського лісництва Усть-Чорнянського лісокомбінату Закарпатської області. Створений для охорони ендема - модрини польської (Larix polonica) і реліктової породи - сосни кедрової (Pinus cembra). Модрина польська має досить обмежене поширення в Західних (Пієніни, Західні Бескиди), Східних і Південних (гори Цеглеу) Карпатах. В Українських Карпатах відомі лише два її невеликих природних локалітети - в урочищах Кедрин і Манява (Fekete, Blattny, 1914; Domin, 1930; Srodon, 1937; Козий, 1951; Стойко, 1966). Можливо, що у Маняві, де був старий монастир, модрина має культурне походження.

Резерват Кедрин розташований на відрогах полонини Побита на південному мегасхилі Вододільних Горган. Тут на денну поверхню виходять крупнозернисті пісковики. На них сформувались малопотужні поверхнево кам'янисті бідні, кислі, місцями торф'янисті грунти. Оліготрофні едафічні умови мали вирішальне значення у збереженні серед суцільних смерекових лісів реліктового угруповання модрини польської і сосни кедрової. За даними метеостанції Руська Мокра (584 м), середньорічна температура в даному районі дорівнює 6,1 °С, середня температура січня - мінус 5,8 °С, липня -15,1 °С. Річна кількість опадів - 1238 мм. У суворих кліматичних умовах регіону сформувався рослинний ступінь смерекових лісів клімаксового характеру.

Модрина зростає в резерваті поодиноко або у вигляді біогруп на південних та прилеглих до них схилах в межах висот 1080-1240 м. Основний її осередок зберігся на висоті 1200 м на південному схилі крутістю 30 ° у вологому модриново-кедрово-смерековому суборі чорницевому. Деревостан складу 8С ІМд ІСк, віком 130-170 років має повноту 0,4, бонітет IV. У другому ярусі поодиноко зустрічаються береза звисла, зрідка бук, горобина звичайна.

На відміну від модрини сосна кедрова має у резерваті ширше розповсюдження і також приурочена до оліготрофних типів лісорослинних умов. Найбільш поширеним є смерековий кедрач чорницевий (Рісеeto-Cembretum myrtillosum) і кедрова смеречина сфагново-чорницева (Cembreto-Piceetum sphagnoso-myrtillosum).

Основну площу в резерваті займає формація смерекових лісів, представлена асоціаціями Piceetum oxalidosum, P. myrtillosum, P. sphagnoso-myrtillosum.

На родючих буроземних грунтах і південних схилах зустрічаються осередки букових смеречин (Fageto-Piceetum oxalidosum).

Резерват Кедрин має важливе наукове значення для дослідження історії розвитку лісів у голоцені, а також практичне значення як насіннєва ділянка.

Кедровий резерват Яйце (263 га). Це найбільший в Українських Карпатах осередок сосни кедрової європейської, що зберігся на північному мегасхилі Вододільних Горган. Резерват створений ще в 20-х роках за ініціативою митрополита Андрея Шептицького. Він розташований у межах висот 1400-1500 м у Мшанському лісництві Осмолодського лісокомбінату. Клімат цієї території холодний, вологий. Переважають бурі опідзолені торф'янисті поверхнево сильно кам'янисті грунти. Сосна кедрова виступає як субедифікатор, рідше як едифікатор в оліготрофних типах лісорослинних умов. Найбільш поширені кедрово-смерекові субори чорницеві і чорницево-сфагнові (Cembreto-Piceetum myrtillosum, Piceeto-Cembretum myrtillooso-sphagnosum). Оголені кам'янисті розсипища зайняті сосновими борами з сосни гірської (Pinetum mugi). В мезотрофних типах лісорослинних умов поширені смеречини квасеницеві, ожикові та чорницеві (Piceetum oxalidosum, P. luzulosum sylvatici, P. myrtillosum).

У резерваті токують глухарі, водяться кедрівки, снігурі, смерекові шишкарі, омелюхи та інші представники бореальної авіфауни. Трапляються сліди бурого ведмедя, вовка, рисі, лісового кота та інших хижаків.

Тисовий резерват Княж-Двір (208 га). Взятий під охорону ще в 1913 p. (Szafer, 1913). Розташований у Прикарпатті на правобережжі Прута в околицях села Верхнє на території Печеніжинського лісництва Коломийського лісокомбінату. В ньому охороняється один з найбільших в СРСР і найбільший на Україні осередок третинного релікта тиса ягідного, що зберігся в рослинному ступені букових і ялицево-букових лісів в межах висот 320-460 м. Середньорічна температура дорівнює 7,3 °С, середня температура січня - мінус 5,4 °С, липня - 17,7 °С. Річна кількість опадів становить 700 мм. Слаболужні буроземні грунти (рН 7,5-7,8) утворились на елювіоделювію вапнистих порід, що мало важливе екологічне значення для збереження тису - виду кальцефільного. Тис ягідний поширений на різних схилах у вигляді невеликих біогруп у стиглих, зімкнутих ялицевих бучинах (асоц. Abieto-Fagetum taxoso-galiosum, A.-F. taxoso-galeobdolosum, A.-F. taxoso-caricosum pilosae). Ярус підліску утворюють ліщина, бруслина європейська, бузина чорна, калина звичайна, калина-гордовина. У трав'яному покриві переважають неморальні види, з рідкісних рослин поширені: лілія лісова (Lilium martagon), венерині черевички справжні (Cypripedium calceolus), арум Бессера (Arum besseranum), плющ, цибуля ведмежа (Allium ursinum), шафран Гейфеля (Crocus heuffelianus), підсніжник білосніжний (Galanthus nivalis).

Резерват має важливе наукове значення для вивчення біології та екології тису, а також практичне лісогосподарське значення як насіннєва ділянка.

Резерват дуба скельного Городище (15 га). На Прикарпатті на відміну від Закарпаття і Буковини дуб скельний трапляється дуже рідко (всього чотири локалітети), що пояснюється холоднішим кліматом і, мабуть, відмінними шляхами розвитку рослинності у післяльодовиковий період. Тому його острівні локалітети підлягають охороні з фітоісторичних міркувань.

Один з найбільших осередків даного виду зберігся в урочищі Городище на лівобережжі ріки Бистриці Надвірнянської, поблизу смт. Надвірна у Надвірнянському лісництві. Дуб скельний зростає на південному схилі крутістю 10-45 ° в межах висот 540-660 м. Це помірно тепла кліматична зона, в якій бук лісовий утворює зональні угруповання. Тверді материнські породи залягають поблизу поверхні грунту. На них утворились кислі, поверхнево кам'янисті світло-бурі бідні грунти. В міру погіршення ґрунтових умов у резерваті сформувався такий еколого-ценотичний ряд: свіжа підмаренникова дубова бучина (Querceto petraeae-Fagetum galiosum), свіжа ожикова і волосисто-осокова дубова субучина (Q. p.-F. luzulosum, Q. p.-F. caricosum pilosae), свіжий ожиковйй і чорницевий дубовий субір (Quercetum p. luzulosum, Q. p. myrtiliosum), сухуватий тонконоговий дубовий субір (Q. p. poosum).

В оліготрофних типах у підліску трапляються яловець звичайний (Juniperus communis), дрік красильний (Genista tinctoria), а в трав'яному покриві - орляк звичайний (Pteridium aquilinum), кадило карпатське (Melittis carpatica), ластовень лікарський (Vincetoxicum oficinale), оман мечолистий (Inula ensifolia), смілка поникла (Silene nutans) та ін. В оліготрофних умовах насадження дуба має форму шибляка, його середня висота в 130 років становить 8 м.

Петровецький резерват дубово-ялицевих і буково-дубово-ялицевих лісів (10,5 га). Характерна фітоценотична риса передгір'я Прикарпаття і Буковини - наявність мішаних лісів, едифікатори яких - дуб звичайний, бук, ялиця, інколи граб. Ліси подібного складу трапляються зрідка у передгір'ї Польських та Словацьких Карпат. Історично це порівняно молодий фітоценотичний комплекс, що сформувався у період вологого клімату пізнього голоцену, коли бук і ялиця почали входити в зональну формацію дібров. Під час агрокультурного періоду площа цих лісів помітно скоротилась, і тому їх корінні деривати заслуговують на охорону. З цією метою і було створено резерват на території Петровецького лісництва в околицях села Корчівці Глибоцького району Чернівецької області на висоті 370 м н. р. м. Клімат тут помірний, вологий. Середньорічна температура дорівнює 7,7 °С, річна кількість опадів 700 мм. Грунти дерново-підзолисті, потужні, родючі. В резерваті переважають дубові яличини зубницеві (Querceto-Abietum dentariosum), буково-дубові яличини зеленчукові (Fageto-Querceto-Abietum galeobdolosum). Незначну домішку на них становить липа серцелиста, граб, а у вологих місцеположеннях - смерека. У природному поновленні переважають ялиця та бук, тому ці угруповання ценотично не стабільні. Вони відзначаються високою продуктивністю і мають еталонне значення для лісового господарства Прикарпаття і Буковини.

Свидовецький лісовий заказник (1471 га) та ботанічний резерват "Скелі Близниці" (30 га). Розташовані в Свидовецькому масиві, що після Чорногори належить до найцікавіших у фітогеографічному та ландшафтному відношенні гірських хребтів Українських Карпат.

Клімат з висотою над рівнем моря змінюється від помірного до помірно-холодного та холодного. На метеостанції Ясиня (645 м) середня температура січня мінус 6 °С, липня -16,6 °С, а на метеостанції Турбат (1140 м) відповідно мінус 7,9 °С та 13,7 °С. В Ясині випадає 898 мм опадів на рік, а в Турбаті -1168 мм.

На північному мегасхилі Свидовця під впливом плейстоценових льодовиків виникли льодовикові котли, кари і морени. У зв'язку з гляціальним вивітрюванням та внаслідок моноклінального залягання пластів фліша, на стінках карів на денну поверхню виходять вапнисті породи, що зумовлює флористичну та фітоценотичну різноманітність високогір'я Свидовця. Флору і рослинність гірського масиву вивчали різні автори (Domin, 1931; Козій, Стойко, 1958; Малиновський, 1980; Тасенкевич, 1982).

Лісовий заказник розташований на південному мегасхилі Свидовецького масиву, куди надходять з півдня теплі повітряні течії. Тому тут зональне поширення мають букові ліси, що доходять до висоти 1370 м н. р. м. Це найвища межа бучин в Українських Карпатах. Панівними асоціаціями є бучини ожикові, зубницеві, рідше підмаренникові (Fagetum rubosum hirtae, F. dentariosum, F. galiosum odoratae). На скельних формах рельєфу поширені буково-яворові та буково-ясенево-яворові ліси переліскові (Fageto-Aceretum pseudoplatanae mercurialidosum, Fageto-Fraxineto-Aceretum p. mercurialidosum). В їх трав'яному покриві зустрічаються листовик сколопендровий (Phyllitis scolopendrium), лунарія оживаюча (Lunaria rediviva), чемерник червонуватий (Helleborus purpurascens), аспленій зелений (Asplenium viride). Місцями у приполонинній смузі збереглись корінні смеречини чорницеві (Piceetum myrtiliosum).

Вище межі лісу поширене криволісся з душекії зеленої (Duschekietum viride) та яловцю сибірського (Juniperetum sibirici).

У флористичному та ботаніко-географічному відношенні особливо цікавий ботанічний резерват "Скелі Близниці", створений навколо Малої Близниці (1778 м) та Великої Близниці (1883 м), що є найвищими вершинами Свидовецького хребта. Тут ростуть такі рідкісні арктоальпійські види, як бартсія альпійська (Bartsia alpina), дріада восьмипелюсткова (Dryas octopetala), діфазіаструм альпійський (Diphasiastrum alpinum), ситник каштановий (Juncus castaneus), ллойдія пізня (Lloydia serotina), гірчак живородний (Polygonum viviparum), перстач Крантца (Potentilla crantzii). З голарктичним типом ареалу зв'язані цибуля сибірська (Allium sibiricum), айстра альпійська (Aster alpinus), ситник трилусковий (Juncus triglumis), родіола рожева (Rhodiola rosea), ломикамінь волотистий (Saxifraga paniculata), верба списовидна (Salix hastata).

В Українських Карпатах лише в масиві Свидівця ростуть крупка аїзовидна (Draba aizoides), очанка зальцбурська (Euphrasia salisburgensis), ломикамінь переломниковий (Saxifraga androsacea), любочки несправжньо-кульбабові (Leontodon pseudotaraxaci), талабан дакійський (Thlaspi dacicum).

Дуже рідкісними є також котячі лапки карпатські (Antennaria carpatica), астрагал Країни (Astragalus krajinae), сверція альпійська (Swertia alpina), солодушка гірська (Hedysarum hedysaroides), білотка альпійська (Leontopodium alpinum), орлики чорніючі (Aquilegia nigricans) та ін.

Біля підніжжя скель біогрупами росте рододендрон східнокарпатський (Rhododendron kotchyi).

Свидовецький масив, завдяки мальовничості гірських ландшафтів, має також важливе туристичйе і рекреаційне значення. Тому тут доцільно створити регіональний ландшафтний парк.

Національний парк "Українські Бескиди" (проект). Географічне положення. Територія парку знаходиться в центральній частині оригінального у геоботанічному і ландшафтному відношеннях гірського масиву Східних Бескид, що тягнуться від чехо-словацько-польського кордону до ріки Мізунки, яка є межею між ними і Горганами. Під національний парк відведено 80 тис. га здебільшого лісових угідь Сколівського, Славського, Дрогобицького та частково Турківського лісгоспзагів.

Кліматичні умови. Для району розташування парку характерний помірний, а у високогір'ї - помірно-холодний клімат. Середня річна температура з висотою зменшується від 7,3 до 6 °С, а річна кількість опадів зростає від 800 до 1000 мм. М'який клімат сприятливий для рекреаційної діяльності у всі пори року.

Геологічна і геоморфологічна будова. Геологічну основу Бескид утворюють флішові породи, що легко піддаються вивітрюванню, завдяки чому вони відзначаються зглаженими формами рельєфу, а гірські ріки утворюють у передгір'ї широкі долини з кількома ступенчастими терасами. Пересічні висоти 800-1000 м. На території парку найвищих висот досягають гори Магура (1363 м), Парашка (1268 м), Зелемин (1265).

Грунти. На флішових породах сформувались середньої потужності бурі гірсько-лісові грунти, що відзначаються високою родючістю (зокрема, на менілітових сланцях). В субальпійському рослинному ступені переважають менш потужні, часто щебенисті гірсько-лучні дерново-буроземні грунти.

Водна мережа. Район розташування парку відзначається густою гідромережею. Через його територію протікають ріки Стрий і Опір з численними притоками. У басейні Стрия сконцентровані значні запаси прісної води. У природоохоронному відношенні на увагу заслуговують кілька невеликих гірських озер у Сколівському, Підгородцівському, Дубинському лісництвах та оригінальний водопад (потік Кам'янка).

Висотні рослинні ступені. Для парку найбільш типовими є рослинні ступені букових, ялицево-букових і буково-ялицевих лісів. PC смеречин має азональне поширення у вузьких ущелинах з характерним для них холодним кліматом. У високогір'ї на незначній площі зберігся PC криволісся душекії зеленої, місцями горобини та бука, вище якого сформований PC субальпійських лук.

Флора. Флористичний склад парку ще не вивчений. У фітосозологічному відношенні найціннішим є осередок балкано-карпатського ендему бузку угорського (Syringa josikaea), що зберігся в околицях села Климець та витоку Стрия. Це найбільш північний локалітет виду в Середній Європі. З рідкісних спорових рослин у парку поширені баранець звичайний (Huperzia selago), багаторядник Брауна (Роlystichum braunii), хвощ великий (Equisetum majus), страусове перо звичайне (Matteuccia struthiopteris). Із квіткових рослин ростуть стрептоп листообгортний (Streptopus amplexifolius), кремяник гарний (Telekia speciosa), підсніжник звичайний (Galanthus nivalis), білоцвіт весняний Leucojum vernum), пізноцвіт осінній (Colchicum autumnale), шафран Гейфеля (Crocus heuffelianus), чемериця біла (Veratrum album), скополія карніолійська (Scopolia carniolica), арніка гірська (Arnica montana), арум Бессера (Arum besseranum). З рідкісних орхідних слід відзначити булатки довголисту і червону (Cephalanthera longifolia, C. rubra), любку дволисту (Platanthera bifolia), зозулині сльози яйцевидні (Listera ovata). На скелястих місцях зрідка трапляються порічки блискучі (Ribes lucidum), аґрус відхилений (Grossularia reclinata). Виявлена червоноплода форма явора (Acer pseudoplatanus f. erythrocarpa).

Рослинність. Панівним типом рослинного покриву є ліси, переважно неморального фітоценотичного комплексу. Вздовж гірських потоків сформовані сіровільшняки (Alnetum incanae), в яких ростуть скополія карніолійська та цибуля ведмежа. Вільха клейка трапляється зрідка (околиці Сколе).

У віддалених урочищах (Сколівський заказник, Сопіт) збереглись корінні букові ліси (Fagetum sylvaticae), представлені бучиною безщитниковою, зубницевою, рідше живокостевою та підмаренниковою. На скелястих едатопах фрагментарне поширення мають яворові бучини (Acereto p.-Fagetum), для яких найбільш характерні яворова бучина переліскова та живокостева. На гірських схилах, де проявляється екологічний вплив "дощової тіні", сформований PC ялицево-букових та буково-ялицевих лісів (Abieto-Fagetum, Fageto-Abietum), а в сильно кам'янистих едатопах трапляються чисті яличини (Abietum albae). Відзначимо, що в Українських Карпатах саме на території північного мегасхилу Бескид існують найбільш сприятливі кліматичні і грунтові умови для ялиці, яка відзначається високою вітальністю і на значній площі формує полідомінантні або ж олігодомінантні фітоценози.

У замкнутих гірських ущелинах, де має місце явище інверсії клімату, на виходах твердих пісковиків поширені азональні смерекові ліси (Piceetum abietis), представлені чорницевою та зрідка левко-брієвою асоціаціями (басейн потоку Кам'янка). У таких же оліготрофних едатопах на південних схилах збереглись реліктові березняки (Betuletum pendulae) (урочище Ключ в Дубинському лісництві).

На вершині Парашки та Зелемину вище межі лісу поширене криволісся горобини звичайної (Sorbetum aucupariae), душекії зеленої (Duschekietum viridis), а місцями - бука лісового (Fagetum sylvaticae).

На післялісових луках переважають червонокострицеві (Festucetum rubrae) та щучникові (Deschampsietum caespitosae) фітоценози, а в субальпійському PC - біловусники (Nardetum strictae). В околицях села Підгородці в зволожених едатопах трапляються фітоценози пухівки піхвової (Eriophoretum vaginatae).

Фауна. У парк включено Майданське заказно-мисливське господарство, де водяться бурий ведмідь, видра, борсук, кіт лісовий, косуля, благородний олень. Сюди ще в 70-х роках був інтродукований зубр, популяція якого нараховує 30 особин, більшість з них народилося в Бескидах. У Підгородцівському лісництві є урочище Зубриця, назва якого, можливо, пов'язана з поширенням тут колись зубрів. У Бескидах та на Буковині зараз живе понад 160 особин цих рідкісних тварин. Із земноводних в букових лісах трапляються саламандра плямиста, а у вологих едатопах - тритони карпатський і альпійський. З рідкісних птахів у передгір'ї з'являються білий і чорний лелеки.

Природоохоронне зонування. На території парку таке зонування ще не здійснене. В абсолютно заповідну зону доцільно включити понад 20 лісових резерватів і пам'яток природи, де збереглись рештки корінних лісів (Сколівський заказник, резервати Сопіт, Панасівка тощо). У ландшафтному та ботанічному відношеннях цікавий ботанічний заказник Журавлина, що знаходиться у Дубинському лісництві на висоті 500 м. Тут на сфагновому болоті ростуть журавлина болотна (Oxycoccus palustris), хвощ болотний (Equisetum palustге), чемериця біла (Veratrum album), валеріана болотна (Valeriana palustris), пухівка піхвова (Eriophorum vaginatum) та інші рідкісні рослини. На окраїнах озера поширені фітоценози осоки побережної, трясунковидної (Caricetum ripariae, C. brizoidis). Болото оточують корінні смерекові (Piceetum myrtillosum, P. leucobryosum) та березові (Betuletum pendulae) ліси реліктового характеру.

Наукове та народногосподарське значення. Корінні фітоценози, що охороняються в ботанічних резерватах, а також болотні екосистеми становлять інтерес для вивчення польодовикової історії розвитку рослинності в Бескидах. Важливе лісокультурне значення мають старі посадки модрини європейської, псеудотсуги Манзіеса, сосни чорної та інших цінних екзотів. Вони використовуються і як лісонасіннєві ділянки.

Туристичне, рекреаційне і дидактичне значення. На території парку діє понад 40 туристичних і оздоровчих об'єктів різного призначення. Але його потенціальні можливості дозволяють у декілька разів збільшити їх кількість.

Крім природних пам'яток цікаві історичні і архітектурні об'єкти, зокрема, пам'ятка археології оборонна давньоруська фортеця XIII ст. Тустань, дерев'яна церква з дзвіницею з XVII ст. в м. Сколе. В історичному плані цікавий також Верецький перевал, Долина князя Святослава в околицях Сколе, де за народною легендою знайшов свій останній притулок галицький князь Святослав, місця боїв січових стрільців на горі Маківка та Ключ.

Антропогенний вплив. Експлуатація легкодоступних лісів Бескид почалася вже в середині минулого сторіччя, після побудови залізної дороги. Антропогенний вплив проявився в зміні природної ценотичної структури лісів і створенні на значній площі екологічно нестабільних смерекових монокультур, які часто пошкоджуються катастрофічними вітровалами. Останній такий вітровал зафіксований в грудні 1989 р. Рештки пралісів та корінних лісів, що охороняються на території парку, мають важливе еталонне значення для реконструкції похідних деревостанів.

<<< назад | зміст | вперед >>>