Спогади ветеранів самодіяльного туристського руху в Україні
О. П. Нечипоренко
ЩО ТАКЕ ТУРИЗМ, ЯК Я ЙОГО РОЗУМІЮ
Я не можу розповісти про перших походах туристів Києва або про перших туристських
змаганнях, тому що в київському туризмі я з'явився на початку 1970-х рр.
досить зрілому віці. Та й спочатку досить довго я сприймав туризм
тільки як походи і все, що навколо них, тобто маршрути, спорядження, харчування в
походи, тренування, підбір учасників. Тому краще розповім, як і чому я
став туристом, що таке туризм для мене, як я його розумію.
В
на початку 1960-х років про туризм, як вид спорту, я навіть не здогадувався. Для
мене були мандрівники, підкорювачі Арктики і Антарктиди, Тибету і Океанії,
Африки і Америки. Хоча вони мене й залучали, але, природно, приєднатися до них я
не міг. Були альпіністи, про яких теж можна дещо почитати, але навіть вони були
для мене як боги, бо навіть у секцію альпінізму в КПІ брали тільки
розрядників або настирливих людей, які знають, чого вони хочуть. Недостатня
інформація про секції, а може невпевненість у собі не привели мене в цю секцію.
Для таких, як я, в інституті були легка атлетика, лижі, академічне веслування,
чим я і займався. Туристи в КПІ були, була і секція туризму, але для багатьох
тоді, як і досі, якщо говорити відверто, туризм був чи захопленням,
то дивацтвом. За туризм через семестр то ставили залік з фізпідготовки, то
не ставили. Тому секція туризму була далеко не престижною, про неї мало що
знали і не особливо неї прагнули, а в спортклубі КПІ про неї навіть соромилися
говорити, т. к. ніякої слави КПІ вона не приносила. Так що свої перші "походи"
мені довелося робити самому, та й мета цих походів була трохи не тієї, про
яких у книгах пишуть. Що роблять хлопці 17-18 років? Хочуть перевірити себе,
щось довести собі. Ось і я доводив, перевіряв, коли ходив один пішки
Києва в Трипіллі або з Краснодону в Луганськ. І тільки після інституту в
Новосибірську долучився до туризму, т. к. були туристи на заводі, і до альпінізму
завдяки випускнику КПІ Ст. Терещенко. Причому альпінізм був для мене більш
серйозним заняттям, більш солідним, а туризм - це просто пісні, нові місця
навколо міста, спів і лижні походи по Алтаиру (передгір'я Алтаю). Чому
альпінізм більш серйозно? Ну, по-перше, мати такого друга, це вже хороші
можливості, а по-друге, сам альпінізм - це не "йду, куди і як хочу", як
було в туризмі в той час, а струнка система підготовки альпіністів від новачків
до майстрів, військова дисципліна, здача нормативів з ЗФП. І слава богу, що
багато чого з того гарного в альпінізмі перейшло в туризм: школи, інструктори,
випуск групи на маршрут, розряди, змагання з техніки. Потім була армія,
повернення в Київ і я знову біля "розбитого корита". Що таке 2-ий розряд по
альпінізму для Києва? Ніщо, тим більше, коли тобі майже 30 років, а в Києві ні
одного знайомого альпініста. Ось тоді я вирішив серйозно зайнятися туризмом,
організував секцію на підприємстві і водив групи по Карпатам, не маючи ніяких
довідок про попередніх походах. Тоді в Новосибірську оформляти походи, отримувати
довідки вважалося правилом поганого тону. І лише в 1976 р., закінчивши школу
інструкторів пішохідного туризму, я офіційно "виплив" в туризмі. Чому ж
пішохідного, а не гірничого? Я досі вважаю, що в пішохідному туризмі для
людини більше можливостей знайти себе: ви ближче до природи, на маршруті легше
займатися фото - і кінозйомки (примудряються навіть малювати картини), більше
часу для роздумів і філософствування. Кожен чоловік шукає в туризмі щось
своє і в кінці кінців знаходить свою нішу в ньому. Туризм приваблює людей як
спорт. Я ніколи і не сумнівався, що туризм - вид спорту, тому що ні один
похід не обходиться без крайнього напруження фізичних і моральних сил, без
подолання стресових ситуацій, без роботи на межі сил і за межею. Але
адже крім спорту є і чудова природа, коли можна зняти всю плівку,
не сходячи з місця; а незабутні зустрічі з флорою і фауною, коли хочеться знати
все про кожній травинці, кожній пташці; а вміння, точніше, необхідність вирішувати
проблеми в групі, які крім вас ніхто не дозволить. А ще треба розпалити
багаття, коли все навкруги мокре і холодне, а ще зловити рибку, тому що “ну
дуже хочеться їсти"; а де б ви стали кулінаром, якщо б не похід; а де б
ви навчилися ладнати з людьми, тому що діватися-то нікуди; а брати
відповідальність на себе, а забувати про себе, якщо комусь погано; а лазити по
нетрями, де взагалі ніхто не ходить, і тим не менш вибиратися до людей? Якщо б
мене запитали: "то хто ж такий турист?", я б відповів, що він і кухар, і
топограф, і ботанік, зоолог, і кравець, і швець, і метеоролог і буде ким
завгодно, якщо це знадобиться групі для проходження маршруту в будь-якій ситуації, з
людьми, при будь-яких стеченьях обставин. І якщо футбол - це гра з м'ячем, а
біг - це подолання дистанції, де тебе можуть замінити іншим гравцем або ти
просто можеш зійти з дистанції, то на маршруті все залежить тільки від тебе, а
допомоги чекати не від кого.
Туризм - це життя у сконцентрованому вигляді, як у розвідників, космонавтів.
Всі проблеми треба вирішувати самому, якими б вони не були.
Туризм був і залишається найдемократичнішим видом спорту, так як в ньому був і є
лише один відбір - природний. І якщо альпінізм - це суцільно доктора з
кандидатами, а в інших видах яскраві таланти з народження, то в туризм приходили
всі: інженери і хулігани, які стояли на обліку в міліції, діти і пенсіонери - усі
знаходили своє місце в туризмі, проявивши трохи наполегливості, завзяття, бажання
в кінці кінців. Випадкові відсівалися, невипадкові залишалися. І ці не
випадкові не були гігантами або ерудитами, вони були і є нормальними людьми,
які цінують у житті далекі дороги, пригоди, надійних людей поруч, красу
природи; люблять попотіти під рюкзаком, посидіти біля багаття, побачити своїми очима
і відчути те, що не побачиш і не відчуєш по телевізору, в кіно. І
такими "невипадковими" вони не народилися, а ставали. Ставали на наших
очах, перетворюючись з відчайдушних хлопчаків, з егоїстів у туристів, яких знали в
країні і з закритими очима брали в будь-які походи, оскільки знали, що вони в будь-який
ситуації не підведуть.
Нам з пелюшок твердили про патріотизм, про любов до Батьківщини, десятиліттями
втовкмачували ці поняття в голови; а в туризмі таке виховання давав лише один
похід по Кавказу в маршруті по перевалах, де прокотилася війна. Від цих
обвалених окопів, обелісків, від цих місць дорослі і діти йшли
приголомшеними, оновленими, відчувши на своїй шкурі, що таке пройти за цим
місцях. А жити тут тижнями, а воювати, а все це під вогнем противника, та в
будь-яку погоду? І це краще всяких лекцій, моралей.
А
взяти таку проблему, як виховання нормального ставлення до жінки? Нас з
пелюшок намагаються зробити джентльменами. А в поході про це не треба нагадувати,
т. до. все це в інтересах всієї групи, а значить, і в твоїх інтересах теж.
Розвантажити, допомогти, підстрахувати, особливо на складних чи небезпечних місцях. А
залізний закон: “На маршруті ніяких образ, насмішок, якщо вже тобі
невтерпеж - займися самокритикою". А все розбирання, з'ясування відносин
залишалися до Києва. І все це не тому, що такі ідеальні, виховані, а
тому що інакше не можна, адже навколо дика природа, ніякої допомоги ззовні, і все
надії тільки один на одного. Тому треба берегти один одного, допомагати,
піклуватися один про одного. Це в Києві 3 млн. чоловік і всі тебе зачіпають, труться
про тебе, грублять, штовхають, ображають, а в горах, тайзі або пустелі кожен новий
людина - подія. Ось і доводиться по 3-4 тижні бачити одні і ті ж 6-10
фізіономій. І, як не набридли вони тобі, але тобі з ними йти сотні кілометрів,
будь-яку погоду, по маршруту, а не по асфальту. І якщо ти сьогодні "дістав" кого-то,
то завтра, можливо, доведеться нести на собі та ще його рюкзак на додачу. І
таке ставлення до людей не зникає після походу, залишається на все життя. Ти і в
Києві намагаєшся зрозуміти людину, поставити себе на його місце, допомогти йому, а не
різати правду-матку в очі", як нас вчили з пелюшок. Легше тобі від цієї
"правди-матки" не стане, а ворога ти собі наживеш, це точно.
В
будь-якому поході все необхідне для проходження маршруту в групі повинно бути. Але
закон "Все своє ношу з собою" змушує брати найнеобхідніше і спокійно
обходитися цим самим необхідним". І цей принцип залишається з тобою після
походу, полегшуючи твоє життя, так як розумієш, що не в цьому щастя. А може,
більш правильно - не тільки в цьому. Але в походах є інші "щастя", радості,
і їх набагато більше, ніж у нашої міської, цивілізованого життя. На маршруті ти
весь час у русі, перед тобою весь час змінюється : пейзаж, погода, ситуація;
тому в тебе тут більше можливостей зустрінеться з радістю, дістати її.
Красиве ранок або вечір, прекрасні пейзажі, вдало подолана перешкода,
багаття, біля якого можна зігрітися, обсохнути, поспівати пісні (якщо ще є сили
на пісні) або просто посидіти, думаючи про щось своє, а часто і взагалі не думаючи
ні про що, просто відчуваючи, як разом з теплом розливається в тобі щось,
витісняють втому, озлоблення, похмурі думки. А з чим можна порівняти
радість, отриману від чашки гарячого, запашного, солодкого чаю після важкого
переходу та ще в негоду? Ось і ти починаєш розуміти, що радість-щастя не
десь, а в тобі самому; вона залежить не від когось, чогось, а тільки від тебе,
від того, як ти її, цю радість-щастя, розумієш. І це полегшує всю твою
життя.
І,
напевно, це ставлення до себе, до людей, до життя допомогло моїм товаришам по
туризму в наш непростий час встояти на ногах, не опуститися, не втратити
інтересу до життя. Ніхто з них не став алкоголіком, бомжем, наркоманом, кожен
знайшов своє місце в цьому житті (нехай і не таке гарне, як мріялося при
комунізм-соціалізм, коли всі ми плавали в мріях), зате кожен стоїть на
своїх ногах, досяг всього своєю працею.
Шкода тільки, що в минулому залишився наш спортивний туризм, який створювався
кожним з нас роками для себе і для інших. Кожен похід, кожне змагання,
кожен навчальний рік у школі туризму приносив багато цікавого в житті кожного з
нас. Це були нові люди, нові місця, нові проблеми, які треба було вирішувати.
Складні цікаві маршрути, в яких брали участь десятки тисяч туристів,
добре організовані численні змагання всіх рівнів, робота
численних клубів туристів і секцій, туристські вечори, походи вихідного
дні, в яких брали участь від піонерів до пенсіонерів - ось що таке
спортивний туризм 1980-х років, який починався скромно, як “форма відпочинку
трудящих", і, нарешті, перетворився на спортивний, в якому присвоювалися
звання "Майстер спорту", "Суддя всесоюзної категорії", "Викладач-методист
туризму", став способом життя для сотень тисяч людей. Ми досі згадуємо
роки по походам, досконалим в цей рік, а потім відновлюємо в пам'яті, що
було в цьому році.
Так само своєрідно ми сприймаємо і географію України. Для мене це Харків
Можейко, звіти про походи якого я завжди шукав в бібліотеці. Його походи
завжди були і далі дорожче, з вертолітними забросками, сплавами, з хорошими
картами, кроками. Одеса - це хороша суддівська школа на чолі з Калмиковим,
через яку пройшли багато суддів України. Лаптєв (Чернівці) та Коптєв
(Хмельницький) - постановники хороших дистанцій в Україні. Генхель (Сімферополь)
дивував на маршруті на Камчатці (при його фізичних даних пройти такий
маршрут!). І Київ - це Шапченко, який на фото стоїть у 1960-х рр. з дрючком
(вибачте, альпенштоком) в штормовке на льодових перевалах Алтаю, це плеяда
туристів: Лудченко, Лапшук, Христюк, сім'ї туристів Слюсарчук і Бабенко, це Жук
та інші. І так можна перелічити багато міст України.
Дуже шкода, що зараз майже всі в туризмі доводиться починати з "нуля". Шкода,
що виросло покоління людей в Україні, для яких туризм або порожній звук, або
Гавайські острови. Шкода, що старих туристів з юними туристами не пов'язують
туристи в розквіті сил. Попросіть молодих МС або КМС зі спортивного туризму
назвати прізвища хоча б 3-4 туристів Києва або України 70-80-х років ХХ ст.,
коли туризм було по-справжньому масовим, спортивним. І я сумніваюся, що ви
почуєте відповідь по суті. Я вже не кажу про 50-60-х роках. Зараз майже весь
туризм крутиться навколо змагань з техніки туризму; тут чемпіони, розряди,
звання. Але чомусь забуті люди, зусиллями яких створювалася ця техніка, а їх
дітище "Правила проведення змагань" "благополучно" поховані.
В
туризмі, як і в житті, приходять молоді, розумні, які критикують, відкидають і
"наступають на граблі" тільки тому, що вони не знають минулого, не знають, що
всі ці проблеми були і раніше, і давно вже можна такими, як М. Іванченков,
МС, СРК (суддя республіканської категорії), як А. Лудченко, МС, СРК, який
поставив не одну дистанцію на змаганнях Києва та України; Ст. як Жук, КМС,
СРК, який завжди був авторитетом і останньою інстанцією при вирішенні спірних
питань саме по техніці. Це Ст. Жук привозив на всі змагання валізу
літератури для вирішення спорів, що виникли в ході змагань. І завжди
перебували справедливі і грамотні рішення всіх спірних рішень. Так народилися
таблиця штрафів на етапах змагань, розписана до дрібниць, і опису
етапів, які робили змагання більш чесними, суддівство більш відкритим для
всіх, а безпека займала належне їй місце на змаганнях та в походах.
Їх було багато на Україні і в Союзі цих забутих нині ветеранів туризму,
завдяки зусиллям яких "Правил змагань" знайшли закінчений вигляд і стали
основою для безпеки в туризмі.
Е.
Білецький, ЗМС з альпінізму, часто повторював, що всі правила альпінізму (читай -
туризму) писані кров'ю людей, тому що гори не прощають помилки, а тим більше
нехлюйства. А в туризмі, крім гір, є ще вода, тайга, болота,
автономність групи в поході...
Я
сподіваюся, що такі збірники "Спогадів.." не лише в Києві і тоді
спливуть сотні імен людей, які зробили туризм спочатку самодіяльним, а потім
спортивним, але не втратили того, із-за чого перші туристи одягали свої
рюкзаки і, не маючи нинішніх амуниций і спорядження, йшли відкривати для себе і для
інших СВІТ, світ неходжені тайги, світ білосніжних гір, світ неприборканих гірських
річок, світ непрохідних боліт, нескінченних пісків пустель, які теж прекрасні
і неповторні. І в чому принадність всього цього, так це в тому, що і сьогодні ти,
вирушивши в похід, відкриваєш для себе цей СВІТ у його первозданній красі. І
ти такий же першовідкривач, як і всі до тебе побували в цих місцях, тому
що все це ти побачив своїми очима, пропустив через свою душу. І коли тобі
буде дуже погано, саме вона, ця краса постане перед твоїми очима і
допоможе встояти на ногах, тому що все в нашому житті плинне, а краса -
вічна, треба тільки розгледіти її, відчути її, зрозуміти її сенс.
А
наскільки легше домагатися чого-то, якщо є у кого запитати, з ким
порадитися. Я досі з вдячністю згадую свого інструктора в КШТ
(Київській школі туризму) А. Дубижанского. Мене вражало його вміння чітко
організувати будь-яку роботу, вміння створити в будь-якому колективі такий
психологічний клімат, де всім було добре і затишно. А інструкторський похід за
Східним Саянам IV к. с. досі для мене залишається казкою, такого поєднання
у мене в житті не було: район походу красивий, погода виняткова,
організація походу прекрасна. А адже в групі з десяти осіб було 4 жінки
( я собі таке в складних походах дозволив лише один раз). У тому поході було все
продумано настільки, та організовано так, що нам здавалося все занадто легким, і
ми кричали: “Дубижанский, скільки можна йти по Карпатам? Коли ж почнуться
труднощі?". Група була згуртованою, кожен працював на групу, хоча за
фізичній і технічній підготовці ми були дуже різними. Жодного
невдоволеного. Потім майже вся група працювала в пішохідній комісії Києва та
зробила дуже багато для міста. А кістяк групи досі ще щороку
відправляється в байдаркові походи по річках України, природно вже з дітьми, на
пару тижнів. Ось тоді-то я і зробив для себе основний висновок: щоб похід був
вдалим, незважаючи ні на що, треба, щоб всі учасники віддавали не порівну, а
максимум, виходячи зі своїх можливостей. У кожного свої таланти, і коли
зливаються в групі чиясь техніка, чиї фізичні можливості, кулінарні
здібності, вміння добре орієнтуватися, чиє постійне хороше
настрій, вміння надати медичну допомогу і т. д., то така група пройде
будь маршрут в будь-яких умовах. Віддаючи максимум в поході, учасник тільки
набуває.
І
мені шкода молодих, які не мали такого інструктора, як А. Дубижанский,
таких походів, як наші Ст. Саяни. Для них туризм в змаганнях, а для мене в
походах, які багато дали для формування мене, як людини.
А
на змаганнях ми були суддями або учасниками, в основному для того, щоб
краще оволодіти технікою, довести її до автоматизму, що необхідно знову ж таки в
поході. І мені дико чути зараз від КМС зі спортивного туризму: “А навіщо мені
ваші походи?".
В
80-х роках ми з цікавістю стежили за суперництвом двох команд р. Києва
"Хімволокно" та "Романтик", за їх чіткої, я б сказав філігранною роботою на
етапах. Учасники розуміли один одного за жестами, поглядами, ні хвилини
зволікання, але не було і метушні, 3-4 мотузки на проходження всієї смуги і вони
завжди були сбухтованы, не кинуті в рюкзак жмутом; вічно якісь технічні та
тактичні нововведення. Дивимося на їх роботу як на спектакль. Але ж що таке
команда КХВ (Київхімволокно)? Тренер Ст. Жук, КМС за походи, учасники:
Сапожинский, А. Долженко, А Шепновский - все КМС за походи, та й інші
учасники не раз бували в походах. Того ж А. Долженко, багаторазового члена
команд Києва та України на змаганнях всіх рівнів та неодноразового призера
цих змагань, з руками і ногами брали в будь-який похід, будь-якої категорії
складнощі, тому що по надійності на маршруті, по самовіддачі у поході йому
рівних не було.
А
що таке команда "Романтик"? Насамперед це Ст. Вільнер і Ю. Бабенко, обидва МС,
учасники та керівники десятків походів. Тобто всі учасники змагань
першу чергу були походниками. Подивилися б нинішні КМС і МС за
змагань, як працювали ті команди, може і зрозуміли б, що таке туризм. До
досі ще багато учасників з тих команд працюють в туризмі: Сапожинский і
Шепновский тренують дітей, Вільнер і Бабенко працюють в Українській федерації. Я
сподіваюся, що хто-то ще напише про славне минуле турклубов КХВ і "Романтик". А
чому минулому? "Романтик" досі збирає людей на свої першоквітневі
зльоти з жартівливими привітаннями ОСЛА (головний персонаж на 1 квітня), з
забавними смугами перешкод вечорами туристської пісні біля багаття. Навряд чи
молоді туристи знають про цих двох командах, а тим більше не знають про Коші,
легендарному клубі імені Отто Шмідта, натхненником і керівником якого був
Б. С. Володимирський. Адже саме КОШ дав Києву такі кадри, які багато років
посилювали дитячий і дорослий туризм р. Києва. Я вже згадував про А. Лудченко.
Можна лише додати, що він багато і плідно працював в туризмі, починаючи від
турклубу "Арсенал" і до пішохідної комісії федерації України. Ю. був Клейнер
головою правління КГКТ (Київського міського клубу туристів), Л. Сосіс -
багаторічний штатний працівник міського клубу. Про А. Дубижанском я вже писав. В.
Розова досі ще працює в дитячому туризмі і в міській федерації.
На
всіх туристських зльотах і змаганнях в 70-80-х роках була потужна конкурсна
програма, яка не поступається за напруженням боротьби змагань з техніки, перемагали в
нею "кошисты" і рівних їм не було не тільки в Києві, але і в Україні. Яких
тільки талантів у них не було. Було таке відчуття, що вони можуть все. Писали
вірші, малювали стінгазети, складали і виконували пісні, фотографували і все на
хорошому рівні, з гумором і без пошлостей. Більшу частину призів, грамот, дипломів
привозили саме вони. На змаганнях не можна було зрозуміти, коли вони сплять, коли
відпочивають: вічно все у них вирувало, кипіло вдень і вночі, і здавалося, що пів-Києва
працює на перемогу. Були у них різні таланти, а от одного, напевно, і немає,
нікому написати про своєму рідному клубі. Шкода!
Починаючись з окремих походів, окремих клубів у 50-х роках, туризм переріс у
потужний рух у 80-х роках, коли щорічно тільки КЗМКК (Київська зональна
маршрутно-кваліфікаційна комісія) випускала в рік по 250-300 груп, т. е.
2000-3000 киян щорічно відкривали для себе принади туристської життя,
подорожуючи по всьому Союзу від Карпат до Тихого океану. Сотні збиралися по
щопонеділка у КГКТ просто поспілкуватися, побачити один одного. Понад 2000 звітів про
походах було в бібліотеці клубу, де можна було отримати інформацію про будь
районі Союзу. Ось що таке був наш туризм.
Підросли мої сини, яких я мріяв з собою взяти в похід і показати
казкові (ну як у мультиках!) хребти Західного Sayana і Серце Кавказу -
Домбайскую галявину з її водоспадами і сніговими вершинами, і живу красу Алтаю,
не поступається красою полотен Реріха, дивлячись на які я думав, що такий
краси в природі не існує, виявилося - є і навіть краще. І так шкода, що
вони не побачать усього цього не відчують пружну ніжність глибокого моху під собою, і
ароматів тайги, які обволікають тебе, як вода, не буде в їх житті, і не
будуть вони сидіти на барханах з найдрібніших піщинок, які м'якше перини, і не
дізнаються первозданної тиші під перевалом Спартак на Кодаре, коли здається, що в
світі немає нічого, тільки ти і ця тиша. А три веселки відразу після дощу в метрах
40 від тебе на вершини Тянь-Шаню, а краса крокусів, засипані свіжим снігом
вночі і тягнуться до сонця з-під снігу вранці. Я до сих пір не люблю букетиків
закатованих квітів на базарах, бо перед очима досі гектари
величезних ромашок, крізь які не видно землі, гірські галявини, полыхающие від
мільйонів жарков.
Шкода мені і себе. Не заспівав я свою лебедину пісню - хребет Черського не пройшов.
Роками підбирався маршрут, карти, спорядження, підбиралися люди. І навіть самий
молодий і гарячий у нашій групі Долженко вже не каже мені: “Олег, а
давай...". Не побачив я і розквітлі маки, тюльпани в горах Копет-Дага і навряд чи
тепер побачу - чужа країна ...
На
стінах в моїй кімнаті висять фотографії гір Алтаю, Кавказу, Північного Уралу.
Час від часу збираємося разом, подолали не одну тисячу кілометрів по
тайзі, горах, пустелях, і згадуємо своє життя, похідну, незабутню. Але
льодоруб лежить під диваном, на всякий випадок ближче до себе. А раптом...
Людині властиво рухатися, подорожувати, хотіти все побачити своїми
очима, тому я не вірю, що туризм, мій туризм, помер або вже вмирає. Щось
в ньому змінилося і ще поміняється, що з'явиться абсолютно нове, але він все
одно для багатьох залишиться дуже важливою складовою їх життя, такий же як їх
робота, сім'я, тому що туризм - це філософія життя, а десь навіть і мета
життя.
І
нехай КМКК випускає на маршрути в рік останнім часом до 10 груп, т. е.
близько 100 чоловік, і нехай це в основному, за рідкісним винятком, походи 1-2
к. с.; і хай це Карпати, Крим та річки України; і хай в основному в туризмі
зараз піонери і пенсіонери, а 30-50 літні шукають своє місце в цьому житті - я все
одно вірю в мій туризм, він все одно повстане з попелу, а ми йому допоможемо. (Ми
- це молоді і ті, які вже не дуже). Тому ми потрібні один одному, тому,
що одні ще не все знають, а інші вже не можуть, але разом ми - єдине
ціле!
Все о туризме - Туристическая библиотека На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.