Інституційні засади розвитку ринку рекреаційних ресурсів
У статті проаналізовано еволюцію розвитку світового туризму в контексті подальшого використання світового досвіду для побудови моделі розвитку туризму в Україні та регіонах. Висвітлено теоретико-методологічні проблеми організації рекреаційних територій та запропоновано рекомендації для їх розв’язання.
Гармонізація життєдіяльності суспільства і природи – наріжний камінь визначення орієнтирів рекреаційної діяльності, формування ринку рекреаційних ресурсів, які мають особливу лікувальну, оздоровчу, відтворювальну, пізнавальну, естетичну, культурну цінність для реалізації права громадян на відпочинок, охорону здоров’я та безпеку життя. Формування цих загальновідомих цінностей знаходить своє відображення у прагненні людей до туризму та екскурсій. Реальні кроки у розвитку туризму, формуванні здорового способу життя громадян слід розглядати через призму інституту правового регулювання туризму і туристичного підприємництва.
Розробкою інституційних засад розвитку ринку рекреаційних ресурсів, проблемами раціонального землекористування займаються багато вчених, зокрема: М.Немоляєва, Р.Панас, Н.Фоменко, Л.Холод та інші.
Невирішеною залишається проблема організації рекреаційних територій, оскільки на законодавчому рівні туризм розглядається без врахування теоретико-методологічного розв’язання цієї проблеми, тобто фрагментарно.
Метою дослідження є визначення інституційних засад розвитку ринку рекреаційних ресурсів для побудови моделі розвитку туризму в Україні і її регіонах.
У контексті міжнародного руху розвитку туризму одним з надзвичайно важливих законодавчих актів, який регламентує право кожної людини на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку є загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року [1].
Виходячи з умови, що туризм залишається визначальним чинником економічного розвитку, міжнародного взаєморозуміння, миру, процвітання,
дотримання прав людини й основних свобод для всіх людей світу, 27 вересня 1970 року у Мехіко було прийнято статут Всесвітньої туристичної організації (ВТО), створеної на базі трансформації Міжнародного Союзу Офіційних Туристичних Організацій, який регламентував всі аспекти організації та діяльності ВТО. Цим статутом було врегульовано відносини між членами Організації, сформовані її органи, фінансові аспекти й ін. [10, с.47].
Прийняття Манільської декларації зі світового туризму на Всесвітній Конференції з туризму, що проходила в Манілі (Філіпіни) з 27 вересня по 10 жовтня 1980 року за участю 107 делегацій держав та 91 делегацій спостерігачів, значною мірою вплинуло на розвиток туризму. На конференції було вказано на відповідальність держав щодо розвитку туризму як діяльності, що виходить за рамки суто економічної сфери в житті країн і народів, справляючи безпосередній вплив на соціальну, культурну, просвітню сторони життя суспільства. Відзначено, що туризм є фактором, який впливає на соціальну рівновагу, підвищення трудової активності колективів, особистого і суспільного благополуччя, а також є джерелом нових робочих місць [9, с.141;10, с.52].
Проблеми розвитку туризму розглядали і на Всесвітній нараді, скликаній ВТО в Акапулько (Мексика) з 21 по 27 серпня 1982 року за участю 79 делегацій держав та 57 делегацій спостерігачів. На ній увагу акцентували увагу на ефективне проведення в життя Манільської декларації, підтримання тісних контактів із профспілками, асоціаціями підприємств та іншими зацікавленими організаціями (міністерствами, адміністраціями, громадськими організаціями, політичними колами, законодавчими органами держав і ін.). З урахуванням цього, було висловлено побажання урядам країн, щоб останні виробили політику, до проведення якої повинні залучитися міністерства і відомства всіх рівнів влади, фінансові органи, профспілкові організації, підприємці, туристичні структури і ін. [9, с.141; 10, с.58].
Подальшим розвитком туризм зобов’язаний Міжпарламентській конференції з туризму, проведеній в Гаазі (Нідерланди) з 10 по 14 квітня 1989 року, на якій обговорювались питання спрощеного режиму організації туризму як умови економічного, соціального і культурного розвитку, створення атмосфери довір’я і взаєморозуміння між державами [9, с.141; 10, с.60].
На цій конференції відзначалось, що законодавство повинно базуватися на трьох цілях: захист туристів; захист кожної країни від можливого негативного впливу на навколишнє середовище, зумовлене туристичною активністю; подальший розвиток туризму.
Важливою віхою у розвитку туризму стала Балійська декларація з туризму, прийнята на Другому міжнародному форумі в Індонезії 24-27 вересня 1996 року, організованим ВТО. На форумі підкреслювалось, що туризм сприяє підвищенню благополуччя людей, розширенню зайнятості
і ділової активності на основі науково-технічного прогресу, який може суттєво вплинути на розвиток туризму у майбутньому; має важливе значення для світової економіки, яка завдяки своїм нинішнім масштабам може справляти вплив на всі аспекти життя людини. Враховуючи важливу роль і значення туризму, 1 жовтня 1999 року в Сантьяго (Чилі) було прийнято Глобальний етичний кодекс туризму, який передбачає цілий комплекс орієнтирів для сталого розвитку світового туризму [10, с.64].
Еволюційний процес формування туризму на міжнародній арені, розвиток інституту правового забезпечення цього феномену створив кумулятивний синергетичний ефект посилення його ролі в Україні і в її регіонах. У контексті інтересів суспільства 15 вересня 1995 року було прийнято Закон України "Про туризм" [5], який визначає правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, з метою створення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян. Одним з найважливіших документів, що забезпечує динамічний розвиток туризму, є Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року [2], в якій статтями 45, 49, 50 зафіксовано положення, що охоплюють процес розвитку туризму, регламентують право на відпочинок та оплачувану щорічну відпуску.
Ще одним законодавчим документом є Указ Президента України від 10 серпня 1999 року №973/99 "Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року" [3], в якому зазначається, що "туризм в Україні може і повинен стати сферою реалізації ринкових механізмів, джерелом поповнення державного та місцевих бюджетів, засобом загальнодоступного і повноцінного відпочинку та оздоровлення, а також ознайомлення з історично-культурною спадщиною та сьогоденням нашого народу і держави". При цьому стратегія розвитку галузі туризму передбачає:
- державне стимулювання внутрішнього та в’їзного туризму;
- поетапну приватизацію туристичних об’єктів з їх інфраструктурою;
- організацію приміських зон короткочасного відпочинку, створення нових рекреаційних зон загальнодержавного та місцевого значення;
- сприяння організації виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції для забезпечення потреб туристів і відпочиваючих у високоякісних продуктах харчування;
- залучення приватного сектору, особливо у сільській місцевості, до рекреаційно-туристичного підприємництва та підсобної діяльності у сфері туризму;
- створення сприятливих умов для розвитку активних видів туризму (оздоровчого, спортивного, екологічного, пригодницького тощо) .
Для побудови моделі розвитку туризму в Україні і її регіонах необхідно, насамперед, створити інститути:
- правового забезпечення з питань туризму та експертиз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів у цій галузі;
- земельного права – як сукупність відокремлених юридичних норм, що регулюють земельні відносини;
- стандартизації на послуги, що надаються туристам та відпочиваючим;
- сертифікації туристичних послуг та паспортизації суб’єктів господарської діяльності в галузі туризму;
- реклами туристичного продукту, інформаційно-довідкового матеріалу тощо.
Крім того, ринок туристичних послуг передбачає:
- формування туристичних представництв у регіонах України і за кордоном;
- підготовку кваліфікованих кадрів;
- регулярне проведення туристичних виставок, фестивалів тощо.
Власне, реалізація основних напрямів стимулюватиме туристичну діяльність в Україні, посилить взаємозв’язок туризму з іншими пріоритетними сферами соціального, економічного та культурного розвитку регіонів та України в цілому.
Ще більш активне формування туристичної індустрії знайшло своє відображення після прийняття 2 березня 2001 року Президентом України Указу "Про підтримку розвитку туризму в Україні" [4], яким поставлено питання:
- проведення моніторингу основних напрямів розвитку туризму;
- розроблення стандартів у сфері туристичних послуг;
- підготовки законодавчих актів з питань туризму;
- забезпечення захисту прав суб’єктів туристичної діяльності та туристів;
- диверсифікації туристичної діяльності з метою створення додаткових робочих місць;
- розширення та зміцнення міжнародного співробітництва в галузі туризму, сприяння виходу вітчизняних суб’єктів туристичної діяльності на світовий ринок туристичних послуг тощо.
Значний інтерес представляє Програма розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004-2010 роках [7], завданням якої є:
- надання всіх необхідних туристичних послуг з дотриманням високих стандартів якості, оперативності та безпеки;
- визначення туристичних маршрутів, послідовності їх облаштування на підставі тенденцій розвитку туризму і прогнозних оцінок туристичних потоків у країні й регіонах;
- удосконалення нормативно-правової бази у сфері туризму;
- встановлення об’єктам туристичної інфраструктури категорій якості та рівня обслуговування, розроблення державних стандартів щодо облаштування туристичних маршрутів і об’єктів туристичних відвідувань;
- розроблення комплексної схеми розташування туристичних маршрутів, об’єктів туристичних відвідувань і туристичної інфраструктури, а також типових проектів об’єктів туристичної інфраструктури;
- особисту безпеку туристів, надання їм оперативної медичної, технічної та правової допомоги, збереження їх майна тощо.
Враховуючи щорічне збільшення обсягу туристичних послуг, з метою створення конкурентоспроможного на міжнародному ринку туристичного продукту 29 квітня 2002 року Постановою Кабінету Міністрів України затверджено Державну програму розвитку туризму на 2002-2010 роки [6], основним завданням якої є:
- забезпечення сталого розвитку туристичної галузі та підвищення її частки у макроекономічних показниках;
- підвищення рівня життя громадян, створення нових додаткових робочих місць;
- збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у державному бюджеті;
- підвищення іміджу держави на міжнародному рівні.
На регіональному рівні в основу розвитку туристичної індустрії покладено Програми розвитку туризму для Миколаївської та Одеської області, затверджені рішенням відповідних обласних рад та "Стратегією розвитку туристично-рекреаційного комплексу в Херсонській області на 2007-2017 роки".
Але ні Програми, ні Стратегія розвитку туризму не дають відповіді на питання організації рекреаційних територій, оскільки туризм розглядається без врахування теоретико-методологічного розв’язання цієї проблеми, тобто фрагментарно.
Рекреаційні ресурси виконують бінарну роль, тобто, з одного боку, вони виступають як база туристичної діяльності, з іншого – інфраструктура, що не тільки обслуговує туристичну діяльність, але й забезпечує нормативне функціонування системи в цілому та економіки зокрема. Аналогією цьому є землі інших категорій за цільовим призначенням. Наприклад, землі сільськогосподарського призначення – це і база для організації сільськогосподарського виробництва, й інфраструктура розвитку аграрного сектора, і якщо вирощування сільськогосподарських культур відбувається тільки на сільськогосподарських угіддях, а не на господарських дворах, майданах, автомагістралях і т.п., так і туризм повинен розвиватися тільки на рекреаційних територіях, хоча нині останні сприймаються як місця випадкового, стихійного перебування відпочиваючого, що суперечить ідеології повноцінного відпочинку, особистої безпеки туристів і відпочиваючих тощо.
В умовах, коли в Україні певною мірою сформувалась туристична інфраструктура (готелі, пункти приймання їжі, місця для стоянок автомобілів, дорожні мережі й ін.), територіальні принципи слід розглядати як простір, що розвивається за нормами соціального та економічного забезпечення, що створює нормальний відпочинок туриста чи відпочиваючого. Причому інтенсивність впровадження соціально-культурних інтересів повинна випереджати відповідні показники виробничого принципу, тобто рекреаційна діяльність – це не тільки процес і комплекс заходів, орієнтований на відновлення сил та здоров’я людини, оскільки останні можна отримати через систему лікувальних послуг, але і та територія, на якій це відбувається (культурно-пізнавальна діяльність, спортивна, підводне плавання, мисливство, пригодницька діяльність, зелений туризм тощо).
За результатами дослідження на законодавчому рівні насамперед необхідно сформувати фонд рекреаційних земель, присвоївши кожній ділянці кадастровий номер, забезпечити їх реєстрацію у комп’ютерній базі даних та на паперових носіях, вказати можливий вид рекреації тієї чи іншої ділянки, допустиме антропогенне навантаження, форму власності, грошову оцінку, наявність туристичної інфраструктури (демографія, побут і господарська діяльність місцевості, фестивалі, театри, транспортний зв’язок, готелі, базари, магазини, підприємства побутового обслуговування й ін.), що може бути підставою для цивільно-правових угод, оренди тощо.
Така інформація є тим методологічним підґрунтям, яке забезпечить практичну реалізацію ідеології розвитку туризму в майбутньому, формування стратегії розвитку рекреаційної діяльності на регіональному та державному рівнях. З цією метою необхідно посилити роль державних інституцій в системі управління рекреаційними ресурсами, оскільки цій проблемі як за роки соціалістичного періоду, так і в нинішніх умовах господарювання увага практично не приділялась і майже не приділяється нині через цілковиту відсутність стратегічного методологічного забезпечення.
Враховуючи, що така категорія, як землі рекреаційного призначення, на відміну від інших категорій земель, за цільовим призначенням позбавлена "опікунства" спеціально уповноваженого органу з питань
землекористування, то управління цими землями повинен здійснювати Держкомзем України як центральний орган з питань використання земельних ресурсів, у складі якого повинен бути підрозділ, покликаний зосередити свою роботу на питаннях управління рекреаційними ресурсами. З іншого боку, частину повноважень з управління рекреаційними ресурсами можна передати громадським та приватним інституціям, професійним об’єднанням спеціалістів певного профілю тощо.
Таким чином, викладені наукові знання щодо інституційних заходів дозволяють активізувати процес формування соціально орієнтованого ринку рекреаційних ресурсів, на законодавчому рівні легалізувати статус рекреаційних ресурсів у межах всіх категорій земель за цільовим призначенням.
В статье проанализирована эволюция развития мирового туризма в контексте дальнейшего использования мирового опыта для построения модели развития туризма в Украине и регионах. Освещены теоретико-методологические проблемы организации рекреационных территорий и предложены рекомендации для их дальнейшего решения.
The evolution of development of world tourism in the context of the subsequent use of the world questioning for the construction of model of development of tourism in Ukraine and regions is analyzed in the article. Theoretic - methodological problems of organization of recreation territories, and offered recommendations for their decision lighted up in the article.
Все о туризме - Туристическая библиотека На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.
