Шостак С.Л.,
аспірант відділу соціології культури та масових комунікацій
Інституту соціології НАНУ

Дозвілля як фактор соціальної ідентичності

Ідентичність є одним з найпотужніших теоретико-методологічних інструментів сучасного соціологічного пізнання, а тому її всебічне теоретичне дослідження видається необхідною умовою одержання адекватних знань. Комплексність та змінюваність у часі цього феномену не дозволяє описати його кількома тезами, невирішеною залишається на сьогодні і проблема концептуалізації ідентичності. Адже більшість авторів акцентують увагу на емпіричному дослідженні соціальної ідентифікації та ідентичності в кризовому суспільстві, залишаючи осторонь теоретичний аспект проблеми. А теоретичні неузгодження є такими, що неможливо говорити про існування цілісної, несуперечливої теорії ідентичності. Можна говорити про теоретичні конструкти, які висвітлюють той чи інший аспект проблеми, і ґрунтуються, передовсім, на світоглядних позиціях авторів.

Так чи інакше, поряд із такими складовими ідентичності, які вже є традиційними для соціологічного вивчення (вік, стать, професія, освіта, етнічність, релігія та інші) - маємо споживання. Термін «суспільство споживання» давно увійшло у науковий обіг, адже перші спроби розробки теорії споживання відносяться що до ХІХ ст. (К.Маркс, Т.Веблен, Г.Зіммель, В.Зомбарт). У ХХ ст. суспільство споживання досліджувало дуже багато вчених-соціологів - від Е.Фромма до Ж.Бодрійара. Суспільство споживання, що характеризується масовим споживанням матеріальних благ (як товарів, так і послуг), весь час змінює свою структуру. Сьогодні не останнє місце в структурі споживання посідає дозвілля. Саме тому дозвілля, як одна з складових споживання, є важливим фактором буття ідентичності індивіда.

Чому ми хочемо розглядати дозвілля як складову споживання? Саме тому, що споживання, глобалізуючись як у фізичному просторі (поглинаючи все більше суспільств), так і в просторі життєвого світу індивіда (поглинаючи все більше його вільного часу), підпорядковує собі дозвілля. Дозвілля, яке в класичній соціології визначалося як час, вільний від професійної зайнятості, домашніх обов’язків, догляду за собою та оточуючими, стрімко змінює свою сутність. Зовні це той самий час - вільний від роботи та обов’язків, але змінилася функція дозвілля. На думку західних дослідників, (в першу чергу, це французький соціолог Ж.Дюмазед’є), така економічна функція дозвілля, як відпочинок після праці та підготовка до подальшої праці перестала бути головною. Більш важливим стало споживання товарів та послуг, що забезпечує виробничий цикл. Емпіричні дослідження та їхній теоретичний аналіз дозволили Дюмазед’є дійти висновку, що час дозвілля в житті сучасної західної людини зовсім незначно поступається часу, що витрачається на працю, до того ж він постійно зростає. Щодо цінності, то дозвіллю надається перевага у порівнянні з працею (люди хочуть мати якомога більше вільного часу). Розвиток дозвілля став на шляху розвитку багатьох галузей сучасної економіки, започаткував розвиток інфраструктури дозвілля в її сучасному мегамасштабі. Сучасне дозвілля - не додаток до праці, а самодостатній феномен. На думку Ж.Дюмазед’є, автономізація дозвілля, зміна життєвих орієнтацій в напрям дозвілля є ознакою того, що світ вступає у фазу «цивілізації дозвілля». Ці ідеї, висловлені ще у 60-ті роки минулого століття, зараз не тільки не втратили актуальність, а й стали ще адекватніше відображати соціальну реальність.

Кажучи про західні соціологічні концепції, потрібно бути дуже обережним з їх застосуванням - як науковим, так і практичним - в умовах зовсім іншого, пострадянського суспільства. Прикладом із сфери ідеології може бути думка російського вченого А.Панаріна. Він, зокрема, вважає, що західна цивілізація стала референтною групою для нашої культури, тому ми старанно намагаємося копіювати чужий досвід. Проблема, на його думку, полягає в неадекватності розуміння цього досвіду. Адже «тонка внутрішня гра західної культури на відстані не може бути вловлена. Як виявилося, чужа культура не може передати іншим свою аскезу (в західному варіанті це, в першу, чергу протестантська аскеза). А ось її зовнішні надбання у вигляді високого рівня споживання, комфорту, індустрії дозвілля та розваг всмоктуються як наркотик». Тобто розповсюдження західної (в даному випадку - глобальної) моделі культури дозвілля та споживання дійсно трапилося, тоді як культури праці - ні.

Але сьогодні втрачає своє значення не тільки протестантська етика. «Нова революція дозвілля кардинально змінює співвідношення колективного обов’язку та індивідуального блага на користь останнього» [1]. Людина праці чи-то в комуністичній, чи-то в капіталістичній формації, являє собою колективістську особу, що діє в режимі колективного контролю та відповідальності. Людина дозвілля - це людина, що свідомо будує бар’єри між собою та суспільством, тобто між індивідуальною насолодою та всім тим, що хоч якось схоже на колективну дію. «Дозвілля - це час, який людина відвоювала у суспільства виключно для себе та не збирається йому повертати у будь-якій формі» [2,61]. Таким чином, нова людина - людина дозвілля - мігрує (як в прямому, так і в переносному сенсі) з колективних сфер у сфери приватні. Це і є «новий індивідуалізм» епохи постмодерну. Новий індивідуалізм або індивідуалізація - це складна соціологічна проблема, що виходить за межі даної статті, але тут потрібно зупинитися дещо на терміні «індивідуалізм», щоб уникнути невиправданого ціннісного забарвлення та неадекватного розуміння цього терміну. Отже, індивідуалізація, на думку сучасних авторів, являє собою руйнування всіх групових механізмів, що були притаманні добі класичного модерну. Індивіди позбавляються всіх соціальних форм сучасного суспільства - поділу на класи, сімейних та політичних зобов’язань та ін. Свої власні інтереси (що найчастіше реалізуються саме через інститут дозвілля) переміщуються з периферії в центр його уваги, стаючись могутнім джерелом формування ідентичності. Новий індивідуалізм не визнає прав, що їх суспільство пред’являє людині, але зворотнім боком цього є відсутність традиційних форм соціальної солідарності. Тепер, як каже У.Бек, жертви безробіття мають поодинці справлятися з усім тим, для подолання чого в традиційних класових суспільствах існують перевірені компенсаторні механізми протидії та захисту. Таким чином, індивідуальна свідомість позбавлена не лише державних форм колективізму, а й колективізму демократичного громадянства. Безмежний індивідуалістичний гедонізм, таким чином, є зворотнім боком відсутності колективної солідарності.

У зв’язку з питанням стрімкої індивідуалізації постає питання про те, чи дійсно дозвілля також є індивідуальним? Тепер, коли людина працює заради того, щоб мати можливість відпочити або розважитися, чи дійсно інфраструктура дозвілля надає такі можливості? При побіжному погляді здається, що це так. Але чи дійсно це так? Навіть за відсутності точних статистичних даних про, наприклад, кількість закладів дозвілля в радянській Україні та в Україні незалежній, можна спробувати зробити якісь припущення. Так, звичайно, у нас з’явилися якісно нові заклади та форми дозвілля, яких дуже багато, які дуже сильно фрагментовані, які пропонують ніби-то індивідуальний підхід до клієнта. Але чи справді це так? Звичайно, можна обирати будь-який з концертів популярної музики, будь-яку радіохвилю, будь-яку марку одягу, будь-яке кафе для відпочинку з друзями, але за такої різноманітності вибору втрачається важливість різниці між ними, а відтак значущість вибору зменшується до зовсім незначної величини. Більше того, структурованість дозвілля модерної доби відповідно до соціальної структури суспільства теж втрачена. Чи означає це індивідуалізацію дозвілля? Ні, це, скоріше, втрата кордонів, що обертається уніфікацією та підпорядкованістю сфери дозвілля глобальним тенденціям втрати індивідуальності та заміни її квазііндивідуальністю.

Квазііндивідуальністю в даному випадку ми пропонуємо назвати стратегію виробників індустрії дозвілля, спрямованої на створення та подальше задоволення потреб у дозвіллєвому споживанні. Як не згадати Г.Маркузе з його теорією хибних потреб! Вся маркетингова політика великих виробників спрямована вже не стільки на цільові групи, що будувалися навколо основних показників нерівності модерної доби, скільки на «індивідуальні потреби». Для цього, наприклад, створюються бази даних споживачів (просте заповнення анкети в супермаркеті під час акції), які фіксують ваші особисті улюблені марки, смаки чи місця відпочинку, а потім саме вам пропонують ніби-то індивідуально підібраний йогурт чи тур до Єгипту. Насправді ви вже нічого не обираєте. Все обирають за вас та продають вам як ваш індивідуальний вибір. Може здаватися, що ця тактика стосується лише сфери матеріального споживання, але це не так. Оскільки виробництво все більше схиляється до сектору послуг, які теж спрямовані на сферу дозвілля, то й такі традиційні дозвіллєві практики, як, наприклад, читання, стають об’єктом стратегії квазііндивідуальності. Читання стає все більш знеособленим, деперсоналізованим через його надмірну комерціалізацію. Розкрутка та продаж успішних книжок поряд з білизною у супермаркеті (ще й з позначкою «хіт сезону») знецінює особистісну компоненту читання як дозвіллєвої практики. Ті сфери дозвілля, що не є комерційно вигідними, позиціонуються як несучасні, а тому непривабливі. Висока ціна на квитки до театру під час гастролей модного російського театру приваблюють людей з високим рівнем доходів та низькою, як правило, зацікавленістю у самому театрі. Статусність споживання у сфері дозвілля тут проявляється дуже яскраво. Індивідуальність у її первісному значенні знаходиться далеко на периферії індустрії дозвілля.

Щодо практик дозвілля, які заповнили наш соціокультурний простір, треба зробити ще деякі уточнення. Так, все вищеописане стосується розвинених західних суспільств з високим рівнем доходів населення. В Україні, яка не досягла такого рівня матеріального добробуту, західні потреби (істинні чи хибні, це інше питання) не можуть задовольнятися повною мірою через низьку купівельну спроможність основної маси населення, що породжує великий рівень фрустрації та соціальної напруженості. Культура аскези, справді, видається втраченою всіма прошарками нашого суспільства, крім людей дуже похилого віку. Далі, великою суспільною проблемою є девіантні практики дозвілля. Це стосується, в основному, молоді, в якої просто фізично забагато часу для дозвілля, але замало засобів для його активного використання. Не схиляючись до моралізаторства, зазначимо, що гедоністична культура може бути якщо не дієвою, то принаймні, не руйнівною, за певних умов, але ті умови, що склалися в нашому суспільстві для молодих людей, не можуть забезпечити ані відтворення нормативної системи (на макрорівні), ані цілісної ідентичності (на мікрорівні).

Цілісність/фрагментарність ідентичності епохи постмодерну є темою великої кількості досліджень у соціології. Не поглиблюючись у теоретичні концепції, зазначимо лише, що в структурі ідентичності постмодерної доби (або в процесі конструювання ідентичності) дозвілля вже давно та впевнено грає велику роль, яку можна та, більше того, необхідно вивчати як з метою наукового пізнання, так і з метою практичних дій.

Література

1. Панарин А. Стратегическая нестабильность XXI века // http://www.moskvam.ru/2002/07/panarin.htm.
2. Dumazedier J. Sociologie empirigue du loisir. - Paris, 1974.